Чому гроші більше не прив'язані до золота і чим їх гарантують сьогодні?
Гроші з’явились як відповідь на соціально-економічний розвиток суспільства. Що різноманітнішим ставало життя і що більше товарів та послуг люди виробляли й хотіли споживати, то складніше було залишатися в межах бартерної системи. Адже якщо ти виробляєш молоко, хочеш вина, але винороб потребує нового одягу, то обмін стає заскладним і потребує дедалі більше учасників. Крім того, виникає питання рівноцінності обміну: чи вартує літр молока літра вина? І тут на допомогу приходять гроші — як платіжний засіб, що виражає вартість інших товарів, на які він обмінюється, і є їх загальним еквівалентом1.
Історія грошей налічує тисячі років і бачила їхні різні форми та формати. Але що далі, то більше вони тяжіли до уніфікації, що спрощувало використання на тлі соціально-економічного розвитку суспільства і глобалізації, яка набирала обертів разом із торгівлею, мореплавством та географічними відкриттями.
Некарбоване золото було засобом обміну ще в стародавньому світі, оскільки люди вважали його кращою формою товарних грошей порівняно з різними альтернативами, такими як мушлі, намистини чи худоба. Однак використовувати золото в нестандартизованій формі також було непросто, оскільки потрібно було оцінити вагу та чистоту. Перша згадка про стандартизоване карбування золота – статер – походить зі Стародавньої Лідії приблизно в 600 році до нашої ери (Лідійська імперія передувала персам на території сучасної Туреччини)2.
Людство вибрало золото і срібло як найзручніші матеріали для грошей, зокрема через рідкісність, але не унікальність (наприклад, як осмій, який існує в земній корі лише з метеоритів), хімічні властивості (зокрема інертність) та легкість в поділі на частини. Золото рідше трапляється і тому є дорожчим металом. Відповідно, золоті монети були більшого номіналу, срібні — меншого, а прості сплави використовували для дрібних монет. Вибір металу також спирався на довговічність, стійкість до корозії та простоту карбування. Популярним був нікель, його використовували для пенні, п’яти- й десятицентових монет (nickles & dimes) тощо. Нікель дешевший ніж срібло чи золото, але все ще достатньо стійкий, щоб витримувати інтенсивне використання. Але протягом століть застосовували й інші метали — наприклад, мідь і бронзу3.
Золоті монети були універсальні, і не всі держави переймалися стандартизацією. Наприклад, у США дуже довго не звертали на це увагу, і в обігу були різні монети. А в Британії монети випускали централізовано. Можна було платити золотом однієї країни в іншій. Наразі немає статистики, як часто державні інституції фальсифікували чистоту золота, щоб отримати додаткові грошові надходження. Проте в межах однієї країни за умов довіри громадян до валюти, це не призводило до негативних наслідків (принаймні не одразу), а в міжнародні торгівлі могло призвести до небажаних наслідків при укладанні угод4.
Але і в повсякденному життті люди намагались убезпечити себе від підробок. Тест монет «на зуб» використовувався на рівні з іншими і був заснований на пластичності золота (на відміну від міді). Однак потім його, найімовірніше, розтиражувала література та кіно. Але були й інші тести5:
Зважування. Золото є одним із найщільніших металів на планеті, фізичні властивості якого неймовірно важко відтворити. Це означає, що будь-який метал, котрий використовується для копіювання золотої монети, ймовірно, буде набагато менш компактним, і його знадобиться більше, щоб відтворити певну вагу золота.
Стукання. Дорогоцінні метали видають протяжний високий дзвін під час удару, на відміну від неблагородних металів, відповідні звуки яких будуть глухими та набагато коротшими.
Кераміка. Коли золото справжнє, то злегка натиснувши й провівши монетою по неглазурованій керамічній пластині, можна побачити золоту позначку. Однак якщо позначка чорна, то це підробка.
Але використання золота не було розв’язанням усіх проблем. Це не завжди зручно, адже поїхати з металом на ярмарок на порядні закупи було справою важкою (у всіх сенсах). На рівні розвитку держави та міжнародної торгівлі також виникали труднощі, а фізична втрата монет могла призвести до проблем у торговому балансі. Тож наступним кроком стало виникнення золотого стандарту — заміни золота на паперові , які можна було обміняти на певну фіксовану кількість дорогоцінного металу, зазначену на «папірці». За базу (стандартну одиницю валюти — фіксовану кількість золота) золотого стандарту приймалася 1 тройська унція золота, тобто 31,1 г.
З 1821 року в Англії право власності на золото передавали з допомогою банкнот, а не фізичної передачі металу від однієї особи до іншої. У такій системі золото підтверджувало вартість грошей, а їх випуск був обмежений золотими резервами. Системі довіряли, але кожен пильнував власних інтересів. У Британії (з централізованим контролем) рівень довіри був більший. А в США до громадянської війни не було єдиної валюти, тому в обігу були гроші, які «видавали» три банки, а також інші монети, тютюн і все, що приймали в оплату6. Міжнародний золотий стандарт з’явився у 1871 році після приєднання до системи Німеччини, а до 1900 року валюти більшості активних і економічно успішних країн прив’язали до золота.
Джерело. Долар, який можна було обміняти на золото
Існування золотого стандарту, тобто прив’язування випуску грошей до золота, було можливим зокрема завдяки технологічному розвитку та істотному збільшенню обсягів видобутку золота у світі (адже розвиток економічних відносин потребував дедалі більше грошей, тобто й золота, що їх забезпечувало).
Щоб гроші мали цінність, вони повинні бути чимось підкріплені (виробництвом товарів чи послуг, гарантій держави на виплату (тоді це вексель) або фізичним золотом). Якщо гроші не мають під собою певних гарантій і не забезпечуються нічим, то це призводить до знецінення. У сучасному світі яскравим прикладом цього є неконтрольований друк грошей, який призводить до гіперінфляції. Наприклад, коли після Другої Світової в Німеччині просто почали друкувати гроші, щоб закрити всі потреби знищеної економіки, то в певний момент часу топити грубку було вигідніше грошима, ніж намагатися купити на них дрова.
Повертаючись до золотого стандарту. У межах такого підходу цінність грошей забезпечується золотим запасом країни. Збільшення видобутку дає можливість збільшувати кількість грошей і нарощувати товарообіг з іншими країнами.
Якщо розвиток торгівлі та внутрішнього виробництва й споживання прискорюється швидше, ніж видобуток золота, то в державі фізично не вистачає грошей, і це гальмує розвиток. Зрозуміло, що країни шукали вихід із такої ситуації — від приховування реального стану справ до позик. Саме тому злотий стандарт і діяв, поки країни намагалися дотримуватись домовленостей. Адже в цій царині стабільність тримається зокрема на суспільному договорі й довірі. Оскільки домовленостей ставало дедалі важче дотримуватись, то почали шукати альтернативну систему. Саме тому феноменом, який забезпечив ефективне функціонування золотого стандарту у 1870–1910 роках, був певний політичний консенсус щодо його застосування – уряди докладали спільних зусиль: країни намагались виконувати всі договори і не обманювати золотовалютну систему.
Золотий стандарт, попри позірну привабливість і надійність (ця впевненість, що папір можна обміняти на щось стабільне, як золото) мав кілька істотних обмежень, що призвели до відмови від його використання. Першим було лімітування росту, адже розвиток грошово-кредитної системи був залежним від видобутку золота і розвідки нових родовищ. Оскільки постачання золота відставало від потреб економіки, для менших економік простішим рішенням стало накопичення валют, забезпечених золотом (британського фунта і американського долара), які ставали резервними валютами. Це одночасно призводило до консолідації золота в руках кількох країн.
Другим обмеженням стала Перша світова, що знищила міжнародну політику кооперації і взаємодії, а золотий стандарт не міг забезпечити потрібну гнучкість та адаптивність політик. Держава має можливість втручання в економіку через інструменти фіскальної або монетарної політик. Все, що безпосередньо пов’язано з грошима, належить до монетарної політики. На загал монетарна, або грошово-кредитна політика — це підхід держави до управління грошовою масою та кредитуванням для підтримки стабільності цін, сприяння економічному зростанню та зниженню рівня безробіття. Сучасна монетарна політика містить, крім безпосереднього друку грошей, інші інструменти для регулювання обсягу грошової маси: зміну облікової ставки, випуск облігацій тощо. Золотий стандарт реально не давав можливостей для таких дій, бо кількість грошей залежала від золотих резервів.
Друга світова ще більше змінила світ взагалі та світ грошей зокрема. Європейські країни відмовлялися від використання золотого стандарту з низки причин, зокрема через вивезення золота. Золотий стандарт спирався на взаємодію країн і наявність золотих запасів. За умов активних бойових дій, бомбардувань, евакуацій зберігати золото в безпеці ставало майже непосильним завданням. Певний час золоті запаси перевозили до Великобританії, що також не було безпечним.
Виснажена Європа, в якій Великобританія була останнім форпостом золотого стандарту, шукала нові шляхи для подолання руйнівних наслідків Другої світової. У 1944 році представники 44 країн (зокрема СРСР) зустрілись у Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир, США) і домовилися про створення нової міжнародної валютної системи. Відповідно до неї, кожна країна встановила номінальну вартість своєї валюти відповідно до долара США, який був прив’язаний до золота на рівні 35 доларів за унцію7, 8.
Джерело. Бреттон-Вудська конференція
Бреттон-Вудська система базувалася на прийнятому стандарті обміну, який містив як золото, так і іноземну валюту. Вона передбачає, що країна з резервною валютою стикається з так званим парадоксом Тріффена: коли використання національної валюти як резервної призводить до суперечності між національною та глобальною монетарною політиками. Адже для досягнення цілей долари мають як «витікати» зі Сполучених Штатів, так і «надходити» туди, що неможливо водночас. До того ж інші країни зацікавлені у накопичені в себе доларових резервів. З 1950 року США почали стикатися з проблемами дефіциту торгівлі.
США намагалися кілька разів модифікувати бреттон-вудську систему, щоб пом’якшити її негативні наслідки для власної економіки через необхідність жорстко контролювати резерви, що виснажувались через війну у В’єтнамі та інші урядові ініціативи, відтік доларів до Європи, що прагнула відбудуватися та налагодити життя, та обмеженнями у проведенні власної монетарної політики.
Проте всі зміни виявились неефективними. І країна в серпні 1971 року, за часів президентства Річарда Ніксона, офіційно призупинила конвертацію долара США в золото. Це поклало край золотому стандарту та дозволило вартості долара вільно плавати на міжнародних валютних ринках: змінюватися відповідно до купівельної спроможності, на яку впливали внутрішні та зовнішні фактори. До цього курс долара був реально фіксований.
Відтоді ми живемо у світі фіатних грошей — таких, які уряд оголосив законним платіжним засобом, але не забезпечених фізичним товаром. Термін походить від латинського fiat («так повинно бути»), оскільки державні гроші не виникли спонтанно на вільному ринку, а були встановлені урядовими постановами чи законом9.
Оскільки «паперові» гроші теоретично можна друкувати без обмежень і їхня вартість ґрунтується на довірі, вони можуть значно втратити свою цінність. Але це не означає, що система функціонує безконтрольно і кожен може робити, що заманеться. Монетарна база — кількість грошей, яка «надрукована» (емітована) національним банком, розмір грошей в економіці (пропозиція грошей) — залежить від грошово-кредитного мультиплікатора. Тобто банк не може видавати кредити на всі отримані гроші, він повинен мати резерв. Розмір резервів буде впливати на пропозицію грошей. Однією з функцій Нацбанку є контроль за стабільною роботою банківської системи (розмір резервів, мінімізація ризикованих кредитів, шахрайства тощо).
Водночас ризик інфляції або навіть гіперінфляції (наприклад, у 1993 році інфляція в Україні сягнула10 10 000%), є однією з причин, чому золото вважається безпечним активом. Оскільки його пропозиція обмежена, і її не можна збільшити за допомогою політичної волі, золото вважається засобом збереження вартості.
Проте фіатні (такі звичні для нас) гроші мають і переваги, зокрема дають центральним банкам (таким як НБУ) більший контроль за ситуацією в економіці та підвищують гнучкість урядів у стимулюванні економічного зростання чи реакції на зміни у світовій кон’юнктурі. Відповідно до золотого стандарту, грошова маса країни була пов’язана із золотом. Необхідність можливості конвертувати фіатні гроші в золото на вимогу суворо обмежувала кількість паперових грошей в обігу, кратна золотим резервам центральних банків. У більшості країн встановлено законодавче мінімальне співвідношення золота до банкнот/випущеної валюти або інші подібні обмеження. Розбіжності в міжнародних платіжних балансах були розраховані в золоті. Країни з профіцитом платіжного балансу (експорт більший за імпорт) отримають приплив золота, тоді як країни з дефіцитом відчують відтік золота.
Відповідно до класичного золотого стандарту центральні банки мали дві основні функції монетарної політики: 1) підтримка конвертованості фіатної валюти в золото за фіксованою ціною; 2) прискорення процесу пристосування до значної різниці між експортом та імпортом.
Після відмови від золотого стандарту функції центрального банку розширились:
— Емісія грошей (тут важливо пам’ятати, що центральний банк є незалежним центральним органом державного управління; це значить, зокрема, що він не повинен друкувати гроші «на вимогу» інших державних органів)
— Останній кредитор (остання інстанція, яка може підтримати фінансові установи у скруті, коли інші учасники ринку не ризикують його кредитувати. Це дозволяє зберегти стабільність системи)
— Проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу (зміна облікової ставки, регуляція обмінного курсу, випуск облігацій внутрішнього займу тощо). Наприклад, коли в Україні населення почало масово скуповувати долари, що одразу вплинуло на курс, НБУ зафіксував курс для протидії паніці. Також для того, щоб залучити гроші до економіки на початку повномасштабного вторгнення, ухвалили рішення про випуск військових облігацій, які купували як українські, так і закордонні фізичні й юридичні особи. Також збільшення облікової ставки зменшує пропозицію грошей, а зменшення — збільшує (це можливість регулювати кількість грошей)11.
Водночас золото залишається частиною кризового резерву для стабілізації/коригування курсу національної валюти. Станом на 1 червня 2024 року монетарне золото становить 5,2% золотовалютного резерву України12. Найбільшими запасами золота володіли у 2023 році США, Німеччина й Італія. Лідерами серед країни, які взяли курс на купівлю золота для поповнення (нарощення) своїх резервів і закупили найбільше, є Китай, Польща і Туреччина. Що свідчить про те, що золото залишається певним гарантом економічної стабільності у свідомості людей та політиків.
Країни з найбільшими резервами золота. Детальніше
Прикладом віри в те, що золото має змінити все, є Зімбабве — країна, відома своєю запеклою боротьбою з інфляцією та гіперінфляцією, що точиться не одне десятиліття та супроводжується кризами й нестабільністю.
У новітній історії офіційний рівень інфляції в Зімбабве становив у середньому 43% з 2009 по 2023 рік, досягнувши 786 відсотків у травні 2020 року. Ці дані є нищівними, але справжня гіперінфляція відбулася до 2009 року. Незважаючи на те, що спочатку економіка Зімбабве була стабільною, проблеми в економіці виникли ще в 90-х.
Причинами гіперінфляційної кризи в 1991–2008 років була низка хибних рішень президента Роберта Мугабе та його уряду. На початку 1990-х він провів економічні реформи, які виявилися катастрофічними. Погано структуровані земельні реформи спричинили різке скорочення виробництва продуктів харчування, що підвищило ціни, навіть коли банківський сектор зазнав краху через економічні санкції, запроваджені США, Європейським Союзом і МВФ. У 2000 році уряд Зімбабве конфіскував землю у білих власників ферм і перерозподілив її серед чорношкірих фермерів. Однак багатьом новим власникам не вистачило досвіду та ресурсів для підтримки їх продуктивності. Це призвело до різкого скорочення виробництва сільськогосподарської продукції13, 14.
У квітні 2024 року країна вирішила піти на безпрецедентний крок і випустила валюту, прив’язану до золота. ZiG (скорочення від Zimbabwe Gold) забезпечено кошиком дорогоцінних металів, зокрема близько 2,5 тонни золота та валютних резервів у 100 мільйонів в доларовому еквіваленті, які зберігає центральний банк15. Такий крок був продиктований також бажанням відродити довіру до грошової одиниці після років невдалий економічних рішень.
Джерело. Зімбабвійській долар періоду 1999-2008 років
ZiG офіційно з’явився на ринку 8 квітня, коли він замінив зімбабвійський долар, який втратив близько 80% своєї вартості щодо американської валюти з початку року. Прив’язані до золота гроші не можуть друкуватися просто так (і на це також повинна бути політична воля), а потребують запасів. Водночас Зімбабве не може відновити чи поповнити резерви без доступу до міжнародних ринків і багатосторонньої підтримки, від якої країна була відрізана десятиліттями заборгованості перед офіційними кредиторами. Чим закінчиться історія з новими грошима, забезпеченими резервами країни, наразі невідомо, проте на чорному ринку (нелегальний ринок обміну валют) ZiG вже втрачає свою купівельну спроможність16 і цей процес триватиме, якщо країна не забезпечить прозорість і не відновить довіру власних громадян.
Історія робить цікавий і неочікуваний поворот. Ми живемо в часи біткоїна і повернення золотого стандарту. Наразі Зімбабве є єдиною країною, яка намагається побороти гіперінфляцію і недовіру населення до інституцій запровадженням золотого стандарту, тоді як більшість вважала, що це вже минуле. Та, на жаль, простих рішень не існує, і лише забезпечення національної валюти золотом не врятує країну від інфляції й не принесе бажаного та швидкого розквіту. Прозорість і передбачуваність в економічній політиці важать наразі більше, ніж золото.
