fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Як Київ став таким, яким ми його знаємо?

00:00
00:00
Промо — 31.05.20
ТЕКСТ: Алла Кошляк
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Як тебе не любити: що сформувало сучасний Київ

В останні вихідні травня заведено вітати столицю України із днем народження. Цьогоріч місту виповнюється 1538 років. Як Київ набув свого сучасного вигляду?

 

Цей матеріал виходить за підтримки промислово-будівельної групи «Ковальська» – компанії, яка з 1956 року будує Київ. Сьогодні бетон від «Ковальської» – в мостах, на Олімпійському стадіоні, у Бібліотеці Вернадського, ЦУМі, «Гулівері» тощо. Кожні 7 з 10 житлових будинків та соціальних об’єктів Києва збудовано з продукції «Ковальської». Адже від витоків своєї історії, яка починалася із «Заводу залізобетонних виробів» №3, компанія постачала більшість матеріалів для розбудови Києва. Зараз ПБГ «Ковальська» є лідером будівельного ринку України.

Цей матеріал також можна прослухати на платформах Apple Podcasts та Google Podcasts.

Генплани, мости і метро. Як сформувалось сучасне обличчя Києва

 

На будову столиці найбільше вплинуло її географічне положення – пагорби на правому березі, річка Дніпро посередині й рівнина на лівому. До речі, так влаштовані багато міст на ріках у північній півкулі через силу Коріоліса, яка є наслідком обертання Землі. Вона направлена вправо від руху, тому праві береги річок в північній півкулі крутіші – їх підмиває вода. 

 

Більш-менш сучасний образ Києва сформувався в ХХ столітті. Основні обриси з радянських фотографій збереглися і дотепер, але деякі вже не повернути. До Дня Києва Куншт пригадує історію міста. 

 

Коротка історія міського планування

 

Перші спроби створення міського плану Києва почалися у ХVІІІ столітті. План забудови Києва, складений архітектором Беретті у 1837 році, передбачав злиття Печерська, Верхнього міста і Подолу в єдине ціле. Але більш сучасних рис місто набуло за радянських часів. Як пише історик і культуролог Юрій Палеха, розвиток Києва варто розглядати через генплани.1

 

Поки столицею був Харків, Київ розбудовували не надто активно. Наприклад, на початку 1920-х років за один рік могли збудувати один будинок. Коли у 1934 році Київ став столицею, довелося терміново розробляти генеральний план. Ним зайнялася команда архітекторів на чолі з Павлом Хаустовим. План остаточно затвердили у 1938 році. 

 

Раніше вулиці Києва були вузькими, тому багато сучасних магістралей повторюють їх у розширеному вигляді. У місто також «вростали» хутори й селища, тому автори генплану вперше запропонували квартальну систему. Генплан визначив прокладання сучасних шляхопроводів. «Мала окружна» від Деміївки через Солом’янку на Шулявку, а потім – на Сирець і Троєщину майже повністю повторює структуру магістралей, передбачених тим генпланом. Сучасний бульвар Лесі Українки теж вперше був визначений тоді, а побудований вже після війни.

 

А от центральна частина Києва значно змінилася. Забудову в центрі почали зносити, на її місці мали з’явитися «монументальні простори». Михайлівський золотоверхий собор підірвали, щоб на його місці спорудити Будинок Уряду, симетрично до будівлі ЦК КП(б)У (єдина будівля із запланованих, яку спорудили, нині Міністерство закордонних справ України). Знищити планували і Софійський собор, але цього не зробили через реакцію світової культурної спільноти.

 

Згідно з генеральним планом 1938 року, Київ мав розвиватись на обох берегах Дніпра. «Основними композиційними осями були визначені Брест-Литовський (нині – Перемоги) і Броварський проспекти (у напрямку захід-схід), а також набережна на правому березі, яка на півночі через Поділ переходила у дорогу на Вишгород, а на півдні огинала Звіринець та Чорну гору і переходила у Залізничне шосе», – пише Юрій Палеха. На Лівому березі немає складного рельєфу, який заважає планувати, тому там зробили квартальну забудову та діагональні вулиці, як у Барселоні й Парижі.

 

Під час Другої світової війни радянські диверсанти підірвали Хрещатик, а перед відступом німці знищили всю забудову Лівобережжя та київських островів. Відбудова міста розпочалася після звільнення Києва, а новий генплан 1949 року продовжував традиції попереднього. Через Дніпро спроєктували шість мостів, зокрема і пішохідний. Нові житлові масиви зводилися і на правому (Сирець, Чоколівка), і на лівому (Соцмістечко) берегах. 

