fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Без рубрики — 02.06.21
ТЕКСТ: Дар'я Кузява
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Лети, моя пташко: інтерв’ю з Євгенією Яніш

Чи є в Україні чорні ворони та до чого тут художники? Як подружитися з круком і вирушити з дітьми в експедицію Монголією? Розповідає зоологиня Євгенія Яніш.

Про рішення займатися зоологією та археозоологією

 

Цьому дуже сприяло середовище, в якому я виросла. Мої батьки – біологи. Вони закінчили кафедру мікробіології, але дуже добре знають тварин. Їхні друзі, з якими вони навчалися, – це наші відомі зоологи: Сергій Лопарьов, Геннадій Фесенко, Сергій Таращук. Це була одна компанія, і, звичайно, все їхнє життя  пов’язане  з природою і тваринами. Я виросла у цій атмосфері. І багато моїх друзів теж закінчували біологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Та й самі тварини мене цікавили завжди. Тато багато розповідав про їхню поведінку, про те, як розпізнавати сліди. До того ж він сам цікавився палеонтологією і змалечку мене навчав.

 

Одного разу трапилась одна історія, яку також описали в журналі «Країна». Коли мені було років п’ять, тато розповів, як розпізнати давню кістку, яка фосилізована (тобто мінералізована), і її вже досліджує палеонтологія. Потрібно кістку лизнути. Якщо вона фосилізована, до неї прилипає язик. І коли я маленька з бабусею йшла кудись по справах, побачила, що на дорозі лежить велика кістка. Звичайно, як мала дитина я вирішила визначити, наскільки вона давня. Тато потім, як то кажуть, вигрібав і від бабусі, і від мами. Приблизно так відбувалося моє становлення як зоолога.

 

Через певний час, мабуть, десь у середній школі я зрозуміла, що мене більше цікавить археологія. Тварини весь час були в моєму житті, але я хотіла стати археологом. І коли мої бабуся і мама зрозуміли, що я налаштована досить серйозно, вони витратили приблизно три роки, щоб мене вмовити йти у, скажімо, більш пристойну сферу з точки зору заробітку. Також вони казали, що робота археолога не для жінки, тому що це постійні експедиції, не буде нормальної родини й взагалі краще чимось спокійнішим займатися. Зрештою, я пішла назустріч і вирішила стати зоологом.

 

Але, як кажуть, долю не оминеш. Через 10–15 років завдяки друзям і знайомим я познайомилася з археологами й побувала на розкопках. Один з археологів запитав, чи я зоолог. Я відповіла «так». На що той сказав, що їм потрібні археозоологи. Я запитала: «Хто-о-о?». Тому що вперше в житті про це почула. З’ясувалося, що в Інституті археології працював Олег Журавльов. На жаль, кілька тижнів тому його не стало. Він був моїм першим учителем у цьому напрямку. 

 

Мої рідні нічого не виграли від того, що я пішла в зоологи. Якби я була археологом, то їздила б здебільшого в теплий сезон року великою компанією, ми стояли б на одному місці, щось досліджували й копали. А сталося так, що я 20 років спеціалізуюся на воронових птахах. Значну частину моїх досліджень треба проводити взимку, коли ці птахи групуються й створюють зимівлі в містах. І я їздила сама або з кимось із друзів взимку. Це навіть трішки складніше, ніж якби я була археологом. Але насправді все вийшло якнайкраще. Завдяки цьому в мене тепер є біологічні й історичні знання, і я співпрацюю з археологами саме як археозоолог вже 16 років, тобто працюю на межі двох наук.

 

Про прирученого крука

 

Його звали Крум. Це було досить давно, років 25 тому. Тоді в мене було багато друзів серед сокольників. З’ясувалося, що в одного з моїх друзів було пташеня крука і додатково взяв сокола. Але він не міг займатися двома тваринами повноцінно. Тоді я запропонувала йому забрати крука до себе. Так він у мене і з’явився. Йому було три місяці. У мене він прожив недовго. Крук – дуже складний вид для утримання. Це великий птах, його потрібно годувати за спеціальним раціоном. Найкраще йому, звичайно, на природі. Я проти того, щоб їх забирали з гнізд. Тому що в подальшому вони або гинуть, або втікають. Мабуть, усі знають кількох круків, що живуть на Рейтарській, біля Золотих Воріт. Це один з непоганих варіантів, тому що у них є свій вольєр. Але в квартирі їх не вдасться нормально утримувати. 

 

У місті їх не можна відпускати, бо вони лякаються транспорту, дротів, дуже легко губляться. Коли ми їхали кудись в експедицію (наприклад, я їздила з ним з Києва в Карадазький заповідник в Криму, а потім у Сумській області) ми місяць жили в наметах, і він вільно літав. Коли я кудись ішла, він кружляв наді мною, а коли я його кликала, прилітав і сідав на плече. Потім Крум летів попити води і починав непокоїтися, куди я поділась. Він повертався і дивився, йду я до табора чи ні. Тобто у нас були цікаві і дружні стосунки. А потім він зник за день до того, як нам треба було повертатися в місто.

 

У нас було кілька версій того, що з ним могло трапитися. Перша – що його могла з’їсти самка яструба великого, вони можуть ловити молодих круків. На нього вже нападали якось, але він був прив’язаний і сидів на дереві, тому самка яструба не змогла його забрати, і ми встигли відбити. Тоді якраз починалася міграція яструбів.

 

Другий варіант пов’язаний з тим, що вже був сезон полювання. Інколи, на жаль, стріляють. Хоча я не можу сказати, що це мисливці, бо все ж таки полювати на круків – це порушення правил.

 

І третій варіант – це те, що поруч було гніздо диких круків з пташенятами, які підросли. Восени у круків починається відокремлення молодих від дорослих птахів. Тобто вони можуть збиватися в зграї і кочувати, переміщуватися по місцевості. Я довгий час сподівалася, що Крум все-таки вижив. Це був найменш імовірний і найбільш оптимальний варіант.

 

Через 18 років я була в тих самих місцях. Оскільки я мисливиця, то була в одязі якраз до цього пристосованому й з рушницею. Власне, зачіска в мене не змінювалася теж років 20. І на полі я побачила зграю круків, штук 35–40. Мені стало цікаво, яка в них дистанція злякування.

 

Орнітологи, до речі, для багатьох видів перевіряють цей показник у різних умовах. Якщо вони починають підпускати до себе ближче людину, спокійніше себе поводять, не злітають на близькій відстані, то це означає, що цей вид пристосувався до людей – синантропізувався. До них належать ворони, граки, голуби. Наприклад, голуб припутень в природі не підпускає близько людину, а в містах, особливо в Європі, просто ходить попід ногами.

 

Так ось, я вирішила підійти ближче до цих круків. І коли підходила, то більшість повела себе як потрібно, тобто вони відлетіли далі. А один, навпаки, полетів до мене і почав кружляти у мене над головою на невеликій висоті й каркати. Інколи я зі своїм круком перекликалась. Я йому казала «кру», а він мені відповідав. Тоді я йому крикнула, і птах відповів. Хвилин 20, мабуть, цей крук наді мною кружляв. Це при тому, що вони дуже добре розрізняють людей взагалі – чоловік чи жінка, наскільки людина може бути небезпечною – і впізнають людину з рушницею. Проконсультувавшись потім з колегами, які займаються зоопсихологією, зокрема на прикладі воронових, я переконалася: є якісь шанси, що то був мій зниклий крук.

 

У нього повністю збіглася картинка: ті самі місця, схожий одяг, зачіска, рушниця. Можливо, якраз оця картинка в нього спрацювала, і він мене згадав. Якщо це дійсно мій птах, це означатиме, що майже 20 років він пам’ятав людину. І ще є один момент, що опосередковано вказує, що це міг бути саме він. У деяких пташенят, яких вирощує людина, може відбуватися імпринтинг. Тобто вони починають сприймати людину як особину свого виду і проявляти до неї статеву зацікавленість як до можливого статевого партнера. Зазвичай ці птахи в подальшому вже не можуть створити пару свого виду і розмножитися. Коли Крум жив у мене, він намагався «залицятися» до мене, обережно перебирав кінчиком дзьоба мої вії, і скоріш за все, був імпринтом. І це може пояснити, чому він продовжив кочувати з іншими птахами, але так і не зміг створити пару, десь осісти та побудувати власне гніздо. Це дуже лірична історія. Звісно, без підтвердження, наприклад, кільцюванням (а Крум був закільцьований), ми можемо тільки робити припущення, хоча частина фактів свідчить про те, що подібний розвиток подій все ж імовірний.


В Україні багато чорних ворон (?)

Зустрічаю ці висловлювання просто постійно. У нас 95% населення змалечку звикло, що все чорне – ворони. Бо їх так навчили, і ніхто вже потім не ставить це під сумнів. І ніякі мої ступені, досвід – мій чи інших орнітологів, які все життя займаються цими видами, – не можуть допомогти викорінити цю думку. 

 

Чорні ворони мають розірваний ареал. Вони мешкають на Сході – від Єнісею до Азії, і в Західній та Центральній Європі. Колись давно вважали, що сіра і чорна ворона – це підвиди одного виду. Але потім дійшли висновку, що колись був тільки один вид – чорна ворона. Вони жили на Південному Сході, і зараз саме там розташоване ядро цього виду, скажімо так, материнська популяція. Потім цей вид поступово поширився, дійшов до Європи, а в якийсь момент всередині цього ареалу виникли сірі ворони.

 

Видоутворення відбувається різними шляхами. Це може бути географічна ізоляція, наприклад. Довгий час вважали, що після зледеніння популяції чорних ворон були розірвані, ізольовані одна від одної. Поступово у цих популяціях накопичилися зміни, які призвели до того, що з’явилися два види. Навіть зараз йдуть дебати, чи це популяції, чи різні види. Але нещодавно провели генетичні дослідження. Їх починали ще у 1980-х, але не могли знайти різницю між геномами сірої та чорної ворони. І лише нещодавно з’ясували, що 18 хромосома має інвертовану ділянку, яка містить приблизно 40 генів. Від всього геному птаха це малий відсоток, але саме від цих генів залежить забарвлення оперення, кольорове сприйняття і гормональна регуляція статевого розмноження. І наявність цієї інвертованої ділянки, яка є у сірої ворони, але якої немає у чорної, стало причиною того, що вони виокремились в інший вид.

 

Між цими видами відбувається гібридизація, що не дуже типово. Але це не виняток у природі. Ці види мають біологічну різницю в поведінці, в термінах розмноження, у місцях гніздування. Також вони в більшості випадків обирають статевого партнера свого виду: тобто сірі ворони обирають сірих, чорні – чорних. І лише на межі, де проходить зустріч цих видів, трапляються гібриди. Але їх не так багато. Вони не можуть повністю витіснити материнські види.

 

Тобто чорна ворона живе далеко на Сході, в Азії. В Європі вона теж є, але там інший підвид. А в Центрі, у Східній Європі, в Україні, у більшій частині Росії аж до Єнісею мешкає сіра ворона, яка дуже інтенсивно розмножилася та зайняла цей ареал. На сьогодні фактично ці види конкурують між собою. Щоб чорна ворона оселилася на території, зайнятій сірою вороною, потрібні ресурси. До того ж ці види достатньо агресивні. Тобто ці чинники можуть бути бар’єром, для того щоб чорна ворона, наприклад, з’явилася в Україні.

 

Однозначно бувають зальоти, тобто молоді птахи після того, як підросли, розлітаються від своїх гнізд, відбувається дисперсія молодняку. Середня відстань для ворон, за дослідженнями колег, становить десь 30–40 кілометрів від місця, де вони вилупились, до місця, де вони створять своє гніздо. Досліджували зону симпатрії та гібридизації сірої та чорної ворон у Сибіру, вздовж Транссибірської залізничної магістралі. Симпатрія – це місце, де співіснують два види або форми на одній території. З’ясувалося, що ядро території, де ці види перекриваються, приблизно лише 20 кілометрів. Ще близько 30 кілометрів – це зона, де трапляються іммігранти чорних ворон або сірих ворон, які там і осідають. На цій території збільшується гібридизація. Тобто якщо взяти найдальші точки дисперсії, куди молоді можуть залетіти, і просто зальоти окремих особин, то, наприклад, в Сибіру територія, де види перекриваються та відбувається гібридизація – всього 700 кілометрів, а далі на захід ідуть лише сірі ворони, а на схід трапляються лише чорні.

 

Україна потрапляє в зону, де є тільки сірі ворони. Інколи бувають зальоти з заходу Європи, де вони дуже рідкісні. За весь час, наскільки я знаю, в Україні зареєстрували лише три випадки. Та й точно невідомо, що це справді були чорні ворони. Якщо порахувати, від нас найближчі країни, де трапляється цей вид на Захід, – це Франція, Італія, Чехія, Словаччина. Наприклад, від Чехії чи Словаччини лише до Львова понад 700 кілометрів. Що й казати про Київ чи Полтаву. Тому всі чорні воронові птахи, яких ми бачимо на вулицях, – це не чорні ворони. 

 

У мене із Саврасовим вже особисті рахунки. Його картину мені постійно наводять як приклад, особливо взимку. Коли я кажу, що це граки під вікнами, мені кажуть: «Ні, це ворони!». Я запитую, чому вони так думають, а люди говорять про картину «Граки прилетіли»: «Якщо вони прилетіли, значить, до цього вони полетіли». Але Саврасов малював цю картину на території Росії набагато північніше, ніж ми. І справді звідти граки відлітали. Міграція, як правило, відбувається у південно-західному напрямку восени й навпаки навесні. І ці граки летіли якраз на територію України. Тобто значну частину популяції воронових птахів взимку в Україні становили російські птахи. А наші ще 30 років тому, поки зими були більш суворі, відлітали до Туреччини, Франції, на південь України, а зараз більшість залишається на тому ж місці.

 

Наприклад, за останні два роки, як показали наші дослідження, майже вдвічі зменшилася чисельність воронових птахів, які зимують на території Києва. Якщо протягом 30 років чисельність становила від 120 до 160 тисяч особин, серед них основна маса – граки, десь 5% – галки, 1,5–2% – сірі ворони, то цього року чисельність становила 80–90 тисяч. Я думаю, що осіння міграція воронових птахів до нас на зимівлю з території Росії перервалась через зміни клімату.

 

Про експедиції з доньками

Страша донька буває зі мної в експедиціях з 8–9 місяців, менша – з 1,5 року. Дітям подобається, тому що це набагато цікавіше, ніж сидіти в місті. Але це насамперед дуже велика відповідальність для батьків. Усі рази, коли я беру дітей з собою, я повністю продумую всі варіанти – наприклад, надання медичної допомоги. Щоб можна було швидко потрапити до цивілізації, якщо щось станеться. На щастя, таких серйозних ситуацій у нас не було.

 

Проте кілька разів я шкодувала, що взяла з собою старшу доньку в експедицію в Монголію. У 2018 році ми були з нею в орнітологічній експедиції. Туди мене запросили науковці з Монгольського університету. Але ми потрапили в зону, де поширювалась якась хвороба (я досі не знаю, яка саме). В Монголії і зараз є чума в природних популяціях бабака, є ящур, сибірська виразка. Тож вибір великий. Монголи називають цю хворобу «цецег» – «квітка». Я так розумію, через те, що виразки на тілі нагадують їм квіти. Ми приїхали до озера надвечір, і нам сказали, що на ранок військові й медики повністю оточать це озеро, оскільки воно потрапляє до карантинної зони. Це була неприємна ситуація. Я почала писати SMS друзям в Україну, просила, щоб вони надіслали мені симптоми ящуру, сибірської виразки, профілактику цих хвороб. Під ранок ми виїхали з цього місця, щоб нас не посадили в карантин. Ми купили всі зворотні квитки, але не мали грошей, щоб купити нові, якщо ці згорять. Тобто ми могли взагалі застрягти в Монголії. 

 

Ще був небезпечний момент, коли пішла гроза. Ми їхали машиною, шукали місце для ночівлі. А в степу, тим більше в пустелі, гроза – дуже страшне явище. Це відкритий простір, немає ніякої рослинності. Металева машина їде, блискавки били з усіх боків, ми їхали на випередження, поперед бурі. І нам потрібно було встигнути її випередити.

 

І третій момент, коли у нас посеред пустелі Гобі зламалася машина. В ідеалі в такі експедиції не можна їхати однією машиною. Там немає ніякого зв’язку. Зателефонувати, щоб тобі хтось допоміг, неможливо. Дійти шансів теж немає, бо в нас було мало води з собою. Там удень спека, а між найближчими юртами – приблизно 200 кілометрів. Коли є їжа, вода, спорядження, можна пройти 200 кілометрів за кілька днів, але цього не зробиш, коли ресурси дуже обмежені. Також інколи там просто немає доріг, лише рівнина, і є якийсь напрям, куди потрібно їхати. В Центральній і Південній Гобі небагато людей. Щоб хтось їхав цією дорогою і знайшов машину, що зламалася, шансів небагато.

 

Ось такі три ситуації, коли я пошкодувала, що взяла з собою дитину. Вона вже була немаленька, років 14, але не хочеться наражати її на небезпеку. Нам пощастило, що наш водій зміг полагодити машину, і ми все ж таки доїхали, куди потрібно. 

 

Про свій magnum opus та останні дослідження

 

Щодо воронових у мене справді досить серйозний багаж, який став основою моєї дисертації. В орнітології менше відкриттів, проривів, ніж скажімо у дослідників безхребетних тварин, які часто відкривають нові види, або у палеонтологів, які взагалі працюють з невідомим.

В археозоології все цікаво, на мою думку. У мене є спільна стаття з Каспаровим, російським археозоологом. Ще до війни ми опублікували статтю, в якій описали, як сто років тому наші колеги-зоологи писали, що на території України у нашій фауні були леви та леопарди. І що на сьогодні ця інформація підтверджується. Тобто ці тварини жили на території сучасної України в період античності і в більш пізні часи, і навіть до часів Київської Русі.

 

Ще мені подобається одне дослідження, але воно теж в процесі публікації. Це дослідження мумії давньоєгипетського крокодила, яка перебуває в Києво-Печерській лаврі і зазначається в документах як мумія нільського крокодила. Її ніколи не досліджували зоологи. З цими видами взагалі детективна історія, тому що раніше всі мумії крокодилів вважали нільськими. А позаминулого року зробили ДНК-аналіз і з’ясували, що насправді ці мумії належать до іншого виду, західноафриканського, який співіснував і зараз співіснує поруч з нільським крокодилом. Приблизно двісті років тому Жоффруа Сент-Ілер (зоолог, який був учасником єгипетського походу Наполеона Бонапарта) проводив дослідження африканської фауни, зокрема крокодилів. Він описав західноафриканського крокодила як окремий вид, але зоологи більш пізнього часу поставили під сумнів його висновки і вирішили, що це лише підвид нільського крокодила. Все змінилося лише два роки тому. Тільки аналіз ДНК показав, що Сент-Ілер мав рацію, і це справді два різні види. До того ж з’ясували, що кілька сучасних крокодилів у зоопарках Європи й Америки, які вважалися нільськими, також належать до західноафриканського виду. У цих видів дуже незначні морфологічні відмінності.

 

Зараз у світі активно досліджують і мумії, і сучасних крокодилів, щоб зрозуміти межі ареалу й чисельність цих видів як у давнину, так і сьогодні. Ми вважаємо, що крокодил, якого ми дослідили, за низкою ознак теж належить до західноафриканського виду.

 

У Давньому Єгипті крокодили були священними тваринами, і їх не вбивали. Мумії крокодилів лише ховали поруч з фараонами й чиновниками. Це була така статусна й обрядова річ. Вважають, що для цього крокодилів розводили при храмах, а жерці за ними доглядали. І тільки коли крокодил сам помирав, його вже бальзамували й муміфікували. Але торік на Заході єгиптологи провели дослідження, зробили КТ мумії і з’ясували, що на цій мумії є сліди удару на черепі. Тобто цього крокодила вбили палицею по голові, а потім замаскували отвір смолою.

 

Я думаю, що просто в якийсь момент попит перевищив пропозицію. Крокодил може жити і 60, і 100 років. Дуже довго чекати. Жерці, чиновники, високопосадовці помирали частіше. Ймовірно, на всіх крокодилів бракувало. Навряд чи це було поширено, але інколи священних тварин таки вбивали.

 

Ми ще будемо проводити остаточні дослідження. У минулому році в Україні стартував проект «Ukrainian Mummy Project». В нас є давньоєгипетські мумії: і люди, і крокодили, і коти, і соколи. Так що працювати ще є з чим.

 

Про найскладніше в популяризації орнітології

 

Саме в популяризації важко з тими видами, які в нас поширені й усі їх знають. От як з вороновими птахами. Змінити думку людини, яка звикла, що це певний вид, майже нереально. І вони своїх дітей навчають неправильно. Нещодавно я зіткнулася з тим, що дитині в другому класі дали подивитися презентацію про птахів, а там було чимало помилок. Люди самі цих помилок або не помічають, або відмовляються сприймати. Тобто вкладене родиною, друзями, знайомими ще в дитинстві, вкорінюється настільки сильно, що потім вже ніякі аргументи не можуть змінити переконання. 

 

Щось сприймають з цікавістю. Особливо, якщо це екзотичні види. Тоді у людини спрацьовує критичне мислення: розуміє, що нічого в цьому не тямить і покладається вже на досвід і авторитет орнітологів. А якщо вона знає, що це щось звичне, то вже все. Нашу людину нічим не переконаєш. Тобто потрібно починати з садочків і шкіл, щоб вчителі правильно навчали дітей. Хоча боюсь, що вплив родини більший і сильніший у цьому випадку, ніж, наприклад, вплив популяризаторів чи вчителів.

 

Зоологія і полювання

 

Багато зоологів, засновників зоології та, зокрема, орнітології, були мисливцями. Зоолог дуже добре знає природу. Він розуміє процеси, які відбуваються в популяції, на відміну від багатьох людей, які, наприклад, вимагають повністю виключити регулювання чисельності лисиць, єнотоподібних собак, які зараз розносять сказ. Зоолог, як правило, дуже добре розуміє всі ці процеси. Наприклад, коли людина втручається із забудовою, зменшується територія, на якій можуть жити дикі тварини. Завдяки чому може й збільшитися чисельність популяції. Тоді порушується регулювання. Наприклад, може залишитися два-три види, а біорізноманіття суттєво зменшиться.

 

Є поняття «раціональне природокористування». Воно також прописане в українському законодавстві, і мисливство під нього підпадає. Але всі закони, заходи контролю й інше, що стосується мисливства, видачі квот на тварин мають робити професіонали. 

 

Екологія – це наука. Недарма, на кафедрі екології та зоології людина навчається п’ять років. В екології є свої закономірності, свої формули. Наприклад, є книга Юджина Одума «Основи екології» – товстезна, у ній застосовуються математичні методи, щоб зрозуміти, яка кількість тварин якого виду на конкретній території буде оптимальною. Якщо їх буде забагато, то в популяції почнуться хвороби, епідемії, через які їхня чисельність скоротиться до мінімальної. Або щоб зрозуміти, в яких випадках потрібно охороняти види, щоб їхня чисельність збільшилася.

 

На Заході немає протиставлення полювання та зоології взагалі. Якщо у нас є десь тварина зі сказом, звертаються до мисливців. Якщо робити все правильно, з розумом, то буде забезпечено оптимальну чисельність тварин. 

 

Орнітологам протягом приблизно 200 років доводилося бути мисливцями. Коли складали фауністичні списки різних регіонів, тобто дивилися, де види мешкають, орнітолог мав здобути птаха, зробити з нього тушку і передати потім в музей для досліджень або для зберігання у фондах.

 

Колись навіть була така фраза: «Немає тушки – немає виду». Особливо цікаві ситуації, коли, наприклад, років сто тому орнітолог казав, що бачив червонокнижний вид, а йому відповідали: тушки немає, то нічого і не бачив. Або навпаки. Тушка є, підтвердження є, але виду вже немає. Зараз від цього відійшли, зокрема завдяки дуже якісній апаратурі: зорові труби, біноклі високої якості, фотоапарати. Зараз достатньо фотофіксації. Або якщо це дослідник-професіонал, то достатньо його репутації. Якщо фахівець був в експедиції і каже, що бачив цей вид, то йому апріорі вірять на слово. Є спеціальні орнітологічні методики, це не просто пішов і побачив.

 

Для вивчення деяких видів можуть брати дозвіл на науковий відстріл, навіть у сезон гніздування, коли полювання заборонено. Але сьогодні це роблять дуже рідко. І в Україні, наскільки я знаю, вже давно такі дозволи не брали. Мені здається, що це правильно, бо немає критичної необхідності в сезон тиші стріляти птахів, які зараз на гніздах. 

 

ТЕКСТ: Дар'я Кузява
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: