ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Людина — 05.08.22
    ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Чому люди відчувають сором або провину перед військовими, чи потрібні військовим слова вдячності від цивільних, які вони – ті, хто має бойовий досвід: чи змінюється їхня психіка, поведінка й світосприйняття, та як нам вибудувати з ними здорову комунікацію? Говорили про це з Людмилою Новіцькою – психотерапевткою, яка працює з військовими.

    На вашу думку, чи є на цю тему щось, проговорене лише в колі спеціалістів, що вартувало би підняти на поверхню?

     

    Те, що бракує українській спільноті взагалі – це проживання колективної травми. Це називається трансгенераційна травма, або травма, яка передається з покоління в покоління. І, на жаль, наш український народ проживав їх доволі багато. Як зараз кажуть, «гаряча фаза восьмилітньої війни, яка триває 400 років». На жаль, у нас є травми, не прожиті кожним із нас особисто і нашою нацією в цілому. Поки хронічна хвороба не загострюється й немає виражених симптомів, ми часто не знаємо, що саме потрібно прицільно лікувати. Так і зараз: теперішнє становище, в якому є наша країна – агресивний напад росії на Україну – дає змогу пропрацювати наш травматичний досвід і оздоровити націю. Мені здається, що ставлення цивільних до військових є таким симптомом, проявом того, що робиться в суспільстві в цілому.

    Коли ми говоримо про наше ставлення до військових, чи нормально, що ми виносимо їх у якусь цілу окрему категорію, ніби ігноруючи індивідуальність кожного?

     

    Ми ж ділимо людей на хлопчиків і дівчаток, на жінок і чоловіків, за професіями, за віком. Кожну з цих категорій щось об’єднує. Але в кожної людини є особистість. Так і серед військових. Є військові як загальний соціальний пласт, і серед військових є своя специфіка, у кожного своя професія навіть у військовій справі і свій бойовий досвід. Є люди, які залучені до бойових дій, до прямих контактів з ворогом, є люди, які захищають нас з другої лінії оборони – артилеристи, наприклад. Але, разом з тим, є такі, хто обслуговує перших і других. І вони також важливі. І, як говорить статистика1, якою з нами ділилися інструктори з НАТО, на кожного бійця, який бере участь у бойових діях, припадає 10–12 військових, які не беруть участі у бойових діях, але так само важливі. Коли перед нами людина в формі, ми не знаємо, чи є вона учасником бойових дій. Можна не бути учасником бойових дій, але отримати воєнну травму. Тобто пережити під час воєнних дій щось таке, що травмує психіку. Тому краще до всіх людей загалом ставитися як до учасників бойових дій.

    Чи можна вважати це – потребу в розумінні специфіки спілкування з учасниками бойових дій та вираження їм вдячності – ще одним симптомом провини вцілілого?

     

    Я думаю, що теперішня ситуація проявила ті симптоми, які були раніше: почуття провини та почуття сорому. Це два почуття, які сигналізують нам про те, що людина пережила травматичний досвід. І, наприклад, психотерапія спрямована на те, щоб допомогти людині проявити це почуття провини, сорому, усвідомити його і впоратися з ним. Дуже в багатьох випадках за цим почуттям немає ніякого фактажу, немає ніякої конкретної події або дії з боку людини. І коли люди ходять з таким хронічним застарілим травматичним досвідом, який є в них всередині, і є образ військового, який зараз щось робить в конкретні хвилини для нас – звісно, ці наші травми актуалізуються. Хтось з такого почуття провини чи сорому багато волонтерить, багато донатить.

     

    Якщо робити щось лише з почуття провини, ми в собі його тільки збільшуватимемо. Це не зовсім здорово для нас. Я б воліла, щоб наша нація оздоровлювалася. Мої колеги вийшли на таку цікаву ідею, як ритуалізація цих проявів. Щоб це було єдине, масове для всіх, для багатьох прийнятно і допустимо. Можливо, ви пам’ятаєте, коли нам пробували нав’язати такий ритуал: «поклади руку на серце і скажи дякую»? Було багато роликів про це. Медійні люди знімали відео і казали: «Побачиш військового – зроби такий жест». Але чомусь масово це не стало проявлятися. Немає такого, що йде військовий, а всі йому аплодують чи кажуть «дякую». Зате зараз таким ритуалом стало донатити в фонди. Не в ЗСУ, а саме в фонди. Неспроста виник цей проєкт, який називався «народний Байрактар» – що люди по 2, 20 чи більше гривень стали долучатися до допомоги ЗСУ. Такі речі й проєкти можуть стати народними, можуть стати ритуалами вдячності – можливо, приживуться й, може, саме ці ритуали дозволять нам давати раду з нашими почуттями провини і сорому.

    Стосовно цих ритуалів, на вашу думку, чи сприймаються вони військовими як вдячність? До прикладу, ситуація з Байрактаром – це підтримка військових чи збільшення шансів на власне виживання?

     

    Все, що ми робимо, – робимо для себе. Якщо я доначу на Байрактар, я хочу зробити якийсь внесок. Мені сподобались слова Притули про те, що якщо будуть відео, як Байрактар наніс ураження, я хочу, щоб десять мільйонів сказали «це я», щоб побороти своє почуття провини. Чи відчують вдячність військові – я не знаю, але так цивільні можуть зменшити своє почуття провини і тим самим стати більш здоровими.

     

    Стосовно військових: як вони знають, вдячні їм чи не вдячні? Зазвичай люди, з якими я спілкуюся, ветерани, розповідали, що відчувають вдячність, здебільшого спираючись на своїх рідних та близьких, на своє оточення. А також тоді, коли їм не перешкоджають у більш широкому колі спілкування. Наприклад, коли вони приходять і хочуть отримати щось за свої пільги чи те, що їм прописано в законах.

    Ви назвали два види вдячності: від рідних і «неперешкоджання» в соціальній сфері. А, до прикладу, жест «дякую», який ви згадували перед тим, на вашу думку, мав би закріпитися? І якщо так, то хіба всі військові ходять по місту в формі?

     

    Не ходять, але щорічним ритуалом став Марш ветеранів на День Незалежності. Після всіх державних заходів був добровільний Марш ветеранів, коли громадські організації, організації ветеранів гуртувалися й просто проходили в Києві центральними вулицями. І, якщо хтось бував на цих маршах, то ви, напевно, знаєте про цей шквал овацій, емоції й вигуки «дякую». Я щойно розчулилася, коли згадала останні марші і як це щемно переживається людьми, і які йдуть в колоні, і які стоять вітають ветеранів. Мені здається, що це той ритуал, який пішов знизу, який ветерани самі організовують, щоб раз на рік побачитися, згуртуватися, фізично обійнятися і побути разом. Це демонстрація цивільним, що ветерани є, і можливість цивільним хоч ось так, на якусь коротку мить, могти висловити свою вдячність. Я підтримую ті невеличкі жести, які роблять люди в різних місцях, коли дарують цукерки, квіти, протягують яблуко військовим – діляться чимось, щоб висловити вдячність за те, що вони роблять для нас.

    А якщо не хочеться чекати цього маршу, як тоді сказати своє «дякую», але не тривіалізувати ним роботу військового? Щоб це було щиро, але не звучало, ніби «так і має бути»?

     

    Я б воліла, щоб наша спільнота навчилася жити поруч з ветеранами і робити їхнє життя більш комфортним після війни. Психіка людей, які побували на війні, змінюється докорінно й назавжди. Як показує досвід попередніх війн, люди, які були на війні, ніколи в житті більше не стануть цивільними – вони так і залишаться воєнними на все своє подальше життя. Для мене дуже важливо, щоб наша спільнота, ми, цивільні, навчилися насамперед жити біля таких людей, робити їхнє життя кращим. Це буде наша найбільше вдячність, яку ми зможемо зробити для них. Тому що люди, які побували в ситуаціях «або ти, або тебе», травмовані, і це правда. А люди, що перебувають під впливом травматичного досвіду, менш здатні до навчання, до засвоєння чогось нового  Саме тому ми, цивільні, в більш здоровому стані, в більш захищеному середовищі, маємо змінитися заради них. І це буде наша вдячність.

     

    Ще з початків Першої світової війни люди – вчені, військові – почали спостерігати за змінами, які з ними відбулись під час військових дій. Спостерігали, а потім вивели правила бою, або правила війни. Вперше про це говорив Маршалл – генерал США, який займався підготовкою морських котиків. Він дивився, чи ці зміни відбуваються в його хлопців. І якщо вони відбувалися, він був впевнений у тому, що вони виживуть у воєнних діях. Найперше правило – це «знай свою територію». Бійців, які є на фронті, або тих, яких ще готують, навчають знати, де що в тебе на амуніції – щоб автоматично це все можна було знайти. Бійці знають не тільки свою територію, а й територію ворога. Якщо там щось змінилося, це вже говорить про небезпеку. Друге правило – це «дій, якщо є небезпека». Якщо є небезпека, ти маєш працювати на випередження.

     

    Війна – це там, де тебе можуть вбити. А цивільні живуть не за такими правилами. Ми живемо за правилами «я хороший, світ безпечний, зі мною нічого поганого не станеться». У нас є три універсальні правила, і ми йдемо з ними по життю. І вони ніколи не змінюються, якщо ми не потрапляємо у травматичний досвід.

     

    І ось військовий приходить додому зі своїм досвідом, його дружина, зі своїм досвідом, миє берці й виносить на балкон, щоб вони швидше висохли. І військовий дивиться на місце, де стояли його берці – а там пусто. Для нього це небезпека. Він має щось зробити з цією небезпекою, він має виправити це. Звісно ж, він не буде бити свою дружину, але галас може здійняти. І багато таких конфліктів виникають у сім’ях. Але є ж ще спільноти, інші групи, інші соціальні зв’язки.

     

    Наступне правило – це «нікому не довіряй». До мене інколи приходять на консультації дружини чи мами ветеранів, кажуть: «Він такий замкнений став, він нічого не довіряє». Я відповідаю: «Так, тому що в них з’являється інша сім’я, яка називається побратими». І «мої побратими — не твої побратими»: між собою ветерани також не довіряють одне одному, поки не перевірять. І, можливо, якщо ви спостерігали ці діалоги в транспорті чи на якихось зібраннях… «Де ти воював, хто твій командир батальйону, хто твій ротний, де ти був, у які дати», – вони перевіряють так одне одного і ставлять мітку: цій людині можна довіряти чи ні. Але ця довіра все одно не буде стовідсотковою. І ось вони з цією недовірою приходять у наше цивільне суспільство, а ми, цивільні люди, ми ж хороші, як так – нам не довіряти? І ми починаємо доводити, що ми хороші, метушитися, створювати хаос. А в бійця відповідь на будь-яку загрозу – діяти на випередження. Тому було б дуже класно, якби всі люди ставилися одне до одного з дбайливістю – так, наче ми спілкуємося з ветераном.

     

    А ще в людей, які побували в військових діях, є така річ, як знечулення, в них немає багато відчуттів. Це чисто психофізіологія. Коли люди перебувають у постійній стресовій ситуації, їхні емоції мають притихнути, а вся енергія – піти на збільшення чутливості. Покращується зір, слух, будь-які вібрації вони вловлюють краще. Якщо для нас це спів пташок – вони точно можуть сказати, скільки цих пташок співає і навіть іноді яких саме пташок. Це все для того, щоб вижити в умовах воєнних дій. І ще одне з правил: вони завжди здаватимуться нам непередбачуваними. Тому що не тільки наші бійці вивчають свою територію, а й ворог. Тому, якщо хтось щось робить двічі підряд, третій раз може бути невдалим. Бійці не ходять однією й тією ж стежкою, тому що там може бути розтяжка чи міна. І вони потім живуть за цими правилами й у цивільному житті. А найсумніше те, що вони тренувалися не для того, щоб бути непередбачуваними чи нікому не довіряти. Але будуть змушені з цим жити. І ми як спільнота, для того щоб показати свою вдячність, маємо навчитися жити біля них і біля їхніх правил, враховуючи ці зміни.

    Як у цьому допоможуть знання про те, що у військових є «своя» територія, недовіра, зниження сенситивності й непередбачуваність? Як це використовувати на практиці?

     

    Я вам розповім одну історію, яка відбулася між дружиною і ветераном. Приходить ветеран зі служби, а дружина йому приготувала якусь незвичну вечерю. Він сів, поїв, сказав «дякую» і пішов відпочивати. Дружина подзвонила мені зі сльозами: «Він навіть не посміхнувся, не сказав, що це смачно, він мене не любить». Я її запитую: «А він їв те, що ти приготувала?». Вона каже «так». «Тобто ти приготувала щось незвичне, а він, не питаючи, сів і поїв? Уявляєш, наскільки він тобі довіряє? Навіть якщо їсть щось, що ти приготувала, щось незвичне» (йдеться про реакцію військового на будь-які непередбачувані зміни – прим. ред.). Найперше, що ми маємо для себе зрозуміти – це не звинувачувати їх у дивних проявах і не підсилювати почуття провини ні в себе, ні в них. Важливо розуміти, що ці зміни є нормальними. Нехай вони нам не сильно подобаються, але якщо ми будемо це сприймати з розумінням, то це покращить наше суспільство. Вдячність, яку ми можемо висловити нашим захисникам, – це прикласти трошечки зусиль до себе і змінити своє ставлення до них.

    У давнішому інтерв’ю2 ви казали, що такі зміни не є геть незворотними. Тобто з часом ці реакції й емоції відновлюються?

     

    Так, вони потім адаптуються до цивільного й до мирного життя, й ці зміни не будуть так гостро проявлятися, тому що людина здатна до адаптацій. Коли ми переможемо, ми розпочнемо класний процес реабілітації нашого суспільства й зокрема наших військових. Ці зміни залишаться, але трансформуються. Ці люди будуть більш кмітливими, більш здатними швидко реагувати на зміни, вони краще розв’язуватимуть проблеми. Кожен пройде свій шлях, а ми – психологи, психотерапевти, капелани, священники, добрі сусіди й родичі – допоможемо трансформувати їм свої зміни в мирне русло.

    Думка про те, що після участі в бойових діях військовим не така цікава комунікація з цивільними, не такі важливі їхні проблеми, а відповідно й неможливий такий близький контакт, як із побратимами: правда чи міф?

     

    У нас, цивільних, є багато способів оцінки ситуацій і людей. Ми бачимо світ кольоровим. Бійці, які побували в ситуаціях «ти або тебе», ділять розподіл на дві категорії «живий або мертвий», «свій або чужий». Коли вони починають спілкуватися з цивільними, то дуже дивуються, що ми переймаємося якимись дрібничками (й немає прямої загрози для життя – прим. ред.). Потім, з часом, воно в них трохи вирівнюється, стає більш кольоровим. Але на початку – так. Тому вони відстороняються від цих бесід, спільнот, від спілкування з родичами, однокласниками чи сусідами.

    Чи не випливає з цього дилема, що поки в нас градієнт, а там – полярність, ми не знаємо, як краще вчинити, щоб і не ігнорувати ветеранів, але й не обтяжувати їх своїми турботами, які не стосуються питань життя-смерті?

     

    Найперше – це поважати те, що у ветеранів інакше світосприйняття, ніж наше. По-друге, це звичайна людська комунікація: «Тобі ок з цим?». І елементарна вихованість стосовно іншої людини. Я пам’ятаю розповідь одного ветерана, який сказав, що він з війни прийшов здоровим, а поранили його вже тут. Родичі так втішилися, що він прийшов з війни живим-здоровим, що вирішили всі зібратися й привітати його з цим. З’їхалися мами, дідусі-бабусі, тітки-племінники, всі з’їхалися в маленьку двокімнатну хрущівку, де накрили стіл. А він шість місяців стояв в окопах у степах Донеччини. Його горизонт був на 35–40 кілометрів, куди він мав вдивлятися й виглядати ворогів. Він там себе почував у безпеці, а в тій хрущівці, де за столом зібралося 12–15 людей у тісній кімнатці, для нього стали травматичними. Найперше – це повага до реакцій, які можуть бути непередбачуваними. Питати, чи їм добре з цим, чи нормально про це поговорити, чи хочуть вони порушити таку тему, чи нормально, якщо ми це зараз обговоримо.

    Які ситуації ще можуть виникати та які можливі тригери спрацьовуватимуть?

     

    Військові, коли повертаються в «мирне життя» – в лапках, адже вся Україна стала небезпечною – також знайомляться зі своїми змінами. І вони не можуть сказати «зі мною не можна те й оте». Вони ще самі не знають про зміни в собі й знайомляться «по ходу п’єси». Зараз ми вже знаємо про гучні звуки. Не можна робити будь-яких різких речей у тому приміщенні, де є боєць, бо ви створюєте хаос, а хаос – це небезпечно, потрібно реагувати швидко. Тому перш ніж зайти до кімнати, де є людина, яка місяць-два як з фронту, потрібно попереджати: голосно покашляти, пошаркати ногами, просто сказати «привіт, я заходжу в кімнату» – і це буде не дивно, це буде нормально. Не можна лякати. Не можна чіпати речі без дозволу, навіть якщо дозволив – взяти й поставити на місце. Не підходити ззаду чи зненацька робити різкі рухи поруч. І не засуджувати за ті симптоми, які ви будете бачити.

    ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?

    Біологія
    Чому нам сняться жахи під час війни та як цьому зарадити

    Чим небезпечні сни-жахи та які практики допомагають з ними впоратися? Розповідає консультантка зі сну Ніка Бєльська.