 

Наступний генплан ухвалили 1967 року. Він враховував насамперед зростання населення. У 1958 році Київ став містом-мільйонником, а в 1960-х і 1970-х роках темпи будівництва житла значно пришвидшилися. Генплан-67 передбачав навіть більшу кількість масивів на Лівому березі, ніж є зараз. Вони мали йти на від Вишеньок аж до Зазим’я. У той час Київ перетворився на потужний промисловий і науковий центр, будувалися підприємства військово-промислового комплексу. Навколо міста планували окружну дорогу, тож Київ набував типової радіально-кільцевої структури. 

 

У проєкті 1986 року вирішили відійти від цієї структури – тепер Київ витягувався вздовж Дніпра. Межі столиці хотіли розширити за рахунок Вишгорода та Димера на півночі та Пирогового-Чапаївки, Ходосівки й Осокорків на півдні. Це був останній радянський генплан, але його не судилося втілити через аварію на ЧАЕС. 

 

Про перший план столиці незалежної України довго сперечалися, і його завершили лише в 2002 році. Авторами були фахівці «Київпроекту». Вони зберегли ідеї попереднього планування щодо розширення меж Києва за рахунок частини Вишгородського району на півночі, а також територій Обухівського та Києво-Святошинського районів на півдні. Дискусії тривали, і в 2008 генплан знову вирішили змінити. 

 

Про Дніпро і мости

 

Хоча найбільше будівництво мостів у Києві передбачалося повоєнним генпланом, сполучення між берегами було актуальним питанням і раніше. До середини XIX століття комунікація Дніпром відбувалася переважно на дерев’яних кораблях.2 У 1835 році у них з’явилися конкуренти – пароплави. Першу пароплавну компанію на Дніпрі створили, щоб забезпечити будівництво Київської фортеці та Броварського шосе. Два пароплави підвозили камінь та інші будматеріали. Коли будівництво завершилося, перевізники зосередилися на комерційних рейсах, зокрема для людей.

 

Перший постійний міст побудували у 1853 році. Його назвали на честь російського імператора – Миколаївським. Міст будували шість років під керівництвом англійського інженера Чарльза Віньоля.

 

Але одного мосту було замало, тому великою популярністю користувалися послуги «Товариства пароплавства по Дніпру та його притоках». Його заснували 1858 року, компанії належали десять пасажирських пароплавів та кілька буксирів.

 

Опору Миколаївського ланцюгового мосту підірвали влітку 1920 року польські війська, коли відступали після боротьби з радянською армією. Розірвані ланцюги потягнули за собою всю важку споруду. Залишки мосту заважали навігації по Дніпру, тому їх підірвали вже радянська влада. Спочатку міст хотіли відновити у колишньому вигляді, але, зрештою, від ідеї відмовились. За проєкт нового мосту взявся Євген Патон (батько нинішнього голови Національної академії наук України). У 1924 році він презентував ідею нового мосту. Його будували 10 місяців і назвали на честь революціонерки Євгенії Бош. До відкриття споруди вона не дожила – вкоротила собі віку через сильний біль від сухот (туберкульозу). 19 вересня 1941 року, під час Другої світової війни, міст імені Євгенії Бош підірвали радянські війська при відступі. Потім його так і не відновили. У сучасному Києві поруч із цим місцем нині міст Метро.

 

Не лише поруч із цим новим мостом можна знайти залишки історії Києва. Так, поруч із мостом Патона, серед Дніпра розташована трикутна скеля, яку прикрашає металевий птах.3 Це згадка про Гоголя «Мало який птах долетить до середини Дніпра!». Скульптура стоїть на одному з фундаментів Наводницького мосту. Це загальна назва для кількох мостів, що існували з ХVІІІ століття. Останній дерев’яний зруйнували в 1941 році, а потім побудували металевий, але розібрали у 1953 році, бо завершили будівництво моста Патона.

 

Поряд з Дарницьким мостом є зруйновані «бики» (проміжні опори), споруджені 1870 року для залізничного мосту інженера Аманда Струве. Той міст зруйнували в 1920 поляки, як і Миколаївський. На Подільсько-Воскресенському залізничному мості збереглися опори, зведені на початку ХХ століття.

 

Метро та нові житлові масиви

 

Шостого листопада 1960 року в Києві запрацювало метро. Спочатку воно було завдовжки приблизно п’ять кілометрів і налічувало п’ять станцій: «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро». «Хрещатик» визначили головною. Вхід в неї поєднувався з рестораном «Метро» на 1600 відвідувачів. Заклад займав три поверхи і мав літню терасу.

 

У 1960-ті також з’явилися перші підземні переходи. Вони знадобилися, бо в місті зросла кількість автівок. Перший перехід побудували у 1962 році на нинішній Європейській площі.

 

У 1963 році до метро додалися станції «Політехнічний інститут» та «Завод «Більшовик» (нині «Шулявська»). У 1965 році закінчили будівництво моста Метро, тож з’явилися станції «Гідропарк», «Лівобережна», «Дарниця», а в 1968 році відкрили станцію «Комсомольська» (тепер «Чернігівська»). Так поліпшилось транспортне сполучення з лівим берегом і активізувалась житлова забудова.

 

Однією з новацій житлового будівництва стала Русанівка. За київською легендою, яку переказує у книжці «У Києві 60-х» Дмитро Малаков, на той час у межах міста вистачало незабудованих територій на суходолі, але віддзеркалення високих будівель у воді підказало київським керівникам і Микиті Хрущову ідею будівництва намитого острова в Києві.4 Хрущову сподобався сучасний краєвид у «братській Болгарії» – курортні готелі з пляжами на березі Чорного моря. Отже, київські архітектори-планувальники заходилися втілювати нову ідею в життя.

 

Київ, який ми втратили: Либідь, Почайна, Гончарі-Кожум’яки 

 

У середині 1960-х почалася руйнація старого кварталу Дмитрівської вулиці – від бульвару Тараса Шевченка й далі. Там тоді ще зберігалася забудова часів знаменитого Євбазу (Єврейського базару), ліквідованого 1946 року. На місці самого базару побудували цирк. А на південній стороні площі почали зводити універмаг «Україна», а пізніше – і готель «Либідь». Це була заплава річки Либідь, тому для стабілізації ґрунту і забезпечення стійкості конструкції забили бетонні палі.

 

Не витримала забудов і притока Дніпра Почайна, яка вперше згадується ще в літописах. Річка колись майже зливалася з Дніпром, їх розділяла піщана коса. У 1720–1740-х роках у косі зробили канал.5 Почайна почала скорочуватися, але ще в 1931 році її позначали на радянських картах. Ударом для річки стала забудова Оболоні: пісок для намиву житлового масиву добували з її озер та заболочених стариць, а річище перекрили лінією метрополітену. Втім, вона залишилась невеличкою річечкою – приймає притоки Коноплянка, Курячий Брід та Сирець і впадає у дніпровську затоку Вовкувата.

 

Одна з найдавніших історичних місцевостей Подолу – урочище Гончарі-Кожум’яки. Тут селилися ремісники, був історичний центр Подолу. Ремісничі цехи існували до початку XIX століття, за радянських часів місцевість занепала. У 2005 році район почали забудовувати чотириповерховими елітними спорудами, тепер місцевість називають Воздвиженкою.

 

Зазіхання на Труханів – не нова історія 

 

Сільські громади київського Лівобережжя входили до складу Броварської волості Остерського повіту, йдеться у книзі Сергія Лемехи «Освячений Дніпром».2 До скарбниці повіту надходила плата від Київської міської Думи за оренду острова Труханів, який адміністративно належав до лівобережного села Вигурівщина. Труханів острів майже усе ХІХ століття стабільно поповнював повітовий бюджет. Ще 1856 року київський купець Вальнер взяв в оренду на острові вісім десятин землі. Він збудував паровий млин, лісопильню та цегельню, але підприємства збанкрутували. А от 1870 року Адам Ґінтовт орендував на острові чотири десятини землі і влаштував на них осередок відпочинку й дозвілля для киян. За кілька років він відкрив на острові шинок, парк розваг, ресторан «Ермітаж» та атракціони. Острів з правим берегом сполучали два пароплави, які теж належали Ґінтовту. Труханів став улюбленим місцем відпочинку киян, і згодом люди почали самовільного захоплювати ділянки й хаотично забудовувати острів. Влада дивилася крізь пальці на такі дії, тож у1880-х роках на Трухановому острові нараховувалося 16 будинків, 9 хат, 32 землянки і 297 мешканців.

 

З 1905 року на Трухановому острові було робітниче селище, яке розрослося на 400 будинків і понад 7500 постійних жителів. Острів хотіли забудувати ще більше, але цьому завадила війна. Під час відступу з Києва німці знищили селище, спаливши дерев’яні будинки. В гущавині лісу досі є залишки фундаментів кам’яних споруд — церкви і школи. Після війни селище вирішили не відновлювати, а натомість облаштувати зону відпочинку для містян та піонерський табір. До 1957 року на острів ходили рейсові катери, а потім з’явився пішохідний міст.

ТЕКСТ: Алла Кошляк
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: