fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Це в крові - начитав Роман Рябенский

00:00
00:00
Медицина — 27.06.19
ТЕКСТ: Марина Гандзій
Ілюстрації: Діана Безух
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Це в крові

Ремус Люпин, герой саги про Гаррі Поттера, страждав на лікантропію міфічну хворобу, через яку він щомісяця перетворювався на вовка, тому що хлопчиком його вкусив вовкулака. Згодом Ремусу було складно заводити дружбу, знаходити роботу i починати романтичні стосунки, адже у магічному суспільстві упереджено ставилися до вовкулак. У 2016 році авторка романів Джоан Ролінґ зізналася, що лікантропія це метафора до вірусу імунодефіциту людини, а вовкулаки – метафора до ВІЛ-позитивних людей, що зазнають стигматизації та дискримінації у суспільстві.

Взимку 1981 року до шпиталю Нью-Йоркського університету надійшли кілька чоловіків віком приблизно 30 років з незнайомою раніше формою саркоми КапошіСаркома Капоші – злоякісна пухлина на стінках кровоносних судин, видима крізь шкіру та / чи слизові оболонки.. У той час це захворювання траплялося досить рідко: лише 1-2 випадки на 10 мільйонів населення, переважно в людей похилого віку. Саркома мала злоякісний перебіг: пухлини поширювалися по всьому тілу, не піддавалися лікуванню й швидко призводили до смерті.

 

Навесні того ж року в Лос-Анджелесі з’явилася ще одна категорія незвичних хворих – зі злоякісною формою пневмоцистної пневмоніїПневмоцистна пневмонія –небезпечна для життя форма пневмонії, яка виникає у людей із ослабленою імунною системою.. У трьох із них пневмоцистне запалення легенів супроводжувалося кандидозом – інфекцією, спричиненою грибками роду Candida, відомою в народі як «молочниця». Основною причиною невідомого захворювання було різке ослаблення імунітету. 1981 рік став датою офіційного визнання появи нового захворювання, що згодом отримало назву «Синдром набутого імунного дефіциту» – СНІД.

 

Влітку того самого року до Центру контролю за захворюваннями США в Атланті надійшла інформація вже про 111 пацієнтів з такою хворобою. Майже всі вони були молодими чоловіками, що мали досвід гомосексуальних статевих актів. Висока смертність спонукала організувати обов’язковий облік, спостереження й вивчення усіх випадків нового захворювання. Літо 1981 року вважають початком глобальної епідемії СНІДу. Ретроспективний аналіз сироваток крові, що зберігалися в Національному центрі контролю за інфекційними захворюваннями в США, показав, що перші випадки СНІДу в людини були зафіксовані у 1950-х роках. Спочатку він виник у Західній і Центральній Африці, а потім поширився на території інших країн.

 

У 1983 році дві окремі дослідницькі групи на чолі з американцем Робертом Галло та французькими дослідниками Люком Монтаньє й Франсуазою Барре-Сінуссі заявили, що знайшли новий ретровірусРетровіруси – це сімейство вірусів, в яких генетичний матеріал складається з рибонуклеїнової кислоти (РНК)., який може бути причиною СНІДу, і опублікували свої висновки в одному й тому самому номері журналу Science.

 

Галло стверджував, що вірус, який його група виділила від пацієнта зі СНІДом, був схожим за формою на інші людські Т-лімфотропні вірусиВіруси, що вражають Т-лімфоцити – один із видів клітин імунної системи. (HTLVs), які його група ізолювала раніше. Група Галло назвала новий виокремлений вірус HTLV-III. У той самий час група Монтаньє виділила вірус від хворого, який мав два класичні первинні симптоми, що виявлялися у хворих на СНІД – припухлість лімфатичних вузлів шиї та фізичну слабкість.

 

На противагу доповіді групи Галло, Монтаньє і його колеги показали, що білки ядра цього вірусу відрізняються від білків вірусів, з якими працював американський вчений. Група Монтаньє назвала ізольований вірус пов’язаним із запалення лімфатичних вузлів (Lymphadenopathy Associated Virus – LAV). Оскільки ці два віруси виявилися однаковими, у травні 1986 року на Другій Міжнародній конференції з проблем СНІДу Міжнародний комітет з таксономії вірусів, відповідно до вимог уніфікації міжнародної термінології, визначив нову назву для збудника СНІДу, й LAV і HTLV-III були перейменовані у Human Immunodeficiency Virus (HIV) – вірус імунодефіциту людини, або ВІЛ.

 

Вчені визначили, що шимпанзе в Центральній Африці були джерелом ВІЛ-інфекції у людей1. Вони вважають, що вірус імунодефіциту мавп (ВІМ), найімовірніше, передався людям, коли ті полювали на шимпанзе і контактували з інфікованою кров’ю. Згодом він мутував у ВІЛ. Дослідження показують, що вірус міг перейти від мавп до людей ще наприкінці ХІХ століття. Протягом десятиліть він повільно поширювався всією Африкою, а згодом – й іншими частинами світу. 

 

 

Що таке ВІЛ?

Вірус імунодефіциту людини належить до родини Ретровірусів (Retroviridae), роду Лентівірусів (Lentivirus), він атакує і знищує CD4 клітини імунної системи2. CD4-клітини – це тип лейкоцитів, які мають на своїй поверхні CD4-рецептори. До таких клітин належать Т4-хелпериТ4-хелпери – T-лімфоцити, головною функцією яких є посилення імунної відповіді. й моноцитиМоноцити – це різновид лейкоцитів, які проникають в тканини. Вони остаточно знищують чужорідні клітини і білки, борються із запальними явищами, прибирають зруйновані тканини.. Вони відіграють важливу роль у захисті організму від інфекцій. ВІЛ використовує клітини CD4, щоб розмножуватися (копіювати себе) і поширюватися по всьому тілу. Цей процес має сім етапів і називається життєвим циклом ВІЛ. 

 

У процесі розвитку хвороби інфіковані особи поступово стають імунодефіцитними: втрата клітин CD4 ускладнює боротьбу організму з широким колом інфекцій та окремими видами раку. Без лікування ВІЛ поступово руйнує імунну систему і переходить у СНІД, який може розвиватися від 2 до 15 років, залежно від індивідуальних особливостей: стану здоров’я людини до інфікування, своєчасного початку лікування опортуністичних захворюваньОпортуністи́чні інфекції – інфекційні захворювання, які спричиняються мікроорганізмами, що зазвичай не здатні породити хворобу у людини зі здоровою імунною системою, але можуть спричинити її розвиток у людей із ослабленою імунною системою. та проведення антиретровірусної терапії. СНІД як сукупність станів, що розвиваються на пізніх стадіях ВІЛ-інфекції, характеризується появою деяких видів раку. Це насамперед пов’язано з коінфекцієюУ вірусології коінфекція – це поєднане зараження однієї клітини різними видами вірусів., онкогенними ДНК-вірусами (особливо вірусом Епштейна-Барр, що спричиняє лімфому Беркітта, дифузну великоклітинну В-клітинну лімфому та первинну лімфому центральної нервової системи), герпесвірусом, асоційованим з саркомою Капоші (герпесвірус людини 8 типу), папіломавірусом людини, а також виникненням опортуністичних інфекцій або інших важких клінічних проявів.

 

 

ВІЛ-1 та ВІЛ-2

На сьогодні виокремлені два типи вірусу: ВІЛ-1 та ВІЛ-2, які мають певні відмінності3 як у геномі, так і в антигенній будові, проте подібно впливають на організм людини.

 

ВІЛ-1 є найпоширенішим типом і трапляється в усьому світі. За даними благодійної організації Avert, приблизно 95 % людей, які живуть з ВІЛ, мають саме ВІЛ-1. ВІЛ-2 переважно поширений в Західній Африці, але він поступово починає з’являтися і в інших регіонах, зокрема в США, Європі та Індії. Дослідження 2008 року показало, що лише 55 % їхніх геномів є ідентичними. Це означає, що не всі тести та методи лікування є однаково ефективними для обох типів ВІЛ.

 

Механізм передачі ВІЛ-2 складніший, ніж у ВІЛ-1. За даними огляду 2013 року, найбільш поширеним способом передачі ВІЛ-2 є незахищений гетеросексуальний секс. Однак ймовірність передачі через статевий контакт ВІЛ-2 в 5-10 разів нижча, ніж у ВІЛ-1. Частота передачі від матері до дитини у ВІЛ-2 в 20-30 разів нижча. Людина може заразитись будь-яким типом ВІЛ шляхом прямого контакту з рідинами, які містять вірус: кров, статеві рідини, грудне молоко4.

 

Через грудне молоко вірус ВІЛ передається новонародженим шляхом піноцитозу, тобто вірус може напряму потрапляти з молока у кров через травний тракт. Факторами ризику передачі ВІЛ-1 та ВІЛ-2 є секс без презерватива та спільне використання голок або шприців. Якщо людина вживає ліки, які стримують розвиток ВІЛ, то ризик передати його статевим шляхом – невеликий, адже  кількість вірусу підтримується на низькому рівні. За таких обставин також значно знижується ризик передачі вірусу від матері до дитини під час пологів та грудного вигодовування.

 

Якщо людина проходить тестування на ВІЛ-1, ВІЛ-2 може не виявлятися через генетичні відмінності між вірусами. Людей з підвищеним ризиком виявлення ВІЛ-2 (наприклад, якщо відомо, що статевий партнер пацієнта інфікований саме цим типом) лікар може скерувати на визначення наявності антитіл або антигенів до ВІЛ-2. Пацієнти з ВІЛ-2 зазвичай мають нижче вірусне навантаження (кількість вірусу в крові), а їхнє захворювання прогресує повільніше, ніж у пацієнтів з ВІЛ-1. За даними огляду 2011 року, люди з ВІЛ-2 можуть мати триваліший безсимптомний період і повільнішу швидкість прогресування до третьої стадії. Смертність від ВІЛ-2 також є нижчою.

У 1990-х роках ВІЛ міг прогресувати до СНІДу протягом декількох років. Сьогодні людина з вірусом імунодефіциту, яка почала вчасну терапію, може прожити таке саме тривале життя, як і здорова особа.

Терапія

Внаслідок генетичних відмінностей лікар може призначати різні комбінації для лікування ВІЛ-1 та ВІЛ-2. Останній є менш чутливим до деяких препаратів, які можуть успішно застосовуватись для ВІЛ-1. Наразі не існує ефективного лікування для ВІЛ, але за належної медичної допомоги можна контролювати цю хворобу. Лікування препаратами проти ВІЛ називається антиретровірусною терапією (АРТ). АРТ рекомендують кожному ВІЛ-позитивному пацієнту. Люди, які отримують АРТ, щодня вживають комбінацію лікарських засобів для стримування ВІЛ-інфекції (так званий режим лікування).

 

Початковий режим лікування ВІЛ-інфекції зазвичай містить три препарати проти ВІЛ з принаймні двох різних класів лікарських засобів. АРТ не може вилікувати ВІЛ, тобто повністю знищити віруси. Але ці ліки допомагають жити і залишатися відносно здоровими, адже не дозволяють вірусам розмножуватися всередині організму. Ліки також знижують ризик передачі ВІЛ, тому що концентрація вірусу в біологічних рідинах підтримується на дуже низькому рівні. Перед впровадженням АРТ у середині 1990-х років ВІЛ міг прогресувати до СНІДу протягом декількох років. Сьогодні людина з вірусом імунодефіциту, яка почала вчасне лікування, може прожити таке саме тривале життя, як і здорова особа.

 

До препаратів АТР належать наступні групи ліків:

 

  • Нуклеозидні інгібітори зворотної транскриптази, які блокують фермент, що допомагає ВІЛ копіюватися всередині клітин.

 

  • Ненуклеозидні інгібітори зворотної транскриптази, які змінюють процес копіювання вірусу всередині клітин.

 

  • Інгібітори протеази, які блокують ВІЛ-протеазу – фермент вірусу імунодефіциту, що також необхідний для його копіювання.

 

  • Інгібітори злиття, які блокують проходження ВІЛ в CD4-клітини імунної системи.

 

  • Антагоністи CCR5, які блокують CCR5-рецептори на поверхні певних імунних клітин, які необхідні для потрапляння ВІЛ в клітини.

 

  • Інгібітори інтегрази, що блокують інтегразу ВІЛ – фермент, що теж необхідний для репродукції віруса.

 

  • Пост-з’єднувальні інгібітори, які блокують рецептори CD4 на поверхні певних імунних клітин.

 

У лікуванні ВІЛ також використовують фармакокінетичні підсилювачі – ліки для підвищення ефективності медикаментозної терапії, доданої до схеми лікування. Зазвичай комбіновані препарати містять два або більше лікарські засоби одного або кількох класів, для підвищення ефективності лікування.

 

 

Берлінський та Лондонський пацієнти 

Сьогодні майже сорокарічна боротьба з епідемією ВІЛ має рахунок 36 900 000 : 2 на користь вірусу5. У чому ж секрет його «успіху»? Поки у світі виявлено лише двоє людей6, що хворіли на ВІЛ, але вже тривалий час не мають вірусу в крові. Це американець Тімоті Рей Браун або «Берлінський пацієнт» та анонімний «Лондонський пацієнт»7 В обох випадках ремісії досягли завдяки пересадці кісткового мозку від стійкого до вірусу донора, який має мутацію гену CCR5, що, ймовірно, робить людину невразливою до ВІЛ (вірус не може проникнути всередину клітини-мішені).

 

Брауну діагностували ВІЛ у 1995 році, коли він навчався в Берліні. Згодом у нього виявили лейкемію – рак крові, що вражає кістковий мозок. Після того, як хіміотерапія не змогла зупинити хворобу, потрібні були дві трансплантації кісткового мозку. Їх виконала у 2007 році група лікарів під керівництвом Ґеро Гюттера. Кістковий мозок пересадили від донора, що мав цю стійку до вірусу мутацію CCR5. Через три роки після трансплантації, незважаючи на припинення антиретровірусної терапії, дослідники не змогли виявити ВІЛ в крові чи кістковому мозку Брауна.

 

Новина про другу у світі людину, яка подолала ВІЛ, з’явилася майже через 12 років після видужання Брауна, хоча лікарі давно намагалися повторити це подвиг. У «Лондонського пацієнта» у 2012 році діагностували різновид раку крові – лімфому Ходжкіна. У 2016 році стан пацієнта був вкрай важким, і лікар Равіндра Ґупта почав шукати донора для трансплантації кісткового мозку. Донор, як і у випадку Брауна, мав генетичну мутацію CCR5. Як і минулого разу, дослідники навмисне шукали донора з такою мутацією. «Лондонський пацієнт» залишався на антиретровірусних препаратах протягом 16 місяців після пересадки, перш ніж він і його лікарі вирішили зупинити прийом АРТ. Регулярний аналіз крові не показав жодних ознак вірусу протягом останніх 18 місяців. Зараз минуло майже три роки, і вчені вважають, що вірус не повернеться – відбулася ремісія.

 

Попри перші успіхи, експерти вважають, що такий тип лікування не стане доступним для більшості населення. Процедура дорога, складна та ризикована та рекомендована лише пацієнтам з раком крові. До того ж, знайти донора важко: підходять лише люди з рідкісною мутацією CCR5, яка робить їх невразливими до хвороби. Статистика також вказує на високий ризик смерті від низки інших захворювань для тих, хто має мутацію гена CCR5, проте механізми розвитку такого явища все ще досліджують. Однак вчені наголошують, що поки не можна бути впевненими, що саме мутація є причиною ремісії. Можливо, роль відіграє реакція «трансплантат проти господаря». І Берлінський, і Лондонський пацієнти мали це ускладнення.

Вакцина проти ВІЛ 

Десятиліттями вчені докладали і продовжують докладати багато зусиль для розробки вакцини проти ВІЛ8. Проте є низка причин, через які її надзвичайно важко створити: відсутність природного імунітету до ВІЛ; варіабельність типів ВІЛ; відсутність захисного імунітету; відсутність моделі тварин, яка надійно прогнозує ефективність вакцини у людей.

 

Для ВІЛ не працюють стандартні вакцинні підходи, адже ніхто не одужує від нього природним шляхом, на відміну від кору чи вітрянки. Якщо інфікована кором людина може побороти хворобу, то імунна відповідь на інфекцію зазвичай буде достатньою для запобігання майбутнього зараження. Дослідники можуть використовувати цей природний імунітет як модель для рівня захисту, який повинна забезпечити успішна вакцина. Без моделі природного імунітету дослідники не мають можливості ідентифікувати імунну відповідь, яка була б ефективною проти ВІЛ, тож розробка такої вакцини значно складніша. Деякі люди «від природи» (завдяки мутації CCR5) здатні контролювати інфекцію і запобігати її прогресуванню до СНІДу. Дослідження того, як їхні тіла здатні контролювати інфекцію, – можливий напрямком розвитку вакцин.

 

Другою проблемою у розробці вакцини є те, що ВІЛ часто мутує. Ці часті зміни вірусу роблять його важкодоступною мішенню. Крім того, існує багато підтипів як ВІЛ-1, так ВІЛ-2, кожен з яких генетично відрізняється; ймовірно, що додаткові підтипи продовжуватимуть виникати. І вакцина, яка допомагає від одного підтипу, може не забезпечувати захист від інших.

 

Третій виклик (пов’язаний з першим) полягає в тому, що дослідники не змогли визначити, що саме є рівнем захисного імунітету до ВІЛ-інфекції. Рівень захисного імунітету – це «специфічна імунна відповідь, яка тісно пов’язана з захистом від інфекції, хвороби або іншої визначеної кінцевої точки». Вчені не можуть бути достеменно впевненими у ньому, тож постає низка запитань. Чи будуть вироблятися певні види і певна кількість антитіл? Чи будуть зберігатися Т-клітини пам’яті? Поки дослідники не встановлять, яким має бути захисний імунітет до ВІЛ-інфекції, розробити та перевірити ефективність вакцини надзвичайно важко.

 

Останньою перешкодою є тваринні моделі, які є важливим інструментом для розуміння основного шляху інфекції та відповіді імунної системи у більшості захворювань, а також для дослідження вакцин. Однак для моделювання розвитку ВІЛ-інфекції та відповіді імунної системи на неї не існує надійної тваринної моделі. Тести вакцини проти ВІЛ на тваринах ще не дали точних прогнозів про те, як вони працюватимуть у людей. Дослідники проводять випробування та тестування вакцин проти вірусу імунодефіциту мавп з надією використовувати подібні підходи проти ВІЛ.

 

У 2009 році були оголошені результати найбільшого в історії випробування вакцини проти ВІЛ. Препарат називали «RV144» або «тайський суд», оскільки подія відбувалася в Таїланді). Дослідження проводили протягом шести років, і в ньому брали участь понад 16 тисяч людей. Випробування базувалося на стратегії «prime – boost» («первинна вакцина – вакцина-бустер») з двома експериментальними вакцинами проти ВІЛ. Перша була рекомбінантною вакциною із вбудованими генами, які кодують антигенні білки проти ВІЛ.

 

Цю вакцину використовували як «первинну» і призначили для стимулювання клітинно-опосередкованого імунітету (відповіді Т-клітин). Вакцина-бустер містила генетично сконструйований антигенний до ВІЛ поверхневий білок і була призначена для стимулювання продукції антитіл (тобто відповіді В-клітин лімфоцитів). Первинна вакцина ніколи не була протестована на ефективність проти ВІЛ у людей (хоча вона пройшла через численні випробування безпеки). Вакцина-бустер при випробуваннях раніше не виявила ефективності проти ВІЛ, але коли її використали в комбінації у дослідженні RV144, вакцини були помірно ефективними у профілактиці ВІЛ-інфекції. Зокрема, серед учасників випробування, які отримали комбінацію з цих двох вакцин, було на 31 % менше випадків ВІЛ-інфікування, ніж серед тих, хто отримував плацебо.

 

Цей рівень ефективності недостатньо високий, щоб гарантувати використання вакцини поза межами випробування, особливо для такого серйозного захворювання. Однак це був перший випадок, коли дослідження ефективності вакцини проти ВІЛ показало доказ захисту від вірусу, що дає дослідникам надію на винайдення вакцини.

 

 

ВІЛ-дисидентство

Багато людей не поділяє оптимізму щодо створення вакцини проти ВІЛ, а дехто й зовсім не вірить у існування цього вірусу. Такі люди заперечують причетність вірусу імунодефіциту людини до розвитку такої хвороби як СНІД або взагалі відкидають той факт, що він справді існує.

 

Дехто стверджує, що СНІД виникає внаслідок вживання наркотиків, депресії, «брудного» сексу, стресу, недоїдання або традиційної медицини. Інші кажуть, що СНІД – це лише скупчення звичних захворювань. Ті, хто відкидає наукові факти про ВІЛ/СНІД, називають себе «дисидентами ВІЛу», в країнах Заходу їх зазвичай кличуть «тими, хто заперечують ВІЛ». Вони перетворюють особисте заперечення на ідеологію, своєрідний культ. Дисиденти ставляться до медицини і науки щодо ВІЛ як до «ортодоксії», що надає галузі релігійну структуру.

 

Наприклад, у Росії, де активно шириться цей культ,  активісти, які борються з ВІЛ-дисиденством, називають 57-річну Ольгу Ковех «Доктор Смерть»9. Ковех, лікарка за фахом, особисто консультувала понад 50 людей, запевняючи їх, що ВІЛу не існує і антиретровірусна терапія неефективна. Внаслідок її дій померли щонайменше п’ять людей, серед яких – діти. Проте свою провину жінка не визнає і стверджує, що вона таким чином допомагала хворим. Дисиденти відчувають себе героями, захищають свої погляди в медіа. Можливо, незабаром єдиними спростувачами СНІДу будуть люди, далекі від постраждалих громад, і культ дисидентів взагалі не матиме значення, але поки ця течія надзвичайно шкодить людям в усьому світі.

 

Україна сьогодні посідає одне з перших місць серед країн європейського регіону за кількістю ВІЛ-позитивних осіб. За офіційними даними, на початок 2018 року в країні проживало 244 000 людей з ВІЛ. Кожен сотий громадянин України у віці від 15 до 49 років інфікований цим вірусом. Протягом 2018 року в Україні щодня реєстрували 50 випадків захворювання на ВІЛ-інфекцію, 24 захворювання на СНІД і дев’ять випадків смерті від хвороб, зумовлених СНІДом. Тому необхідно докладати зусиль, аби зупинити епідемію ВІЛ-інфекції у країні, попередити нові випадки інфікування ВІЛ, зменшити смертність від хвороб, зумовлених ВІЛ, а людям із вірусом жити повноцінним життям.

ТЕКСТ: Марина Гандзій
Ілюстрації: Діана Безух
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: