fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Чи реальні наші спогади? / Начитала Богдана Неборак

00:00
00:00
Психологія — 09.12.20
ТЕКСТ: Марія Гончарова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Підманула-підвела

В сучасному світі ми вже, мабуть, перетнули межу сюжету книжки «1984», де була можливість переписувати історію. Наразі здається, що через доступ до інтернету історію не переписати, вона нікуди не зникне. Ми вважаємо, що можемо залишатись об’єктивними, бо будь-який підручник, газету, фотографію, що може підтвердити або спростувати історичний факт, ми маємо в себе у кишені. Проте є декілька «але». По-перше, інтернет, мабуть, може бути занадто доступним. Звідси така велика поширеність фейків, неправдивої інформації, яку можна скорегувати під певну аудиторію таким чином, щоб вона у це повірила. А по-друге, історію таки переписують. І часом це робимо ми самі, зовсім того не підозрюючи.

Ми всі губили батьків у дитинстві

  Уявіть собі, що в дитинстві ви загубились. Думаю, таке траплялося з багатьма. Спробуйте пригадати, як це було. Можливо, як у мене, ви стояли в магазині й мати кудись відійшла. А всі навколо такі високі та дорослі, і стає моторошно. Сльози підступають до горла. Починаєш кликати її, та її немає. Відчуття розпачу та розгубленості неймовірно потужне, страшне. І вже коли думаєш, що все пропало і мати ніколи не повернеться, якась мила жіночка підходить і питає, чи все в порядку. А потім допомагає відшукати маму.   Ви пам’ятаєте, ніби це відбулось вчора, що та жіночка була в пальті і в смішній шапці. Що як я скажу вам, що цей спогад міг би бути не вашим?    В 1991 році у своєму офісі психологиня Елізабет Лофтус слухала історію 14-річного хлопця.1 Він розповідав про травматичну подію зі свого дитинства, дуже схожу на описану вище. Він загубився в торговельному центрі. Хлопець описував, як після усвідомлення того, що він сам, йому стало дуже страшно, він крутив головою, сподіваючись знайти батьків, та їх ніде не було. Майже плачучи, він відчув, як до нього хтось підійшов. Це був милий старий чоловік. Хлопець чітко пам’ятав, що той був у синій фланелевій сорочці. Чоловік допоміг йому знайти батьків. Ця історія була повна емоцій та деталей. Здавалось, що хлопець чітко запам’ятав ті події. Проте цього ніколи не було. Історію вигадав його старший брат Джим на завдання з когнітивної психології, яку читала Лофтус у Вашингтонському університеті. Джим дуже обережно розповів своєму молодшому братові цю історію про торговельний центр, про плач, фланелеву сорочку старого чоловіка. Інші деталі ніби самі себе доповнили. Якщо обережно та ретельно приготувати якийсь спогад, ви й самі в нього повірите.

Фройд та гіпнотичні спогади про минуле 

  Існує такий міф, що майже всі клієнтки Фройда пережили якусь травму в дитинстві з боку своєї родини. І хоча ми не можемо підтвердити або спростувати цю інформацію, він робив доволі багато висновків, спираючись на це. Використовував гіпноз, розпитував про дитинство, приділяючи багато уваги батькові через свою психоаналітичну теорію комплексу Електри. Це такий самий комплекс, що і в хлопців – Едипів. Хлопець/дівчина підсвідомо хоче заволодіти матір’ю/батьком, тому виникають певні ревнощі до іншого родича та своєрідна поведінка. Хочу зазначити одразу, що теорія ця ніяк не підтверджена та розкритикована в сучасній психології, як і більшість теорій Фройда. Під час гіпнотичних сеансів випливало багато травматичних фактів з дитинства клієнток. Однак маємо проблему: ми не знаємо, яким чином формулював свої питання Фройд та наскільки сильно хотів знайти в дитинстві своїх клієнток травматичні події, аби підтвердити власні теорії розвитку.   Фройд вважав, що наше підсвідоме створило механізм витіснення травматичних спогадів зі свідомості як захисний психічний процес. Так, наші фрустрації, думки, що завдають болю та сорому, легше репресувати, проте їх можна виявити під час гіпнотичних та психотерапевтичних сеансів.    В теорії виглядає логічно, проте реальність складніша. По-перше, існування репресованих спогадів підтвердити неможливо. Часто їх складно відрізнити від псевдоспогадів – помилок в пам’яті. Це сфабриковані або неправильно інтерпретовані спогади про себе чи світ, які виникають без свідомого наміру ввести в оману.    Дослідники Річард Макнеллі та Ерке Ґерертс проаналізували свідчення жінок, які, за попередніми даними, пережили насильство в дитинстві.2 Про випадки аб’юзу розповідали вони самі чи їхні батькі, ці свідчення задокументовані в медичних картках. 38% респонденток повідомили, що не пам’ятають жодних прецедентів насильства. (Хочу зазначити, що це зовсім не означає, що їх не було.)    Є дослідження,3 які демонструють, що деякі події сексуального аб’юзу в дитинстві просто забулися (не репресувалися) «нормальним» шляхом роботи пам’яті і не сприймались як травматичні до певного моменту життя. Ба більше, дуже багато терапевтів, як, можливо, це було з Фройдом, можуть травмувати людину питаннями про можливий сексуальний аб’юз в дитинстві. Пам’ятаю, як я сварилась із психотерапевтом, який натякав мені, що, можливо, зі мною трапилося щось подібне, бо мене цікавить тема сексуальних патологій та педофілії з наукової точки зору. Мене такі питання, до речі, не травмували, проте я почала думати: «А чи не має слушності мій психотерапевт? Чи не пережила я якусь таку подію в дитинстві?» В якийсь момент я справді почала відчувати неабияку тривогу.   Тривога не проходила, допоки я не поговорила з подругою, а потім не розібралась зі своїм терапевтом. Йому довелось визнати, що він таки не мав рації. Проте я досі про це пам’ятаю, і згадувати це мені досить неприємно, адже в голові знову починаються якісь вагання. І мій кейс – не єдиний. У психотерапевтичному світі дуже багато критики та розмов стосовно псевдоспогадів та того, як цьому «сприяли» психотерапевти. Уявіть собі людину, яка не проговорила цей момент, а просто в нього повірила. Потім переживання всіх емоцій, пов’язаних з усвідомленнями того, що у вас таки був травматичний досвід, приводить до травмування.    Звісно, говорити про повну відсутність травматичних подій ми не можемо. Багато хто переживає насильство і справді забуває про це. Такий стан називають дисоціативною (психогенною) амнезією. Це раптова епізодична втрата пам’яті, яка може відбуватись протягом певного часу (може, години, а може, роки). Ця амнезія характерна тим, що не має органічного походження (травми, фізіологічні порушення). Однак існує сумнів щодо реального нейрологічного стану пацієнтів з психогенною амнезією через те, що дуже багато різних видів втрат пам’яті приписують саме цьому діагнозу.4

Що відбувається в момент сильного стресу

  Зазвичай негативні спогади ми пам’ятаємо довше і з більшою кількістю деталей, а більшість травматичних спогадів добре запам’ятовуються надовго.5,6 Переживання сильних емоційних, стресових подій, фізіологічних та неврологічних реакцій, які залучають нашу лімбічну систему, зокрема мигдалину та гіпокамп, ведуть до більш консолідованих спогадів. Проте це може бути пов’язано з індивідуальними реакціями людини.   Наша ендокринна та лімбічна системи реагують на речі, яких ми боїмося, трьома способами: бігти, захищатись або завмерти.7 Часто жертви насильства відчувають, що нічого не можуть вдіяти. В ситуації, коли ми стикаємось із супротивником, якого ми не можемо ні перемогти, ні втекти, ми завмираємо.8 Іноді така самопаралізувальна дія може бути настільки ж адаптивною, як і боротьба з ворогом або втеча від нього. Це теж один з видів реакції на стрес. У мене є гіпотеза, що психологічно людина в такий момент буде або неймовірно сконцентрована на тому, що відбувається навколо (як жертви повідомляють про якісь неймовірні деталі, наприклад, якого кольору були штори у будинку навпроти), або мозок просто вимкнеться завдяки дії гіпокампа (який є частиною лімбічної системи, бере участь в механізмах формування емоцій та переводить короткострокові спогади у довгострокові), який надто сильно перевантажується через стрес. Тоді може виникати дисоціативна амнезія та інші проблеми з пам’яттю.9 Так само працює цей механізм в людей, які мають посттравматичний стресовий розлад, одним із симптомів якого є часткова або повна втрата пам’яті про подію, дисоціативна амнезія, флешбеки (повторні, іноді раптові, переживання події), та деперсоналізація чи дереалізація. Звісно, симптомів набагато більше, проте це ті, які стосуються пам’яті.   В неймовірно стресовій ситуації активується мигдалина (ще одна частина лімбічної системи, яка відповідає за емоції, зокрема страх), реагують нирки викидом адреналіну. Емоції доволі сильні. Швидко обробити інформацію і передати її в префронтальну кору головного мозку не виходить саме через викид гормонів. Через це часто ми не можемо ясно мислити в такій ситуації.10 Наша префронтальна кора перевантажується інформацією і не може зреагувати вчасно. Це страх, що паралізує. Навіть у військових, враховуючи всю їхню підготовку, є посттравматичний синдром, і він виникає доволі часто. Що цікаво, у дослідженнях11 з близнюками, які пережили травматичну подію (бойові дії) вчені виявили, що розмір гіпокампа впливає на розвиток та серйозність протікання посттравматичного синдрому. Тож можна припустити, що менший гіпокамп може бути ознакою генетичної вразливості для розвитку ПТСР після травматичного досвіду.    Деякі жертви насильства повідомляють про випадки деперсоналізації12 – втрати відчуття власного «Я». Людина пам’ятає події, які з нею відбувались, проте не відчуває себе причетною до них. А от дереалізація стосується зовнішнього сприйняття людини: навколишній світ та події здаються нереальним, ніби ти не у своєму тілі або ніби ти дивишся на себе збоку. Такі стани можуть допомогти створити внутрішню дистанцію до травматичного досвіду, гасячи нестерпні емоції та зменшуючи усвідомлення того, що сталось. Таким чином травматична подія буде сприйматись відсторонено, як кіно, яке відбувається з кимось іншим (саме про таке відчуття часто повідомляють жертви насильства). А фізичні симптоми, як-от відчуття «польоту» над тілом, можуть допомогти зменшити усвідомлення фізичної травми. Емоції ніби відходять на задній план, і людина нічого не відчуває.    Здебільшого це робота все тієї самої лімбічної системи, зокрема гіпоталамуса (регулює ендокринну систему), гіпокампа (відповідає за пам’ять) та мигдалеподібного тіла (відповідає за реакцію). Ба більше, дослідження 2013 року показали: якщо маніпулювати індивідуальними нейронами в клітинах гіпокампа мишей, можна створити неправдиві спогади.13 В експерименті мишу пустили гуляти по лабіринту. Поки вона бігала, виділявся певний білок, який реагує на голубе світло (науковці модифікували роботу гіпокампа так, щоб цей білок виділявся щоразу, коли гіпокамп формував спогади). Наступного дня її посадили до іншого лабіринту, в якому був невеликий електричний шок, і в той самий момент стимулювали спогад першого лабіринту, використовуючи голубе світло (так цей білок знову виділився, спровокувавши спогади про перший лабіринт). Так була побудована асоціація між першим лабіринтом і болем, і коли мишу посадили до першого лабіринту, негайною реакцією був страх (вона завмерла). Це демонструє, як емоційні асоціації можуть вплинути на сприйняття та пригадування нами певних речей.   Також під час деперсоналізації та дереалізації спостерігаються порушення продукції кортизолу (він регулює майже всі фізіологічні та біохімічні процеси в організмі).14 Кортизол «співпрацює» з адреналіном для формування короткострокових спогадів, які обробляє гіпокамп. Нейротрансмітери причетні до відчуттів деперсоналізації/дереалізації – це серотонін та опіатні рецептори.15 Вони ж зазвичай реагують і взаємодіють з наркотичними речовинами (зокрема канабіноїдами, опіоїдами). Саме тому такі відчуття доволі поширені серед людей, які вживають наркотики. 

Вам не здається, що тут забагато скла?

  В 70-х роках Елізабет Лофтус почала свою серію експериментів,1 якими показала, наскільки наша пам’ять неідеальна. В її найвідомішому експерименті з реконструкцією автомобільної катастрофи Лофтус показувала студентам різні відео аварій. Після перегляду студенти відповідали на питання щодо швидкості, з якою їхали авто.  Питання були такого типу: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони розбились (зіткнулись/вдарились/в’їхали/ врізались одна в одну)?» З’ясувалося, що формулювання питання мало вплив на те, як респонденти надалі описували побачене.   Респонденти визначали різну швидкість залежно від використаного дієслова. Так, якщо в питанні було використано слово «врізались» (smashed), респонденти відзначали більшу швидкість (65 км/год), якщо порівнювати з «вдарились» (hit) (52 км/год). Тож свідчення очевидців можуть бути упередженими, адже вони можуть змінюватись залежно від питання.   Те, що ми пам’ятаємо інцидент певним чином, не означає, що він стався саме так. Використання емоційно забарвлених слів в описі може суттєво змінити те, як ми його будемо відтворювати в пам’яті. Це непоганий інструмент пропаганди. Не секрет, що можна показувати новини по-різному, однак саме формулювання вплине на те, як ми запам’ятаємо певну подію. Це важливо, адже багато в чому ми опираємось на свою пам’ять і власний досвід, який має багато когнітивних упереджень. Серед таких упереджень, наприклад, евристика доступності. Це своєрідне «скорочення шляху» мислення. Деякі спогади з’являються у нас швидше за інші. Можливо, тому що вони сталися з нами нещодавно, а можливо, тому що запам’ятались нам більш яскраво. Так от, під час розв’язання певної проблеми ми будемо опиратись на ті спогади, які скоріше пригадались. Нам здаватиметься, що вони є більш валідними, бо вони першими спали на думку.    Наприклад, в експерименті, якій продемонстрував існування цього упередження, дослідники просили респондентів прослухати списки імен, що містили або 19 відомих жінок і 20 менш відомих чоловіків або 19 відомих чоловіків і 20 менш відомих жінок. Згодом деяких учасників попросили назвати якомога більше імен, а інших попросили оцінити, хто у списку згадувався частіше — чоловіки чи жінки. Імена більш відомих людей, звісно, пригадували частіше. Більшість учасників помилково вважали, що гендер, пов’язаний з більш відомими іменами, представлений частіше, ніж гендер, пов’язаний з менш відомими іменами.    В другому експерименті Лофтус показувала ста п’ятдесяти студентам ролик, в якому 56 секунд машина їхала в кадрі, а потім чотири секунди показували дорожньо-транспортну пригоду. Після цього 50 студентів запитали, як швидко їхали машини, коли вони вдарились, інших 50 студентів запитали, як швидко їхали машини, коли вони врізались, а останню групу не питали нічого. Через тиждень студентів запитали, чи бачили вони бите скло в ролику. Група, яку опитували, використовуючи слово «врізались», була більш схильна відповідати, що вони бачили бите скло, ніж інші. Результати були дуже важливими, адже вони показували, що можна «додати» певні деталі до нашого процесу пригадування інцидентів. Проте треба пам’ятати, що в цих експериментах була доволі невелика кількість респондентів і вони всі були студентами. Однак Лофтус не полишає свої експерименти із пам’яттю і досі, багато з них реплікували з більшою кількістю людей.     А от психологиня Сюзан Кленсі в одному з досліджень показала, що люди, які стверджували, що їх викрадали прибульці (тобто створили неправдиві спогади), більш схильні до створення таких самих спогадів і в її лабораторії. Вона реплікувала вже наявне дослідження пам’яті, проведене ще в 1975 році. Учасників просили запам’ятати список споріднених слів (цукерка, цукор, мед тощо), а потім просили їх пригадати. Респонденти були схильні «пригадувати» слова, які семантично схожі, проте яких не було в списку (наприклад «солодке»). Це можна пояснити утворенням неправдивих спогадів. Проте це дослідження можна й критикувати, пояснюючи його результати просто як обробку інформації нашим мозком – більш лінгвістичну проблему, ніж проблему пам’яті. Сюзан Кленсі ж запросила до себе людей, які однозначно були більш схильними до утворення неправдивих спогадів. Так от, респонденти з цієї групи «згадували» набагато більше слів, яких не було в запропонованому списку, ніж дві контрольні групи.   За свою кар’єру Лофтус та її колеги зробили так, що чимало людей повірили, наче на них нападали, їх кусали тварини, душили, а також ніби вони бачили, як батьки займаються сексом. В одному дослідженні вона переконала 18% учасників, що вони бачили людину, якою заволодів демон. Все це для того, аби продемонструвати, що нашу пам’ять можна легко змінити під впливом зовнішніх факторів. Що ми можемо повірити навіть у щось абсурдне.    Зокрема вона хотіла показати, що свідкам на суді не завжди можна вірити. Адже те, як їх було опитано, має значення. Лофтус зазначає, що до появи ДНК-тестування близько 75% неправомірних звинувачень у зґвалтуванні та вбивстві базувалися на свідченнях очевидців. Наприклад, коли очевидців просили обрати когось із низки можливих винних, вони іноді обирали обличчя, яке було їм знайоме з іншої причини. В своєму дослідженні вона демонструвала респондентам шість фотографій, поки вони слухали історію злочину. На одній з фотографій був злочинець. Інші – невинні персонажі історії. Через три дні вона показала тим самим респондентам фотографію одного з невинних персонажів разом із трьома фотографіями взагалі непричетних людей. З чотирьох фото вона попросила обрати злочинця. Тільки 24% правильно сказали, що не бачать злочинця в переліку, а 60% обрали фотографію невинного персонажа. Це якраз демонструє евристику доступності – хтось із людей на фото здався нам знайомим, його нам демонстрували в контексті злочину, це, напевно, означає, що він причетний. Проблема в тому, що питання сформулювали таким чином, ніби в переліку неодмінно фігурує злочинець.   У роботі зі свідками-дітьми ще більше проблем, адже дітьми легше маніпулювати. Щоб показати це, Лофтус продемонструвала дітям хвилинні відео, а потім запитувала, чи бачили вони свічку, ведмедів та бджіл. Нічого з перерахованого не було на відео, проте діти підтвердили, що вони бачили те, про що їх запитували.    Контекст має значення, той, хто питає в дитини, має значення. Просто уявіть собі картину: складна справа, можливе сексуальне насильство. Поліціянт втомлений та злий. Яким чином він буде запитувати в дитини деталі про таку справу? На жаль, навряд чи дуже нейтрально. А от отримати саме ті відповіді, які треба, буде напрочуд легко, адже дитина в таких умовах відчуватиме тиск старшого, та ще й поліціянта (в нашому суспільстві є певна пропаганда того, що ми повинні довіряти та поважати авторитет).   Проте, за словами Лофтус, аби «вмонтувати» в голову людини несправжні спогади, потрібна довіра. Тому психотерапевти та родичі і є найбільш впливовими. Адже ми довіряємо їм, прислуховуємось до їхніх слів. Навіть натяку на ймовірну подію достатньо, аби людина почала думати про це, щось пригадувати, аналізувати, намагатись знайти відповідь і пригадати деталі.    З появою аналізу ДНК, на щастя, свідчення очевидців не мають тепер повної влади над тим, кого засудять, проте вони досі використовуються на суді. Звісно, буває, що неможливо без свідчень когось знайти, та неідеальність людської пам’яті часто не враховується під час допиту.

Вам теж колись було погано від маринованих огірків

  А що як я вам скажу, що можна вплинути на поведінку людей, змінюючи їхні спогади?16 Виглядає, як сценарій антиутопії, проте Лофтус довела у своїй лабораторії, що можна змінити, наприклад, харчову поведінку людей. В цих дослідженнях вона обрала їжу, як більш нейтральну тему, ніж кримінальні справи та сексуальне насильство. Так, її колеги провели дослідження з маринованими огірками та вареними яйцями. Респондентів попросили заповнити анкету щодо своїх харчових вподобань. Через тиждень їх запросили в лабораторію і роздали згенерований комп’ютером звіт, в якому, між іншим, було вказано, що респонденту в дитинстві стало погано від споживання певного продукту. Респондентам пояснили, що комп’ютер розрахував це на базі анкетування. Таким чином, комп’ютер мав експертну оцінку, до того ж в якомусь сенсі об’єктивну.    Прочитавши звіт, понад чверть вказали, що пам’ятають такий інцидент. Пізніше респондентів спитали, яких страв вони будуть уникати, якщо підуть на барбекю. Ті, кого вдалось ввести в оману, сказали, що будуть оминати обрані комп’ютером продукти. Цікаво, що в наступних експериментах, де Лофтус пробувала реплікувати дані з іншими продуктами, вона міняла їх на снеки (чіпси, морозиво). Версія з чипсами не спрацювала, адже це занадто поширений снек. Проте коли вона замінила їх на полуничне морозиво, майже 40% згадали, що їм було погано від морозива, і вони були набагато більш схильні казати, що уникатимуть споживання цього продукту.17 Звісно, треба пам’ятати, що у вибірці справді можуть бути люди, яким ставало погано від такого морозива. Знову ж таки, загальна кількість респондентів в її дослідженнях була доволі маленькою. Проте що можна винести з цих досліджень? Наприклад, глобально, впливаючи на пам’ять людей, можна змінювати їхні вподобання та ставлення до певних речей.    Загалом, наші спогади – це частина нас самих. Велика частка нашої особистості – це наш досвід, який базується на пам’яті. Інша частка – наші гени. Наша свідомість та розуміння світу, здоров’я і поведінка складаються з поєднання генів, досвіду та довкілля.    Можливо, колись судову систему переглянуть, і більше досліджень будуть демонструвати, наскільки наша пам’ять – не той інструмент, якому слід вірити. Принаймні зараз це так.

ТЕКСТ: Марія Гончарова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Посилання
  • 1. Елізабет Лофтус і її експерименти
  • 2. — McNally RJ, Geraerts E (March 2009). "A New Solution to the Recovered Memory Debate". Perspectives on Psychological Science. 4 (2): 126–34. doi:10.1111/j.1745-6924.2009.01112.x. PMID 26158939. S2CID 16462600.
  • 3. — Williams LM (December 1994). "Recall of childhood trauma: a prospective study of women's memories of child sexual abuse". Journal of Consulting and Clinical Psychology. 62 (6): 1167–76. doi:10.1037/0022-006X.62.6.1167. PMID 7860814.
  • 4. — Lucchelli, F.; Spinnler, H. (2003). "The "psychogenic" versus "organic" conundrum of pure retrograde amnesia: Is it still worth pursuing?". Cortex. 38 (4): 665–669. doi:10.1016/s0010-9452(08)70033-9. PMID 12465679.
  • 5. — Berntsen D (October 2002). "Tunnel memories for autobiographical events: central details are remembered more frequently from shocking than from happy experiences". Memory & Cognition. 30 (7): 1010–20. doi:10.3758/BF03194319. PMID 12507366. S2CID 20459653.
  • 6. — Alexander KW, Quas JA, Goodman GS, Ghetti S, Edelstein RS, Redlich AD, et al. (January 2005). "Traumatic impact predicts long-term memory for documented child sexual abuse". Psychological Science. 16 (1): 33–40. doi:10.1111/j.0956-7976.2005.00777.x. PMID 15660849. S2CID 8750819.
  • 7. — Іserson, K. V., Heine, C. E., Larkin, G. L., Moskop, J. C., Baruch, J., & Aswegan, A. L. (2008) Fight or flight: the ethics of emergency physician disaster response. Annals of emergency medicine, 51(4)
  • 8. Чому ми часом завмираємо, коли стикаємося з небезпекою
  • 9. — Kim EJ, Pellman B, Kim JJ. Stress effects on the hippocampus: a critical review. Learn Mem. 2015;22(9):411–416. doi:10.1101/lm.037291.114
  • 10. — Lee D.A., James S. The Compassionate-Mind Guide to Recovering from Trauma and PTSD: Using Compassion-Focused Therapy to Overcome Flashbacks, Shame, Guilt, and Fear. — New Harbinger Publications, 2013. — 224 p. — ISBN 1608828638. — ISBN 9781608828630.
  • 11. — Kremen WS, Koenen KC, Afari N, Lyons MJ. Twin studies of posttraumatic stress disorder: differentiating vulnerability factors from sequelae. Neuropharmacology. 2012;62(2):647–653. doi:10.1016/j.neuropharm.2011.03.012
  • 12. Про деперсоналізацію
  • 13. Про неправдиві спогади
  • 14. — Simeon D, Guralnik O, Knutelska M, Hollander E, Schmeidler J (2001). "Hypothalamic-pituitary-adrenal axis dysregulation in depersonalization disorder". Neuropsychopharmacology. 25 (5): 793–5. doi:10.1016/S0893-133X(01)00288-3. PMID 11682263
  • 15. Як відбувається деперсоналізація та дереалізація
  • 16. Зміна спогадів людей
  • 17. Як людей привчили не любити певну їжу
Статті
Головний подкаст
Головний подкаст. Епізод 3: Розлади аутистичного спектру

Чому дитина може не дивитися в очі та мати труднощі з мовленням? А ще бути зацикленою на одній темі чи грі?

Спалах
«Флурона» – КітПес вірусного світу чи звична річ для вірусологів?

2022 рік поповнив пандемічний словниковий запас новим терміном – «флурона». Що це і наскільки вона може бути небезпечною?

Пост правди
Пост правди, сезон 2. Квазірелігії

Як японець Сьоко Асахара зібрав довкола себе релігійне угруповання і спонукав послідовників вчинити теракт у токійському метро? Чому люди стають членами небезпечних квазірелігійних груп?

Ідеї
«Мене найбільше надихають українські вчені»: 9 запитань Ользі Масловій і Ніці Бєльській

Говоримо з Ольгою Масловою та Нікою Бєльською, авторками книжки «Коли я нарешті висплюся».

Людина
Шосте чуття: що таке нейромаркетинг. Інтерв’ю з Віктором Комаренком

З чим у киян може асоціюватися запах ванілі? Як з'явилися кава-брейки? Розповідає нейрофізіолог Віктор Комаренко.

Головний подкаст
Головний подкаст. Епізод 2: шизофренія

Розповідаємо, чому виникає шизофренія та як загальмувати її розвиток.