ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Біологія — 17.01.22
    ТЕКСТ: Роберт Сапольські
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Еволюція поведінки. Уривок з книжки Роберта Сапольські «Біологія поведінки»

    Кого рятувати від смерті: собаку чи людину? Почасти це залежить від того, чи ця людина вам рідна. Про моногамію, ефект Попелюшки, родинний добір і Павлика Морозова розповідає професор біології та популяризатор науки Роберт Сапольські у книжці «Біологія поведінки», переклад якої вийшов у видавництві «Наш формат».

    Наша поведінка точно відповідає прогнозам цих еволюційних моделей. Аж доки не придивимося уважніше.

     

    Почнімо зі спростування деяких хибних уявлень. По-перше, ми походимо не від шимпанзе. І не від жодної іншої тварини, що досі існує. Ми з шимпанзе маємо спільного предка, який жив приблизно п’ять мільйонів років тому (і, як показує геноміка, відтоді шимпанзе так само еволюціонували, як і ми).

     

    Крім того, існують хибні уявлення про те, котра людиноподібна мавпа — наш «найближчий родич». З мого досвіду: людина, що любить полювати на качок і слухати музику кантрі, проголосує за шимпанзе; якщо ж ви їсте органічну їжу і знаєте про окситоцин, — ви за бонобо. Насправді ж ми однаково споріднені з обома цими видами. З кожним у нас приблизно 98–99% спільної ДНК. Сванте Паабо з Інституту Макса Планка в Німеччині показав, що 1,6% людського геному більше споріднені з бонобо, ніж із шимпанзе; 1,7% — більше із шимпанзе, ніж з бонобо. Та попри комбінацію деяких наших найпалкіших бажань та виправдань, ми ані бонобо, ані шимпанзе.

     

    Час з’ясувати, як концептуальні структурні елементи поведінкової еволюції стосуються людей.

    Турнір розпусти чи моногамні пари?

     

    Я не можу опиратися спокусі й розпочну з питання, якому несила протистояти. То який ми вид — парний чи змагальний?

     

    Західна цивілізація однозначної відповіді не дає. Ми цінуємо стабільні стосунки й відданість. Але водночас нас легко звабити, ми часто піддаємося на альтернативні варіанти. Після легалізації розлучень ними став закінчуватися великий відсоток шлюбів, але відсоток одружених людей, які розлучаються, менший — тобто великий показник розлучень виникає через хронічних «розлучальників».

     

    Антропологія теж не допомагає. У багатьох культурах дозволена полігамія. Але більшість людей у таких культурах (соціально) моногамні. Хоча, я припускаю, більшість цих чоловіків були б полігамними, якби фінансово могли собі дозволити більше дружин.

     

    А як щодо статевого диморфізму в людини? Чоловіки приблизно на 10% вищі й на 20% важчі за жінок, потребують на 20% більше калорій, і тривалість їхнього життя на 6% менша: вони диморфніші за моногамні види й менш диморфні за полігамні. Те саме стосується ледь помітних вторинних статевих ознак, як-от довжина ікол: у чоловіків ікла в середньому трохи довші, ніж у жінок. Крім того, порівняно зі, скажімо, моногамними гібонами, у людей особини чоловічої статі мають пропорційно більші яєчка і більшу кількість сперматозоїдів… але блякнуть порівняно з полігамними шимпанзе.

     

    Повернімося до імпринтованих генів, що відображають міжстатеву генетичну конкуренцію — їх удосталь у змагальних видів і немає в парних. А як щодо людей? Трохи таких генів у нас є, але небагато.

     

    Міра за мірою, усе те саме. Ми не моногамні і не полігамні в класичному розумінні. Як можуть засвідчити всі, від поетів до адвокатів, що спеціалізуються на розлученнях, ми від природи глибоко збиті з пантелику — дещо полігінні й зависли десь посередині*.

     

    * Прекрасний аналіз цього явища можна знайти в книжці The Myth of Monogamy (New York: Henry Holt, 2002), яку написали психолог Вашингтонського університету Девід Бараш і психіатр Джудіт Ліптон.

    Індивідуальний добір

     

    На перший погляд, ми здаємося прекрасним прикладом виду, у якого рушійною силою поведінки виступає максимізація репродуктивного успіху, коли людина може бути способом створення яйця іншим яйцем і коли тріумфують егоїстичні гени. Поміркуймо лишень про традиційну перевагу впливових чоловіків — полігамність. Фараон Рамзес ІІ, якого сьогодні, як це не дивно, асоціюють з маркою презервативів, мав 160 дітей і, напевно, не міг відрізнити жодної своєї дитини від Мойсея. За пів століття після смерті в 1953 році засновника Саудівської Аравії Ібн Сауда кількість його нащадків сягнула понад три тисячі. Генетичні дослідження свідчать, що приблизно шістнадцять мільйонів сучасних людей походять від Чингісхана. А за останні десятиліття понад сто дітей мали король Свазіленду Собуза ІІ, син Ібн Сауда король Сауд, диктатор з Центральноафриканської Республіки Жан-Бедель Бокасса, а також різні лідери мормонів-фундаменталістів.

     

    Прагнення людських самців до максимального репродуктивного успіху проявляється в ключовому факті: найчастіше причиною індивідуального насильства в людей стає змагання між чоловіками за прямий чи непрямий репродуктивний доступ до жінок. А ще надзвичайно поширене насильство, яке чоловіки чинять над жінками задля примусового сексу чи у відповідь на відмову.

     

    Тому для павіана чи морського слона багато різновидів людської поведінки були б зрозумілі. Але це лише половина історії. Незважаючи на Рамзеса, Ібн Сауда й Бокассу, чимало людей відмовляються від розмноження — часто з теологічних або ідеологічних причин. Ціла секта — Об’єднане співтовариство віруючих у Друге пришестя Христа (вони ж — «шейкери») — скоро вимре, бо її послідовники дотримуються целібату. І зрештою, попри гаданий егоїзм людських генів, що визначає індивідуальний добір, треба враховувати,
    що деякі люди жертвують собою заради незнайомців.

     

    Раніше в цьому розділі я назвав конкурентне дітовбивство переконливим доказом важливості індивідуального добору. А чи відбувається щось подібне в людей? Психологи Мартін Дейлі та (покійна) Марґо Вілсон з Університету Макмастера в Канаді, вивчили патерни жорстокого поводження з дітьми й висловили дивовижне спостереження: вітчими та мачухи знущаються з дітей і вбивають їх частіше, ніж рідні батьки. Тут легко провести паралель з конкурентним дітовбивством.

     

    Цей висновок здобув назву «ефект Попелюшки». Соціобіологи, які вивчають людину, беруть його до уваги, але він неодноразово був об’єктом різкої критики. Дехто закидає, що дослідники недостатньо врахували соціально-економічний статус (у сім’ях з вітчимами й мачухами, а не з двома біологічними батьками, зазвичай менший дохід і більше фінансового стресу — відомі причини зміщеної агресії). Інші думають, що існує похибка виявлення: на вітчимів, які виявляють агресію щодо дітей, органам влади скаржаться частіше, ніж на рідних батьків. Думаю, що з цього питання присяжні досі радяться.

    Родинний добір

     

    Як у цю картину родинного добору вписуються люди? Ми вже бачили відповідні приклади — братська поліандрія в Тибеті, дивацтво жінок, яким подобається запах їхніх кузенів, універсальність кумівства.

     

    Крім того, у різних культурах люди одержимі родинними стосунками, мають детально розроблені системи термінів спорідненості (просто зайдіть у магазин і подивіться на вітальні листівки, розставлені за категоріями родичів — для сестри, брата, дядька тощо). І на відміну від інших приматів, які покидають рідну групу приблизно в підлітковому віці, люди в традиційному суспільстві, одружуючись з кимось з іншої групи та переїжджаючи жити до них, підтримують зв’язок зі своєю родиною.

     

    Ба більше, від горян Нової Гвінеї до Гетфілдів і Маккоїв, ворожнечі й вендети відбуваються між сімейними кланами. Зазвичай ми заповідаємо свої гроші та землю нащадкам, а не чужим людям. Від Стародавнього Єгипту до Північної Кореї, від Кеннеді до Бушів, ми маємо династичне панування. А як вам така демонстрація родинного добору в людей? Обстежуваним було запропоновано сценарій: автобус без гальм мчить на людину й безпородного пса, і вони мають змогу врятувати тільки когось одного. Кого вони обирали? Це
    залежало від ступеня спорідненості: якщо то були брат чи сестра, перевагу собаці віддав лише 1% опитуваних; якщо дідусь чи бабуся — 2%, далекий кузен — 16%, якщо ж незнайомець — 26%.

     

    Про важливість спорідненості в людських взаєминах свідчить і той факт, що в американських штатах і багатьох інших країнах людей не можуть змусити свідчити в суді проти родичів першої лінії. А коли в людей пошкоджена (емоційна) вмПФК, вони стають такими беземоційно-утилітарними, що вирішують убити членів сім’ї, щоб урятувати незнайомців.

     

    Є один дивовижний приклад того, як це неправильно, коли хтось віддає перевагу незнайомцям, а не родичам. Це історія про Павлика Морозова, хлопчика з Радянського Союзу сталінських часів593. За офіційною версією, юний Павлик був зразковим громадянином і палким патріотом. У 1932 році він обрав державу, а не родичів, донісши на рідного батька (нібито за куркульство). Невдовзі по тому батька заарештували і стратили. А хлопця вбили родичі, які мали більше поваги до родинного добору, ніж він.

     

    Цю історію підхопили пропагандисти режиму. Юному мученику революції зводили статуї. Про нього писали вірші й пісні, на його честь називали школи. Композитори написали оперу, кінематографісти зняли агіографічний фільм.

     

    Психоз наростав, і про хлопця доповіли Сталіну. І якою ж була реакція того, хто мав найбільше переваг від такої сліпої вірності державі? Гадаєте, він сказав: «От якби всі мої громадяни були такими правильними; цей хлопчина дає мені надію на світле майбуття»? Аж ніяк. За словами історика Веяса Люлевічуса з Університету Теннесі, Сталін, почувши про Павлика, зневажливо пирхнув: «От мала свиня — зробити таке зі своїм родичем». І спустив з ланцюга пропагандистів.

     

    Отже, навіть Сталін дотримувався тієї самої думки, що й більшість ссавців: з цим хлопцем щось не так. Людська соціальна взаємодія міцно пов’язана з родинним добором; за рідкісними винятками на кшталт Павлика Морозова, кров людська — не водиця. Звичайно, поки не придивитися уважніше.

     

    Для початку, так, у всіх культурах люди одержимі термінами спорідненості. Але ці терміни часто не збігаються з фактичним біологічним зв’язком.

    Авжеж, у нас є кланові вендети, але також є війни, у яких солдати ворожих армій мають більшу спорідненість, ніж бійці, що воюють на одному боці. Брати воювали один про одного в битві під Геттісбургом.

     

    Родичі та їхні армії воюють за наступництво на престолі; двоюрідні брати Ґеорґ V в Англії, Микола ІІ в Росії та Вільгельм ІІ у Німеччині з радістю спостерігали за Першою світовою війною і спонсорували її. А ще відбувається внутрішньосімейне індивідуальне насильство (хоча його частотність дуже низька, якщо врахувати час, проведений разом). Трапляється батьковбивство, яке часто стає актом помсти за тривалі знущання, і братовбивство. Рідко виникаючи через конфлікти з питань економічної чи репродуктивної ваги — вкрадені права первородства в біблійному контексті, хтось спить із чоловіком чи жінкою сестри або брата, — братовбивство найчастіше пов’язане з давніми подразниками та незгодами, які просто докипіли до летального кінця (наприклад, на початку травня 2016 року чоловікові з Флориди висунули обвинувачення в убивстві брата — вони посварилися через чизбургер). А ще, як ми бачили, жахає, якою мірою в деяких частинах світу поширені вбивства в ім’я честі.

     

    Найбільше з пантелику з погляду родинного добору збивають випадки внутрішньосімейного насильства — убивства дітей батьками. Це явище найчастіше виникає внаслідок комбінації «вбивство/самогубство», гострої психічної хвороби чи знущання, яке призвело до ненавмисного вбивства*. Також бувають випадки, коли мати вбиває небажану дитину, бо вважає її перепоною — конфлікт батьків і дітей з нальотом божевілля.

     

    * Нещодавно я прочитав у кенійській газеті Daily Nation про справу, від якої перехоплює дух. Вона кидає виклик не лише ідеям родинного добору, а й нашому уявленню про наші межі жорстокості й дикунства. У деяких частинах Танзанії широко побутує переконання, що органи альбіносів мають магічну цілющу силу, і через це кількість альбіносів, яких там убивають, шокує. У статті йшлося про п’ятирічну дівчинку в сусідній Кенії та змову з метою потайки вивезти її в Танзанію, щоб продати шаману на органи. А хто змовники? Вітчим і батько дівчинки.

     

    Ми заповідаємо гроші своїм нащадкам, але також віддаємо їх на доброчинність на іншому боці планети (дякую, Білле та Меліндо Ґейтс) і всиновлюємо сиріт з інших континентів. (Звичайно, як ми побачимо в одному з наступних розділів, доброчинність забарвлена особистими інтересами, а більшість людей, які всиновлюють дітей, роблять це тому, що не можуть мати біологічного потомства, проте обидва акти порушують суворий родинний добір.) І в системі успадкування землі за старшинством у родині порядок народження перевершує ступінь спорідненості.

     

    Отже, у нас є хрестоматійні приклади родинного добору, але водночас і разючі винятки.

     

    Чому в людей виявляють такі помітні відхилення від родинного добору? Думаю, це нерідко зумовлено тим, як люди впізнають родичів. На відміну від гризунів, ми не робимо це впевнено, бо не наділені вродженим розпізнаванням феромонів, що походять від ГКГС (хоча можемо певною мірою розрізняти ступінь спорідненості за запахом). Як і не імпринтуємо сенсорних сигналів, вирішуючи: «Ця людина — моя мати, бо я пам’ятаю, що її голос був найгучнішим, коли я був ембріоном».

     

    Натомість ми впізнаємо родичів когнітивно — думаючи про впізнавання. І головне, що не завжди раціонально. Зазвичай ми ставимося до людей як до родичів, коли за відчуттями вони нам як рідні.

     

    Один цікавий приклад — ефект Вестермарка, який було продемонстровано на шлюбних патернах у людей, які росли в ізраїльських кібуцах. Общинному вихованню дітей належить центральне місце в етосі традиційної соціалістичної сільськогосподарської моделі кібуців. Діти знають, хто їхні батьки, й спілкуються з ними по кілька годин на день. Але решту часу вони живуть, навчаються, граються, їдять і сплять з когортою дітей їхнього віку в громадському житлі, де працюють медсестри й учителі.

     

    У 70-х роках ХХ століття антрополог Джозеф Шефер вивчив записи про всі шлюби, що колись укладалися між людьми з одного кібуцу. І майже з трьох тисяч випадків не було жодного, коли одружувалися двоє людей, які були в одній віковій групі протягом перших шести років життя. Люди з однієї групи однолітків зазвичай мали теплі, близькі стосунки, що тривали все життя. Але статевого потягу не було. «Я люблю його/її до нестями, але чи тягне мене? Фу! Він/вона мені як брат/сестра». А хто вам як родич (а отже, не потенційний партнер)? Людина, з якою ви багато разів разом купалися у ванні, коли обоє були дітлахами.

     

    І як вам така ірраціональність? Повернімося до людей, які вирішують, кого урятувати — людину чи собаку. Це рішення залежало не тільки від того, ким була та людина (брат/сестра, кузен, незнайомець), але й від того, що то був за собака — чужий чи свій. Прикметно, що 46% жінок ладні були врятувати свого пса, а не туриста-незнайомця. І який висновок зробив би будь-який розумний павіан, пискуха чи лев? Що ці жінки вважали себе ближче спорідненими з неотенізованим вовком, ніж з іншою людиною. Інакше чому б вони так вчинили? «Я радо віддам життя за вісьмох кузенів чи свого обожнюваного лабрадудля Сейді».

    Людська ірраціональність у розрізненні родичів і неродичів підводить нас до самої суті нашої найкращої та найгіршої поведінки. Це відбувається через одну вирішальну річ — нами можна зманіпулювати, щоб ми почувалися більше чи менше спорідненими з якоюсь людиною, ніж це є насправді. У першому випадку відбуваються дивовижні речі — ми всиновлюємо, даруємо, захищаємо, співпереживаємо. Ми дивимося на людину, яка зовсім не схожа на нас, і бачимо подібність. Це називається псевдоспорідненістю. А протилежне? Інструмент пропагандистів й ідеологій, що розпалюють ненависть до аутгрупи — чорних, євреїв, мусульман, тутсі, вірменів, ромів, характеризуючи їх як тварин, паразитів, тарганів, патогени. Мовляв, вони такі не схожі на нас, що їх навряд чи можна вважати людьми. Це називається псевдовидоутворенням. І як ми побачимо в розділі 15, саме воно лежить в основі багатьох наших найгірших проявів.

    ТЕКСТ: Роберт Сапольські
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Медицина
    Невидимий ворог на нашій землі: чому варто зробити щеплення від правця

    За останні декілька місяців українці навчились остерігатись багатьох речей: ракет, мін, російської музики та ютубу, але ми все ще забуваємо про невидимого ворога у нашій землі. Неприємно познайомитись – Clostridium tetani, збудник правця.

    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: