ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Людина — 15.02.22
    ТЕКСТ: Марія Гончарова
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Боляче не буде: що таке іпохондрія

    Я багато разів чула такий діалог:

    – Ох, в мене болить голова й ніяк не минає. Треба до лікаря, бо я починаю хвилюватись.

    – Ти просто іпохондрик, я від тебе постійно таке чую, забудь.

     

    У цього діалогу є кілька проблем. По-перше, можливо, варто справді піти до лікаря, а інша людина знецінює таке бажання. По-друге, якщо занепокоєна людина таки має психологічні проблеми, ця відповідь не допоможе підтримати. Ба більше, слово «іпохондрик» так засіло в наших головах, що отримало негативне забарвлення. У США, наприклад, це слово не використовують, натомість вживають словосполучення «тривожний розлад наявності захворювання», illness anxiety. Проте в Європі слово «іпохондрія» все ще намагається повернутись, адже діагноз з таким формулюванням досі є в новому переліку хвороб від ВООЗ. 

    У мене постійно болять голова та живіт, а таблетки не допомагають. Я іпохондрик?

     

    Можливо, але ймовірність не дуже велика. Лише 4–6% населення Землі мають клінічно значущу іпохондрію1.

     

    Спочатку, однак, варто з’ясувати, що таке іпохондрія. Згідно з посібником Американської психологічної асоціації2, це частина поняття «соматоформний розлад». Це розлади, пов’язані з тілесними симптомами. Але не так давно ВООЗ запропонувала3 нову версію класифікатора хвороб (МХК-11, який ще в роботі, тобто назви можуть змінитись), у якому іпохондричний розлад «переїхав» від соматоформних розладів до сім’ї обсесивно-компульсивних розладів. Соматоформні розлади, своєю чергою, отримали окремий розділ під назвою «Розлади тілесного дистресу або тілесних переживань».

     

    Для когось належність іпохондрії до обсесивно-компульсивних розладів може бути сюрпризом, проте мені все видається доволі логічним з огляду на тих пацієнтів, яких я бачила. Багато хто зациклюється на своєму стані, нервується й не може нормально функціонувати, що дуже нагадує ОКР. Будь-яке запевнення лікаря, що їхні симптоми не свідчать на користь серйозної фізичної хвороби, як правило, має недовготривалий ефект та/або інтерпретується паці­єнтами як недостатньо серйозне ставлення лікаря до їхнього захворювання (що теж нагадує ОКР через циклічність думок). 

     

    Більше про обсесивно-компульсивні розлади слухайте у «Головному подкасті» або читайте у цій статті.«Куншт».

     

    Виокремлюють два типи іпохондрій: з критичним ставленням до власного діагнозу і без. У моїй статті про досвід практики в психоневрологічному диспансері проілюстрована друга версія цього діагнозу: пацієнтка не хотіла вірити, що проблема в голові, а фізично все гаразд. Якщо ж говорити про пацієнтів з критичним ставленням до діагнозу, то вони розумітимуть глибину своїх симптомів та погодяться з необхідністю лікування. Проте варто зазначити, що навіть такі люди за високого рівня тривоги, попри терапію, можуть просто не помічати власну симптоматику (тобто їхнє ставлення до власного стану будеш менш критичним, і вони можуть повернутись до старих паттернів поведінки та думок). 

    Найважливішим фактором є паттерн поведінки людини, специфіка мислення та відчуттів.

    Важливо те, як людина інтерпретує наявні соматичні скарги, наскільки катастрофічно та тривожно ставиться до власного стану. Другий компонент діагнозу – наявність фізичного болю, який не спровокований жодним соматичним (тобто тілесним) захворюванням. Це буває доволі складно довести, адже доводити відсутність всіх можливих фізичних порушень в організмі – це дорого й довго (а часом – взагалі неможливо). Зазвичай психіатри спрямовують на всі необхідні аналізи, УЗД/МРТ тощо й вивчають медичну історію перед тим, як ставити такий діагноз. 

     

    Звісно, треба зазначити, що існує цілий окремий перелік так званих «симптомів, ознак або клінічних проявів, не класифікованих в інших рубриках». До них належать зокрема такі стани: страх смерті, страх раку, страх захворіти. Чому вони винесені в інші категорії? Імовірно, були люди, які панічно боялись лише одного захворювання. І тому їх винесли окремо. 

     

    Також варто згадати один особливий діагноз, характерний для радянської медицини. В нашій країні багато хто чув про такий діагноз «вегетосудинна дистонія». Я ніколи не розуміла його суті, бо лікарі не могли пояснити, що то таке, окрім «поганого тонусу судин». У країнах, які не належали до СРСР, такого діагнозу не існує й не існувало. Це радянський продукт, який, на жаль, використовують і досі та приписують усім, хто має ознаки панічного, тривожного чи іпохондричного розладів. Тож тут важлива примітка: цей діагноз не науковий. Якщо вам ставили такий діагноз, я б рекомендувала звернутися до психіатра, аби точно знати свою проблему або її відсутність (що теж важливо). 

    Іпохондрія живе в ребрах

     

    Іпохондрія походить від грецьких слів, що буквально означають «ділянка, яка розташована під хрящовими ребрами (несправжніми)»4. Одним з перших це написав Гіппократ5. Вважалося, що ця хвороба, як і меланхолія, живе в животі. Припускаю, що біль в животі/грудях – одні з найпоширеніших симптомів. Думаю в багатьох буває під час тривоги біль у животі, в боці абощо. Звісно, треба пам’ятати, що біль в животі справді може мати фізичне підґрунтя, тому, якщо він з’явився, краще звернутися до лікаря. 

     

    У своїй «Анатомії меланхолії» 1621 року Роберт Бертон писав, що при «вітряній, іпохондрічній меланхолії» пацієнт відчуває «страх, сум, тривогу [і] невдоволення». Пізніше, вже у XVIII сторіччі, Роберт Вайтт у своїх «Спостереженнях» припускає, що іпохондрія є результатом «занадто великої делікатності нервової системи разом із деякими хворобливими речовинами в крові»5.

     

    Іммануїл Кант теж мав свої припущення стосовно іпохондрії: «Хвороба іпохондрика полягає в тому, що певні тілесні відчуття не стільки вказують на справді наявну хворобу в тілі, скільки просто викликають побоювання про її існування: а людська природа так влаштована – риса, якої не вистачає тварині, – що вона здатна посилити або створити постійні локальні відчуття, просто звертаючи на них увагу»6. Він був вкрай близько, як на XVIII сторіччя (можливо через те, що сам помічав у себе такі симптоми). Звісно, варто зауважити, що Кант медиком не був. Проте, імовірно, він мав іпохондрію7

     

    Як я вже зазначила, пацієнти скаржаться здебільшого на біль (або локалізований, як головний, або не дуже, як втомлюваність), проте для того, аби встановити діагноз, потрібно ще запитати в людини, як вона інтерпретує ситуацію8. Кант мав схожі симптоми, а його друзі помічали, що він, окрім соматичних скарг, можливо, мав і депресію9. Він писав: «Я сам маю природну схильність до іпохрондрії через свою плоску та вузьку грудну клітину, яка залишає мало місця для руху серця та легенів; і в мої ранні роки це робило мене майже втомленим від життя». З історії з Кантом бачимо, що ситуацію він інтерпретує доволі трагічно. Якби він був моїм пацієнтом, я б розпитувала далі, аби знайти якісь когнітивні викривлення в цій сфері.

     

    Уже в 1880-х роках американський невролог Джордж Берд обмежив термін «іпохондрія» випадками з певним маренням фізичного захворювання, що походить від виснаження або «зловживання» (тобто перевтома, навантаження) мозку, шлунка та геніталій. Подібно Зиґмунд Фройд підкреслював органічну основу іпохондрії5.

     

    Сьогодні іпохондрія розглядається як проблема психічного здоров’я, пов’язана з хронічним занепокоєнням про своє здоров’я, яка тісно пов’язана з тривогою та депресією. Прийнято розглядати діагноз комплексно, а не як самостійну хворобу. Іпохондрія зазвичай розглядається як соматоформна скарга, яка має фізичні наслідки, не пов’язані з будь-якою іншою відомою психологічною або фізичною причиною. Наразі, варто зазначити, причини виникнення цього розладу невідомі. Проте, є припущення, що певні особливості можуть мати вплив на розвиток іпохондрії:

    – наявна історія фізичного/сексуального насильства;

    – наявна історія серйозних хвороб у дитинстві;

    – проблеми з вираженням емоцій та власних почуттів;

    – наявність такого розладу в батьків (дитина могла навчитись звичкам та поведінці);

    – генетичні чинники.

    Як це – мати іпохондрію?

     

    У людей з іпохондрією є симптоми, які спричиняють значний невмотивований дистрес або порушення в особистих, сімейних, соціальних, освітніх, професійних чи інших важливих сферах. Людина, яка фокусується на своїх симптомах, з часом може втратити все: гроші, партнера, роботу. Це фіксація на власному здоров’ї, яка, якщо її не взяти під контроль, може мати такі сумні наслідки.

     

    Характерне постійне занепокоєння або страх перед можливістю мати одне або кілька серйозних або небезпечних для життя захворювань, які прогресують. Звісно, у багатьох людей, буває, пролітає думка, що дивний головний біль пов’язаний з величезною пухлиною в мозку. Одразу — тривога, треба робити МРТ! Проте більшість розуміє, що це нелогічно. Найтривожніші з нас, як і люди з розладом, не заспокояться, адже буде складно відпустити цю думку, і підуть таки на МРТ. Людина з іпохондрією може піти й не на одне (можливо, той перший апарат зламався, хто зна?);

     

    Часто також буває багато повторюваної та надмірної поведінки, пов’язаної зі здоров’ям, як-от:

     

    – Неодноразова перевірка тіла на наявність ознак хвороби. Наприклад, людина може щоранку прокидатися та бігти до дзеркала в пошуку нових родимок, які вказують на рак. Якщо немає родимок, можливо, є пігментні плями? Люди з іпохондрією можуть також часто тиснути собі на живіт, аби з’ясувати, чи нема там часом болю, чи не болить зліва внизу, бо від аппендициту можна померти!

     

    – Витрачання надмірної кількості часу на пошук інформації про хворобу, яка лякає. Наприклад, онлайн, на форумах про здоров’я. Симптоми можна вишукувати годинами. І високий рівень тривоги переростає у страх перед неминучою та недалекою смертю й паніку;

     

    – Постійне заспокоєння. Наприклад, людина може піти на декілька консультацій до безлічі різних лікарів, аби перевірити, що попередні кажуть правду. Тут теж може виникнути проблема: доки пацієнт/ка не почує те, що хоче, він/вона не зупиниться;

     

    – Дезадаптивна поведінка уникнення, пов’язана зі здоров’ям. Наприклад, уникнення медичних прийомів або навіть місць, де потенційно можна підхопити хворобу (як-от в лікарні, бо там сидять хворі в черзі). 

     

    Також іпохондрія дуже часта супутниця інших тривожних або депресивних станів. Наприклад, агорафобія – страх того, що при виході на вулицю може статися напад паніки, і це буде принизливим – може бути пов’язана з тривогою вийти з дому та «зустрітися» з усіма мікробами світу.   

    Доступні методи лікування

     

    У психології не так багато варіантів. Насамперед це психотерапія. Добре працює когнітивно-поведінкова терапія (КПТ). Це терапія, яка базується на розборі поведінки та думок клієнта/ки й керованих практик з психотерапевтом. Наприклад, при іпохондрії з людиною будуть говорити про наявні симптоми, намагатись зрозуміти супутні думки та причини їх виникнення. 

     

    Також можливі керована самодопомога на основі КПТ (наприклад, психотерапевт навчає людину певним технікам, які можуть допомогти впоратись із тривогою вдома); ­групові тренінги КПТ; терапія повного осмислення (терапія, яка вкористовує практики медитації та фіксації власної уваги на своєму стані та відчуттях); короткочасна динамічна психотерапія (базується на виявленні причин певних відчуттів, поринання в дитинство за необхідності)9

     

    Психотерапія – дуже важлива в такому випадку. Фармакологічну терапію, звісно, теж можуть призначити, проте лише коли симптоматика цього потребує (коли очевидно неможливо впоратися з тривогою та думками стосовно власного стану здоров’я, наприклад). Вкрай важливим є психоедукація, тобто обговорення всіх симптомів, та аспектів лікування задля зниження тривоги та покращення розуміння свого стану. 

     

    Стосунки між пацієнтом та лікарем мають базуватись на довірі та підтримці. 

     

    Важливо додати, що, на жаль, ми поки що живемо в суспільстві, яке здебільшого нехтує власним здоров’ям. Наскільки, що людину, яка просто піклується про своє здоров’я, можуть називати іпохондриком. Хоча лише після консультацій з психіатром та певних обстежень можна встановити, чи є в людини іпохондрія. Також варто пам’ятати, що піклуватись про своє здоров’я вкрай важливо. Багато з нас забувають, що за рекомендаціями ВООЗ варто перевіряти свій стан раз на рік. Нагадаю, що є список обстежень, які можна пройти безоплатно в Україні за наявності сімейного лікаря (перелік тут).

    ТЕКСТ: Марія Гончарова
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?