ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Наука як мистецтво — 19.05.20
    ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Не така смішна наука, як її малюють: інтерв’ю з Томом Ґолдом

    Ви, напевно, бачили кумедні комікси Тома Ґолда – одного з найвідоміших світових наукових ілюстраторів. Його друкують The Guardian, The New Yorker і чимало інших світових видань. Книжку Тома «Печемо з Кафкою» переклали українською. У межах проєкту «Куншт камера» ми поговорили із ним про книжки, науку, натхнення й пошук ідей.

    В інтерв’ю Creative Review ви зазначали, що часто знаходите гумор у несподіваних місцях. Яке місце було для вас найнесподіванішим?

     

    Коли я вперше почав малювати комікси для The Guardian про літературу та інші речі, їх розміщували зазвичай на сторінці з листами. Сьогодні я сам обираю ідеї для своїх коміксів, але раніше газета визначала тему. Я виявив, що цікавіші комікси мені вдавалося робити з найменш гумористичних матеріалів. Бо в них є якийсь простір, щоб перетворити їх на щось комічне. Я не шукаю ексцентричні наукові ідеї, щоб створювати комікси. Часто я просто розмірковую, читаю і знаходжу наукові знання, які справді надихають. Не можу пригадати конкретних прикладів, але часто комікс народжується не з гумористичної, а з серйозної ідеї, поданої у смішній формі.

     

    Коли ви працювали з New Scientist, як ви знаходили всі ці ідеї? Можливо, ви читаєте медіа або спілкуєтеся з науковцями, щоб отримувати інсайти про те, як це – бути вченим?

     

    Мене хвилювали такі речі, коли я починав робити комікси. Я завжди багато читав, працював у сфері мистецтва й видавничої галузі, тож під час створення коміксів для The Guardian, наприклад «Печемо з Кафкою», я відчував, що розуміння з’явилося саме. Я не вивчав науку в старшій школі. Я завжди мав такий собі невиразний інтерес до науки, але в мене ніколи не було відповідної освіти. Я хвилювався через це. Думав, або видамся ідіотом і робитиму жахливі й прикрі помилки, які обурять науковців, або не зможу знаходити достатньо матеріалу, щоб робити комікси щотижня.

     

    Пошук іскри, яка запалить вогнище ідеї, – найскладніша частина. Я знаю: коли маю ідею, то можу зробити вдалу річ. І я знаю, що можу втілити ідею на папері, щоб вона мала сенс для читачів. Але першочерговий пошук цікавої теми або цікавого способу подання – це складний процес. Я завжди шукаю ідеї. Постійно ношу з собою блокноти і скетчбуки, маю застосунки на телефоні, щоб нотувати найменші паростки ідей. Щоб коли наближався дедлайн, я не мав починати з нічого. 

     

    Я читаю журнал New Scientist, стежу за різними науковцями у твіттері, слухаю наукові програми BBC, американський подкаст RadioLab. У мене не так вже й багато друзів-науковців. Але є кілька. Вони досить корисні. Адже буває, що є певні запитання, які ти хочеш поставити, але не можеш сформулювати для пошуку в гуглі. Тому чудово мати друзів, з якими можна поспілкуватися замість того, щоб перечитувати купу інформації. Це два різні способи пошуку знань, мені здається.

     

    У нашому медіа інколи ми можемо припускатися незначних помилок, які справді засмучують науковців. Чи траплялось таке у вашій роботі?

     

    Коли я починав, то хвилювався, що це може трапитися. Загалом, мене намагалися більше виправляти стосовно коміксів про літературу, ніж про науку. Можливо, це через те, що я трохи параноїк стосовно помилок. Але й це також через природу науки. Адже наукові ідеї – часто теорії, гіпотези. Не все точно. До моїх сторінок у соцмережах науковці скоріше долучаються з ентузіазмом і висвітлюють різні версії чогось або пропонують іншу веселу ідею. Але рідше виправляють мене. Мені здається, що науковці або люди, які знають щось про науку, сприймають із захопленням те, що є комікси зі сфери, у якій вони зацікавлені, а не намагаються шукати якісь помилки в них.

     

    Поговорімо більше про ваш унікальний стиль. Як ви його знайшли?

     

    Малювання було моїм захопленням з дитинства. Мені завжди подобалася художня школа. Я також малюю у вільний час. Це природно для мене і приносить мені задоволення. Я б малював, навіть коли б це не було моєю роботою. 

     

    Я ходив до художньої школи, де було багато молодих художників. Відчайдушно намагався знайти свій стиль, який я любив би усією душею. Це дуже складно зробити. Я ніколи не натрапляв на стиль, який працював би так, як мені того хотілося б. Допоки я не почав працювати над коміксами. Я не концентрувався на стилеві, не фокусувався на створенні красивих ілюстрацій. Я концентрувався на розповіді історії та створенні жартів. Так я прийшов до цього дуже простого стилю, який використовую в книжках. Я малюю дуже простих персонажів, діаграми, аби пояснити, як працюють речі. Наче механічно малюю, коли не думаю, що хтось дивиться. Такий стиль я використав для свого першого коміксу. Можливо, я думав, що спершу з’ясую, як робити комікси, а потім малюватиму більш художні картинки. Але я призвичаївся до такого простого стилю. Я хочу, щоб він мав привабливий вигляд, тому витрачаю чимало часу на композицію, але все дуже просто намальовано. Я зацікавлений у ілюстраціях, але мені цікавіше розповідати історій у зображеннях.

     

    З вашого інтерв’ю для New York Times я дізнався, що у вас дальтонізм. Проте ви використовуєте багато кольорів у своїх роботах, особливо в діаграмах. Як ви шукаєте кольори?

     

    У школі, коли мені було десь 10-11 років, нам протестували зір за методикою Ісігари (Ishihara test). Це такі картинки, створені з великої кількості кольорових кружечків. Якщо у вас дальтонізм, то не зможете побачити цифри, написані всередині цих кругів. Тест показав, що в мене часткова колірна сліпота, тобто я не розрізняю червоний і зелений кольори. Тож для мене якісь речі відтінку шкіри або кольору зеленого лайма матимуть схожий вигляд. Коли я малював у художній школі акриловими або олійними фарбами, у мене виникали проблеми. Мені потрібно було запитувати когось, який це колір: зелений чи коричневий? Це було складно.

     

    Добре, що зараз я працюю за комп’ютером і можу подивитися на код кольорів у CMYK. Так я бачу математично, що це зелений або коричневий колір. Це корисно, коли малюєш щось, для чого важливий колір, як-от чиюсь шкіру. Тож коли колір важливий, я перевіряю його. Але часто я просто використовую ті кольори, які видаються мені гарними на екрані. Як у випадку з діаграмами, про які ви згадували. Насправді неважливо, зелена вона чи коричнева. Якщо вона подобається мені, я зупинюсь на такому колірному рішенні.

     

    Ви можете здивуватися, але дальтонізм поширений серед дизайнерів і художників. Мої редактор і дизайнер з Drawn and Quarterly також не розрізняють усі кольори. Коли ми робимо обкладинку для книжки, то нам потрібна третя людина, яка змогла б перевірити кольори і переконатися, що все гаразд.

     

    Мені здається, я просто звик до цього. Звісно, мені цікаво, що було б, якби у мене не було б дальтонізму. Можливо, мені було б легше шукати кольори. Коли я намагаюся створити реалістичне зображення, то вибрати кольори складно. Щойно я завершив писати й малювати дитячу книжку, вона видається досить природно забарвленою. Але я дуже повільно робив її через невпевненість. Мені здається, що ця невпевненість – певною мірою голос у моїй голові, який говорить від імені мого дальтонізму. Тож колірна сліпота ,безумовно, впливає на мене. Але, мабуть, вона й дозволяє мені шукати цікавіші колірні рішення.

     

    Ваша нова дитяча книжка ще не опублікована? Розкажіть, будь ласка, детальніше про неї.

     

    Насправді я не можу. Книжка вийде десь через рік, її потім проанонсують. Це моя перша дитяча книжка. Це був захопливий процес. Він відрізняється від створення коміксів, хоча і комікси, і такі дитячі артбуки розповідають історію в картинках, але по-різному.

     

    Книжку видадуть через рік. Такий довгий процес від моменту її закінчення до того, як вона потрапить до читачів?

     

    Так, зазвичай процес створення коміксів триває значно менше – орієнтовно шість місяців від завершення книжки до її видання. Через низку причин на дитячу книжку потрібно більше часу. Це приємне відчуття – мати майже готову книжку за рік до того, як її видадуть. 

     

    Тож чим відрізняється робота над дитячою книжкою і коміксами для дорослих? Чи могли б ви більше розповісти про пошук видавця, як це відбувалося?

     

    У мене двоє дітей, 12 і 14 років. Був період, мабуть, коли їм було років п’ять, коли я читав їм щовечора книжки, як і більшість батьків. Ще тоді мені хотілося попрацювати над книжкою-картинкою. Припускаю, що за ті роки я усвідомив, що хочу зробити книжку-картинку для дітей.

     

    Мені здається, різниця між коміксами й графічними оповідями полягає в тому, що в останніх слова і картинки поєднуються в уяві читача й оповідають історію разом з книжкою, особливо в дітей. Ти наче пишеш сценарій для перформансу за участі батьків і дитини, яка дивиться на картинки і, певно, не вміє читати. Тож у цьому разі методи та сприйняття інформації читачами або дітьми досить відрізняються від тих інструментів, які класно використовувати в коміксах. У книжках працюють інші інструменти. 

     

    Я витратив чимало часу, щоб написати історію. Чорновий варіант історії містив три тисячі слів. Я показав її людині, яка знається на дитячих книжках, і вона відповіла, що насправді ніякі батьки не захочуть витрачати багато часу на читання історії. Тож мені довелося скоротити її. Потім видавець дав мені чимало порад про те, як вдосконалити історію. Без дітей, розмов з видавцем, я б не зміг зробити цікаву книжку. Думаю, її було б складно читати, це було б таке в’юнке чтиво. Я ж хотів зробити класичну історію, яку можна прочитати перед сном. Отож для мене це був цілий навчальний процес. 

     

    Стосовно технічної частини та видання своїх робіт я завжди спілкувався напряму з видавництвом Drawn and Quarterly. Але для дитячої книжки я знайшов агента, який зробив все для мене. Це був новий досвід. Я думаю, що світ дитячих книжок більший, ніж світ коміксів, і ринок більший. У світі коміксів усі знають одне одного. Багато моїх друзів працюють напряму з видавцями, без агентів. У випадку з дитячою книжкою мені здалося, що краще дотримуватися офіційної процедури. Так я був впевненішим, адже це мій перший досвід з дитячою літературою. Все спрацювало досить вдало.

     

    У письменників часто трапляється творча криза. Чи бувало у вас таке?

     

    Звісно, у мене бувають творчі кризи. Зазвичай тоді, коли я пишу довгі історії, на зразок «Голіафа». Тоді у мене точно були моменти, коли я «застрягав». Було відчуття, що я дарма витрачаю час, працюючи над цим, тож відкладав справу довше, ніж на місяць. Тоді я перемикався на якусь іншу роботу. Мені було складно закінчити цю книжку. Та я дуже щасливий, що закінчив. Були періоди, якими я справді насолоджувався, але це була складна робота.

     

    Щотижневі комікси, які я робив для  New Scientist і The Guardian, чудові тим, що ви не можете дозволити виникнути творчій кризі. Є дедлайн, ви маєте показати результат замовнику. Мені це допомагає. 

     

    Мені здається, що одна з причин творчої кризи – перфекціонізм. Ви хочете зробити максимально ідеально. Але це неможливо. Тож прірва між перфекціонізмом і тим, що ви маєте перед собою, – болісна.

     

    Щотижневі дедлайни просто нагадують мені, що люди в редакції та читачі чекають на якийсь результат. Я знаю, як вони засмутяться, якщо місце на розгорті пустуватиме. Тому мені потрібно зробити щось, навіть якщо воно не таке ідеальне, яким мені б хотілося його бачити. Тож я маю зробити щось максимально вдалим і надіслати готову роботу. 

     

    Навіть якщо немає дедлайнів, хороший спосіб завершити роботу – просто й далі працювати. Інколи добре доопрацьовувати і повертатися до роботи, щоб її вдосконалити. Однак загалом, щоб закінчити роботу, потрібно просто робити її. Мені б хотілося вміти себе налаштовувати робити проєкти без мотивування дедлайнами. Адже набагато краще наприкінці року усвідомлювати, що ти створив сотню коміксів без відчуття рутинної роботи. 

     

    Які існують можливості для кар’єрного росту наукових ілюстраторів? Як вони працюють над промоцією своїх робіт і формуванням персонального бренду?

     

    Насправді я не знаю наукових ілюстраторів як таких. І я не впевнений, що назвав би себе одним із них. Я маю на увазі, що є люди, які створюють ілюстрації про науку або природничу історію. У цьому напрямку точно можна будувати кар’єру. Але я насправді знаю не так багато про це.

     

    Я потрапив у цю сферу випадково. Час від часу малював ілюстрації для New Scientist. Мені надсилали статтю, і я робив ілюстрацію до неї. Я завжди насолоджувався процесом читання наукових статей і намагався придумати візуальний супровід до них. Потім я познайомився з редактором і артдизайнером журналу. Одного дня я надіслав листівку в редакцію і написав: якщо вам цікаво випускати щотижневі комікси, я б залюбки взявся за цю справу. Вони відразу погодилися. До того моменту в них не було коміксів. Тож усе склалося досить випадково.

    Мені здається, що я аматор, який занурився у світ науки. Мені це справді подобається. Однак я не зустрічав когось, хто був би суто науковим ілюстратором.

    Я сам веду свої соцмережі. Коли виходить моя книжка, то до промоції долучається видавець. Так, з промоцією моєї нової книжки «Department of Mind-Blowing Theories» (з англ./укр. «Міністерство приголомшливих теорій») мені допоможе видавець. Коли я почав створювати комікси у 2001 році, разом з другом я займався самвидавом. Мені здається, що з самого початку у нас був якийсь елементарний сайт. Однак протягом 20 років кар’єри художника коміксів соцмережі стали хорошим майданчиком для моїх робіт. Вони відіграють дедалі більшу роль у просуванні.

     

    Користуватися твіттером я теж почав випадково, бо люди, які мені подобалися, дописували в ньому. З часом я почав поширювати там свої комікси. Мені поталанило певною мірою. Адже мої комікси, особливо для The Guardian і New Scientist, – це невеликі картинки, які легко поширювати. Якщо ти створюєш графічний роман, но його буде не так легко поширити в інтернеті. 

     

    Я не думаю цілеспрямовано про власний бренд. Поширюю свої роботи, створені для двох журналів. Коли я роблю ще щось цікаве, то теж викладаю в соцмережі. Але я насправді ніколи не роблю щось спеціально для інтернету і самопромоції. Можливо, щось невеличке час від часу. Думаю, мені пощастило, що за мою роботу платять. Мені здається, що я би здурів, якби створював багато робіт, особливо для поширення в соцмережах. Мабуть, я хвилювався б ще більше про те, чи комусь подобаються мої роботи, чи вони поширюють їх. Тому я намагаюся не займатися таким занадто.

     

    Ви читаєте всі коментарі в соціальних мережах? Буває таке, що вони вас засмучують?

     

    Цікаво, як люди реагують на мої роботи. Коли мені здається, що якийсь комікс був справді вдалим, то він отримує не так і багато лайків. Ті комікси, які видаються мені посередніми, отримують тисячі лайків. Тоді я думаю, що, певно, одні комікси краще сприймають на екрані, інші – у книжках, коли люди мають більше часу для ознайомлення з ними.

     

    Я читаю більшість коментарів. Хоч і намагаюся цьому протистояти. Я не належу до тих, кого надмірна активність у соцмережах робить щасливими. Тому я небагато взаємодію з людьми в соціальних мережах. Інколи цікаво переглянути коментарі, щоб занотувати якісь поради або подякувати за відгуки. Мені подобається помірна активність, від надмірної я б збожеволів.

     

    Уявіть, що ви повертається в часі на 15 років назад, коли ви вже почали активно малювати. Що б ви тоді порадили собі? 

     

    Я намагаюся пригадати, яких помилок припускався на початку. Мені здається, я роками думав, що задля того, аби стати успішним карикатуристом, потрібно створити великий графічний роман на сотні сторінок. Я витратив багато часу на роздуми про це і почувався кепсько, коли міг створювати лише короткі комікси. Та зрештою, я зупинився на коротких коміксах. 

     

    Мені здається, що не так багато людей можуть створити відразу геніальний, товстий графічний роман, не маючи достатньо досвіду у створенні коміксів. Це наче в школі замість того, щоб вчити складати речення та твори на одну сторінку, вам відразу дають написати роман. Це не спосіб навчитися. Навчаються експериментуючи. Тож я порадив би собі та всім початківцям експериментувати, створювати багато коротких коміксів, намагатися шукати свою мову і висловлюватися нею якомога більше.

     

    Чи є у вас свої стандарти для того, щоб розуміти, які ілюстрації вдалі та готові до публікації? 

     

    Коли ви набиваєте руку, ідеально не вдається. Мені пощастило, я багато практикувався в художній школі, де всі заохочували одне одного. Хоча на початку нам було далеко до великих художників, проте ми навчалися разом. Така атмосфера допомогла мені. 

     

    Мені здається, що ви просто відчуваєте, коли робота вдала, а коли ні. Але ви насправді не можете самотужки оцінити свою роботу. Певною мірою ви занадто прив’язані до процесу створення. Тож ви не можете насправді любити свої роботи так, як роботи тих художників, з якими ви себе порівнюєте. Мені здається, що я просто певною мірою даю собі пройти через це.

     

    Як я говорив про дедлайни, ви завжди можете думати, що могли зробити краще. Але краще показувати готові результати, хоч і недосконалі, ніж постійно працювати над однією ідеальною роботою. Мене мотивує бажання створювати багато речей. Я хочу їх створювати, ділитися ними з людьми, навіть якщо вони не такі досконалі, якими я хотів би їх бачити. Що більше ви творите, то більше розумієте, що неможливо досягнути ідеалу. 

     

    Деякі мої улюблені художники мають досить простий авторський стиль. Це не говорить про те, що вони не талановиті, або про те, що ви можете їх легко скопіювати. Вони використовують прості техніки, щоб розповідати цікавіші історії. Тож мене захоплюють прості роботи. 

     

    Ви коли-небудь тестували свої жарти й комікси на друзях, родині? Чи є у вас технологія створення цікавої історії? Можливо, ви намагаєтеся спрямовувати погляд читачів на потрібні акценти?

     

    Я не продумую навмисно те, як погляд читачів рухається моїм коміксом. Але це хороший опис того, як створюється комікс, особливо діаграма. Часто в лінійних історіях завдяки рухові очей в голові твориться найвеселіша історія. Мені подобається такий технічний аспект. 

     

    Думаю, найбільше мені подобається те, що тут немає конкретних правил. Звісно, якісь є, але ти можеш йти проти правил і робити щось зовсім інакше. Це завжди виклик – творити якнайкраще. Я витрачаю багато часу, сидячи з клаптиками паперу, перемальовуючи речі, розмірковуючи, чи цього досить. Часто мені спадає на думку непоганий жарт десь на шість балів. Я намагаюся допрацювати його на сім-вісім балів, зокрема збільшуючи уявну паузу, щоб акцентувати увагу на важливості якоїсь інформації. Звісно, є якась не дуже цікава технічна робота на зразок збільшення або зменшення деталей на комп’ютері. 

     

    Я не тестую свої жарти на комусь. Довіряю своєму відчуттю. Я надсилаю чорновий варіант The Guardian. The Guardian іноді коментують, але частіше просто кажуть, що їм подобається і вони хочуть опублікувати. New Scientist я просто надсилаю готові роботи. Мені здається, коли ти запитуєш у когось, чи жарт смішний, то змушуєш їх трішки панікувати. Найімовірніше, вони відреагують необ’єктивно, і такий відгук ніяк не допоможе. Мені здається, це не варте того. 

     

    У мене є одна теорія. Якщо за випадкових обставин жарт здасться несмішним, занадто дивним, то, можливо, одному з десяти читачів такий жарт не сподобається. Це невелика ціна, яку потрібно заплатити. До того ж є жарти, які цікаві через свою дивність. Тож я просто намагаюся програвати жарт у своїй голові. 

     

    Що вам подобається у вашому робочому процесі, а що – ні? 

     

    Найскладніша частина – придумати ідею. Вловити зародження ідеї. Для мене це мистецтво, якась майстерність. Це справді нелегкий процес. Ідеї можуть не з’являтися, навіть коли ти важко працюєш. Я багато малюю в блокноті, часто нічого путнього з цього не вдається. Тож у такі дні я просто гуляю в пошуку робочих ідей. 

     

    Далі я намагаюся втілити ідею на папері. І я впевнений, що зможу втілити її. Тож мені здається, що найприємніша частина моєї роботи – відчувати, що є хороша ідея й водночас усвідомлювати, що з цього може вийти щось добре. Далі ви матеріалізуєте ці відчуття. Далі залишаються такі собі ремісницькі процеси: промальовування, підбір кольорів. Ці речі теж приносять мені задоволення. Я вірю, що коли є хороша ідея, то робота матиме теж гарний вигляд. Звісно, я обожнюю моменти, коли робота завершена і можна перевести дух.

     

    Ви згадували Radiolab і BBC Science. Розкажіть, будь ласка, за якими вченими й медіа ви ще стежите?

     

    Мені здається, що про більшість науковців, за якими я стежу, я дізнаюся з твіттера і медіа. Я обожнюю щотижневу наукову програму BBC Insight Science. Через неї я почав стежити за Адамом Резерфордом, він науковець і ведучий. Завдяки йому я почав стежити за фізиком Джимом Аль-Халілі. Так я натрапив у твіттері на програму The Life Scientific. Є такі собі тунелі в інтернеті, ланцюгова реакція, коли ти починаєш стежити за одним і так виходиш на інших. Мені здається, через ретвіти Джима Аль-Халілі я вихожу на інших науковців. 

     

    Стосовно коміксів, я завжди намагаюся пізнавати нові галузі науки. Я мрію створювати хороші жарти про квантову фізику. Мені подобається стежити за науковцями з цієї галузі. Взагалі подобаються всі ці ідеї про квантову фізику, кротові нори, вся ця запаморочлива фізика. Про це справді можуть вийти хороші жарти. Але поки що я не знаю, як можна цікаво подати цю тему. Хочеться зробити щось по-справжньому цікаве, а не ще один жарт про кота Шредінгера, хоч я теж нічого не маю проти таких жартів. Загалом для жартів потрібно не так і багато знань. Сподіваюся, що одного дня створю такі жарти і читачі казатимуть, що квантова фізика теж може бути веселою.

     

    Чим би ви ще хотіли займатися? Яка ваша робота мрії? 

     

    До того як я почав робити обкладинки для The New Yorker, це було моєю мрією. Я уже зробив кілька і мрію продовжувати малювати обкладинки для них. Це складно. Мені важко придумати ідеї, адже ефект має бути як від коміксів, але без слів. Розповісти історію без слів – завдання не з легких. До того ж редакція досить вимоглива до обкладинок. Тож мені б хотілося далі працювати над цим.

     

    Також я мрію просто й далі творити. Я не та людина, яка схильна до кардинальних змін у своїй творчості. У мене є робочий стиль, але я завжди намагаюся вдосконалювати його поступово, потрохи. Побачивши мою дитячу книжку, ви відразу впізнаєте мій стиль. Хоча, звісно, мені здається, я поступово вдосконалюю свою майстерність. Закінчивши дитячу книжку, я думаю написати графічний роман. 

     

    Крім того, я завжди цікавився анімацією. Час від часу я спілкуюся з людьми про створення анімованих проєктів. Я робив кілька спроб, але поки що нічого мегакреативного.

     

    Які ілюстратори вплинули на вас у минулому і впливають зараз?

     

    Мій перший величезний натхненник  –  Едвард Горі. Він був американським книжковим ілюстратором і художником. Він не зовсім малював комікси, але також створював ілюстрації з текстами, які розповідали історії.

     

    Мені здається, що останні десять років, протягом яких я займаюся короткими коміксами, на мене впливає тип людей, які роблять смішні комікси. Наприклад, американський карикатурист Майкл Купперман. Він сильно вплинув на мене і надихнув на мої найбільш сюрреалістичні й абсурдні роботи. Також вплинув британський ілюстратор, який працював переважно у 1930-х роках, Вільям Гіт Робінсон. Він відомий зокрема тим, що винаходив і зображав справді смішні божевільні машини, які виконують прості дії. Хоч вони й були дуркуватими, можна було побачити принцип їхньої роботи. Він вкладав свою душу в жарти, і це чудово. Він був талановитим ілюстратором і художником. Я б хотів малювати так чисто і красиво, як він. Він один із сотень людей, які на мене впливають. Просто ці троє спали мені першими на думку. 

     

    Ви використовували певний підхід, щоб упорядкувати комікси у своїх книжках, зокрема в «Печемо з Кафкою» і «Міністерстві приголомшливих теорій»? 

     

    Спочатку я думав розміщувати комікси в хронологічному порядку їхньої публікації в медіа. Потім вирішив перемістити на початок і на кінець найкращі, на мою думку, роботи. Зазвичай люди читають книжки, якщо їх зацікавлюють перші сторінки. Тож я сподівався, що читачів зацікавлять найкращі комікси і вони будуть читати далі. У кінці книжки найкращі роботи формують приємний посмак. Далі я просто намагався не розміщувати поруч роботи, які перегукувалися між собою. 

     

    Я хочу, щоб кожний комікс був окремим і своєрідним. Тому якщо комікси пов’язані між собою, я розкидаю їх по книжці, не згідно з якоюсь конкретною системою. Я хочу, щоб на початку і в кінці книжки були найприємніші комікси, посередині книжки – дивні або ті, на які потрібно більше часу. Я просто намагаюся вдосконалити читацький досвід і зробити так, щоб кожен комікс міг показати себе. Також я хочу, щоб читач закінчив книжку на щасливій ноті.

    ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: