Стаття Погляд — 05 серпня, 2020

Записки юної пацієнтки ‒ блог Оксани Брошнівської

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська, Оксана Брошнівська

Друга частина історії Оксани Брошнівської, яка у 26 років зіткнулася з інстультом. Цього разу вона розповіла про перебування в лікарні та реабілітацію. Першу частину читайте тут.

З поваги й любові, усі імена лікарів, медперсоналу та пацієнтів я замінила — хоча сподіваюся, що в тексті немає нічого такого, що могло би когось із них обурити чи образити. Передусім запевняю, що мені пощастило потрапити у хороші руки.

«Ти хто?»

Поява гумору в складній комунікації як атрактор у динамічній системі.

Ромко звик до того, що мені постійно хотілося жартувати, навіть якщо на викладення жарту витрачалося в тисячу разів більше часу й зусиль, ніж на те, щоб потім чемно посміятися. Богданка, пропрацювавши викладачкою й маючи двох малих дітей, була готовою до цього за замовчуванням. Спочатку я пробувала пояснити їй, що того тижня мала йти на семінар з нейробіології, а натомість, за іронією, опинилася в неврології. Слово «іронія» не дуже вдавалося згадати – попри усвідомлення такого поняття. Тож я прокладала до нього шлях зі слів, які все-таки вдавалося відновити. Так я ухитрилася привести її до серіалу «Теорія великого вибуху», з нього ми потрапили у момент, де Леонард показував табличку зі словом «сарказм». Поняття іронії мало б лежати десь на сусідній полиці, й Богданка спромоглася вловити весь цей наратив. 

Моєю наступною ідеєю було зіграти у «Поле чудес», адже деякі букви я могла згадувати за допомогою свого пальця. Для формулювання цієї пропозиції мені вистачило лише виколупати два слова з голови: «Вуса! Автомобіль!» (мався на увазі Якубович, який викрикує про перемогу головного призу).

***

Я уважно писала, нівелюючи всю граматику – від відмінків до часів. Речення обривалися, слова дорогою губили значення. 

«Вдасться навряд чи, але буду хоча б не нервуйся, знов трохи не можу закінчити нормально, але я цей, цілую»

«Відпочити може, не жени до мене. Ти їв?»

«Краплі (інше слово, сорі) питають чи є хтось може купити коли» (йшлося про медикаменти для крапельниць)

«Ахах погано розуму, що там пишеш, але мені подобається»

«Могли то що таке?»

Остання фраза стосувалася мого обурення від нерозуміння слова «могли», яке я вперто читала з наголосом на перше «о». 

***

Богданка сказала, що пасувало би розповісти про все мамі, але мені постійно відтягувався той момент. Чекала, що ось-ось трохи відпустить і мова звучатиме не так лячно. Я вже й не пам’ятаю, хто набрав її, але за якийсь час я перетелефонувала, щоб уточнити, що мені весело. Для переконливості, коли вона приїхала, я спитала «ти хто?» і розсміялась. 

Я ледве згадувала звичні слова на зразок «ковдра» чи «подушка», тицяла на них пальцями, питала, як називається «ота штука» і жартувала, що тепер прикидатимусь, ніби приїхала з Канади, бо «якраз давно шукала собі нове амплуа». До всього додала собі акценту, щоб звучало, ніби я «з дияспори». 

Загалом у ті дні спостерігалася позитивна динаміка, й усім лікарям, які заходили й запитували, як у мене справи, я всміхалася й казала: «Все добре». Вони ж знали набагато більше, ніж я. 

По той бік реальності

Бог у реанімації та інші історії з рубрики «класика жанру».

Мама спостерігала за тим, як я мляво реагую на світ – мені знову забувалися слова. Я не пам’ятала, як на моє тіло накинулися судоми, не пам’ятала, як забігли лікарі, не пам’ятала, як мужики, які були в палаті, допомагали перетягнути мене на носилки. Не пам’ятала, як усміхалася до них: «Ой, дякую… Дякую-дякую». Це все мені вже потім розповідала мама. Їй, звісно, було приємно, що я вся така ввічлива, але злякалася вона того разу не на жарт. Ромко прилетів відразу після дзвінка: вона сказала, що мене відвезли в реанімацію з епілептичним нападом.

Я ввімкнулася вже тоді, коли мене запихали в томограф, й не помітила нічого підозрілого. Було геть спокійно. Лікарів не дивувало те, що трапилося – такого слід чекати, коли комусь гепне у лобну кору.

Мене привезли назад у палату. Я ледь тямила, що відбулося. Ніякого Бога в реанімації я не бачила. Не летіла крізь тунелі, не чула ангельського співу. Принаймні нічого такого згадати не могла, хоч і дуже намагалась. Було, звісно, якесь легке відчуття, що мені вдалося заглянути Всесвіту за виворіт і десь звідти дістати інформацію, що все окей, без будь-якої конкретики. Але, зізнаюсь, я очікувала трохи більшого, начитавшись, як часом накривало людей під час нападів (Наприклад, Достоєвсього, Магомета, ван Гога чи Жанну д’Арк, про яку я ще згадаю). 

Екстатичні переживання наздогнали мене трохи згодом, посилювалися ближче до ночі і хоч чергувались із цілковитими журбою й відчаєм, видавалися цілком гідною їхньою заміною – в ті моменти люблячий Всесвіт обіймав мене з усіх боків. Я ридала від щастя. 

Часом буває, що після нападів епілепсії у скроневій ділянці хворі втрачають зв’язок із реальністю. Їм може здаватися, що вони «вступили в прямий контакт з Богом і отримують від нього доручення».1 Моїм богом завжди був здоровий глузд – звісно, у моїй інтерпретації цього поняття. Я знаходила його у любові, мистецтві чи природі, й ледь не щодня мене бодай на якісь миті накривало всеохопною любов’ю до життя. Тут ці відчуття і справді посилились до «прямого контакту з кимось, хто за цим всім стоїть». Яким би раціонально сконструйованим не старався бути весь мій попередній досвід, емпіричні дані тоді ставили під сумнів геть усе. Здавалось, що інсульт – це, в принципі, найлогічніший спосіб для Всесвіту втрутитися у свідомість людини, бо оці всі богоявлення – то якось нудно і банально. (Хоча, звісно, це, найімовірніше, залежить від «прошивки» кожного окремого пацієнта.)

Нічні жахи й видерті катетери

Їж яблучко

Будь яблучком

Ти є моє

Яблучко

Бо я люблю

Так тебе

Що аж хочу

З’їсти

Завдяки білому шуму в навушниках мені вдалося кілька годин поспати. Прокинулася з дивними рядками в голові: то була нова пісня мого племінника, яку він записав для мене, коли потрапила до лікарні. 

***

Мені прописали ліки, які мали би вберегти від нападів у майбутньому. Мама з Ромком вирішили не залишати мене саму навіть вночі. Мене перемістили у двомісну палату – її анонсували ще на початку моїх пригод. Єдиною сусідкою стала пані Іра. 

До палати зайшла Валерія Іванівна, моя лікарка. Першим ділом я запитала, чи на місці мої Верніке й Брока. В ті безсонні ночі я готувала себе до того, як вчитимуся писати й говорити знову: завчатиму базові граматичні правила рідної мови, як це робили ті, хто лиш брався її вивчати (ну або ті, в кого щось пішло не так із мовним інстинктом3). 

Лікарка відповіла, що цілковита мені не загрожує, та все ж до логопеда походити доведеться. Тоді я наважилася запитати, скільки нейронів помирає при мікроінсульті. В якусь із ночей я ледь сформулювала свій запит у гуглі й натрапила на «близько двох мільйонів». До мого «превеликого щастя», Валерія Іванівна повідомила, що ніякого мікроінсульту в мене не було. То був звичайнісінький інсульт, цілком собі повноцінний. Інсультище, одним словом. Мені закололо між ребрами: «Господи, інсульт, тепер ще й інфаркт».

Вперше після того випадку в Параскеви я розплакалась. Лікарка, яка зазвичай бачить людей в значно гіршому стані, співчутливо погладила мене по руці й підбадьорила. Вона також сказала, які аналізи мені варто здати, щоб краще розуміти, що сталося. Завідувачка відділення згодом додала, що з моїми ровесниками така халепа часто стається через генетичну помилку (і передала привіт Чорнобилю). 

Я пом’янула свої нейрони в надії, що разом з ними з моєї пам’яті щезла весільна музика з маршруток «Стрий-Львів», якими часом доводилось їздити в студентські роки (на жаль, вони ще там). Повторювала собі мантру про те, що мозок матеріальний та пластичний, як писала Ася в своїй книжці2, а я молода, розумна і швидко відновлюся – як сказала вона потім, почувши про мою болячку. 

Десь годинку чи дві мені вдалося подрімати, а потім прокинувся таємний, вочевидь, постінсультний бік пані Іри. Вона вмикала світло, постійно шаруділа підгузком у спробі його зняти, здирала з руки катетер, щось несусвітнє під час цього несучи. Так відбувалося щоночі, майже безперестанку, а мій і без того кепський сон ще більше розхитався.

«Спи»

Now you see why I don’t sleep, not even a wink, I don’t blink

I don’t doze off, I don’t even nod to the beats

I don’t even close my fuckin’ eyes when I sneeze.

(Емінем, The Ringer)

Я пам’ятаю ранок, коли в палату залетіла дивна істота й кружляла в мене над головою, а я витріщалася то на неї, то на інші предмети навколо, щоби пересвідчитись, що вже не сплю. Звісно, час додав до цього спогаду своєї правди, але ще тоді, в трирічному віці, лежачи з пневмонією, я обіцяла собі пронести цей спогад крізь пам’ять, щоб колись розібратись. 

Зі снами у мене здавна були негаразди. Важко було засинати й прокидатися: вночі мозок полюбляв вигадувати, а коли потрібно було вставати, я ледь відривала голову від подушки. Сни майже завжди були чудернацькими й кольоровими. 

«Спи», – казав мені Всесвіт, коли я довгі ночі прикидалася мисткинею й невпинно малювала. В який вже спосіб умів – в такий і казав. Десь під ранок я пішла в туалет і стомленими очима прочитала ці три літери. Тоді я дуже розсміялася й вирішила, що з туалетним папером жарти погані, тому негайно лягла в ліжко, а шматочок відірвала собі спеціально для цієї історії.

Найцікавіше, мабуть, почалося ставатися тоді, коли сни спромоглися вириватися з тієї реальності в цю. Першого разу спіймавши мозок на таких витівках, я лежала на спині у своєму радянському паралелепіпеді, чула крики сусідських дітей у під’їзді, добре бачила деталі кімнати разом із недогризками якоїсь їжі, що наминала посеред ночі, і мольберт, який того ранку, на противагу всьому іншому, поводився не зовсім адекватно. Він стрибав у мій бік, доволі загрозливо пританцьовуючи – у той час коли я навіть не могла поворухнутись. Чомусь перше, що спало мені на думку – це показати середні пальці, аби він бачив, що я не боюсь.  

То був тільки початок тих пригод, у певні моменти я вже й перестала на них зважати. На Рєпіна у нашій вітальній висіло здоровенне полотно, не прикріплене до жодної рами. Одного ранку, коли в кімнаті здійнявся страшенний вітрюган, з-під полотна щось зашаруділо й прошепотіло (кричачи): 

ЗЗАДУ ТЕБЕ… В БІЛІЙ МАЙЦІ… ХТОСЬ СТОЇТЬ…

Мені було, щиро кажучи, по цимбалах, хто там і у якій майці стояв, бо, розуміючи, що в мене стався сонний параліч, я дістала разом з ним і надію на те, що нарешті засну. Дочекалася, коли зможу рухатись і перевернулася зі спини на бік. Можливо, там був якийсь красень, але безсоння мене тоді мучило сильніше, ніж брак хлопчачої уваги. колись писала, що під час сонного паралічу люди найчастіше бачать меми, які є популярними на той момент у їхній культурі – через що в США у дев’яностих стався не один випадок «викрадення інопланетянами».4 Український період дев’яностих у моїй голові відзначився «Клубом суперкниги» з пришелепкуватим християнським роботом Робіком, який і міг мені тоді з’явитися в палаті, де лежала малою, коли мозок проєктував свою картинку на реальність – принаймні когось схожого я й справді пам’ятаю. А щодо безсоння, то однією з причин, чому мене тероризувала ця чортівня, був, найімовірніше, разом із моїми довбаними циркадними ритмами. У пошуках інших причин я вперто мучила усіх можливих лікарів, зокрема тоді ж уперше піддалась МР-томографу. 

Зазвичай проблеми посилювалися, коли з’являлися подразники, які систематично будили серед ночі. І навіть коли згодом вони усувалися, я вибивалась із колії — бувало, що й на кілька діб чи навіть тижнів підряд. Так і сталося мені через кортизолового монстра, який мучив і пані Іру, бо жив у ній, і мене, бо були ми на той момент сусідками. Навіть в ті рідкісні години, коли було тихо, заснути я вже була не в змозі. Ба більше, коли мене знову переселили вже до спокійної пані Галі в палату, голову далі просвердлювали думки.

Перед лікарнею я за кілька місяців активно присіла на мелатонін, бувало навіть таке, що він викликав у мене сонливість – доти невідоме відчуття, бо ж зазвичай я навіть дуже втомлена бодай годинку крутилася в ліжку. В лабораторіях сну, де з допомогою різних приладів, які чіпляють на пацієнтів, спостерігають за активністю їхніх мізків, а також за рухами очей та м’язів, сомнологи знають, що час засинання трохи зростає у порівнянні з лежанням у своєму ліжечку без того всього причандалля – але не на суб’єктивні години, як потім зазначають піддослідні.6 Сомнологи би здуріли, якби побачили, скільки часу я можу не спати. Проте хвалитися тут нічим. 

Валерія Іванівна сказала, що порадиться із психотерапевтом щодо препаратів, які мені варто давати на ніч. Від барбітуратів, які в одні з ночей принесла мені мама за рекомендацією чергового лікаря, я була не в захваті, хоча якось із відчаю спробувала навіть їх (до одного місця). Рятувало хіба те, що часом в довгі ночі до мене знову приходив обійматися Всесвіт – якби в ті миті мою голову запхали до томографа, то могли б побачити, як виглядає абсолютне щастя. Я писала Ромкові: якщо не проведуть консультацію з психотерапевтом, то можна відразу з психіатром, бо я «дурію від тієї любові». Але у відсутності сну мене хвилював не так мій настрій (ще б пак), як те, що це могло бути однією з причин, чому мій набряк не спішив розсмоктуватись.

Конфлікт як основа драматургії

— Будеш мати трохи вредну жінку, ну шо.

— Аби здорову.

«Мала, чо не вітаєшся», – сказала мені бордововолоса короткострижена пані у білому халаті, зайшовши якось до палати. У відповідь я, напевно, скорчила гримасу невторопання, вона ж потиснула мені руку. То була завідувачка неврологічного відділення. Наступного разу вона прийшла, коли я дивилася відео з інструкцією до синтезатора, який за день до того приніс мені Ромко. 

– Тобі не можна туди дивитися.

– Моєму мозку потрібне поживне середовище.

– Для того треба мати мозок.

– У мене інсульт. А не аненцефалія.

Вона посміхнулась і вийшла, а я запідозрила (чи то накрутила) якусь провокацію. Коли вона завітала втретє, я була мало того, що упередженою, то ще й надто виснаженою неспанням. 

– Як ти?

– Плюс-мінус.

– Має бути плюс-плюс-плюс.

– Залюбки, лиш я за три ночі спала шість годин загалом.

– Це твої захцянки. Мені такого не говори.

– Тоді чому ви мене питаєте, як мої справи? – дивувалася я, не розуміючи, як відповідати в таких випадках. – Я ж від вас нічого не вимагаю…

– Ти не маєш морального права від мене щось вимагати.

– Я маю право вимагати від вас лікарської етики, якщо вам відоме таке поняття… 

– …Це ми з твоєю мамою можемо на щось жалітися. А те, що ти не можеш дати раду зі своїми емоціями, – це твої проблеми.

– Я журналістка, і моїм обов’язком є не допускати, щоб лікарі говорили так із пацієнтами, надто вже в післяінсультному стані!

О, думаю, Господи, як же ж вдало сформулювала, тільки-но до пуття навчившись знову говорити. Жодного разу не запнулася. Кров у мені закипала, я тицяла середні пальці вслід завідувачці, яка, навіть не дослухавши моєї тиради, вийшла з палати. Після того я бігом записала діалог у блокнот. 

Мене чомусь тішив той факт, що я нарешті з кимось повоювала – хоча раніше я, здається, була не надто конфліктною. Після обіду лягла і спробувала увійти в становище пані, яка змусила мене поводитись, ніби я студентка журфаку на першому курсі. Я думала про те, що робота у неї стресова й важка, а комунікація з пацієнтами навряд чи є найприємнішою її частиною. З усім тим, відділення, яким вона керує, працює справді дуже добре. Я відразу зацінила, як тут готують: відчувала в тій їжі якусь любов, ніби куховарила бабця для своїх онуків. До того ж ранішні крапельниці ставили в такий час, щоб до обіду їх завершити. А з персоналу не було нікого, хто грубіянив би чи геть ігнорував. Навпаки, ці (також вимучені своєю роботою) люди завжди чуйно відкликалися на запити пацієнтів. Медсестри, загалом, були відповідальними, санітарки ж видавалися найщирішими людьми на планеті. Пані Соню я побачила ще в першу ніч і подумала, що вона має бути дзен-буддистом, щоб міняти підгузки пацієнтам із таким ентузіазмом, завжди усміхаючись і підбадьорюючи кожного. Пані Люся була емпатійною й творчою, любила поезію й книжки про мозок. Вона працювала дві доби підряд – треба було підмінити колегу – хоча сама ледь волочила свою ногу, перехворівши в дитинстві на поліомієліт. Її цікавило все про сучасну молодь, тому вона багато розпитувала нас з Ромком про життя в один із вечорів, коли прийшла триндіти з пані Галею. 

Пані Галя, яка стала сусідкою, коли мою принцесячу дупу помістили в третю для мене палату, була вночі значно спокійнішою, ніж пані Іра, хоча мінімальні інциденти, звісно, траплялися й тут. Вона могла підірватися й галасувати, що їй погано. Я, налякана, будила санітарів, а потім з’ясовувалося, що «погано» стосувалося дискомфорту в підгузку, а не смертельних кольок у районі серця. Або ж тренувалася говорити посеред ночі (у пані Галі внаслідок інсульту добряче постраждали мова й рухи):

– Фасоля, огірки… Показники лічильника… По-каз-ни-ки…

– Пані Галю, чому ви говорите?

– Та то я до себе.

– Але ж вас чути!

– А.

Спочатку я розглядала її як потенційне джерело шуму, але згодом ми здружилися, і я пильнувала всі її ліки, годувала вечерею, кликала їй вночі санітарів чи медсестер. Вони, до слова, спали разом у маніпуляційній – на широкому ліжку, докупки, як оселедці. Час від часу вони мусили вставати серед ночі, а дехто працював по дві доби підряд, бо після введення карантину в їхніх колег з’явилися проблеми з доїжджанням. Після конфлікту, коли з мене трохи вийшла злість, про яку я навіть не підозрювала, й коли я пороздумувала над роботою усіх людей навколо, мені справді стало трохи легше, й тієї ночі я спала добрих чотири години.

Прокинувшись, я відразу сіла писати, аж упав мені олівець. То був уже третій тиждень у лікарні, я попросила маму й Ромка не залишатися у мене на ніч. Були лише я і пані Галя.

– Нашуміла вам тут?

Вона махнула рукою:

– Головне, шо жива. 

Крики в голові та ззовні

НУ НЕ РУХАЙТЕ МЕНЕ

ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ

Я ПРОШУ, ПРОШУ ВАС

Паралізовані своїми рухами й мовою, їхні свідомості у пастках хворих мізків самі не розуміли, що вилітало у них з ротів замість звичних речень, якими ще нещодавно їм вдавалось комунікувати з іншими. До того всього звикалося, як і до фрази «цієї ночі померло n людей». 

– Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ПОНЯТИ!

– Ви в лікарні. У вас інсульт.

Часом я просила Ромка забрати мене, казала, що хочу в своє ліжко, боюся вірусів (навіть не читаючи новини, можна було зрозуміти, що ситуація з ковідом гіршала), не хочу спалювати зайві синапси, поки цілими ночами мучуся в ліжку, й готова платити медсестрі, яка приїжджатиме ставити крапельниці вдома, де, напевно, вдасться хоч трохи поспати. «Чи здатна наймана медсестра в тебе вдома впоратися з нападом або нестерильною баночкою гарантовано самотужки, не чекаючи швидкої три години? Маю сумнів». І на знак компромісу приніс подушку з дому.

***

– Що малюєш? Мене? – пані Тамара приходила, щоб запускати в мої вени всілякі нейротропіни, розчини Рінгера, аспарками, фуросеміди та інші препарати, які виводили з мого організму непотріб, приносячи потріб натомість. 

– Та нє, – я посміхнулась, бо, звісно, не хотілося брехати. 

Пані Тамара відразу дала зрозуміти, хто тут альфа. Першого ранку вона прийшла в палату, під’єднала всіх до крапельниць і гонорово попередила: «Мене не рухати. Закінчиться капати – зупиніть. Я сама прийду поставити іншу». Вона була відповідальною і завжди перевіряла медикаменти, а це було вкрай важливо, враховуючи, що в місцевій аптеці їх полюбляли плутати. Її катетери були найнадійнішими. Одного разу я навіть збрехала, що моєму лише третій день, хоча насправді був четвертий – хотіла дочекатись її зміни, щоби поставила мені новий. Не те, щоб інші медсестри якось не вміли з ними поводитись чи ставили погано – мої тоненькі вени піддавалися не всім. Пані Тамара, до того ж, завжди старалася ставити мені на ліву руку – бачила, що правою я майже весь час малювала чи писала. А уколи її були такими безболісними, що відразу після першого моя дупа зрозуміла, що й надалі можна буде розслабляти булки, даруйте за тавтологію. Хіба один раз таке сталося, що рідина пішла мені поза вену, а на руці напомпувалася здоровенна «біцуха». Я тоді лиш посміялася і попросила накачати мені другу для симетричності.

Якось вона зайшла, коли я геть розплакалась. Мені проколювали вени у всіх можливих місцях: треба було зібрати три кубики на ДНК-аналіз, але кожного разу вдавалося набрати ледь по два. Кров не виступала, а коли й текла, то зовсім трохи, дорогою пінилась. Я була геть виснаженою – вночі вдалося поспати заледве одну фазу. Температура в ті дні добігала до 37.5. Я не знала, коли мене випишуть з місця, де була постійна ротація людей, які доїжджали кожен у різний спосіб – моя лікарка вже кілька днів не виходила на роботу, бо захворіла сама. Крім того, мені вже давно хотілося закинутись наніч улюбленим мелатоніном, але виписувати його самотужки я не сміла.

– Ну що, тебе сильно мучили? – спитала пані Тамара, а я, хоч і не хотіла заклопотаній медсестрі розповідати про свої проблеми, не втрималась:

– То таке. Проколюйте скільки треба, можете хоч аорту перерізати. Насправді я виснажена тим, що бозна-скільки не виходить нормально поспати.

– А що може сприяти твоєму сну?

– Не знаю напевне, та варто спробувати мелатонін. Лиш я не ризикую приймати нічого без погодження з лікарем.

До того мені, за рекомендацією психотерапевта, виписали мінімальну дозу прегабаліну, яка спрацювала лише в першу ніч, суб’єктивно покращивши якість мого тригодинного сну – можливо, завдяки установці та улюбленому плацебо-ефекту. (Після лікарні, в черговий період безсоння, я спробувала прегабалін знову й, пропивши його кілька днів, знайшла у ньому свій порятунок.) Пані Тамара вийшла з палати, а за якийсь час повернулася з лікаркою – не моєю, звісно, але теж нічого. Я запитала, чи можна мені мелатонін, вона сказала «так». Ого, так можна було?

Тієї ночі я поспала добрих чотири фази – глибокий сон нарешті не був поверхневим, я аж спітніла й, прокинувшись у перерві, забула, де сплю – що, звісно, було хорошим знаком. На останній швидкій фазі мені бачились чудові сни. Такі сняться зазвичай лише вдома після наспаних вдосталь годин. Я прокинулася справді щасливою й насамперед намалювала пані Тамарі портрет.

Пошуки нового «я»

Відкинувши філософські роздуми, кожен, хто опинявся в закритому просторі з переляканим кажаном, знає, як воно: зустрітися з фундаментально іншою формою життя.

(Томас Нагель «Як воно, бути кажаном?»)

Ганна Миронівна (завідувачка, з якою ми вже встигли помиритись) питала, чи відчуваю я зміни в своїй особистості, адже гепнуло в зону, «відповідальну за поведінкові реакції», як вона сказала. «Там ще може бути наша фантазія й уява». Важко було відповісти, бо сам досвід був не зовсім тривіальним, я б у будь-якому випадку стала трохи іншою.

Не маючи на руках своїх МРТ-знімків, я тестувала все підряд. Щодня писала хлопцям, з якими працюю, у чат, ми вирішували різні справи. Я хотіла, щоб частина роботи зробилась до мого повернення, але насправді насамперед пересвідчувалась, що на місці мої планування разом з ініціативою. Я не сумнівалася в своїх емоціях: вони не просто нікуди не ділись, а радше значно посилились. Я пильнувала гіпокамп – відтворювала в голові не лише старезні спогади (що радше було наслідком численних саморефлексій), а й запам’ятовувала і перевіряла свіжі. Звісно, на всі когнітивні функції впливали також стрес, невиспаність і загальна слабкість, але чогось суттєвого я не помітила, принаймні якихось проблем. Навпаки, мені постійно думалося, що я вийду звідти набагато крутішою, ніж прийшла. Ганна Миронівна лиш підсилила мою впевненість. «Тепер ти станеш трохи адекватнішою, ось побачиш. Зазвичай судини, які таке спричиняють, є проблемними й можуть надокучати. Зараз вони вилучені з кровообігу». Я, звісно, не пригадувала, щоб щось у моїй адекватності мене аж бентежило, але скинула на ті кляті судини всі проблеми, які траплялися в моєму житті. 

***

Я зауважила, що стала більш войовничою в якомусь сенсі. Найбільше мене переклинило на пошуках правди – нехай і моєї власної, але найважливіше – негайної. До того ж я почала активно жестикулювати, а навіть коли намагалася стримати руку, їй ніби ставало некомфортно – треба було конче брати участь у донесенні думки. 

– Ви ж знаєте, що є така штука, як розлади сну, і я нічого не вигадала?

– Знаю.

– Мене то так збісило! Ви вийшли, я вам аж середній палець показала.

– Добре зробила!

Коли ми сиділи наодинці з Ганною Миронівною в її кабінеті в один з останніх днів перед моєю випискою, вона розповідала, як часом матюкається, коли приходить з роботи, а чоловік робить зауваження. Їй і справді було байдуже на мої розлади сну – це таки доволі дрібна проблема, якщо порівнювати з інсультом. А провокувала вона мене з інших міркувань:

– Мене цікавило, як ти формулюватимеш думки.

До повної афазії мені, як з’ясувалось, бракувало дуже мало, а вже за три тижні у лікарні я повернула свою мову до (майже) нормального стану. Читати тренувалась загалом на власних текстах – відразу перебігаючи очима по написаному. Писати ж було значно легше завдяки, мабуть, моторній корі. Спочатку я трохи розчарувалася, що матиму проблеми з математикою, але згодом мені й ця біда здалася цікавою. Одного вечора ми зробили чай, ввімкнули настільну лампу, яку Ромко приніс з хати, і мама диктувала мені цифри. Половину з них я ніби вчила наново. Тоді вона – чи то жартома, чи з цікавості – написала для мене квадратне рівняння. «Ти шо», – я навіть не хотіла його бачити. Але сталося найхимерніше: я розв’язала рівняння в обидва способи, не розуміючи, що, власне, роблю – рука сама виводила правильні відповіді.

На початку я також тренувалася розуміти текст на книжці Асі: її я читала вже й раніше, вона була доволі легкою та, найважливіше, – актуальною для мене. Ту книжку зауважили санітарки й інтерн Надійка, тому я вирішила подарувати таку на відділення, щоправда, карантин сповільнив процес доставлення, тож довелося дарувати свою – з усіма позначками.

ІІ неврологічному відділенню від Оксани Брошнівської – вдячної пацієнтки. Думала, мені гаплик. Ще думала, що буду тепер дурною, але нє, дивіться! Здається, навіть мудрію! (Я підписую, хоч і не авторка книжки, але вже сказала їй, що передаю вам примірник). 

п.с. Є ще нейрони в «нейрівницях», мозок таки матеріальний, а інсульт – ще та пригода! 

Так я підписала їм примірник «Мозку матеріального», і, очевидно, мені не забракло експресивності знову. На сусідній сторінці я провела лінію до останнього речення і дописала, що це у мене гумор такий, на випадок, якщо не всі зрозуміють аналогію й подумають, що я вигадала чи сплутала якийсь термін. Взагалі, тими днями я була постійно ніби п’яною.

– А це нормально, що за ці три тижні я пережила весь спектр людських емоцій: від цілковитого розпачу до безмежної ейфорії? Чи мені тепер відразу звідси на Кульпарківську?

– Повір, ті, кому треба на Кульпарківську, найменше про це підозрюють, – завідувачка посміхалася.  (В жодному разі не хочу, щоб це сприймалося, ніби в лікарні на Кульпарківській лежать «хворі психи», які добровільно туди не приходять. Я й справді вважала, що мені, як мінімум, доведеться прийняти курс медикаментів, аби вирівняти свій психічний стан.)

***

Ромко з самого початку вирішив, що забирає мене до себе, й поки я була в лікарні, готував для мене кімнату. Я була майже готовою, шукала лиш своє пальто, хоч і дивилася прямо на нього – воно висіло на спинці крісла відразу за Ромком. Я сприйняла його за Ромкову куртку, а одягаючись, сміялася, що я «жінка, яка сплутала пальто з чоловіком».

Вже вдома, розмовляючи з Ромковими батьками, я зауважила, що вслухаюся в кожне їхнє слово, а часом навіть підглядаю за губами, щоб розпізнати зміст почутого – ніби вони говорили іноземною. Не могла я також, як раніше, пропустити повз вуха п’ятихвилинну розповідь, а потім, коли треба було відреагувати, просто швидко прокрутити все назад. Зник десь і той бот, який займався паралельно різними справами і, поки свідомість була зайнята своїм, відповідав – це я зрозуміла після кількох телефонних розмов, де мені доводилось напружуватись і уважно слухати.

За якийсь час ці вміння відновилися – вартувало мені кілька днів добряче поспати. Залишилися, звісно, загальна втома, запаморочення, періодично вночі почав мучити синдром неспокійних ніг та інші старобабцінські болячки. Два місяці я мала би провести на реабілітації. Основним застереженням лікарів було не нервуватись. 

Наслідки

«Не нервуйся, не перевтомлюйся, не перезбуджуйся». Через вірус дах їхав навіть у тих, кому було можна. Я переконувала всіх, що добре почуваюся, а рятувати, на мою думку, треба було їх, а не мене. Постійно перепитувала близьких, чи миють руки, чи носять маски й чи ні з ким ніде не вештаються (хоча сама припускала, що, власне, ковід цілком міг стати причиною моєї недуги5). Мені захотілося всім допомагати, особливо тим, від кого повіває сенсами (хай навіть на власні сенси не вистачало часу) чи дарувати подарунки (і навіть улюблений годинник, що блимав рожевим). З’явилося відчуття, що мушу реагувати на середовище в усі можливі способи: без жартів, попри рештки здорового глузду, воно виглядало, наче Всесвіт нарешті розповів мені, що за місію маю виконувати. Ромко нічого дивного у моїй поведінці не зауважив – крім того, що стала трохи більш буйною. Наприклад, якось він зайшов, а я зненацька підняла блузку догори:

– Дивися, що маю!

Я показувала йому, як поправилася за три тижні у лікарні, наминаючи, окрім основних страв, ще десь утричі більше своїх. До такого перформансу він явно не був готовим, але добре, що хоч не бачив моїх текстів. Натхнення будило посеред ночі, щоб я писала вишуканою мовою, з горою метафор та усім книжним пафосом, на який натрапляла у своєму житті. Лиш потім я впізнала у своїй поведінці ледь не всі ознаки .

«…Емоційність, ейфорія, уявлення, що вона має виконати місію, сильне почуття морального обов’язку, глибока релігійність…» (Так Свааб описував прояви цього синдрому в Жанни д’Арк.) Першою книгою, яку я взяла до рук після повернення з лікарні була… ну, ви зрозуміли.

З повагою, Агент Бро для видань Куншт, Lviv.com та усіх, кому ця історія видалась цікавою. 

Посилання:

  1. Дік Свааб, «Ми – це наш мозок»
  2. Ася Казанцева. Мозок матеріальний, 2019
  3. Метт Рідлі. Геном. Автобіографія виду у 23 главах, 2018
  4. Susan Blackmore. The Meme Machine, 2000
  5. Коронавірус та інсульт
  6. Peter Spork. Das Schlafbuch: Warum wir schlafen und wie es uns am besten gelingt

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі