ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Наука як мистецтво — 01.11.21
    ТЕКСТ: Олена Козар
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Чи боїшся ти темряви?

    Засніжений готель посеред гір. Затишна спальня огорнута м’яким світлом ламп. Джек Торранс шкіриться шаленою посмішкою біля дверей ванної кімнати. «Поросята, поросята, упустіть мене», – каже він. Нажахана Венді хапається за ніж. «Не зачіплю жодної вашої волосинки, жодної щетинки. Як дихну, як дмухну, і розвію ваш будиночок по вітру!», – продовжує Джек і замахується сокирою. 

     

    Це сцена з фільму «Сяйво», яку журналісти японського видання Play.com назвали найстрашнішою в історії кінематографу1. Знятий за книгою Стівена Кінґа у 1980 році, фільм Стенлі Кубрика зібрав у прокаті 47 мільйонів доларів, породив купу конспірологічних теорій, завоював армію фанатів та залишив по собі старе-добре питання: чому люди дивляться фільми жахів, якщо це так страшно?

              

    Страх – це універсальний біологічний механізм. Зачіпаючи серцево-судинну, скелето-м’язову та ендокринну системи, нейрологічна відповідь на загрозу формується дуже швидко – менше ніж за секунду. Ми завмираємо на місці, біжимо, або захищаємось. Страх має еволюційну функцію – мобілізувати ресурси організму перед зустріччю з небезпекою. Лякаючись, ми мали б уникати подібних досвідів у майбутньому. Втім, щороку мільйони глядачів купують квитки на новий горор, беруть відерце попкорну та готуються перелякатися до смерті. Чому нас приваблюють фільми жахів, що відбувається у нашому мозку під час перегляду та чи може горор вплинути на психічне здоров’я?

    Страшні, жахливі, популярні  

     

    Жанр горору існує вже давно – у фільмах, книгах, історіях, які ми переказуємо одне одному. Жахіття на екрані почали з’являтися разом із самим кінематографом, наприкінці ХІХ сторіччя. Автори книги «А Dictionary of Film Studies»2 Аннет Кук та Ґі Вествелл визначають фільми жахів як «велику та різноманітну групу фільмів, що мають бентежний або темний наратив, провокують реакцію страху, жаху, огиди, шоку чи напруги у своїх глядачів». На їхню думку, коріння цього кінематографічного жанру можна простежити в європейській літературній готичній традиції, німецькому експресіонізмі, а також паризькому театрі жаху Ґран-Ґіньол, що працював у кварталі Пігаль у двадцятому сторіччі. 

     

    Першими страшними фільмами були картини режисера Жоржа Мельєса – «Замок із привидами» (1897) та «Зачарована корчма» (1897). Ці дебютні горори суттєво відрізнялися від сучасних. Найстрашнішими сценами там були кажани, що раптом перетворювалися на диявола, у «Замку з привидами» чи валізи, що зникали, й чоботи, що ходили самі по собі, у «Зачарованій корчмі». Відтоді горор-фільми істотно змінились, але не втратили своєї популярності. Вони часто віддзеркалюють соціальні та політичні зміни в суспільстві. Дослідники вбачають зв’язок між виробництвом страшних фільмів та страшними подіями, як-от фінансовими кризами (Кендалл Філіпс3) та війнами (Томас Ріґлер4). Так, після Великої депресії з’явилися культові горори «Дракула» (1931), «Франкенштайн» (1931) та «Мумія» (1932), а після початку війни у В’єтнамі – «Ніч живих мерців» (1968), «Екзорцист» (1973) та «Техаська різанина бензопилою» (1974). Сучасна пандемія Covid-19 не стала винятком. Кількість переглядів горор-фільмів серед американського населення у травні 2020 року зросла на 194% порівняно з травнем 2019 року5

    Наукова спільнота цікавиться фільмами жахів приблизно з 70-х років минулого сторіччя, вивчаючи їх як психологічний та соціальний феномен. Дослідники виокремили низку інструментів та стимулів, які використовуються у горорі, щоб викликати відчуття страху у глядачів. 

     

    – Освітлення. Робота зі світлом і тінню – один із головних візуальних ефектів у фільмах жахів. Раніше у кінематографі часто використовували освітлення обличчя знизу (як от у фільми «Франкенштайн»). Така техніка створює напругу та відчуття тривоги. Адже зазвичай ми бачимо обличчя, освітлені сонцем чи електричним світлом згори, тоді як освітлене знизу обличчя здається неприродним та небезпечним. Ще одна поширена практика – використання глибоких тіней чи силуетів. Броґан О’Келлеген, автор статті «Тіні у фільмах жахів», говорить, що завдяки такій практиці можна підштовхнути глядачів вигадати власних монстрів, що ховаються у тіні, замість того, щоб обмежувати їх, демонструючи конкретного і, можливо, не такого вже й страшного монстра6

         

    – Ракурси знімання. Надзвичайно великі плани, знімання очима одного з героїв (від першої особи), ефект переслідування, різкі зміни кадру – всі ці техніки допомагають режисерам створювати напругу в кадрі. Пригадайте-но, як камера слідкує за малим Денні, що їде на велосипеді коридорами готелю з «Сяйва». Такий ракурс створює відчуття, що за хлопцем справді хтось йде. Натомість, якби камера була розташована перед Денні або показувала коридор повністю, глядачі б побачили, що ніякого переслідувача не існує.

     

    – Скримери. Саме таку назву має один з найбільш поширених методів залякування у фільмах жахів. Це раптова поява об’єкта чи людини, неочікуваний гучний звук або різка зміна освітлення. За словами психолога Крістіана Ґріллона7, коли ми перебуваємо у стані підвищеної напруги, скримери можуть спровокувати потужну реакцію «бий-або-біжи». Проте режисерам дедалі складніше створювати дійсно неочікувані колізії, адже глядачі фільмів жахів приходять вже морально готовими до можливих несподіванок.

     

    – Звуки. Нейробіолог і музикант Сет Ґоровіц8 стверджує, що різкі та гучні звуки здатні викликати найсильнішу реакцію «бий-або-біжи» серед усіх інших зовнішніх стимулів. У фільмах жахів часто використовують звуки, які провокують рефлекторну та емоційну відповідь, – крики тварин або немовлят, шепіт, звуковий дисонанс та неприродні звуки, скрип, високі ноти тощо.  Наприклад, для фільму «Екзорцист» звукорежисери записували звуки, які видавали пацюки, замкнуті в коробці, – скрегіт, вереск та дряпання.

     

    – Фобії. Фільми жахів також часто експлуатують найбільш поширені людські фобії. Наприклад, фільм «Воно» базується на страху перед клоунами (коулрофобії), фільм «Щелепи» – на страху перед акулами (селахофобії), фільм «Париж. Місто Мертвих» – на страху перед замкнутим простором (клаустрофобії).     

     

    Що відбувається в нашому тілі та мозку, коли ми дивимося фільми жахів

     

    Попри різноманітність кінематографічних технік, реакція на зовнішній стимул є універсальною. Ця реакція – комплексний процес, який залучає різні ділянки мозку. Вона йде так званими короткими та довгими шляхами страху у мозку9. На обох шляхах ключову роль відіграє мигдалина10. Це мигдалеподібне скупчення сірої речовини, розташоване в кожній зі скроневих часток, яке бере участь у різних емоційних відповідях організму. Наприклад, якщо ми побачимо змію, цей зовнішній стимул по короткому шляху одразу потрапить до мигдалини, яка активізується та надішле сигнал гіпоталамусу. Це – командний центр мозку, який керує виділенням гормонів, що впливають на реакції нашого організму. Отримавши інформацію від мигдалини, гіпоталамус передає сигнал про стрес гіпофізу, а той – наднирковим залозам, провокуючи вироблення кортизолу, адреналіну та норадреналіну й активуючи нашу симпатичну нервову систему. Вона відповідає за реакцію «бий-або-біжи»: зіниці розширюються, пульс і тиск зростають, дихання прискорюється, підвищується рівень цукру в крові. У цей час ми здатні або дуже швидко бігти, або агресивно захищатися. 

     

    Реакція на зовнішній стимул проходить короткий шлях миттєво. Швидкість реакції необхідна, щоб врятувати нам життя, коли ситуація вимагає блискавичних дій. Але що як зовнішній стимул насправді не становить жодної загрози? Що як змія, яку ми побачили в полі, при ретельному розгляданні виявиться палицею? Тут у гру вступає довгий шлях страху. Він розпочинається одночасно з коротким шляхом, але залучає більше ділянок мозку, а саме кору головного мозку та гіпокамп, які надають аналітичну та контекстуальну інформацію щодо зовнішнього стимулу. Якщо ситуація не становить реальної загрози, мигдалина знову контактує з гіпоталамусом, і той «тисне на гальма» – активізує парасимпатичну нервову систему. На противагу симпатичній нервовій системі, вона повертає нас у стан спокою, розширює судини, знижує серцебиття та тиск. Саме це відбувається під час перегляду фільмів жахів – ми лякаємося, але аналітичний центр мозку переконує нас, що зараз немає потреби вибігати з кінотеатру або починати бійку.    

    Чому нам подобаються фільми жахів?

     

    Перегляд фільмів жахів – це парадокс. Такий самий, як любов до пекучого перцю чилі або американських гірок. Адже наша сильна реакція на страх потрібна не лише для того, щоб врятуватися, але й для того, щоб запам’ятати зовнішні стимули, що спровокували реакцію, та уникати їх у майбутньому. За роки існування жанру з’явилось декілька теорій, які пояснюють нашу незбагненну любов до таких фільмів. 

     

    Катарсис

     

    Поняття катарсису запропонував давньогрецький філософ Арістотель11. Це так зване емоційне очищення та піднесення, якого можна досягти через переживання сильних емоцій. Саме це відбувається під час перегляду фільмів жахів, вважають вчені Рон Тамборіні та Джеймс Стіфф. Ми маємо змогу пережити вкрай сильні емоції, перебуваючи в безпечному місці. Це дає нам відчуття полегшення, піднесення та спокою, коли фільм закінчується. Але ця теорія часто зазнає критики. Так, наприклад дослідження12 серед 1070 американців, проведене психологом Матіасом Класеном та його колегами, показало, що переважна більшість людей відчуває тривожність, страх та вразливість після перегляду фільмів жахів. На думку вчених, ми дивимося такі фільми не заради катарсису, а, власне, заради негативних відчуттів. Переживаючи страшні сценарії у безпечному середовищі, наш мозок та нервова система тренуються перед зустріччю з реальними небезпеками у житті. Тому, твердить Матіас Класен, фільм жахів – це моральний тренажер, який має чітку еволюційну функцію: допомогти впоратися з реальною страшною ситуацією. 

     

    Цікавість

     

    Філософ та теоретик кіно Ноель Керолл вважає, що любов до жанру горор – радше раціональна, ніж емоційна13. Він описує персонажів фільмів жахів як монстрів, тобто нетипових, аномальних, а іноді й геть фантазійних істот. Вони лякають нас, але разом із тим викликають цікавість. Підсвідомо, ми хочемо дізнатися, звідки взялися ці монстри, хочемо дослідити їх у безпечному середовищі. Наукові теорії Керолла перекликаються з міркуваннями Зиґмунда Фройда та майстра горору Стівена Кінґа. У своєму есеї «Дивне»14 Фройд стверджує, що у страшних історіях ми вгадуємо щось давно знайоме – пригнічені бажання, архаїчні підсвідомі спогади, майже непомітні упередження, які ми успадкували від пращурів. Коли ми бачимо на екрані мерців, сновид, маніяків тощо, то маємо соціально прийнятну можливість зустрітися зі своєю власною темною та архаїчною сутністю. Стівен Кінґ пише, що фільми жахів «апелюють до найгіршого в нас, їхня розкута хворобливість звільняє наші базові інстинкти, гидкі фантазії… і – як зручно! – все це відбувається у темряві кінотеатру»15.   

      

    Пошук відчуттів

     

    Теорії Керолла щодо раціональної зацікавленості фільмами жахів часто критикують. Наприклад, Джон Моррілл стверджує16, що ірраціональна емоційна складова домінує під час переглядів горору. Ми відчуваємо збудження, спровоковане припливом адреналіну, яке може здаватися приємним. Вчені вже давно вважають, що мигдалина, яка бере участь у відповіді на страх, також залучена у системі позитивних стимулів та винагород. Досліди на мишах демонструють активацію дофамінергічних шляхів та виділення ендорфінів у відповідь на стрес17. Можна припустити, що під час перегляду горору в нашому мозку також відбувається складна реакція, яка залучає і кортизол та адреналін (які зокрема відповідають за стрес), і дофамін та ендорфін (які відповідають за задоволення). Вчені зауважують, що найактивніша дофамінергічна трансмісія відбувається серед так званих шукачів відчуттів18. Поняття «пошук відчуттів» (англійською – «sensation seeking») запропонував Марвін Цукерман та пояснив його як «сукупність рис характеру, що штовхають нас на постійні пошуки нових, незвичних, інтенсивних відчуттів та досвідів»19. Належність конкретної людини до групи шукачів відчуттів можна виміряти за спеціальною шкалою, яка враховує такі фактори, як любов до екстремальних видів спорту, непереносимість нудьги та рутини та навіть схильність до вживання наркотиків. Згідно з дослідженнями Ніла Мартіна, шукачі відчуттів отримують більше задоволення від перегляду фільмів жахів20. Адже вони сприймають стимул, який спричиняє страх, не як щось негативне, а навпаки – як щось нове, інтенсивне та таке, що рятує від нудьги. Теорію Цукермана підтверджує і дослідження Матіаса Класена21. Серед респондентів із високими показниками на шкалі пошуку відчуттів домінувало захоплення фільмами жахів. Такі люди описували свій стан після перегляду як «приємне збудження» та майже не висловлювали тривоги чи страху від побаченого.    

    Як фільми жахів впливають на психічне здоров’я

     

    Хоч би якими були причини, що приводять нас до екранів та змушують знов і знов лякатися, важливішим є інше питання: чи можуть фільми жахів негативно вплинути на психічне здоров’я? Серед вчених наразі немає консенсусу щодо цього, адже ступінь впливу фільму жахів безпосередньо залежить від чутливості та індивідуальних особливостей глядачів. Чимало досліджень20 показують, що жінки реагують на фільми жахів сильніше, ніж чоловіки, а молоді люди переживають більш яскраві емоції – як позитивні, так і негативні – ніж люди старшого віку. Крім того, з плином часу ми звикаємо до прийомів та технік фільмів жаху, тому кожне нове покоління стає дедалі менш чутливим до спроб режисерів нас вразити чи сполохати.

     

    В індійському дослідженні серед 100 дітей, що подивилися фільми жахів, 35% повідомили про проблеми зі сном, 35% відчували, що їх хтось переслідує, а 89% зіткнулися зі страхом темряви22. Тож, імовірно, молодші глядачі більш вразливі до горорів, ніж дорослі. Проте зазвичай негативний вплив на психологічний стан у здорових глядачів швидко зникають та не потребують медичного втручання. Але якщо фільми жахів дивитиметься людина з уже наявними психічними захворюваннями або схильністю до них, ефект може бути значно гіршим та тривалішим. Його називають кінематографічним неврозом та пов’язують із фільмом «Екзорцист».  

     

    Вихід фільму «Екзорцист» у 1973 році став зламним моментом як у кінематографі, так і у вивченні впливу горору на психіку. Історія про вигнання демонів із 13-річної Рейган без применшень була сенсацією. На початку 70-х Америка перейшла до нової системи класифікації фільмів, яка передбачала призначення їм рейтингів G (для загальної публіки), PG (перегляд у супроводі батьків), PG13 (перегляд не рекомендовано особам молодшим за 13 років) тощо. Проте всі фільми, зняті до впровадження нової класифікації, автоматично потрапили у категорію G. Так «Екзорцист» став доступний широкому загалу. Доктор Джеймс Боззуто, до якого після виходу фільму почали звертатися пацієнти з психічними проблемами, запропонував теорію кінематографічного неврозу. Його симптоми – панічні атаки, безсоння, втрата апетиту, дисоціативна поведінка та нав’язливі думки. Серед іншого, він описує випадок молодої жінки, яка прийшла до психіатричного відділення з симптомами емоційно нестабільного розладу особистості23. Вона скаржилася на видіння диявола та нав’язливі думки. Проте подальша терапія виявила, що жінка пережила сексуальне насилля з боку свого вітчима у дитинстві. Так кінематографічний невроз лише маскував справжній психічний розлад.   

     

    Дослідження 2019 року показало, що страшні фільми дійсно можуть спричиняти серйозні психічні проблеми, проте лише в деяких випадках24. Психолог Александр де Араухо разом із групою колег проаналізували всі доступні медичні записи про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), спричинений переглядом фільмів, та знайшли лише два релевантні випадки, що відповідають міжнародній класифікації симптомів. Спеціалісти припустили, що фільми жахів можуть мати руйнівний вплив на психіку в певному віці (наприклад, у так зване «вікно вразливості», яке спостерігається у період пубертату) або за умов активації вже наявної психічної травми (досвід покинутості або зґвалтування у дитинстві).   

     

    Однак перегляд горорів може впливати на психіку позитивно. Співробітник Інституту біології у Чикаґо та фанат фільмів жахів Колтан Скрінвер, проаналізувавши наявні дослідження, стверджує, що люди з тривожними розладами мають парадоксальну схильність до перегляду горору25. Замість того щоб уникати страшних картин, пацієнти з тривожним розладом часто дивляться фільми про монстрів або серійних вбивць. Скрінвер пояснює це тим, що фільми жахів можуть допомогти знизити тривожність. Цьому сприяє декілька факторів: 1) свідоме очікування на тривожні емоції від фільму на противагу випадковим, неочікуваним приступам тривожності у житті; 2) можливість відкрито та емоційно виражати свій страх та тривогу на противагу соціально табуйованим вираженням емоцій у реальному житті; 3) можливість контролювати свою тривожність – закривати очі та вуха, ставити фільм на паузу тощо.  

     

    На початку пандемії Скрінвер мав змогу перевірити свої теорії. Адже за даними Бюро перепису населення США, у 2020 році 42% респондентів заявили про наявність у них симптомів тривожного розладу та депресії26. У квітні 2020 Скрінвер залучив 322 мешканців США до дослідження, у якому вони мали відстежувати свою психологічну відповідь на пандемію27. За результатами опитування, респонденти, які до цього віддавали перевагу фільмам про зомбі, апокаліпсис тощо, мали вищий показник психологічної стійкості та кращу моральну підготовку до локдауну та самоізоляції. 

     

    До фільмів жахів можна ставитися по-різному – уникати, тренувати ними свою емоційну стійкість або щиро захоплюватися. У будь-якому разі, за понад 100 років свого існування цей жанр не втратив актуальності і далі вигадує неочікувані сценарії, аби завоювати симпатії нової авдиторії. 

     

    ТЕКСТ: Олена Козар
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?