Стаття Тема не обрана — 04 листопада, 2020

Спіймати Нобеля: інтерв'ю з Браяном Кітінґом

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська

Професор фізики Браян Кітінґ досліджує реліктове випромінювання, яке заповнює Всесвіт, і вивчає, як воно пов’язане із виникненням світу. Дослідження Кітінґа отримали чимало нагород, однак Нобелівської премії у вченого немає. У 2018 році він написав книжку «Losing the Nobel Prize» (з англ./укр. «Втрачаючи Нобелівську премію»). У ній Кітінґ розповів, як його колеги не дотримуються заповітів Альфреда Нобеля і що сьогодні не так із премією. «Куншт» повогорив із ним про «Losing the Nobel Prize» та силу нобелівського авторитету.

Борода не робить чоловіка мудрим

Щоб підтвердити наукові відкриття, потрібні роки. Тож природно, що Нобелівську премію отримують у старшому віці. Звісно, трапляються молоді науковці, але середній вік номінантів зростає доволі помітно. Ще кілька років тому, коли за допомогою детектора (LIGO) виявили гравітаційні хвилі, середній вік номінантів становив сімдесят років. Реалізація цього експерименту тривала десятиліття, тоді як саме відкриття підтвердили за кілька років.

Чи дискримінують правила вручення Нобелівської премії молодих науковців? Щоб відповісти на це запитання, важливо звернутися до заповіту Альфреда Нобеля. Він заповідав, що премія має присуджуватися за відкриття, зроблені впродовж попереднього року. Дехто каже, що це неможливо, але не думаю, що це заборонено. Мені здається, що цілком реально зробити наукове відкриття протягом року. Щоправда, вони можуть бути не такими проривними й трансформаційними. Дотримання цього пункту заповіту Нобеля, ймовірно, дозволило б плеяді молодих науковців мати більше шансів на отримання Нобелівської премії.

Шукати грошей в полі

Безперечно, середній вік для отримання фінансування наукових досліджень зріс суттєво. Мені здається, що в Америці вам має бути років сорок, щоб бути повністю незалежним і отримати державний грант. Я можу лише уявити, з якими труднощами зіштовхуються інші країни. Тому, звісно, приватні фонди намагаються розв’язати цю проблему й допомогти з фінансуванням ширшим категоріям дослідників, зокрема і молодим науковцям.

До того ж є більш цінні премії, ніж Нобелівська, якщо ми говоримо про фінансову складову. Вони можуть пропонувати у 5-10 разів більшу фінансову винагороду, ніж передбачено Нобелівською премією. Ще однією ключовою відмінністю є те, що ці нагороди призначені для великих команд, тоді як Нобелівка присуджується максимально трьом людям, хоча, знову ж таки, Альфред Нобель не формулював таку умову.

У своїй книзі (йдеться про книжку «Losing the Nobel Prize: A Story of Cosmology, Ambition, and the Perils of Science’s Highest Honor» – прим. ред.) я розглядаю, чого насправді хотів Альфред Нобель і чому його остання воля суттєво спотворена й видозмінена. Мені здається, що не останню роль у цьому відіграють приватні фонди. Наприклад, в Америці це дозволяє їм бути швидшими, спритнішими, дає їм можливість вкладати гроші та бути причиною змін у короткотривалій перспективі з меншим наглядом, з меншою тяганиною і з меншою бюрократією.

Щоб реформувати цю систему й полегшити фінансування наукових досліджень, насамперед потрібно визнати, що не всі дослідження створюють цінні технології. 

Часто, власне, чисте фундаментальне наукове дослідження, як-от астрономічне, може призвести до чудових відкриттів, які матимуть вплив на технології. Наприклад, відкриття , здійснене випадково, призвело до значних вдосконалень у цій сфері. Як наслідок, це відкриття стало корисним для багатьох технологій, зокрема для мобільного зв’язку і мобільних пристроїв. Від цього дослідження, що з самого початку було фундаментальним і не мало функціонального призначення, помітно виграв навіть радіозв’язок. Хоча коли тільки відкрили реліктове випромінювання, з нього не було ніякої користі.

Інколи складно змусити представників уряду визнати, що фундаментальна наука має свої переваги й не потрібно завжди вимагати, щоб вона продукувала технології. В Америці існує рух за зміну місії національної наукових фондів, щоб зробити прикладний аспект обов’язковим. Стосовно цього є свої аргументи за та проти, але це наочно ілюструє зв’язок між фундаментальним науковим дослідженням і його прикладним аспектом. Коли ваша ціль – створювати ще кращі технології, це може, зрештою, нашкодити фундаментальним дослідженням. Тому я сподіваюся, що в Америці й в інших країнах також фонди визнають, що фундаментальні дослідження цінні й що дослідження космосу значущі апріорі. І коли вони сприяють створенню технологій, це чудово, але я вірю, що обидві варіанти повинні мати право на існування.

Я також переконаний, що існує проблема в комунікації науковців. Не завжди вчені розповідають як слід про те, які вони мають захопливі, важливі та новаторські результати. Через це громадськість, громадяни, які платять податки, що йдуть на підтримку державних грантових фондів, не мають уявлення про дивовижні досягнення в галузі науки й технологій, що випливають з цих чудових випадкових відкриттів. Тому я думаю, що науковці зобов’язані працювати над цим. Не лише уряд має важко працювати й давати гроші, ми також маємо оприлюднювати наші результати й розповідати про них громадськості. Або ж ми ризикуємо залишитися без фінансування взагалі.

Мені здається, що саме прагнення до фундаментального пізнання світу робить людей унікальними. Для шимпанзе, які в одному дослідженні використовували палицю для того, щоб підбирати мурах, такі дії теж своєрідні високі технології, щось на зразок 5G-палиці. Але, знаєте, цікавість, прагнення зрозуміти чисту математику й далекі куточки Всесвіту – це щось винятково людське. Ми маємо радіти цьому.

Але знову-таки, науковців, які популяризують науку, має бути більше. Має бути ще хтось, крім , , . Нас має бути набагато більше. І цьому можна посприяти, починаючи, наприклад, з навчання на бакалавраті, магістратурі й аспірантурі. Ми маємо вчитися, як розповідати про свої знахідки громадськості.

Ще ніколи жодна людина не отримала Нобелівську премію за написання науково-популярних книжок. Це правда. Здається, наче люди думають, що існує дві різні культури. Одна – це література та мистецтво, інша – наука й технології. Але в реальності цілісна людина має бути обізнаною в обох культурах.

Випадкові знахідки

Створення критерію випадковості для відкриттів, які претендують на Нобелівську премію, – це своєрідний спосіб вказати на той факт, що часто найцікавіші відкриття бувають несподіваними й безпосередньо не є результатом завзятих наукових пошуків. Власне, у випадку з Нобелівською премією це доволі поширене явище. Наприклад, про існування  спершу висунули припущення десь семеро науковців, частина з яких ще застала вручення Нобелівської премії за це відкриття. Щоб побудувати , знадобилося орієнтовно 6000 експериментаторів, але ніхто з них не отримав Нобелівську премію.

Мені подобається ідея випадковості відкриттів, оскільки вона усуває вплив так званих . Не всі, але багато науковців готові захищати та відстоювати свої результати, вбачаючи в них те, що вони хочуть бачити й ігноруючи думки, які їм суперечать. Є ймовірність, що бажання підтвердити якусь гіпотезу може заволодіти думками науковців. На нас точно якось вплине, коли хтось казатиме, що ми можемо отримати Нобелівську премію, якщо зробимо це відкриття.

Це відрізняється від того, коли хтось випадково відкриває існування пульсарів, наприклад. І коли науковиця дає ґрунтовні підтвердження того, що пульсари або темна матерія існують (а ці відкриття, до речі, здійснили жінки, але жодна з них не отримала Нобелівську премію), то мені здається, що в цих випадках не діють підтверджувальні упередження. Адже хто міг би цілеспрямовано шукати щось повністю непередбачуване, як-от походження Всесвіту, Великий Вибух, реліктове випромінювання, про яке ми говорили раніше. Тому мені здається, що у випадкових відкриттях є якась чиста наука.

Багато теоретичних відкриттів справді випадкові. Це не той випадок, коли ти торуєш шлях, щоб підтвердити  чи щось таке, що є цілеспрямованим пошуком математичних доказів. Аналогією цього в науці можуть бути спроби зрозуміти надпровідність або ретроактивно передбачити, як мають обертатися планети навколо Сонця у випадку загальної теорії відносності Айнштайна. І коли незвичайні припущення переходять у підтвердження, що доводять існування, наприклад, гравітаційних хвиль і гравітаційного випромінювання, то за такі відкриття, безперечно, мають давати Нобелівську премію. Айнштайн помер задовго до того, як підтвердили існування гравітаційних хвиль. Тому ми маємо бути реалістичними в тому, що на підтвердження цих відкриттів інколи потрібний час. Але щойно це зроблено, як у випадку з темною енергією, яку спостерегли випадково, за ці відкриття мають нагороджувати негайно. Власне, цього й хотів Альфред Нобель.

Проблема спростовуваності

У своїй книжці я також розповідаю, що люди прирівнюють , так звану проблему «демаркації» Карла Поппера, майже до закону природи, який стверджує, що є наукою, а що ні. Я зазначаю, що Карл Поппер справді висловив цікаву думку про те, що астрологія, марксистські погляди,  й подібні речі – псевдонаукові, адже їх можна адаптувати до будь-якої відповіді. Дехто каже, що це заходить задалеко і подібні речі не потрібно вчити.

З іншого боку, спростовуваність залежить від часу й технологій. Неможливо сказати, що те, що не можна спростувати сьогодні, не можна буде спростувати завтра. Наприклад, у 1899 році неможливо було б спростувати теорію стаціонарного Всесвіту. І було неможливо десь до 1920-30-х років, допоки ми не дізналися точно, що Всесвіт розширюється. Тоді прихильники стаціонарного Всесвіту повернулися до своєї теорії й переосмислили її.

Тож спростовуваність – не жорсткий стандарт, як-от прийняті в математиці . Мені здається, що ми маємо прагнути шукати наукові знання й працювати з ними, але дотримуватися винятково принципу Поппера не варто. Це може далеко зайти.

Реформи по-науковому

У 2015 році мене попросили номінувати потенційних переможців на Нобелівську премію з фізики. Я мав врахувати кілька критеріїв відбору, але я повернувся до першоджерела і поглянув детальніше на заповіт Альфреда Нобеля. Я запитав себе, то що ж, власне, Шведська королівська академія наук просить мене зробити? І як це співвідноситься з тим, що хотів Альфред Нобель? У своєму заповіті він писав, що Нобелівську премію з фізики мають присуджувати одній особі, яка впродовж цього або минулого року зробила відкриття, що найбільше прислужилося людству. Тож у заповіті вказано три вимоги: це має бути одна людина, відкриття має бути здійсненим впродовж року і це має бути особа, яка принесла найбільшу користь людству. 

У листі від Шведської королівської академії наук було зазначено, що премію можна присуджувати групі людей, не обов’язково одній особі, це може бути дослідження, яке провели дуже давно, якщо його значення до цього не було відзначено. Також у листі йшлося, точніше не було сказано, як же визначити користь, яку відкриття приносить людству.

Тож мені здалося дуже незвичним, що Шведська королівська академія наук взяла чіткий заповіт Альфреда Нобеля і так модифікувала його. Я запитав себе, навіщо вони це зробили, з якою метою. Я підозрював, що це було пов’язано з бажанням адаптувати премію в якомусь сенсі, зробити її ще престижнішою чи в певному сенсі такою, яка матиме більший вплив на науковців, що проводять хороші дослідження, але не переймаються тим, наскільки впливовими ці дослідження будуть для їхньої галузі.

Коли ви таки змінюєте правила, то робіть це так, щоб це допомагало людям, а не шкодило. Це моя точка зору. Згідно з волею Альфреда Нобеля, премія з фізики має присуджуватися лише одній особі. А якщо її таки отримують кілька людей, тоді її мають отримати всі причетні до здійснення відкриття. У випадку з Великим адронним колайдером і відкриттям бозона Гіґґса я заявляю, що премію мали б отримати принаймні всі теоретики, які передбачили існування цієї частинки. Як я вже говорив, таких науковців було семеро. Один з них – мій викладач, професор фізики Джеральд Гуральник.

Якщо премію присуджували б групі людей, то деякі з них могли б не дожити до цього часу, як у випадку з Верою Рубін. Вона підтвердила існування темної матерії, але так і не отримала Нобелівську премію. Те, що цю премію мають отримувати живі люди, зробили вимогою у 1974 році. Ця вимога не заважала присудити, наприклад, премію з медицини і фізіології  (яка померла у 1958 році – прим. ред.). Вона так само могла б отримати премію, як її колеги  і  (лауреати Нобелівки 1962 року – прим. ред.).

Я вірю, що ще багато чого можна було б зробити, зокрема присуджувати премію групі людей, запровадити дозвіл на посмертне нагородження, визнавати всіх номінантів, а не лише переможців.

Списки номінантів на Нобелівську премію оприлюднюють через 50 років після оголошення лауреатів. Якби я не написав книжку, ніхто міг би й не знати до 2065 року, що я номінував науковців.

Відчуй себе знаменитим

До Нобелівських лауреатів підвищені увага та очікування. Їхнє слово має велику силу й авторитет, а самі науковці стають знаменитостями по всьому світу. Разом з премією вони отримують і зобов’язання. Але, до слова, це не їхня провина. Ніхто не може номінувати сам себе. 

Зате лауреат Нобелівської премії завжди може номінувати майбутніх лауреатів, доки живий. У своїй книжці я посилаюся на дослідження, яке встановило: якщо ви працюватимете на когось, хто отримав Нобелівську премію, або будете його керівником, тоді буде більша ймовірність того, що Нобелівку отримаєте ви, а не пересічний науковець, середньостатистичний учений з певної випадкової сукупності. Це результат того авторитету, який здобувають лауреати Нобелівської премії. Звичайно, вони отримують більше фінансування досліджень, більше пропозицій, часто стають консультантами щодо присудження премій, наприклад, з хімії або медицини. Вони отримують багато уваги, здебільшого заслуженої.

Тенета авторитету

Дуже небезпечно, коли Нобелівські лауреати, користуючись своїм авторитетом, починають коментувати чи робити якісь дослідження у галузі, в якій вони не компетентні. Люди довіряють їхніх словам, адже думають, що Нобелівська премія дає їм таке право. Думаю, що ми занадто покладаємось на профільну експертність, переносячи авторитет експерта у певній галузі на його напрацювання в іншій сфері.

Наприклад, в Америці кожні чотири роки ми отримуємо список сотні Нобелівських лауреатів, які радять особу, що має стати президентом США. Але хочу зауважити, що багатьом лауреатам 80-90 років. У декого з них деменція або пройдений курс лікування від цього синдрому. І ось вони підписують петиції про те, хто має стати президентом Америки.

А дехто справді до них прислуховується через дію . І тоді когось дуже розумного, на зразок Айнштайна, просять стати президентом (як просили Айнштайна стати президентом Ізраїлю свого часу). Він був абсолютно некомпетентним для цієї посади, але був надзвичайно компетентним професором з фізики. Тож мені здається, що ми переносимо ідею того, що експерт в одній галузі може бути експертом з будь-якої іншої теми.

Сліпо довіряти авторитету небезпечно.

Трапляються лауреати, які можуть говорити сексистські або расистські речі. Як, наприклад, Джеймс Вотсон, що говорив жахливі речі про жінок. Так само небезпечно мовчати про таких лауреатів і не скасовувати їхню премію.

Ще один приклад – Вільям Шоклі, який отримав Нобелівську премію за дослідження транзисторів. Він говорив жахливі расистські речі про чорношкірих. Підтримував євгенічну політику, щоб вилучити афроамериканців з суспільства. Якби він був живий, я б ударив його в обличчя. Говорити так про людей будь-якої раси жахливо. Водночас його Нобелівську премію так і не скасували.

Власне, в окрузі Сан-Дієґо, у місті Ескондідо, був навіть банк сперми Нобелівських лауреатів, так звана «Фабрика геніїв». І Вільям Шоклі був єдиним лауреатом, який зробив внесок, скажімо так. Люди думають, що круто мати гени Нобелівських лауреатів. Але я думаю, що це расизм. Я б точно відмовився від такого. Про це є чудова книжка «The Genius Factory» (з англ./укр. «Фабрика геніїв» – прим. ред.), раджу читачам ознайомитися з нею. Навіщо нам когорта нащадків Нобелівського лауреата, що дуже добре знається на напівпровідниках? Навіщо вашій дитині така ДНК? Це вже радше питання людських цінностей.

Нежіноча премія?

Якщо поглянути на кількість жінок, які отримали Нобелівську премію з фізики, то, мабуть, це найпоказовіший приклад того, як певні показники не відображають сучасний стан науки. Актуальна кількість нагороджених жінок скоріше репрезентує фізику, яка була ще століття тому. За 119 років існування Нобелівської премії з фізики лише три жінки стали лауреатками (дані на момент запису інтерв’ю, зараз їх чотири: у 2020 році Нобелівку з фізики отримала Андреа Ґез – прим. ред.). Це становить всього-на-всього 1% усіх переможців. У 2018 році за дослідження лазерів Нобелівку отримала Донна Стрікленд. До цього Нобелівську премію з фізики отримала Марія Гепперт-Маєр. До того ж вона працювала в Каліфорнійському університеті в Сан-Дієґо, де я також є професором з фізики. Вона отримала Нобелівку у 1963 році. Тож лауреатки, як ми бачимо, отримували премію з перервою у понад 50 років.

Першою лауреаткою стала Марія Склодовська-Кюрі у 1903 році. І лише через те, що її чоловік наполіг на цьому, заявивши, що відмовиться від премії, якщо не розділить її з дружиною. Спочатку премію хотіли дати лише П’єру Кюрі та його колезі. Ось такими були перші роки присудження Нобелівської премії, але відтоді змінилося небагато. Сьогодні фізикою займаються значно більше ніж 1% жінок. Тому якби їм вручали більше премій, можливо, вони були б краще представлені. 

Однак, якщо говорити про минулі відкриття, зроблені, як я вже згадував, Верою Рубін, , Розалінд Франклін, то правила вручення Нобелівської премії не заважали б їм отримати премію свого часу. Іншими словами, коли Розалінд Франклін описала структуру ДНК як подвійну спіраль, вона була живою. Так, вона покинула світ, коли в ранніх 1960-х Нобелівську премію присудили Джеймсу Вотсону, Морісу Вілкінсу та Френсісу Кріку, але правило про вручення премії лише живим ввели лише у 1974 році, більш ніж через 10 років потому. Тому я вважаю, що ми маємо вручити їй премію посмертно.

Або Вері Рубін, яка підтвердила існування темної матерії, адже очевидно, що вона заслуговує на Нобелівську премію. Як і Джоселін Белл. Вона досі жива. Її керівник та його колега отримали Нобелівську премію з фізики 1974 року. Третім лауреатом легко могла стати Джоселін. Її внесок у вивченні пульсарів, безперечно, заслуговує на премію. Але цього не сталося. Тож, бачите, якщо ви вже даєте премію більш ніж одній людині, то робіть цю премію більш інклюзивною. Не оминайте увагою жінок, які справді зробили великий внесок у науку.

Упередження щодо країни

Я маю вам зізнатися. Я маю українське коріння. Сім’я моєї бабусі – з України, вони жили неподалік Києва. Через те, що я написав книгу, певно, я не отримаю Нобелівську премію, і ви не зможете сказати, що принаймні хтось українського походження став Нобелівським лауреатом. На жаль, справді в країнах на зразок України існує великий тиск на науковців через відсутність лауреатів. 

Але не лише в Україні. Коли я став професором, мені говорили, що я маю хороші шанси отримати Нобелівську премію. Щоб отримати фінансування, я мав розповідати про свої шанси на отримання Нобелівки. Якщо поглянути на вебсторінки установ, які надають фінансування, як-от Національний науковий фонд, Міністерство енергетики США, то побачимо, скільки на їхньому рахунку Нобелівських премій.

У Сан-Дієґо є вулиці Нобель і Лебон (слово Нобель, написане задом наперед). У Берклі, де розташована Національна лабораторія імені Лоуренса, також є вулиці, названі на честь Нобелівських лауреатів. У Новій Зеландії є валюта, на якій зображено лауреата Нобелівської премії з хімії Ернеста Резерфорда. Тож люди, як науковці, так і не науковці, мають глибоке бажання вшановувати лауреатів Нобелівської премії через силу авторитету. Цих людей співвідносять з найбільшими висотами інтелектуальних досягнень. Відповідно, якщо ти не виграв премію, то часто доводиться просто пояснювати й переконувати, що твоя діяльність значуща. До того ж Нобелівську премію присуджують далеко не в усіх галузях. На мою думку, Нобелівська премія стала дуже могутньою. У певному сенсі вона змінює те, як пишеться історія науки. Вона залишає поза увагою багатьох жінок і представників різних меншин. Я маю багато таких американських колег, які роблять чудову роботу.

У вас більше шансів отримати Нобелівську премію, якщо ви зі Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії. 

На початку XIX століття ви мали б більше шансів стати переможцем, якби були б з Австрії або Німеччини. Це може змінитися. І, можливо, саме Україна стане тією країною, в якій зростуть показники Нобелівських лауреатів.

Але, знаєте, про це своєрідне упередження майже не говорять. Незрозуміло, це кореляція чи це причинно-наслідковий зв’язок? Можливо, така ситуація склалася внаслідок , коли багаті країни (у нашому випадку як фінансово, так і з точки зору кількості Нобелівських лауреатів) отримують ще більше уваги через потенційні можливості їхніх науковців стати наступними переможцями.

Бачимо, що Японія отримує багато Нобелівських премій. На душу населення Китай мав би лідирувати, але ні. Індія також мала б не відставати від цих країн. Мабуть, країни на зразок України виграють тоді, коли більше уваги приділятимуть якості науки, а не кількості переможців.

Реакція на критику

Коли я сказав, що, можливо, не отримаю Нобелівську премію через те, що написав книгу, я не мав на увазі, що представники Шведської королівської академії наук образилися. Я знаю, що вони взяли до уваги мої зауваги. Вони не погоджуються з ними. На це є свої причини.

Генеральний секретар Йоран Гансон відреагував на деякі реформи, що я запропонував, у дусі: «То що, ми маємо віддати гроші, які дали Вотсону й Кріку, сім’ї Розалінд Франклін?» Я відповів, що річ не в грошах, а в престижі. Оскільки ми точно знаємо, що є премії, які потенційно вартісніші в 10 разів, ніж Нобелівська премія, але поки що ми про них майже не чуємо. Більшість людей можуть назвати лише Нобелівську премію. 

Чи справді представники Шведської королівської академії наук такі мстиві, що не дадуть мені Нобелівської премії, попри те, що я зробив відкриття, яке об’єктивно варте Нобелівки? Це інше запитання. Але хочу сказати, що після написання книги я набагато менше прагну цієї премії. Загалом я про це вже майже не думаю. Я взяв інтерв’ю у багатьох лауреатів Нобелівської премії для свого подкасту і не думаю, що це я матиму якусь особисту користь з неї. Це те, чого я насправді вже більше не прагну. Хоча колись було навпаки.

Я відверто пишу у своїй книжці, що надзвичайно хотів цю премію. Але я бачив, що вона робить зі мною та іншими людьми. Особливо з молодими людьми, які бачать цих Нобелівських лауреатів і те, як багато часу потрібно, щоб отримати премію, і в них виникає така собі омана геніальності (коли люди говорять, що вони не Айнштайни, тому їм не варто займатися наукою). Думаю, що це може згубно вплинути на науку. Тому особисто мене премія не турбує, і я відверто заявляю в книжці, що коли ви хочете перевірити, наскільки я чесний, запропонуйте мені Нобелівську премію. І якщо я її не прийму, то принаймні ви побачите, що я не лицемір.

Пан або пропав

Нобелівська премія – така собі гра, де ви можете або виграти, або програти. Немає третього варіанту. Наприклад, у моделі Олімпійських ігор, на мою думку, є свої переваги. Є три рівні нагородження переможців – золото, срібло і бронза. Мені здається, своєрідним аналогом Олімпійської системи в Нобелівській премії могло б стати оголошення принаймні інших номінантів на поточну Нобелівську премію. Назвіть принаймні 10% номінантів. Адже ці люди заслуговують на увагу. Можливо, їм потрібна саме увага і фінансова підтримка для досліджень. Це може збільшити їхні шанси отримати наступного року не бронзу, а золото.

Тому ми можемо багато чому повчитися в Олімпійських ігор. Адже отримання Нобелівської премії не має бути грою з нульовою сумою. Переваги мають отримувати не лише переможці, а й номінанти. Так, наприклад, працює Оскар в Америці. Цю нагороду отримують за найкращі фільми та акторську гру. Завжди оголошують усіх номінантів. І в майбутньому вони зможуть сказати, що вони були номіновані на Оскар. Це матиме величезний ефект на їхню кар’єру. Так само могла б працювати й Нобелівська премія, і це, на мою думку, тільки б покращило її.

Не призом єдиним

Що насправді має мотивувати й надихати науковців, крім премій, – глибинне питання науки. Ми отримуємо зарплатню за роботу, яку багато з нас робили б безкоштовно, якби не потрібно було підтримувати сім’ю. Адже ми шукаємо відповіді на найцікавіші й найзагадковіші питання про походження матерії, Всесвіту.

Гонитва за призами перетворює науку на спорт. І мені здається, що в багатьох випадках це непотрібно й шкідливо. Ми повинні виправити цю шкоду. Потрібно, щоб наука стала репрезентативнішою, щоб нею займалися ще більше жінок, ще більше представників меншин. 

Тож чи маємо ми вшановувати Нобелівську премію, роблячи з цього національне свято, як, наприклад, у Швеції, – це ще питання. В Америці ми маємо випадок з Оскаром і рухом #metoo, учасниці якого розповідають про жахливі речі, які робили члени Академії кінематографічних мистецтв і наук. Вони були змушені покинути це найпрестижніше товариство кінематографістів. Скандал не оминув й Нобелівську премію з літератури. Два роки тому вперше за 75 років Шведська академія не оголосила переможця. Нагородження перенесли на наступний рік через корупційні скандали та звинувачення у сексуальних домаганнях щодо чоловіка однієї з членів академії.

Мені здається, премії досить вразливі. У фізиці немає закону, який би стверджував, що Нобелівська премія буде завжди неймовірно престижною й поза конкуренцією. Тому я думаю, що її потрібно обов’язково реформувати. Не тільки тому, що я так думаю. Мабуть, кожен погодиться, що наука суттєво відрізняється від того, як її сьогодні відображає процес вручення Нобелівської премії.

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі