fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Як творці фільмів змушують нас плакати чи сміятися – Начитала Ірма Вітовська

00:00
00:00
Людина — 22.01.20
ТЕКСТ: Вікторія Кравченко
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Кіно і люди

– Що робитимемо увечері?

– А подивімося якесь кіно.

Цей діалог відбувається щодня у мільйонах домівок на планеті. Гасне світло, з’являються титри, звучить музика, і на кілька годин ми стаємо рабами кіно. Розповідаємо про нейробіологію фільмів: як і чому їхні творці змушують нас плакати чи сміятися.

З перших кроків кінематографа режисери та сценаристи намагалися вплинути на психоемоційний стан глядачів, в чому досягли неабиякої майстерності. За визначенням Жана-Люка ҐодараЖан-Люк Ґодар – французький кінорежисер, актор, сценарист та продюсер; один з найвидатніших представників напрямку «французької нової хвилі» у кінематографі, кіно є багатовимірним мистецтвом, що використовує комбінацію складних сенсорних стимулів – звуків, музики, зображень, – які внаслідок майстерного монтажу перетворюються на послідовний потік сцен, що мають вплив на стан глядача.

 

Та що є критерієм справді вдалого фільму? Чи має режисер прагнути зробити так, щоб всі глядачі, керовані його задумом, були однаково захоплені певними фрагментами і відчули катарсис в заздалегідь визначеному моменті? Про це каже Стівен Спілберґ в одному зі своїх інтерв’ю: «…І коли ми дивимося тенісний матч, можна спостерігати за ідеальною синхронністю голів, що рухаються вліво-вправо, вліво-вправо. Те саме в кінотеатрі, коли фільм “працює”, а глядачі немов загіпнотизовані, всі дивляться на одні й ті самі речі, всі знають, куди треба дивитись в один і той самий час, це чудово. Немає нічого кращого, ніж це».

 

Чи навпаки – вдалий фільм має викликати у кожного, хто сидить в залі, свої переживання, спонукати до власних рефлексій і несхожих вражень – те, про що мріяв Квентін Тарантіно, коментуючи багатоплановий сюжет «Кримінального чтива»: «Якщо мільйон людей подивиться мій фільм, я хочу, щоб вони побачили мільйон різних фільмів»? Чи може режисер домогтися повністю прогнозованих реакцій від глядача своєю майстерністю?

 

Питання специфіки впливу творів мистецтва на глядача є дуже непростим. В образотворчому мистецтві прості зображення на кшталт фігури певного кольору спричиняють доволі різні реакції у глядачів залежно від їхнього попереднього досвіду і розуміння історичного контексту твору, хоча деякі візуальні патерни і форми мають універсальні характеристики впливу. Фільми, що є надскладними стимулами, сприймаються глядачами дуже по-різному. На розуміння побаченого впливають особистісні риси, потреби, попередній досвід, освіта, соціальний статус, стан когнітивних функцій. Тож, зазирнувши у свідомість глядачів в переповненому кінозалі, ми, найімовірніше, побачимо доволі різні картини і почуємо індивідуальні історії. І якщо раніше про результат роботи можна було дізнатися лише із суб’єктивних відгуків глядачів, кінокритиків та професійного журі кінофестивалів, то в останні двадцять років на допомогу продюсерам і режисерам несподівано прийшли нейронауки з потужним арсеналом підглядання за мозковими реакціями споживачів кінопродукції. Отже, зустрічайте: нейросінематика – новітній напрямок в нейронауках, що за допомогою методів психофізіології вивчає, як кіно впливає на психоемоційний стан глядача. 

 

Цей підхід зараз активно впроваджується провідними кіностудіями, оскільки він дозволяє досить точно оцінити успішність майбутнього фільму за різними біомаркерами під час перегляду трейлера.

Які ж методи змогли запропонувати науковці для оцінки впливу відеофрагментів на стан глядача? Найпростіше оцінити, як фільм утримує увагу, через аналіз руху очей людини – eye-tracking. Цей відносно нескладний психофізіологічний метод допомагає виявити зміни розміру зіниць, траєкторії руху та зони найдовшої фіксації погляду на екрані, які є одними з основних показників уваги людини.

 

Якщо режисер хоче викликати певні емоції у глядача, передусім він має привернути увагу до джерела цих емоцій, для чого слід скерувати погляд у відповідному керунку. Проте наша увага – це завжди взаємодія, а часом і протистояння двох процесів: автоматичної мимовільної уваги, яка залежить від характеристик стимулу, та довільної уваги, яку можна контролювати мотивацією та волею. Під час перегляду фільму глядач робить 2-5 рухів очима за секунду, і характер цих рухів пов’язаний з розумінням сцени. (За аналогією із читанням тексту: що складніший текст, то більше рухів очима фіксується за одиницю часу.)

 

Фізичні характеристики зорових стимулів мають безперечний вплив на концентрацію уваги, і майстерне використання цих властивостей (кольору, форми, руху) робить глядачів бранцями режисерських задумів, примушуючи сотні людей стежити поглядом за конкретними об’єктами на широкому екрані. Та все-таки кожен виходить із кінозалу зі своєю версією розуміння побаченого, на яке, крім власного досвіду та освітнього підґрунтя глядача, впливають ті стимули, які мають індивідуальний пріоритет – голодні будуть всюди бачити їжу, нещодавно розлучені фокусуватимуться на взаємодії між закоханими, а охочі купити нове авто більше запам’ятають моделі машин, на яких пересувався містом герой стрічки.

 

Про що ж може розповісти ретельний аналіз патернів руху очей глядачів, зроблений психофізіологами? Виявилося, що під час перегляду високоякісних фільмів, трейлерів, рекламних роликів типовою є синхронія уваги – явище, коли багато людей одночасно дивляться на одні й ті самі елементи візуальної сцени.

 

Під час перегляду статичних чи реальних сцен (в дослідженні це було відео з парку у Вашингтоні) характер рухів очей дуже відрізняється у різних людей, оскільки в таких сценах бракує наративу й не використовуються техніки відеомонтажу (так, люди можуть дивитися в одні й ті самі зони на екрані, але не одночасно). У записі природної сцени, знятої в міському парку, було багато різних точок нетривалої фіксації погляду, увага глядачів розсіювалася, оскільки її ніхто навмисне не скерував, розум безцільно блукав, «перескакуючи» з однієї частини кадру до іншої. Натомість під час перегляду ретельно змонтованого художнього фільму глядачі фокусуються в цілком певних точках екрану, де перебувають важливі для розуміння сюжету об’єкти. Це явище отримало назву «тиранії фільму».

 

Цікаво, що траєкторія рухів очей є визначальною для сприйняття візуального мистецтва, а для розуміння тексту характер рухів очей не відіграє провідної ролі. Під час читання книги роль автоматичних процесів мимовільної уваги менша, ніж під час перегляду фільму. Читання здійснюється послідовно, за одним і тим самим шаблоном, зліва направо (або справа наліво – залежно від мови). Читач може самостійно регулювати тривалість фіксацій, повертатися до попереднього фрагмента, робити паузу для осмислення прочитаного. Коли ж ми дивимося кіно, то роль мимовільної уваги суттєво зростає через динамічність візуального ряду, неможливість повернутися до попередньої сцени та автоматичне фокусування на тих об’єктах, які виділені контрастом, освітленням, рухом та іншими «ловцями» уваги. У глядача немає часу на рефлексії, його мозок працює в реактивному режимі, скерований задумами оператора і режисера. Це робить кіномистецтво потужним інструментом формування вражень і думок.

 

Тиранія фільму була проілюстрована цікавим експериментом, де дві групи глядачів переглядали уривок фільму з різних моментів (одні бачили, як в машину підклали бомбу, інші бачили уривок з моменту, як пара сіла в машину, і не мали інформації про наявність бомби). Перегляд фрагментів з відмінним початком кардинально змінював розуміння контексту і можливих наслідків сцени, але характер руху очей майже не відрізнявся в обох групах, незважаючи на різне розуміння побаченого. Отже, композиція зображення в кадрі має провідний вплив на увагу глядача.

 

Знати, куди дивляться очі, звісно, корисно. Але ж хочеться зазирнути в мозок і дізнатися, що там відбувається, коли ми завмираємо від передчуття фатального пострілу на екрані. Як показують методи візуалізації роботи мозку (фМРТфМРТ – функціональна магніто-резонансна томографія, ПЕТПЕТ – позитронно емісійна томографія), під час перегляду художнього фільму підвищується активність великої кількості мозкових структур: це передусім сенсорні зорові і слухові зони потиличної і скроневої часток кори, мовні центри, асоціативні зони тім’яної та лобної кори, що беруть участь в розпізнаванні та інтерпретації побаченого. З більш глибоких структур зазвичай фіксують активацію мигдалини (центр захисної поведінки та емоційної пам’яті), пропорційну емоційному напруженню, та базальних гангліїв (центри винагороди). На жаль, широко вживані в нейрофізіологічних дослідженнях методи візуалізації роботи мозку на кшталт фМРТ дають не дуже багато інформації через свою інерційність – зазвичай отримуються скани мозку, усереднені за 1-2 хвилини. Потім такі зображення порівнюються з умовним контрольним станом і визначаються відмінності в активації певних мозкових структур. Але специфіка кіно полягає в тому, що за дві хвилини змінюються сотні кадрів різної візуальної насиченості, і проаналізувати, що саме спричинило сплеск активності в правій нижній скроневій звивині на тридцять шостій хвилині фільму, неможливо. Проте тут на допомогу прийшов інший підхід, де дослідники аналізують, наскільки синхронно змінюється мозкова активність у багатьох глядачів.

 

Міжсубєктний кореляційний аналіз (inter-subject correlation analysis)  – метод, який дозволяє оцінити синхронність мозкової активності у різних глядачів під час перегляду відеоряду. Що вища синхронізованість процесів, то більш однотипні емоції виникають у глядачів у відповідь на певні сцени. Перегляди класичних кіношедеврів (наприклад, «Хороший, поганий, злий» Серджо Леоне) мають більші коефіцієнти міжсуб’єктної кореляції (тобто мозкова активність глядачів більш синхронізована), якщо порівнювати з переглядом новин чи сцени в парку. Отже, вдало структуроване кіно здійснює більш прогнозований та майже однаковий вплив на мозкову активність глядачів. Такий метод дозволяє окремо аналізувати синхронність реакції глядачів на візуальні та звукові елементи фільму. Це виявляє, наприклад, ті фрагменти, де саундтрек особливо ефективно створює колективне залучення в атмосферу фільму. Аналіз рівня синхронного залучення різних функційних зон кори під час перегляду напруженого фрагмента з епізоду серіалу «Alfred Hitchcock Presents: Bang! You’re Dead» (з англ./укр. – «Альфред Хічкок представляє: Бах! Ти мертвий»)  показав, що найвищі коефіцієнти кореляції фіксуються в слухових сенсорних та асоціативних зонах (до 0,67 з 1), а от в ділянках лобової кори, де відбувається суб’єктивна оцінка побаченого, коефіцієнти синхронізації ледь сягали 0,25, тобто синхронну реакцію викликав насамперед саундтрек. Аналогічно, перегляд німих фільмів із Чарлі Чапліном викликав найбільшу синхронію у зорових асоціативних зонах кори глядачів, тоді як в лобних частинах синхронність була мінімальна – що, ймовірно, відображає різницю в інтерпретації побаченого. Такі дослідження допомагають зрозуміти, які саме компоненти відеоряду чинять найвідчутніший вплив, і використовувати їх у процесі створення наступних фільмів.

 

Учені з центру нейронаук при психологічному відділенні Нью-Йоркського університету Урі Гассон та Огад Ландесман зі співавторами на основі аналізу низки робіт дійшли висновку, що показник міжсуб’єктної синхронності мозкової активації прогресивно зростає в ряді: любительське відео – документальний фільм – художній фільм – голлівудський блокбастер – пропаганда. Стає зрозумілим: що більш однотипною є активність мозкових структур глядачів у процесі перегляду фільму, то більш прогнозованою буде реакція на нього. Можливо, ця прогнозованість пояснює любов глядачів до голлівудських блокбастерів, які допомагають відволіктись і знизити напругу від повсякденних життєвих випробувань. Цьому сприяють шаблонні сценарії фільмів, знятих в різних жанрах. Такі фільми демонструють великий рівень однотипної синхронної активності в мозку багатьох кіноглядачів, незалежно від їхніх віку, статі та професійних навичок. Натомість в арт-хаусі сюжети непрогнозовані, режисерські ходи оригінальні, і розуміння побаченого значно більше залежить від індивідуального досвіду та освіченості, що підтверджується невисокими коефіцієнтами міжсуб’єктної синхронності. Ймовірно, саме тому цей жанр рідше обирають після важкого робочого дня.

 

Також чимало інформації дає порівняння коефіцієнтів синхронності в часі, від початку до кінця фільму. Низькі значення цих показників у важливих сценах, де передбачався найсильніший вплив на глядача, можуть означати, що з монтажем потрібно попрацювати для досягнення більшого колективного залучення (якщо метою команди є касовий успіх фільму, звісно).

 

Науковці активно шукають надійні й не дуже складні біомаркери, за якими можна швидко оцінити реакцію глядача. Окрім згаданих методів, зараз дедалі частіше використовується аналіз електричної активності головного мозку глядачів із застосуванням електроенцефалографічних методів (ЕЕГ) безпосередньо під час перегляду відеоряду. Дослідження аналізують, зміни в яких частотних діапазонах ЕЕГ під час перегляду трейлера фільму будуть відображати суб’єктивну оцінку фрагмента та намір подивитись кінострічку під час її виходу на широкі екрани. В роботі показано, що найбільшу прогностичну силу мало збільшення коливань у високочастотному гамма-діапазоні, що зазвичай реєструється в стані концентрації уваги, в передніх лобних ділянках.

 

Те, що перегляд відеоматеріалів здатен викликати цілком конкретні емоції в людини, відомо з часів появи кінематографа. Зараз цю властивість фільмів активно використовують: вчені з університету Тюбінгену створили набір відеороликів, що прогнозовано викликають ті чи ті емоції. Які ж особливості роботи мозку так вдало підіграють кінопродюсерам і змушують людину відчувати вир пристрастей в процесі перегляду мелодрами? Йдеться про нейромережі «дзеркальних» нейронів, які допомагають нам швидко орієнтуватися в намірах та емоціях інших осіб і становлять підґрунтя здатності людини до емпатії та швидкого навчання шляхом повторення рухів. Оскільки швидке зчитування емоцій людей навколо та здатність відтворювати дії лідера зграї в небезпечних ситуаціях надавала перевагу у виживанні, відповідні нейронні структури суттєво «прокачалися» за тривалий період еволюції людського соціуму. Та навіть наш пластичний мозок навряд чи передбачав появу великої кількості гіперреалістичних людей та інших істот на блакитних кіноекранах (як і появу самих кіноекранів).

 

Дзеркальні нейрони – це клітини мозку, розташовані переважно в лобній та тім’яній корі великих півкуль, а саме в тих її ділянках, які залучені до планування цілеспрямованих рухів та обробки сенсорної інформації від тіла. Спільною характеристикою дзеркальних нейронів є те, що вони генерують імпульси і під час руху, і під час спостереження цього руху у виконанні іншої особи. Дзеркальні нейрони виявлені у приматів і частково – у птахів. Їхня наявність у інших тварин наразі в процесі вивчення. Дзеркальна активність нейронів спостерігається у відповідь на рухи рук, рота, мімічні вирази (пригадайте свою реакцію, коли ви бачите, як хтось скривився від гидливості, понюхавши зіпсовану їжу). Активність дзеркальних нейронів залежить від того, чи притаманний певний рух вашому власному репертуару рухових навичок. Наприклад, коли за грою піаніста спостерігає музикант, мозкова активація у нього буде дуже подібною до мозкової активації виконавця; якщо ж дивиться людина, яка не вміє грати на піаніно, то її дзеркальні нейрони  «вмикатимуться» дуже мало, оскільки відповідних рухових програм у мозку немає. Коли ж ми спостерігаємо за простими діями (рукостисканням, підкиданням м’яча, маніпуляціями з їжею), мозок спостерігача «мавпує» побачене, створюючи мінікопії таких рухових програм, які, однак, гальмуються на виході.

 

Схоже на те, що творці кіно інтуїтивно намацали дзеркальні нейрони більш ніж за 100 років до того, як їх вперше описав Джакомо Різолатті зі співавторами. Тоді італійські нейробіологи з подивом помітили, що у мавпи, в мозок якої були вживлені електроди для вивчення рухової активності кінцівок, зареєструвався чіткий сигнал з рухових нейронів кори в момент, коли співробітник пригостився мавпиним арахісом, що був призначений тварині як винагорода за правильно виконане завдання. Те, що спочатку було сприйняте як артефакт запису, виявилося початком нової ери в розумінні роботи нашого мозку як «великого імітатора».

 

Отже, мозок людини має вбудований апарат з імітації рухів інших осіб, що дозволяє швидко вчитися і здійснювати спільні рухові дії, і, найголовніше, – розуміти наміри іншої людини.

А як щодо зчитування відчуттів інших людей? Дзеркальні властивості мають також нейрони у сомато-сенсорних зонах кори, які зазвичай активуються тоді, коли ми відчуваємо дотик, біль чи зміну температури в різних ділянках тіла. Експериментально показано, що коли обстежуваним демонстрували на відео, як когось торкалися паличкою в різних ділянках тіла, у спостерігачів фіксували спалахи нейрональної активності в тих зонах сомато-сенсорної кори, які відповідають за обробку тактильної інформації від аналогічних ділянок тіла. Наскільки ця система дозволяє переживати емоції іншої людини, за якою ми спостерігаємо? Відповідь на це запитання ми можемо знайти в будь-якому кінозалі, зненацька увімкнувши світло під час перегляду психологічної драми – заплакані очі і вираз глибокого розпачу на обличчях глядачів будуть незаперечним доказом можливостей трансляції емоцій з екрана в мозок глядача. Та що нам скажуть науковці?

 

Емоції є досить складним об’єктом для вивчення в лабораторних умовах, але принаймні два емоційні стани – відразу та біль – можна досить легко викликати за стандартними протоколами, що дозволяє простежити за мозковими реакціями. Багато досліджень показали, що мозкові ділянки, які активні під час відчуття відрази – острівець, передня поясна звивина, мигдалина та деякі інші – активуються також і під час перегляду відео з актором, який демонструє відразу за появи чогось смердючого на екрані. Аналогічно швидко вмикаються «больові» зони мозку під час спостереження больових відчуттів інших людей (уколи голками). Втім, біль активує значно більше ділянок порівняно з відразою, вмикаючи цілу мозкову «мозаїку», що містить і винятково больові, і сомато-сенсорні, і рухові зони мозку. Останні, ймовірно, активуються для швидкого програмування захисних рухів, якщо продемонстрований больовий подразник буде застосований і до глядача (не було в кам’яній добі кіно; якщо воїн бачив, що комусь відрубало руку, це могло сигналізувати тільки про те, що він буде наступним, і його мозок швидко готував можливі сценарії уникнення чи захисту). Ба більше, навіть коли людям показували дуже короткі кадри з емоційними виразами обличчя, які вони не усвідомлювали, це супроводжувалося ледь помітними скороченнями їхніх аналогічних мімічних м’язів, які реєстрували за допомогою електроміографаЕлектроміографія — метод дослідження нервово-м’язової системи шляхом реєстрації електричних потенціалів м’язів. за допомогою приладу електроміографа.. Це явище отримало назву лицевої мімікрії. Мікроактивність в мімічних м’язах під час спостереження за виразом обличчя актора може бути тригером, що запускає переживання тієї емоції, яка зазвичай супроводжується цим мімічним виразом. Споглядання пози тіла людини на екрані також може бути способом швидкої передачі емоції глядачу. Головним мозковим посередником у передачі емоційного стану, ймовірно, стає мигдалина – структура в глибині скроневої частки, яка насамперед активується в разі наявності в оточенні потенційно небезпечних стимулів. Дослідження вказують на те, що ця структура потрібна для зчитування не лише негативних емоцій, як-от страх, а й позитивних, ймовірно, скеровуючи увагу глядача до того фрагмента сцени, який може викликати емоційну реакцію.

 

Сучасні нейрофізіологічні дослідження вказують на те, що в нас активуються ідентичні нейромережі і під час безпосереднього переживання емоцій, і під час спостереження за діями, відчуттями та емоційними переживаннями інших людей. Мозкові й суб’єктивні реакції людини, яка бачить, що відбувається з іншою людиною на екрані, значно більші, ніж коли вона намагається зрозуміти емоції іншої людини шляхом теоретичної інтерпретації на основі вербальної інформації. Нашому мозку простіше зчитати емоції з аудіовізуальної сцени, ніж з’ясовувати тонкощі значень слів. Завдяки дзеркальним нейронам можна безпосередньо відчути, що відбувається з героєм, а не рефлексувати розумом. Напевно, це і є великий секрет популярності кіно як найшвидшого способу пережити цілу палітру людських емоцій і пригод, не встаючи з м’якого крісла, поринути у безодню відчаю разом з персонажами, що не можуть визволитися з потонулого підводного човна, але контролюючи критичний рівень поп-корну в кошику, необхідного до кінця перегляду.

ТЕКСТ: Вікторія Кравченко
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: