ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Хімія — 19.03.20
    ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Дослідниця термостійкості вакцин та стипендіатка Royal Society Асель Сартбаєва: Побороти синдром самозванця

    Асель Сартбаєва почала цікавитися наукою всупереч батькам і часом вагалася, чи правильний шлях обрала. Щоб побороти синдром самозванця, у неї є коробочка з нагородами, яка допомагає їй віднайти впевненість. Асель розповіла, як працює над вдосконаленням вакцин і які виклики чекають на жінок у науці. 

    Зупиніться на мить й уявіть ученого. Кого ви бачите? Напевно, ви уявили дядька у білому халаті або вуйка в окулярах з розтріпаним волоссям і колбою в руці. Або Айнштайна, який показує язика. Сумніваюся, що ви уявляли в цей момент жінку. На жаль, такий образ ще не вкорінився в нашій уяві.

     

    Героїня сьогоднішнього випуску Асель Сартбаєва сама не уявляла, що стане науковицею. Вона досі часом відчуває синдром самозванки й критиканство з боку колег. Наразі Асель живе у Великобританії і працює професоркою в університеті Бата. Вона досліджує термостійкість білків, що може допомогти в майбутньому зі збереженням потрібного температурного режиму для вакцин. На 2011-2019 роки Асель отримала грант на дослідження від Університету Лондонського королівського товариства загальною сумою 956 тисяч британських фунтів. Це понад мільйон доларів за сьогоднішнім курсом. Асель народилася й виросла в Киргизстані. Вона отримала стипендію на навчання в аспірантурі в Оксфордському університеті, і відтоді її життя докорінно змінилося. Сьогодні вона входить у перелік 175 облич хімії від Лондонського королівського товариства.

     

    Асель розповіла, як вона зацікавилася наукою та яким чином потрапила в Кембриджський університет. 

     

    У дитинстві я завжди надавала перевагу більш активним іграм, любила бігати на вулиці з пацанами. Мені взагалі не подобалися будь-які «сидячі» ігри: наприклад, з ляльками, з усілякими сукнями.

     

    Думаю, що я приблизно вирішила бути вченою, коли навчалася в університеті. В університет я вступила на механіку, на природничо-технічний факультет. Я хотіла піти проти батьків, які бажали, щоб я вивчала щось на зразок журналістики, філософії. Через протест я вирішила піти на технічні науки. Коли я вступила, спочатку в мене був такий момент, коли я думала: «О жах, що я зробила? Навіщо я сюди прийшла? Чому я тут?» Але потім я вирішила спробувати. Почала серйозно навчатися. Мені це сподобалось.

     

    Якби мене тоді хтось попросив уявити вченого, я б теж уявила Айнштайна, звісно. Тоді я мало що знала про інших. І питання про те, чи можуть жінки бути в науці, мене особливо не хвилювало в той момент. Тоді я знала: якщо я хочу чогось досягнути, то я досягну. Тому, коли я вирішила стати вченою, то шляху назад уже не було.

     

    Подавала всюди, куди тільки могла подати. Нікуди не могла пройти. Подавала просто в університети. Наприклад Манчестерський університет, ще в кілька університетів в Англії. У кількох університетах я отримала пропозицію, вони запросили мене навчатися. Але я не могла себе фінансувати на той час. Я знала, що обов’язково потрібно знайти стипендію. Через фінансові проблеми я не могла поїхати туди, тому почала серйозно шукати стипендії.

     

    Коли я побачила рекламу на стипендію в Кембриджі, пам’ятаю, сіла тієї ж миті і почала писати лист. Тоді ще був dial-up internetDial-up internet – підключення до інтернету через телефонні лінії, не було wi-fi. У нас вдома не було інтернету, мені довелося піти в офіс до мами. Після того, як я відправила лист, у мене, чесно кажучи, було відчуття, що я, мабуть, пройду.

     

    Я отримала відповідь. Професор, який потім став моїм керівником, написав: «Дуже цікава заявка в тебе. Надішли, будь ласка, CVCV – резюме, короткий опис професійного досвіду і навичок». Тоді я подумала: «Господи, що таке CV?!» Я навіть не знала, що це таке. Запитала в мами, і вона сказала, що я маю написати про себе. Я сіла, написала. Вдалася лише одна сторінка. Моє CV, певно, було не дуже цікавим тоді. Відправила і поїхала додому.

     

    Ми жили дуже далеко від міста. Дорога в мене забирала дві години. Тоді наш транспорт був жахливим. Приїхала, тільки зайшла в будинок, як раптом дзвонить телефон. Я беру слухавку, і тут хтось мені говорить прекрасним англійським акцентом: «Можна поговорити з Асель англійською?» Я відразу відповіла: «О-о-о, окей, це я». І він сказав, що хотів просто зателефонувати й дізнатися, чи справді існує така країна – Киргизстан. Він не знав раніше про таку країну. Хотів дізнатися, чи я реальна людина. Я відповіла: «Так, я реальна людина».

     

    До цього моменту в нього ніколи не було студентів з мого регіону. Ми поговорили з ним, він розповів про розробку теми. Я, звісно, тоді не дуже зрозуміла щось. Він поцікавився, чи є в мене якісь запитання. Я відповіла: «Дуже, дуже багато запитань». І почала ставити їх. По-моєму я йому так набридла, що він уже подумав: «Гаразд, дам я їй стипендію, щоб вона перестала ставити мені запитання». Він сказав, що у них ще є кандидати, зараз вони проводять відбір, тому це моє інтерв’ю. Окей, добре, кажу. На що він відповів: «Через два тижні дамо знати». Через два тижні він надіслав мені лист і сказав, що мені дадуть стипендію.

     

    Пам’ятаєте, що ви відчували в цей момент?

    Це була ейфорія. Шок, звісно, з одного боку. З іншого, захват. Тієї миті мене переповнювали багато почуттів. Спершу я не могла повірити. Просто не вірилось, що нарешті здійснилася моя мрія. Оскільки я дуже довго хотіла поїхати навчатися в аспірантурі. Особливо хотіла поїхати в Англію. І тут раптом з усіх місць – Кембридж.

     

    Наразі у лабораторії ми займаємося двома темами. Пористі кремнієві структури – це те, чим я займалася майже з початку моєї аспірантури. У цій сфері ми розробляємо нові ідеї: як можна передбачити, які пористі структури ми можемо зробити в лабораторії. Адже вони використовуються в промислових процесах. Ми використовуємо їх як каталізатор. Наприклад, вони використовуються для перероблення нафти, виробництва пральних порошків. Тобто в нашому житті вони використовуються майже всюди. Для виробництва пластику теж. Але це тільки один бік моєї роботи. Мені вона дуже подобається, там багато фундаментальної науки.

     

    Другий бік – це вакцини. Ми намагаємося використовувати наші знання кремнієвих структур, щоб зробити вакцини термостійкими. Тут менше фундаментальної науки, більше прикладної. Цей бік мені теж дуже подобається, бо про це набагато легше говорити. Тобто люди відразу розуміють, про що я говорю, коли я кажу, що ми намагаємося зробити вакцини стійкими до перевезень без холодильників.

     

    Ця ідея з’явилася в мене приблизно у 2010 році. Я повела вакцинуватися доньку. Лікар взяв вакцину з холодильника й одразу її ввів. Тоді я почала запитувати: «Вона ж холодна. Боляче, мабуть?» Він відповів, що це насправді не боляче, бо вакцини завжди мають бути в холодильнику. Коли вони потрапляють у тіло, вони починають руйнуватися. І щойно вони потрапляють у тіло, як воно виробляє імунний ефект проти різних захворювань. І я, чесно кажучи, тоді абсолютно нічого не знала про вакцини. Єдине, що я знала, – те, що вони запобігають хворобам. Я не знала, з чого вони складаються, як їх розробляють. Абсолютно нічого.

     

    Перше, що я зробила, – почала дивитися, чому вакцини мають бути холодними. Коли я почала це вивчати, побачила, що вакцини складаються з білків, і чимало цих білків розгортаються. Відбувається денатурація, тобто вони псуються. І тоді я відразу подумала, що можу зробити якусь оболонку, щоб вони не розгорталися. З того моменту ми почали про це думати.

     

    Насамперед я розмовляла про це зі своїм чоловіком, тому що він теж учений. Ми почали це обговорювати, шукати дані, зокрема на ВООЗ, бо там велика кількість інформації про вакцини, програми вакцинування. Потім я почала запитувати моїх колег. Реакція багатьох моїх колег була дуже цікавою. Деякі казали, що це цікава ідея, але вона не спрацює. Учені страшенно негативні. Ми всі страшенно негативні. Ми відразу починаємо критикувати, відразу починаємо говорити, що це не спрацює з тієї або тієї причини. Ми відразу починаємо шукати якісь негативні моменти. І мені казали: «Не потрібно цим займатися, навіщо тобі це? Ти ж займаєшся неорганічною хімією, навіщо тобі йти в органіку? Це ж не цікаво». Деякі казали: «Так, це дуже цікаво. Чому б тобі не спробувати?» Але ніхто тоді не відповів: «Це цікаво, хочеш допоможу? Гайда робити разом». Тобто бажання мені допомогти, щось зробити не було.

     

    Я подумала, якщо справді щось хочу зробити, то мені потрібно знайти колаболаторів – когось, хто міг би поділитися експертизою щодо вакцин, якої у мене тоді не було. Я почала шукати людей, але проблема в Оксфорді в тому, що всі страшенно зайняті своїми проблемами. Усі хочуть робити тільки те, що вони розробили, тобто якусь свою ідею. Вони не хочуть витрачати свій час на когось іншого. Ідея була моя, звичайно. І я хотіла її розробляти. Але мені потрібна була чиясь допомога. Я шукала колаболаторів дуже довго, чесно. Ми почали робити перший експеримент, коли я вже приїхала в університет Бата, приблизно через три роки після появи ідеї.

     

    Ми вперше отримали результат через тиждень після того, як я приїхала з Каліфорнії. Я з’їздила на конференцію Google E, де відбулися 18 презентацій TedTalks. Аудиторія переважно складалася з інвесторів і виконавчих директорів з Кремнієвої долини. Я теж презентувала свою ідею.

     

    Цікавим було те, що каліфорнійці дуже позитивні, незалежно від того, що їм кажеш. Ось кава у мене така класна, вони відповідають: «It’s amazing, fantastic. Everything is fantastic. Everything is super» (з англ./укр. – О це чудово, фантастично. Все фантастично. Все супер). Там будь-що скажеш, вони відповідають: «You are so amazing» (з англ./укр. – Ви така дивовижна). Для мене як вченої це було шоком. Бо науковці ніколи не хвалять. Вони завжди критикують. Це наша природа. А коли я туди приїхала, мені всі казали: «You are such fantastic, outstanding scientist» (з англ./укр. – Ви така фантастична, видатна науковиця). Для мене це було трохи дивно. Інколи я навіть дивилася на інших: «О господи. Що з ними?»

     

    Я там провела там три дні. Спершу я була, мабуть, як чума. Я мала дивний вигляд. Поступово я почала звикати й під кінець, коли я вже вилітала звідти, подумала: «Хм, я таки нічогенька». Коли я повернулася, пішла в лабораторію з установкою: «Ну все, я зроблю це». І ви знаєте, усе почало працювати. Ось цей позитивний стиль мислення впливає на роботу і допомагає досягти результатів певною мірою.

     

    Протягом п’яти років Полін Роуз Кланс та Сюзанна Аймс проводили консультації та індивідуальну психотерапію для понад 150 успішних науковиць, які мали докторський ступінь у різних галузях, студенток і аспіранток зі значними досягненнями. Попри ступені й академічні відзнаки, високі досягнення, похвали та професійне визнання від колег і авторитетів, у цих жінок не було внутрішнього відчуття успіху. Вони вважали себе самозванками, були переконані, що вони не розумні, що їх помилково прийняли в аспірантуру або що їхні досягнення випадкові. Кланс і Аймс дали цьому явищу визначення «синдром самозванця». У 1978 році вони опублікували статтю про своє дослідження «Синдром самозванця у жінок, які досягли успіху: динаміка і терапевтичне втручання». Згодом феномен зафіксували в багатьох інших людей незалежно від статті, раси, віку чи сфери діяльності. 

     

    Я думаю, що більше люди говорять одне одному позитивного, то більше позитивного ми говоримо самі собі. Що більше я говорю собі: «Так, я можу», то швидше цього (негативного – прим.ред.) позбуваюся. У мене теж бувають такі дні, коли я думаю: «О Господи, нічого не працює, все ламається». Інколи я думаю: «Чи я хороша науковиця? Мені потрібно залишатися в цій сфері? Може, чимось іншим зайнятися?»

     

    У січні в мене був такий момент. Протягом тижня я отримала три різні відмови з різних місць. Наприкінці тижня, пам’ятаю, думала: «Я, мабуть, погана науковиця. Навіщо мені тут бути?» І, чесно кажучи, в мене були думки: «Може, мені піти? Я, напевно, не зможу бути вченою». Пішла, відкриваю листа зі скриньки, а там написано: «Ви отримали Hanson medalHanson medal – медаль за найкращу статтю року в журналі The Chemical Engineer.. Вітаємо». І я така: «Напевно, зі мною все гаразд». Тобто що більше позитиву довкола, то легше нам впоратися з негативом.

     

    Одна професорка з іншого університету, дуже відома жінка, якось сказала таке: «У мене є коробочка з нагородами». І коли їй погано, коли вона думає, що нічого не вдається, то просто відкриває цю коробочку і починає дивитися на всі свої досягнення. Для мене це був шок. Бо вона одна з найуспішніших науковиць. Її звати Поллі АрнольдПоллі Арнольд – британська хімікиня, нагороджена премією імені Розалінд Франклін, членкиня Королівського товарситва Единбурга.. Мене взагалі шокувало, що в неї бувають такі моменти. У мене теж, звичайно, таке буває. А потім я подумала: «Ну звичайно, вона теж людина, які і я, як і всі ми». 

     

    Думаю, що таке трапляється не лише в жінок, а й у чоловіків. У всіх бувають такі моменти. Просто жінки, мабуть, більше про це говорять, тому ми чуємо про це. Чоловіки, напевно, просто не визнають цього. Після цього я теж придумала собі цю коробочку з нагородами. Коли мені зовсім погано, то відкриваю її й думаю: «О-о, я таки молодець. Я можу». Це допомагає.

     

    Якщо повертатися до дослідження, то на якій воно стадії? Це вже прикладна розробка, яку можна використовувати, чи вона ще в лабораторії? 

     

    Ще не використовують. Ми вже провели дослідження з вакциною від правця. Це працює на мишах. Ми вже провели два дослідження на мишах. Тепер нам потрібно перейти з мишей на тестування на приматах, а тільки потім – на людях. Ми ще не дійшли до цього. Зараз шукаємо компанію, з якою ми могли б попрацювати, аби подивитися чи розробка діятиме на приматах, і потім вже перейти на людей. Тож ви ще не побачите ці розробки в фармацевтичних магазинах. Сподіваюся, якщо все буде добре, то через 5–10 років можна буде це запроваджувати.

     

    Спершу нам потрібно обов’язково провести клінічні дослідження, бо тільки після клінічних досліджень можна сказати, що це повністю працює. Майже всі вакцини – 99% – вводяться в м’язи, тому потрібно розбити цю кремнієву оболонку перед введенням вакцини. Якщо ми зробимо цю оболонку з чогось, що можна буде з’їсти, то людина може просто взяти цю таблетку, з’їсти, і оболонка зламається всередині організму. Бо в нашому організмі ферменти й кислотне середовище в кишківнику можуть зруйнувати оболонку – і білок вийде. Зараз ми намагаємося працювати з оральними вакцинами, які можна було б з’їсти.

     

    Також ми дивимося на бактеріофаги – це такі віруси, які атакують лише бактерії. І що круто, кожний бактеріофаг може атакувати певну бактерію. Коли ми приймаємо антибіотики, вони вбивають всі бактерії: і погані, і хороші. Що погано. Класно те, що бактеріофаги дуже специфічні, вони вбивають тільки одну бактерію. Якщо ми зробимо таблетку, яка складатиметься з трьох або чотирьох дуже специфічних бактеріофагів, то людина зможе з’їсти її, оболонка зруйнується в організмі, ці бактеріофаги вийдуть і будуть атакувати певну бактерію.

     

    Спочатку моя ідея стосувалася вакцин. Насправді цей метод можна застосовувати й в інших сферах. Наприклад, у багатьох людей зараз буває сезонна алергія. Припустімо, коли квіти розквітають. Особливо у Великобританії є багато людей, які страждають на сезонну алергію. І ось ми подумали: чому б не взяти ці алергени в малих дозах, покрити їх нашою кремнієвою структурою і давати цій людині маленьку дозу за тиждень до того, як квіти почнуть розквітати. Організм буде звикати. І коли все почне розквітати, організм уже буде готовим до цього. У нього не буде такої сильної алергічної реакції.

     

    Хочемо поговорити ще про вас як жінку в науці. Знаю, що вас багато про це запитують, але справді важливо про це поговорити. Чи відчували дискримінацію або якесь інше ставлення? Чи, можливо, навпаки, позитивне ставлення?

     

    Ви правильно говорите. У цьому є й негатив, і позитив. Так воно і є. Якщо я приїжджаю на конференцію, і я там єдина жінка, то, зрозуміло, мене всі запам’ятають, хоч би що я сказала. Хороше чи погане – вони мене запам’ятають. Я, звісно, це використовую. Після того, як мене почули на такій конференції, вони обов’язково згадають моє ім’я. У цьому є позитив. 

     

    Негатив теж є. Наприклад, був такий випадок. Англійською моє ім’я звучить більш по-чоловічому. Якщо напишеш Асель латиницею, звучить, наче це чоловіче ім’я. А в англійській мові немає гендерної різниці (йдеться про рід дієслів – прим. ред.). Коли я пишу комусь мейли, дуже часто думають, що я чоловік. Я з цим стикалася вже багато разів.

     

    Ви виправляєте?

    Якщо вони мене потім впізнають, то все гаразд. У мене одного разу було таке. Я написала лист одному дуже відомому професору (я тоді тільки приїхала в Оксфорд) і кажу: «Я дуже цікавлюсь певною темою. Я б хотіла прийти й поговорити з вами. Можна?» Він відповів відразу: «Так, звичайно, приходьте. Коли?» Ми домовилися, що я прийду у визначений час. Я прихожу. У нього величезний кабінет, навіть секретарка. Вона мене провела, я захожу і бачу в нього на обличчі (він навіть не міг це приховати) таке розчарування, що я жінка, що я азіатка. Я моментально побачила це, прочитала в нього на обличчі. Мені стало смішно. Ми з ним швидко поговорили, і він мене відправив. Чесно кажучи, навіть якби в нас щось вийшло, я б не змогла з ним працювати після цього. Але коли я вийшла, то подумала, що він чекав на чоловіка, це точно. До того ж він не очікував, що я азіатка. Це було для нього шоком.

     

    Після цього я почала помічати, особливо в Оксфорді (та й в інших університетах теж таке було), що багато людей зустрічають за одежею, а проводжають за розумом. Коли бачать, що я жінка й азіатка, у них відразу змінюється тон голосу. Деякі думають, що я китаянка, і починають говорити повільніше, бо думають, що в мене погана англійська. Я чую в їхньому голосі зовсім інший тон проти того, яким вони говорять з моїм чоловіком. Мій чоловік англієць. Тобто різниця чується, різниця відчувається моментально. Звісно, після того, як ми поговорили трохи, вони все розуміють. Багато хто виправляється. А з тими, в яких не змінюється думка, я просто більше не зустрічаюся. Мені однаково. Я не планую всіх перенавчати, бо це неможливо. Неможливо усіх змінити. Я можу працювати з тими, хто приймає мене такою, якою я є.

     

    Сподіваємося, ви завжди будете вірити у свої сили. А для моментів зневіри створите для себе коробочку з вашими нагородами та приємностями. І найголовніше.  Хочеться, щоб коли ви уявляли вченого, виникав не лише образ чоловіка в халаті, але й принаймні жінки з колбою.

    ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: