ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 04.07.22
    ТЕКСТ: Річард Талер
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Ігри на справедливість. Уривок з книжки «Поведінкова економіка» Річарда Талера

    Закони економічної теорії не завжди працюють так, як ми сподіваємося. Усе тому, що часто до уваги не беруть поведінкові особливості людини. Про це детально розповідає економіст і Нобелівський лауреат Річард Талер у книжці «Поведінкова економіка», переклад якої вийшов у видавництві «Наш Формат».

    У нас із Денні і Джеком не йшло з думки одне питання, коли ми працювали над нашим проектом про справедливість. Чи прагнутимуть люди покарати фірму, яка поводиться несправедливо? Чи припинить клієнт користуватися послугами служби таксі, яка стягнула з нього 500 доларів замість звичних 50, навіть якщо йому сподобалося обслуговування? Ми розробили експеримент у формі гри, щоб це з’ясувати.

     

    Один гравець — Пропонувач — отримує суму грошей, так званий пиріг. Йому кажуть, щоб він запропонував іншому гравцеві — Розглядачеві — частину пирога, якою він готовий поділитися. Розглядач може або прийняти пропозицію, залишаючи решту суми Пропонувачеві, або відхилити її, і в такому разі обидва гравці нічого не отримують.

     

    Було важливо, щоб у цю гру грали на реальні гроші, тож ми відмовилися від бюро телефонного опитування і провели дослідження зі студентами в Університеті Британської Колумбії і Корнеллі. Ми розробили дуже простий спосіб, як провести гру й отримати якомога більшу кількість даних з наявним бюджетом дослідження. Гравців на обидві ролі було обрано довільно. Потім вони заповнювали просту анкету, як-от цю для Розглядача. У нашій грі пирогом були 10 доларів.        

    Якщо вам запропонують 10 доларів, ви погодитеся?  Так___ Ні___

    Якщо вам запропонують 9 доларів і 50 центів, ви погодитеся?  Так___ Ні___

    …         

    …         

    Якщо вам запропонують 50 центів, ви погодитеся?   Так___ Ні___

    Якщо вам нічого не запропонують, ви погодитеся?   Так___ Ні___

    Ми ставили запитання в такий спосіб, оскільки боялися, що власники пирога часто пропонуватимуть половину, що не дасть нам можливості зрозуміти, чому віддають перевагу Розглядачі, на яких і була спрямована основна увага.

     

    Ґрунтуючись на стандартних припущеннях економіки, що люди егоїстичні і раціо­нальні створіння, теорія ігор дає чіткий прогноз для цієї гри. Пропонувач готовий дати найменшу можливу позитивну суму (50 центів, за нашою версією), а Розглядач погодиться, оскільки 50 центів — це більше, ніж нічого. На противагу цьому ми припустили, що від невеликих пропозицій відмовляться як від «несправедливих». Це припущення виявилося правильним. Здебільшого пропозиції, які не перевищували 20 % пирога (у нашій грі це 2 долари), не приймали.

     

    Ми були в захваті від такого результату нашої милої маленької гри, але незабаром виявили, що троє німецьких економістів на чолі з Вернером Ґютом опублікували статтю з точно такою грою три роки тому. Вони використовували такі самі методи і мали для цього дотепну назву: гра «Ультиматум». Денні занепав духом, коли почув цю новину, адже як завжди турбувався, що саме нинішня ідея буде його останньою. (І це той чоловік, який опублікує світовий бестселер у віці сімдесяти семи років.)

     

    Ми з Джеком запевнили Денні, що в нього, ймовірно, все ж залишилися якісь хороші ідеї, і ми всі взялися енергійно розмірковувати над іншою грою, яка розвивала б ідеї першої. Наше дослідження цієї гри проводилося в два етапи. На першому ми надали студентам в умовах аудиторії такий вибір: «Ви маєте можливість розділити 20 доларів з іншим анонімним студентом у цій аудиторії. У вас є два варіанти: ви можете взяти 18 доларів і дати іншому студенту 2 або розділити гроші порівну, щоб кожен з вас отримав по 10 доларів». (Хоча вибір робили всі, суб’єктам повідомляли, що заплатять тільки тим, кого оберуть довільно). Оскільки другий гравець змушений погоджуватися на все, що пропонується, ця гра отримала назву «Диктатор».

     

    Ми не були до кінця впевнені в результаті гри «Диктатор». Наш основний інтерес стосувався іншої гри, назвемо її «Покарання», у якій ми звернулися до іншого курсу і розповіли його студентам про експеримент із грою «Диктатор». А потім дали їм можливість вибрати. «Ви будете в парі з двома студентами, які брали участь у грі [«Диктатор»], але їх не вибрали, щоб заплатити. Один із них, І, розділив гроші порівну, тимчасом як Ю поділив гроші нерівномірно. Він узяв 18 доларів, а своєму партнеру дав 2 долари. У вас є такий вибір. Ви хотіли б порівну поділитися 12 доларами з Ю або 10 доларами з І?»

     

    Перефразувати такий вибір у грі «Покарання» можна так: «Чи готові ви відмовитися від долара, щоб поділитися грошима зі студентом, який повівся добре з кимось іншим, замість того щоб поділитися з тим студентом, який проявив жадібність у тій ситуації?». Ми вважали, що гра «Покарання», як і гра «Ультиматум», покаже, чи готові люди чимось поступитися, щоб покарати того, хто, на їхню думку, чинить «несправедливо».

     

    Нам (або принаймні мені) здавалося трохи дивним, що студенти на стадії гри «Диктатор» повелися напрочуд люб’язно. Майже три чверті (74 %) воліли розділити гроші порівну. І що нас більше цікавило, результати стадії гри «Покарання» були навіть переконливіші. Аж 81 % суб’єктів обрали варіант поділитися 10 доларами з тим, хто «справедливо» розподілив кошти, а не 12 доларами з тим, хто розподілив кошти «несправедливо».

     

    Важливо підкреслити, які висновки з результатів обох цих експериментів можна зробити, а які — ні. Дані чітко свідчать про те, що людям не подобаються несправедливі пропозиції і вони готові піти на фінансові втрати, щоб покарати тих, хто їх робить. Уже не так чітко проглядається тенденція, що люди відчувають себе морально зобов’язаними робити справедливі пропозиції. Хоч це й правда, що в грі «Ультиматум» найпоширеніша пропозиція — це 50 %, ще не можна робити висновок, що Пропонувач намагається бути справедливим. Натомість він може цілком раціо­нально турбуватися про те, щоб пропозицію не відхилили. Враховуючи емпіричні дані про поведінку респондентів, стратегія максимізації прибутку в грі «Ультиматум» полягатиме в тому, щоб запропонувати близько 40 % від пирога. Менші пропозиції можуть бути відхилені, тож 50-відсоткова пропозиція недалека від раціо­нальної егоїстичної стратегії.

     

    Хай би чим керувалися Пропонувачі, справедливістю чи корисливими побоюваннями, результати гри «Ультиматум» видаються досить-таки стабільними. Гравець, який робить пропозицію, пропонує близько половини пирога, а протилежна сторона здебільшого відмовляється від пропозиції, меншої за 20 %. Така гра проводилася по всьому світу, і, за винятком віддалених племен, її результати досить схожі. Проте одне питання, яке вже давно не дає людям спокою, стосується того, чи зберігатиметься тенденція до відмови від невеликих пропозицій у грі «Ультиматум», коли ставки зростатимуть. Якщо покладатися на властиву багатьом природну інтуїцію, то, коли ставки зростатимуть, мінімальна прийнятна пропозиція зменшиться як частина від усього пирога. Тобто якщо у грі на 10 доларів середня мінімальна прийнятна пропозиція — 2 долари, то чи погоджуватимуться люди менше ніж на 200 доларів, коли ставки піднімуться до 1000?

     

    Дослідженню цієї гіпотези перешкоджало дві проблеми: проведення версії гри «Ультиматум» з високими ставками обходиться дорого, та й Пропонувач здебільшого робить «справедливу» пропозицію. Експериментатори в США провели версію гри «Ультиматум» на 100 доларів, і результати не сильно відрізнялися від тих, які були в іграх з меншими ставками. Докази, отримані при проведенні гри в бідних країнах, де вартість життя дає змогу експериментаторам підняти ставки ще вище, були навіть показовішими. Ліза Камерон, наприклад, провела експерименти з грою «Ультиматум» на острові Ява, використовуючи як низькі ставки, так і по-справжньому високі (близько тримісячного доходу суб’єктів). Вона не виявила майже жодної відмінності в поведінці Пропонувача, коли ставки підвищувалися.

    ***

     

    Існує ще один клас ігор, у яких порушується питання про те, чи люди цілком егоїстичні створіння (принаймні коли мають справу з незнайомцями), якими, як зазвичай вважають, є закони. Це ігри на спів­працю. Класичною грою цього типу є добре відома «Дилема в’язня». У першій версії цієї гри є два в’язні, заарештовані за вчинення злочину, яких тримають і допитують ізольовано один від одного. У кожного з них є вибір: вони можуть свідчити або зберігати мовчання. Якщо обидва мовчать, поліція може засудити їх до ув’язнення лише на один рік за незначне порушення. Якщо обидва свідчать, кожен з них отримує по п’ять років в’язниці. Але якщо один свідчить, а другий мовчить, то того, хто дає свідчення, випускають із в’язниці, а інший відбуває десятирічний строк.

     

    У більш узагальненому варіанті цієї гри, не прив’язаному до історії про в’язня, є дві стратегії: співпрацювати (мовчати) або зрадити (свідчити). За прогнозами теорії ігор обидва гравці зрадять, оскільки, незалежно від того, що зробить інший гравець, такі дії відповідають корисливим інтересам кожного гравця. Проте коли ця гра розігрується в лабораторії, 40–50 % гравців співпрацюють. Це означає, що близько половини гравців або не розуміють логіки гри, або відчувають, що співпрацювати — це саме те, що було би правильним, або, можливо, і те, і те одночасно.

     

    В основі «Дилеми в’язня» глибока історія, але більшість із нас не дуже часто заарештовують. Як ця гра стосується звичайного життя? Розгляньмо схожу гру із назвою «Суспільне благо». Щоб зрозуміти зміст цієї гри, повернімося до видатного Пола Самуельсона, який формалізував концепцію суспільного блага у статті на три сторінки, опуб­лікованій 1954 року. Він не любить переливати з пустого в порожнє.

     

    Суспільним вважається благо, яке кожен може споживати, не призводячи до зменшення його споживання кимось іншим, а недопущення когось до його споживання є неможливим. Феєрверк — це класичний приклад. Самуельсон довів, що ринкова економіка пропонуватиме недостатньо суспільних благ, бо ні в кого не виникатиме стимулу платити за них велику суму, позаяк їх можна споживати безкоштовно. Протягом багатьох років після виходу статті Самуельсона економісти припускали, що проблема суспільних благ не може бути вирішена, якщо не втрутиться держава і не забезпечить таке благо, використовуючи податки, щоб примусити всіх оплатити свою частку.

     

    Звичайно, якщо ми роззирнемося навкруги, то побачимо приклади, які постійно суперечать такому результату. Хтось жертвує на благодійність і прибирає в наметових таборах, і просто диво, що принаймні в Америці більшість власників собак у містах тепер носять із собою пакетик, коли виводять свого собаку на прогулянку, щоб прибрати після нього. (Хоча є закони, які начебто забезпечують дотримання цієї норми, примус застосовують рідко). Інакше кажучи, деякі люди співпрацюють, навіть якщо це не входить до сфери їхніх власних інтересів.

     

    Економісти, психологи і соціологи — усі вивчали цю проблему, використовуючи варіації простої гри. Припустімо, що в лабораторію запросили десятеро незнайомців і кожному дали по п’ять однодоларових купюр. Кожен суб’єкт може вирішити, скільки доларових купюр він бажає (якщо взагалі бажає) внести в «суспільне благо», анонімно поклавши ці гроші в порожній конверт. Правила гри полягають у тому, що загальна сума внесків у суспільне благо, які лежали в конверті, подвоювалася, а потім гроші розподілялися порівну між усіма гравцями.

     

    Раціонально-егоїстичною стратегією у грі «Суспільне благо» було б не вносити нічого. Припустімо, Брендан вирішує покласти в конверт один долар. Цей долар експериментатор подвоює до двох доларів, а потім ділить між усіма гравцями, отож частка Брендана від його внеску становить 20 центів. Отже, з кожного долара, який він вносить, Брендан втрачатиме 80 центів. Звичайно, інші суб’єкти радіють з анонімного внеску Брендана, оскільки кожен з них також отримає 20 центів, але вони не будуть вдячні йому особисто, тому що його вклад був анонімним. За логікою Самуельсона економічна теорія прогнозує, що не буде зроблено жодного внес­ку. Зверніть увагу, що, виявивши так егоїстичну раціональність, група зрештою отримує половину тих грошей, які вона могла б мати. Тобто якби кожен вніс усю свою частку (5 доларів), ця сума подвоїлася б і кожен пішов би додому з 10 доларами. Видатний економіст і філософ Амартія Сен, як відомо, називав людей, які ніколи нічого не вносять у цій грі, раціо­нальними дурнями за те, що вони сліпо керуються лише особистим матеріальним інтересом: «Людина, яка діє лише за економічними принципами, насправді близька до соціального виродка. Економічна теорія занадто переймалася вивченням цього раціонального дурня».

     

     

    Як і в «Дилемі в’язня», стандартний економічний прогноз, що у грі «Суспільне благо» ніхто не співпрацюватиме, виявляється хибним. Переважно люди вносять близько половини своєї частки в суспільне благо. Тобто існує проблема — суспільні блага не постачаються в такій великій кількості, як хотіли б люди, якби вони якимось чином домовилися про те, що співпрацюватимуть, — але нестача вдвічі менша, ніж це прогнозує раціональна егоїстична модель з однією важливою умовою. Коли у грі брали участь аспіранти-економісти, показник внеску був усього 20 %, що спонукало соціологів Джеральда Марвелла і Рут Еймс до написання статті за назвою «Економісти — “халявники”: можливо, хтось іще?».

     

    Дотепний економіст міг би відповісти на запитання, яке поставили Марвелл та Еймс у назві, вказавши на «досвідчених гравців». В експериментах із суспільним благом стабільно простежувався такий результат: коли група суб’єктів повторно бере участь у грі, показник співпраці неухильно падає — від звичайних 50 % до майже нуля. Коли такий результат виявили вперше, деякі економісти твердили, що початкові високі показники співпраці були спричинені певною дезорієнтацією суб’єктів, а при повторному проведенні ігор вони дізнавалися, що раціональна егоїстична стратегія була правильна. У 1999 році економіст-експериментатор Джеймс Андреоні перевірив цю інтерпретацію, вдавшись до блискучих хитрощів. Після того як група з п’яти суб’єктів зіграла оголошені десять раундів цієї гри і стало помітним зменшення показника співпраці, суб’єктам казали, що вони зіграють ще десять раундів з тими самими гравцями. І як ви вважаєте, що сталося?

     

    Якби люди дізналися, що бути егоїстичними розумно, то показник співпраці залишався б низьким після початку нової гри, але цього не відбулося. Натомість у першому раунді нової гри показники спів­праці підскочили до того рівня, який був у першому раунді початкового експерименту. Тож повторна участь у грі «Суспільне благо» не вчить людей бути покидьками; вона радше спрямовує їх до думки, що вони грають із (кількома) покидьками, а грати роль простака ніхто не хоче.

     

    Подальші дослідження Ернста Фера і його колег засвідчили, що за висновком Андреоні більшу частину людей можна класифікувати як умовних співпрацівників, а це означає, що вони готові до співпраці, якщо достатня кількість інших людей також до цього схиляється. На початку цих ігор люди готові надати іншим гравцям кредит довіри, але якщо показники співпраці низькі, ці умовні співпрацівники перетворюються на «халявників». Проте співпраця може зберігатися навіть у повторних іграх, якщо гравці отримують можливість покарати тих, хто не співпрацював. Як ілюструє гра «Покарання», описана раніше, люди готові витратити частину своїх власних коштів, щоб провчити тих, хто поводиться несправедливо. Це бажання покарати дисциплінує потенційних «халявників» і зберігає достатній показник співпраці стабільним.

    ***

     

    Через кілька років після нашого з Денні перебування у Ванкувері я написав статтю про співпрацю з психологом Робіном Давесом. У висновку ми провели аналогію з придорожніми прилавками, які часто можна побачити в сільських районах по всій Ітаці. Фермер виставляє певні продукти на продаж на столі перед своєю фермою. Ящик для оплати має невеликий отвір, такий, що покласти гроші туди можна, а витягти — ні. Коробка була прибита до столу. Я тоді думав і далі так думаю, що фермери, які використовують цю систему, мають добре поняття про модель людської природи. Існує достатньо чесних людей (особливо в маленькому містечку), щоб фермерові було вигідно викласти на продаж свіжу кукурудзу або ревінь. Але вони також знають, що якби гроші були у відкритій коробці, так, щоб будь-хто міг їх усі забрати, то хтось би це врешті-решт зробив.

     

    Економістам потрібно перейняти таке диференційоване уявлення про людську природу, як у фермерів. Не кожен завжди буде «халявником», але дехто так і хоче залізти до вашої кишені, коли ви недостатньо обережні. У моєму кабінеті є фотографія одного з цих фермерських прилавків для натхнення.

    ТЕКСТ: Річард Талер
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: