fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Суспільство — 22.07.20
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Батогом і пряником: як українська наукова мова ледь не позбулася латини

Уявіть: школярі сидять у клясі, малюють прямовисні трикутники, проводять у них прямохресник чи межипрям, середбічну і середкутню. Кути вони визначають кутоміром, а на географічній мапі шукають глицеві ліси. 

 

Втім, зараз учні креслять прямокутні трикутники, проводять перпендикуляр, медіану й бісектрису. Кути вимірюють транспортиром, а на карті шукають хвойні ліси. Саме так змінили українську наукову термінологію у 1930-х роках. І, звісно, не лише її. 

Метод пряника

 

Українська мова була обов’язковою для всіх державних установ. Кожен держслужбовець повинен був скласти іспит з української мови. Якщо хтось знав мову недостатньо, для цієї людини організовували безкоштовні курси. Тих, хто уникав навчання або не міг скласти іспит, звільняли. 

 

Ні, це не про сьогодення. Так, за словами мовознавця Юрія Шевельова,1 починалася політика коренізації, затверджена у 1923 році на Дванадцятому з’їзді комуністичної партії Радянського Союзу.2 

 

Звідки така щедрість? Ймовірно, це був метод «пряника». Коренізація – загальнорадянська політика, частиною якої була й українізація, – мала на меті впровадження національної автономії для того, щоб збільшити прихильність народів до центральної влади.  

 

І хоч протривала вона лише десятиріччя, та все-таки неабияк вплинула на українську культуру. Зокрема у цей період ухвалили один із найвідоміших українських правописів – Харківський, або «скрипниківку».3 Його назвали за іменем народного комісара освіти того часу – Миколи Скрипника. Цей правопис зараз обговорюють навіть поза філологічними колами, адже саме на нього частково орієнтувався новий український правопис 2019 року. Наприклад, зараз повернули трішки більше легітимності закінченню -и у словах на кшталт «юність – юности», а грецьку літеру тета (θ) дозволили передавати в іншомовних словах, як «т», а не як «ф» («міт» і «міф», «катедра» і «кафедра»). Усе це було характерним для «скрипниківки», проте вилучене у 1930-ті роки й пізніше.

 

Можна багато сперечатися щодо виваженості й застосовності Харківського правопису. Проте він став таким собі символом українізації, який багато в чому намагався поєднати західноукраїнську та східноукраїнську мовні традиції. 

 

Втім, у ті часи було й чимало інших праць, які намагалися усталити українську мову. Мовознавці зіткнулися з новими викликами: через індустріалізацію та урбанізацію і, відповідно, необхідність описувати нову реальність доводилося заповнювати чимало прогалин. Це вирішили робити внутрішніми ресурсами мови, тобто намагаючись обходитись без запозичень. Дуже активно формували наукову термінологію (до цього ще з ХІХ сторіччя надзвичайно докладалося Наукове товариство імені Шевченка у Львові, підтримуючи контакти із Наддніпрянською Україною), засади ділової мови тощо. 

 

«Пам’ятаючи, що чуже слово потрібне тоді, коли воно дає зовсім нове поняття або хоча б відтінок поняття … Інститут, нормуючи наукову мову, мав звернути пильну увагу на звільнення від обтяження її саме непотрібними чужими словами, що надзвичайно ускладняють засвоєння наукових понять», – писав український вчений Григорій Холодний, член Інституту української наукової мови, у 1928 році.

 

Одна з найвідоміших українських мовознавчинь початку ХХ сторіччя Олена Курило також стверджувала, що нову українську наукову мову необхідно творити на основі народної. Зрозуміла й природна лексика сприятиме освіті спраглих до знання людей, які не мали змоги навчатися у виші чи отримати відповідні знання у школі. Таких Курило називала «півінтеліґенцією». «Що більше українська інтеліґенція хоче стати в пригоді народові, визволити його з темряви, то більше вона повинна використовувати українську народню мову, вона повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди», – вважала вона.4  

 

Таку позицію цілком можна зрозуміти: у 1926 році читати вміли 63% жителів УРСР, до того ж ця частка була непропорційно нижчою серед жінок і селян. А міського населення в Україні на той час було лише 19,2%5 (зараз все навпаки: у 2019 році частка сільських жителів становила 31,1%6).

 

Чимало українських мовознавців тоді вважали, що російські науковці дарма пішли шляхом «ускладнення» термінології, найчастіше маючи на увазі запозичення латинських і грецьких термінів. Втім, лексика латинського та грецького походження домінували у світовому науковому середовищі, тож Курило вирішила вводити «народні» відповідники поступово – спершу просто додати їх як синоніми. Наприклад, рівнозначними були слова «вібрація», «бриніння» та «тремтіння». 

 

Через кілька років Тодось Садовський та Іван Шелудько підготували кілька словників7 технічних термінів, наближених до української народної мови. Інертний газ вони назвали байдужим газом, заряд – наснагою, кнопку – ґудзиком.  

 

Метод батога

 

Дуже скоро цю працю десятків науковців нівелювали. Українську наукову термінологію (та й чималий пласт лексики загалом) називали невластивою мовленню мас вигадкою письменників, яка штучно створює розбіжність між українською та російською мовами і виявляє націоналістичні тенденції. Безліч слів безпідставно називали буржуазними полонізмами. 

 

Якщо потрібно виокремити одну людину, безпосередньо відповідальну за мовну чистку, то це буде Андрій Хвиля. Саме він очолював правописну комісію 1933 року, яка «порізала» українські словники. Головував над усім процесом Павло Постишев, другий секретар комуністичної партії України й один із організаторів Голодомору.8 

 

За висловом Хвилі, комісія ліквідувала «націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів»; викинула форми, «що засмічували сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами, провінціалізмами»; змінила правила вживання роду в іншомовних словах; ліквідувала «націоналістичне правило нормування географічних назв»; змінила все, що мало «націоналістично-куркульський характер».4 

 

Націоналістичними правилами щодо правопису іншомовних слів та географічних назв, вочевидь, називали те-таки вживання «т» в іншомовних словах (пам’ятаєте катедру й міт?), вживання літери «ґ» (Чикаґо, Гемінґвей), передання німецького «еі» як «ай» або «яй» (Айнштайн, Ляйбніц), а дифтонгівДифтонг – сполучення двох голосних звуків, що вимовляється як один склад. «au» та «оu» – як «ав» або «яв» та «ов» відповідно (авдиторія, фавна, Штравс). 

 

Як «архаїзми, непотрібні паралелізми та провінціалізми» вилучили, до прикладу, слово «бритваль» (зараз ми частіше називаємо посуд для роботи з металом тигелем).

 

Йдеться не лише про наукову термінологію, звісно. Так, слова «ґрунт», «гурт» чи «гарячий» з цих самих причин замінили на «основа», «група» і «жаркий» відповідно. 

 

Роди в іншомовних словах замінювали, називаючи такі форми полонізмами, «спотворенням української мови» або словами, «невластивими мовленню мас». Так зникли слова «кляса», «паралеля», «нормаля» (зараз це геометричне поняття «нормальНормаль – пряма, перпендикулярна дотичному простору.») тощо. Тут варто згадати, що, згідно зі скрипниківкою, «л» у нових на той час словах іншомовного походження було м’яким (лямпа, новеля), і у 1933 році це правило теж ліквідували. 

 

У 1933 році вилучили слова «утинок» і «витинок», замінивши його на «сегмент» і «сектор», адже це «штучне так зване українське слово, яке ніякого поширення серед широких багатомільйонних робітничих та колгоспних мас не мало і не має».9 Це одна із улюблених фраз Хвилі, яку він використовував ледь не для кожної спроби українізувати наукову термінологію. З таким формулюванням зі словників зникли слова «письмівка» (курсив), «неділка» (атом), «дотик» (контакт), «копалка» (екскаватор). Також прибрали слова «автомобілярня» (автозавод), «цяцькарня» (лялькова фабрика) й багато інших -арень та -ярень. Зникли зі словників «валок» (циліндр), «закріп» (фіксування), «відбивач» (рефлектор), «засновок» (гіпотеза). Гірське пасмо стало гірським хребтом, а переруб – діагональною площиною. 

 

Йшлося не тільки про вилучення окремих слів, а й про зміну словотвору. Наприклад, слова на кшталт «предметовий», «атомовий» заборонили через те, що воно «утворене на польський зразок», і це «безпідставне, всупереч живій мові трудящих, поширення прикметників з суфіксом -овий». Зникають питомі префікси: зараз ми могли б говорити «позачервоний» замість «інфрачервоний». 

 

Хвиля вважав, що Скрипник (до слова, затятий комуніст і захисник українізації одночасно) дозволив розробити правопис, який штучно відділяв українську мову від «спільної, братньої» російської. Наприклад, він був дуже обурений, що в одному зі словників 1920-х років слово «нафтовий фонтан» замінили на колоритне «нафтограй», а «прес» – на «гніт». 

 

«Така словотворчість призводить до того, що коли треба, припустімо, перекласти “советский пресс”, то українською вийде “радянський гніт”», – шокований Хвиля. 

 

Звісно, справа дійшла і до граматики. У книжці Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси» Хвиля знайшов справжню бунтівну тезу: пасивні форми на кшталт «було видруковано», «було винайдено» не властиві українській мові.4 Адже раніше вживали «видрукували», «винайшли» або принаймні просто «видруковано» чи «винайдено», без «було». Як доказ Смеречинський наводить приклади з літописів. 

 

Хвиля лютує: Смеречинський злочинно вирішив повернути стилістику української мови до давніших часів. А це зовсім не відповідає інтересам трудящих мас, які ведуть соціалістичне будівництво! Звісно, адже безособовість – узагалі один з улюблених прийомів радянської мовної політики.

 

«Не можна писати так: “написані мною оповідання”, а можна писати тільки: написані від мене оповідання, бо це, мовляв, невластиво українській фразеології. … За цим правилом не можна писати “Звільнена Червоною Армією територія”, а можна тільки писати “Звільнена від Червоної Армії територія”. … замість фрази російською мовою “Освободженная Красной Армией территория” виходить “Освобожденная от Красной Армии территория”», – не заспокоюється Хвиля. Зайве казати, що це маніпулювання значеннями. Ймовірно, у такому випадку доцільніше було б перекласти «територія, яку звільнила Червона Армія». Втім, Хвиля насправді був далеким від мовознавства чи перекладацтва: він навчався у землемірному училищі, мовним ентузіастом теж не був, поки не почав працювати у сфері освіти. 

 

Іронічно, що його спіткала доля тих, проти кого він усе життя боровся. У 1937 році Хвилю заарештували за буржуазний націоналізм, за його допитами особисто стежив Сталін. Зрештою, Хвилю засудили до страти.10 

 

Разом із Миколою Скрипником (вчинив самогубство), Оленою Курило (зникла безвісти), Олексою Синявським (страчений) зникла безліч українських лексичних новотворів, а також чимало питомих мовних рис. Деяку лексику, однак, згодом реабілітували. Так, в одинадцятитомному тлумачному «Словнику української мови» (СУМ-11)11 набуло повноправного значення слово «відсоток». Лексеми на кшталт «мапа» чи «громада» також повернулись до словників, однак з позначками «розмовне» або «застаріле». 

 

Але слід пам’ятати, що не можна повноцінно довіряти СУМ-11 (хоча зараз ним надзвичайно часто послуговуються). Річ у тому, що його укладали й видавали в 1970-1980 роках, коли репресії української лексики тривали. Згідно з реєстром репресованих слів,9 тоді з деяких словників вилучали слова на кшталт «второпати» чи «гайнути» як просторіччя чи архаїзми. «Горішній» і «долішній» радили не вживати й натомість використовувати «верхній» та «нижній». Тож у СУМ-11 є чимало обмежень щодо питомої української лексики. 

 

Звісно, у ті часи вже значно менше йшлося про власне українську наукову термінологію. Адже Хвиля доклав максимальних зусиль до того, щоб вилучити ледь не все, що знайшов. А новотвори українських мовознавців початку ХХ сторіччя прижитися не встигли (тут знову-таки можна сперечатися щодо їхньої доцільності). В української мови тоді навряд чи були шанси: у 1958 році ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на російську мову викладання.12 Загальна тенденденція до русифікації освіти не дозволила школам та університетам повноцінно розвивати українську наукову мову. Втім, слова на кшталт «відпружник» (буфер) вилучали в 1973 році, як і за 40 років до того. Та сама доля спіткала, наприклад, слово «відосередниця» (центрифуга). 

 

Схоже, що лексеми, які позначили розквіт питомої української термінології, назавжди втрачено. У сучасному глобалізованому світі тенденція до українізації наукової лексики, очевидно, не отримає підтримки серед носіїв мови. Та й з розвитком і поширенням освіти це втратило первинний сенс, який закладали майже сто років тому. Проте ця спроба відобразила словотворчі можливості української мови, показала, що вона «жива» й пластична, готова пристосовуватися до нових життєвих реалій.

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті