ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Наука — 22.06.22
    ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Довколовійськова наука в пошуках людського: інтерв’ю з Мері Роуч

    Розмова з письменницею Мері Роуч про підтримку тих, хто на війні, стереотипи щодо службовців, конфлікти науковців та військових, а також про те, як мухи спершу вбивали вояк, а потім взялися їм допомагати.

    Мері Роуч – американська письменниця у жанрі нон-фікшн. Пишучи свої книги, Мері всебічно досліджує проблеми з точки зору науки, вивчає своїх персонажів і передає їх яскравими описами й діалогами, а також полюбляє втрапляти в кумедні ситуації, через що читачі цінують її гумор. Її книга «Вояки: цікава наука про людей на війні» вийшла в українському перекладі у видавництві «Фабула» ще у 2019-му. У ній Роуч переповідала те, що дізнавалася від науковців, які докладають зусиль, аби військовослужбовцям армії США було комфортніше, зручніше, спокійніше, аби вони були більш стійкими до всіляких температур та мали якнайбільше шансів вціліти в найнебезпечніших ситуаціях. У своїх «Вояках» Роуч неодноразово наголошувала на довгостроковій перспективі якості життя військового, а не лише на його необхідності виконувати бойові завдання. Тож ми запросили Мері обговорити разом з Друзями Куншт її книжку, почути про досвід перебування у місцях, де твориться довколавійськова наука, та поговорити про те «людське», що ця наука насамперед вивчає.

    Необхідність захищати вуха

     

    У мене є розділ про втрату слуху у військових. Тут, у США, існує адміністрація ветеранів, яка займається медичними скаргами. І це (погіршення чи втрата слуху – прим. ред.) – найпоширеніша проблема з усіх. Люди, мабуть, думають, що це не надто велика проблема, але, знаєте, коли вам 35 чи 40, і ви не можете спілкуватися зі своїми дітьми… Це так важливо насправді. Тому ось: беріть з собою вушні затички (або спеціальні тактичні навушники – прим. ред.). І, можливо, це звучить тривіально, та захищати вуха – важливо, й особливо це може датися взнаки роки по тому. Дуже багато ветеранів мусять носити слухові апарати через зброю, з якої вони стріляють, через БТРи, в яких вони їздять – вони дуже гучні, й коли перебувати в них годинами, це також відбивається на вашому слуху. 

    Більшість затичок знижують рівень шуму приблизно на тридцять децибелів. Це добра допомога, коли маємо справу зі стабільним шумом на задньому плані – БМП «Бредлі», що лязкає гусеницями по асфальту (130 дБ), чи гвинтами гелікоптера «Блек гоук» (106 дБ). Тридцять децибелів – це не так мало, як може здатися. Збільшення рівня шуму лише на три децибели вдвічі зменшує тривалість впливу такого шуму на людину без ризику пошкодити слух. Без застосування захисних засобів людське вухо може вісім годин на день витримувати вісімдесят п’ять децибелів (шум автотраси або заповненого людьми ресторану) без погіршення слуху. А при рівні шуму сто п’ятнадцять децибелів (бензопила) час безпечного впливу зменшується до півхвилини. Постріл із протитанкового гранатомета АТ-4 дає сто вісімдесят сім децибелів і лунає менш ніж секунду, та навіть такий ультракороткий вплив на незахищене вухо означає постійне зниження слуху.

     

    (тут і далі – фрагменти з книги «Вояки: цікава наука про людей на війні»)

    Як війни змінюють їхніх учасників

     

    У книгах, які я читала, чи розмовах, де люди розповідали про тих, хто повертається зі служби, було те, що життя починає здаватися справді «прісним». Знову ж таки, я чула це радше від кореспондентів, які висвітлювали передову, які розповідали про конфлікти за кордоном… Вони розповідали про щось подібне до залежності від стимуляції та хвилювання. І це не хвилювання в якомусь хорошому сенсі, це саме оця небезпека. І що раптово ви не можете більше спілкуватися з людьми довкола і перейматися їхніми повсякденними турботами, тому що були в чомусь значно більшому й куди катастрофічнішому, й воно, в якомусь сенсі, зсунуло вашу перспективу. І, можливо, єдиною людиною, хто може збагнути те, що пережили ви, буде той, хто пережив таке саме. Тож, я гадаю, чоловікам і жінкам, які повертаються у свої сім’ї та до своїх друзів, дуже важко мати ті самі інтереси та світогляд, адже, нічого не вдієш, воно все заміщується тим досвідом, через який вони проходять. Я не впевнена, що це правда, але це моє враження.

    Про що було найважче писати

     

    У кінці моєї книги я розповідаю про один з моргів у містечку Довер, що на Східному узбережжі, де усі були вбиті (йдеться про тіла солдатів, яких доправити з зон конфліктів назад у США — прим. ред.). Я була там на зустрічі медичних експертів, які розглядають кожен випадок, кожне вбите тіло. Вбитих залишають із захисним спорядженням чи засобами порятунку, скажімо, з турнікетами. Тут вони визначають, де декомпресійна голка чи будь-що, що робили, аби врятувати людину. Це телефонна зустріч в режимі реального часу між судово-медичним експертом та людьми, які рятували пораненого, й під час цієї зустрічі намагаються розглянути, що трапилося й чи слід було зробити щось по-іншому. Сидіти там, на цій зустрічі, де розглядали смерті п’ятьох молодих хлопців та дівчат – це було справді важко.

    Медексперт, ніби чуйний редактор, починає зворотний зв’язок з позитивних моментів: «Крикотереотомію виконано адекватно, місце вибрано досконало». Крикотереотомія – перфорація крикотиреоїдної мембрани для забезпечення доступу повітря (розріз передньої частини шиї — ред.). Медексперт продовжує: «Накладення турнікета JETT». Це новий тип турнікетів, призначений для стиснення стегнових артерій у випадках, коли кровотеча виникає в місці з’єднання ноги та тулуба (Junctional Emergency Treatment Tool — засіб екстреної зупинки вузлових кровотеч). «Можливо, турнікет зсунувся під час транспортування.» Це ввічливий натяк на те, що турнікет був не там, де потрібно. Під час таких зустрічей багато уваги приділяється формулюванням. Медексперти не хочуть звинувачувати чи критикувати людей, які надавали першу допомогу. Замість називати посади чи імена вони кажуть «користувач пристрою».

    Стереотипи й реальність

     

    Перш ніж я почала писати цю книгу, я думала, що серед американських військових існує певний типаж. У мене був образ про них із фільмів і з мого загального розуміння того, чим займаються військові та чому вони вступають до війська. А потім я провела кілька років, беручи інтерв’ю в людей, і серед них були й медики, й науковці, й морські піхотинці, й члени екіпажів підводних човнів. І, можливо, якщо взяти людей з підводного човна або морських піхотинців, низькопоставлених службовців або генералів, то там можуть траплятися певні типажі, але всі вони також дуже різні. 

     

    Насправді я хотіла вирушити в Афганістан, але мені не дозволили, адже туди дозволяли їздити лише кореспондентам, а я працювала над довгостроковим проєктом. «Grunt» (назва книги в оригіналі «Grunt: The Curious Science of Humans at War» – прим. ред.) – це таке слово, котре використовують для людини низького рангу, яка повинна робити все, що їй накажуть, а я не проводила часу з цими людьми. Але я точно скажу щодо медиків, дослідників та науковців, з якими спілкувалася – я була вражена їхньою відданістю цим чоловікам і жінкам та їхнім старанням спростити їм роботу.

    Напруга між науковцями та військовими

     

    Для людей, що свого часу дислокувалися в Афганістані, було багато правил, яких вони повинні були дотримуватися, щодо засобів індивідуального захисту. Я пам’ятаю, як спілкувалася з деякими армійськими рейнджерами, які є свого роду елітною групою: вони добре підготовлені й дуже підтягнуті. І вони обурювалися на науковців, які казали, що вони мають носити, адже знали, що їм доведеться багато бігати, а температура може перевищувати сто градусів (а це понад 38 градусів за Цельсієм – прим. ред.), тож це зробить їхню роботу важчою та ще небезпечнішою. І вони дуже обурювалися на людей, які сиділи за своїми столами в кондиціонованих офісах, розповідаючи про те, як вести війну, хоча самі ніколи не служили. Була напруга, це відчуття, що «гей, знаєте, це я тут воюю, ризикуючи своїм життям, і не кажіть мені, як це робити». 

    Про терапію личинками

     

    У мене є розділ про мух на полі бою. Мені було дуже цікаво, що під час конфліктів 1800-х та навіть початку 1900-х років більше солдатів помирало від дизентерії та діареї (ніж від бойових поранень – прим. ред.). Уявіть ситуацію: у вас польовий табір, у вас велика вигрібна яма, куди люди какають, і у вас є намет-їдальня. Їжа там лежить ненакритою. Немає герметичності, як це можливо зараз, тож мухи спочатку будуть на лайні, а потім вони сідають на їжу. Тому дуже швидко сотні солдатів хворіють, дуже хворіють і помирають через зневоднення та діарею. Отож, мухи – ці, на перший погляд, нешкідливі істоти – були смертельним ворогом. 

     

    Зараз на військових базах є їдальні з кондиціонерами та холодильниками, тож мухи нікуди не сідають, та й люди не какають в ямах. А ще тепер є така річ, як терапія личинками (йдеться про личинки мух – прим. ред.). Цьому навчилися під час Першої світової війни.

    До нас не дійшли ні імена тих двох солдатів, ні назва битви, у якій їх було поранено. Ми знаємо тільки, що це було у Франції під час Першої світової війни, десь 1917 року. Нам відомо, що це сталося не взимку, тому що поранені пролежали «в кущах» сім днів. І тому що був сезон мух. 

     

    «Після того як з поранених частин тіла зняли одяг, я з великим подивом побачив, що рана наповнена тисячами і тисячами личинок. Видовище було дуже відразливе, рани поспіхом промили від тих огидних створінь. Після цього рани проспринцювали сольовим розчином, як це зазвичай робиться. Нашим очам відкрилася неочікувана картина. Рани були заповнені чудово сформованою грануляційною тканиною рожевого кольору, такого ніхто не міг собі уявити». 

     

    Так хірург експедиційних сил США Вільям Баер писав про причини, що привели до його несподіваного рішення свідомо заповнювати рани личинками, аби краще загоювалися.

    У випадку інфекції й рани, яка погано загоюється, допомагають личинки, адже вони їдять лише мертву тканину. Тому вони роблять природне очищення, і ці рани у плоті швидко відростають. Досить дивовижно, що ці личинки можуть зробити, і їх тепер використовують як медичний засіб, й тепер ви за рецептом можете отримати бинт із маленькою кліткою з личинками, які виконуватимуть свою справу у рані. Ось так еволюція мух від зла до добра стала цікавою «Меріроучівською» історією. 

    ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: