Стаття Суспільство — 05 липня, 2019

Дофамінові торчки

ТЕКСТ:

Кандидатка біологічних наук, співробітниця Інституту молекулярної біології та генетики НАН України Оксана Півень та поет Богдан-Олег Горобчук говорять про кохання і роль гормонів та еволюції у процесі формування почуття любові. Розмова про вічне відбувалася на минулорічному фестивалі «Книжковий Арсенал».

Поет: Кохання. Дослідивши історію виникнення цього поняття та його місце в культурі, деякі науковці схиляються до думки, що насправді кохання – це суто людська вигадка, зручне пояснення того, що поєднує чоловіка та жінку. Чи є кохання лише способом обґрунтувати біологічні та хімічні процеси?

Вчена: Кохання так само як й інтелект, і взагалі людина – дуже складна річ, яку можна розглядати в різних аспектах, зокрема біологічному, біохімічному та соціальному. Почнімо з того, що кожному виду необхідно розмножуватись. А люди, попри все, – біологічний вид. Еволюційний успіх виду полягає в тому, наскільки йому вдалося закріпити свої гени в популяції, тобто передати їх. Простими словами: якщо ви побачили своїх онуків, то ви еволюційно самоствердилися, бо вже передали і закріпили у цій популяції свої гени.

П: Тобто, поки ви ще не побачили своїх онуків – ви еволюційно не відбулися?

В: Так, тобто є над чим працювати. Є такий жарт: дідусі та бабусі більше люблять онуків, ніж своїх дітей. В цьому є певний сенс, тому що старші покоління бачать своє точне продовження. І щоб все це відбувалося, звісно, мають бути якісь почуття. Для того, щоб розмножуватися і передавати свої гени далі, кохання якраз і непотрібне – тут достатньо закоханості, що триватиме кілька років. Природа придумала все дуже розумно: під час закоханості в людини вмикаються біохімічні процеси. Гормони, що виділяються, пригнічують тверезу та критичну оцінку ситуації на оцих кілька років, щоб людина менше думала і розмножувалася. Коли людина перебуває у стані закоханості, рівень гормонів дуже високий. Гормони дофамін та норадреналін підсилюють ці процеси, збуджуючи центри нервової системи, що викликає відчуття задоволення та ейфорії. Це і є ті «метелики в животі» – постійне бажання бачити об’єкт своєї закоханості, бажання бути кращим і якомога краще себе презентувати. Тобто є й хороші аспекти в цьому стані. Закоханість – це певний поштовх до саморозвитку.

Водночас у стані закоханості в людини вдвічі падає рівень серотоніну (гормону настрою), що спричиняє надмірну тривогу та переживання. Цей стан можна порівняти зі станом наркотичної залежності. У ньому кожен діє по-різному, залежно від того, як розвивається сценарій стосунків, а також від своїх уподобань і стереотипів, джерелом яких зазвичай є стосунки між власними батьками. Якщо ж ці декілька років проходять, минає закоханість, а партнери досі разом, то в гру вступають ще два гормони.

Перший – окситоцин, який ще називають «гормоном довіри» або «гормоном обіймів», тому що він продукується під час приємного фізичного контакту. Ось чому закоханим важливо триматися за руку, обійматися, торкатися одне одного. У них виробляється цей гормон, і вони довіряють одне одному та відчувають себе у безпеці разом. Окситоцин також виробляється під час годування грудьми та оргазмі. Інший гормон – вазопресин. Чим більше його виробляється, тим більшим є прагнення цієї пари бути разом. Разом ці гормони активують центр в гіпофізі нашого мозку, що забезпечує почуття глибокої прихильності одне до одного, яке приходить на зміну закоханості.

Ці пари можуть прожити разом все життя. Дослідження виявили, що у таких партнерів під час погляду одне на одного та розповідей про свого супутника життя спостерігалася активація центру мозку задоволення, заохочення та ейфорії. Тобто у  них сформувалася глибока взаємна прихильність, а вона своєю чергою час від часу стимулює спалахи легкої закоханості. Це дуже цікаві біохімічні і гормональні співвідношення, які мають постійно перебувати в балансі.

Проте закоханість може розвиватися й за іншим сценарієм. Наприклад, вона може переходити у маніакальний стан, коли людина занадто захоплена своїм об’єктом. Тоді виникає гормональна залежність та гормональні «гойдалки»: партнери то сваряться, то миряться. Це, з одного боку, драйв та кайф, а з іншого – шлях до розриву стосунків. Коли це трапляється, у людини формується певне уявлення про кохання: позитивне або негативне.

П: У мене зразу виникла ідея для стартапу. Уявіть собі таку ситуацію: є ворожка, і до неї приходить дівчина, яка прагне закохати в себе хлопця. А ворожка їй: «Тримай флакончик вазопресину, і у вас все буде добре». Це взагалі можливо – моделювати стосунки в довготривалій перспективі за допомогою штучних чинників, пов’язаних з прийомом гормонів?

В: Були цікаві дослідження впливу вазопресину на поведінку гризунів. Миші-полівки формують моногамні пари на все життя і разом виховують дітей, а скельні щурі постійно змінюють партнерів. У полівок дуже багато рецепторів, чутливих до вазопресину, і коли їм почали вводити імітатор цього гормону, тваринки обох статей ставали полігамними: вони більше не створювали довготривалі пари. А коли скельним щурам вводили вазопресин, то вони починали створювали моногамні пари, навіть не вступаючи в статевий контакт з партнером.

Тобто з людьми, теоретично, це також можливо, якщо підібрати правильну комбінацію гормонів, але гормони і нейрогуморальна регуляція ендокринної системи людини – дуже тонка річ, з якою треба бути обережними. Це стосується не лише того, як гормони впливають на почуття: «метелик в животі», сприйняття реальності, прив’язаність до певної людини. Вони ще мають дію на серцево-судинну, ендокринну та репродуктивну системи. Гормональна система – це скринька Пандори: невідомо, що звідти може вискочити, тому краще не втручатися в її роботу, принаймні допоки вона не вивчена досконало.

П: Отже, відразу бігти до ворожки та просити вазопресин…

В: …не варто. До речі, ваша ідея не нова. Колись був фільм «Формула кохання», в якому її, власне, й намагалися вивести. Думаю, люди завжди переймалися і будуть перейматися питанням «Як у себе закохати?».

П: Безумовно, але ж люди настільки різні. Миші-полівки на фізіологічному рівні мають високий рівень вазопресину, який відповідає за моногамні стосунки, а скельні щурі –  низький рівень, і в них полігамія та постійний секс-карнавал. Але ж і люди бувають абсолютно різні: ті, що з раннього віку знають, що їм потрібен один партнер, і дотримуються своїх переконань, а є Дон Жуан і Казанова, абсолютно полігамні за визначенням. Чи насправді це так і від чого це залежить? Чи генетика відповідає за таку поведінку?

В: Не варто звинувачувати в усьому генетику. Звісно, генетичні аспекти тут справді є. Наприклад, носії мутацій, що призводять до несприйняття гормону вазопресину, апріорі не можуть бути полігамними, тому що у них, в принципі, цього рецептору немає. Сказати, кому з них не поталанило, важко, тому що з точки зору еволюції обидві стратегії для розмноження виду є хорошими. Якщо є постійний партнер – з ним охочіше народжують багато дітей, якщо ж багато партнерів – підвищуються шанси на успішну вагітність.  

Але тут є ще інший аспект: в  нашій популяції носіїв таких мутацій не так багато, близько 15-10%. Решта прихильників полігамії просто виправдовують свої уподобання та бажання цим терміном. Багато чого залежить від середовища, в якому зростала людина, формувалися її звички та уподобання. Найважливішим є те, що вона бачила та відчувала у дитинстві, до шести років. Людина як особистість складається з того, чого вона навчилася, що їй дали, і з того, що вона бачила протягом життя. Тому не генами єдиними. Але, звісно, вони вносять певні корективи.

П: У мене є один знайомий у поетичному колі, який  стверджує, що є полігамним, і для нього це нормальний стиль життя. Він має дуже специфічну аргументацію щодо цього: для нього головне – бути першим чоловіком у молодих дівчат. Він стверджує, що будь-яка дитина, яка народиться у цієї дівчини в майбутньому від інших чоловіків буде схожа на нього. Наскільки це правда?

В: Це – міф. Ідея телегонії колись була неймовірно популярною, але вже давно доведено, що це – неправда. Дитина, народжена від іншого чоловіка, не буде подібною на нього, тому що його статеві клітини (сперма) були в тілі дівчини один раз, і його ДНК жодним чином не інтегрувалося в ДНК цієї дівчини, щоб потім передаватися далі. Це просто міф.

П: Володимир Єрмоленко – сучасний український автор – в одному зі своїх есеїв, пишучи про мемуари Казанови, проводить цікаву паралель між ним та Дон Жуаном стверджуючи, що попри їхню подібність, вони принципово різні. Казанова постійно закохувався, для нього були неможливими стосунки без почуття глибокої приязні до дівчини. Так, воно може тривати 10 хвилин, але воно мусить обов’язково з’явитися. В Дон Жуана була інша стратегія поведінки: йому було важливе раціональне зерно в цьому, якась інтрига, історія, гра. Скільки людей лише граються в кохання, а для скількох воно – не процес, керований гормонами, а зовсім твереза і раціональна поведінка?

В: Стосовно першого варіанту: в літературі описаний ефект «дофамінових торчків» – людей, які залежні від переживань, їм постійно важливо відчувати. Вони не зацікавлені в тому, щоб далі формувати пари чи відчувати глибші почуття прихильності. Їм постійно потрібно переживати вибух гормонів норадреналіну і дофаміну, переживати закоханість, «метеликів в животі». Вони бачать себе лише в цьому. Знову ж таки, тут можуть бути певні генетичні збої. Або за рахунок першого досвіду закоханості сформувалася нейронна карта кохання, і центри мозку активуються у відповідь лише на певна стимули. Можливо, під час попередніх стосунків людина спіймала кайф від гормонів і хоче відчувати його знову і знову.

З іншого боку, можлива повна відсутність почуттів, тому що люди дуже поліморфні, тобто дуже різні навіть за складом рецептора, чутливого до дофаміну, на який, до речі, також впливає героїн.

Африка – колиска людства. Люди з’явилися на африканському континенті і потім почали поступово розселятися по всій планеті та пристосовуватися до нових умов, що відобразилося на генетичному рівні. Дослідження показали, що у всіх племінних народів, які живуть на африканському континенті, варіабельність рецептору до дофаміну – найменша. Це означає, що їм дуже просто отримати задоволення, навіть від таких простих речей як, наприклад, схід сонця. У народів, предки яких покинули Африку тисячі років тому, відбулись мутації, і їм важче отримати задоволення. Тобто ті, хто лишалися вдома і були задоволені, мали чутливі рецептори до дофаміну, а ті, хто були незадоволеним та шукали кращого життя деінде, відповідно, мали менш чутливі рецептори. У процесі еволюції це передалося їхнім нащадкам.

Люди, яким було найважче отримати задоволення, потрібно було постійно стимулювати рецептори чимось новим, екстраординарним, небезпечним. Це племена, які заселили Америку. Інки, майя та ацтеки – усі вони мали складні ритуали для того щоб отримати штучне задоволення.

П: Я спершу подумав, що ви маєте на увазі скандинавів. Між іншим, щодо вікінгів. Вони уявляли потойбічне життя у двох варіантах. Згідно з першим, якщо чоловік загинув на полі бою зі зброєю в руках, він потрапляє у потойбічну Вальгаллу, де цілий день б’ється, а всеньку ніч отримує сексуальне задоволення від утіх з молодими дівчатами. Другий сценарій – прозаїчніший: якщо чоловік не загинув на полі, то він разом із жінками потрапляє в небуття. Тобто багато в чому саме чоловічий погляд сформував підхід до розуміння кохання. Чи є різниця між чоловічим і жіночим сприйняттям почуттів, стосунків, кохання?

В: По перше, якщо ми говоримо про чоловіка та жінку, то в нас є величезна відмінність – тестостерон і естроген. Чоловіки мають високий рівень тестостерону, який забезпечує маскулінність та впливає на його сексуальний потяг, а також впливає на чіткість мислення. Рівень тестостерону у чоловіка підвищується, коли він перебуває у стосунках з жінкою, особливо, коли вона має овуляцію. У цей період організм жінки продукує спеціальні речовини, які діють на партнера, і завдяки цьому рівень тестостерону зростає. Організм націлений на те, щоб залишили потомство, незважаючи на переконання та уподобання.

У жінок теж наявний тестостерон, але в значно меншій кількості. У них переважає естроген, який зокрема забезпечує репродуктивну функцію. Попри ці фізіологічні відмінності, я вважаю стереотипною ідею, що чоловік має завойовувати, бути наполегливим, а жінка – це слабка  принцеса у високій вежі. В наш час ситуація вирівнюється, і жінки стають активнішими у питанні ініціації стосунків, і це цілком нормально.

До того ж, з віком відбувається цікава річ: у чоловіків рівень тестостерону стає нижчим. У жінок те саме відбувається з естрогеном, а тестостерону, навпаки, стає більше. Через це чоловіки у віці після сорока п’яти років стають трішечки жіночними, а жінки – навпаки, і тому їм легше знаходити спільну мову. Якщо ми розглянемо періоди кохання, то у 20-25 років це глибока прихильність, а після 45-50 – вже партнерство, стан стосунків, у якому люди говорять однією мовою. Не лише тому що вони прожили довгий час разом, а й тому що у них стає менше гормональних відмінностей.

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі