1.06.1981

Дорогий сину, мамо Валю,

я Вам обіцяв зреферувати прецікаву (як на мене, філолога) статтю Абдуса Саляма про останній задум Ейнштейна. Абдус Салям – директор міжнародного центру теоретичної фізики в Трієсті, лауреат Нобелівської премії. Так от: він пише, що Ейнштейн – найбільший геній 20 ст., а, можливо, і всіх часів (тобто, скільки існує людина, а це, як відомо, 12 тис. років – дві нашої ери, а 10 – від останнього льодовика). Салям пише, що Ейнштейна могло б і не бути (тобто, він міг би і не виявитися), коли б народився у малорозвиненій країні. Але він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених світу. Але і тут: вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він «провалився» на іспиті і, отже, не став інженером. На велике щастя для науки (інакше був би інженер Ейнштейн, а не геній). Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його здібним студентом. Перебиваючись у житті сяк-так, бідуючи, він 1901 року написав працю наукову – її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський університет визнав її незрілою. Ейнштейн живе у біді, працює в якомусь бюро, не маючи ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився – через серію невдалих спроб. Слава Богу, що він провалювався і не став доктором: інакше б не було генія. Пишу я це все для того, щоб Ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава наука – в кінці подорожі, а не спочатку. Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І – значно цікавіша. І другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, отже, і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене. Ще: цікаве буває одне – для споживача, друге – для учасника, творця, автора. Скажімо: грати в футбола – цікавіше, ніж дивитися гру? Як гадаєш?

Тепер про статтю: автор пише, що вчені дошукуються першопричини, однопричини живого, сущого. І вони шукають за цим одним – Богом, духом, і т.д. І вони об’єднують сили, що діють у світі. Так, 300 р. тому Ньютон об’єднав сили тяжіння земного (чому падає яблуко) і сили тяжіння небесного (чому планети, прагнучи впасти на Сонце, не падають, а, ніби на нитці, кружляють довкола Сонця). Сили тяжіння – це гравітація. Через 200 років Максвелл об’єднав сили електричну і магнетичну, показав, що світло – одне із проявів цієї єдності. Правда, цікаво? Світло – прояв єдності електромагнетизму.

1905 р. Ейнштейн об’єднав поняття простору і часу. Він довів, що ньютонівська гравітація є проявом кривизни єдиного просторо-часу. Правда, цікаво? Коли енергетичний потік руху (позначимо його як Е→) зігнути в коло (як Е), то ця енергія в колі буде, певне, прагнути зміститися і вліво (тобто всередину), і вправо (тобто назовні). Зрозуміло, що перший рух – доцентровий (тяжіння), другий – відцентровий (є теорія, що всесвіт розширюється, тобто розростається, піддавшись цьому рухові назовні, вправо).

Так ось: об’єднавши простір і час, Ейнштейн захотів приєднати до просторо-часу і електромагнетизм – все геть ув одне, як єдине енергетичне ціле. Отже, Ейнштейн об’єднав гравітацію, простір і час, захотів долучити сюди й силу електромагнетизму (чи нема зв’язку між електромагнетизмом і гравітацією). Але поки спинимося на єдності гравітації, простору і часу. Зобразимо це як серію умовних концентрів: Уже знаємо, що всі тіла рухомі (рухаються) і всі взаємодіють. Коли по цих орбітах бігають якісь умовні тіла (планетики), то, відома річ, вони не мають своєї ваги (їх не можна зважити, як ковбасу в магазині). Замість ваги вони мають м а с у = гравітаційний заряд. Від чого цей залежить? Від ваги (яку можна тільки приблизно уявити, бо не можна зважити), від величини орбіти, швидкості руху, сусідства і взаємодії з іншими орбітами. Візьмем будь-яку з цих орбіт (хай одна з них буде Земля). Який простір вони мають руху? Орбітальний, тобто, кривий (прямої лінії руху немає). А який час? Свій, власний. Цей час, певне, визначається тим, як скоро предмет руху зробить коло повне, тобто, замкне одне і почне друге. Так? Від чого ж залежить цей час? Від величини орбіти і швидкості руху (напевне ж: чим менша орбіта, тим «повільніший» час, чим вища швидкість, тим цей час «швидший“). А що таке орбіта? Це простір руху. Отже, час залежить від простору. А що таке швидкість? Регулятор системи (аби тіло оберталося так, щоб не «впасти» на центр А і не зірватися з орбіти, піддавшись відцентровим бажанням (уявляй, що Ти обертаєш гайку на шнурку).

Далі: кожне тіло на своїй орбіті рухається, взаємодіючи з іншими тілами на інших орбітах. Тому, напевно, за один і той же умовний відтинок часу тіла проходять різні відстані (я це позначив на малюнку як різної довжини дуги). Коли це шматки простору, утинки його, то вони різні. Отже, один і той же час вимірюється різною довжиною на різних орбітах. Отож, людина, звикла до земної течії часу, буде інакше чути цю течію (чи швидшу чи повільнішу) на інших орбітах. Так само – і відстань. Звичайний 1 км. – він може бути «довший» і «коротший» у русі (“довший» – на повільній орбіті, «коротший» – на довгій). Отже, на великій орбіті можна прожити значно довше життя за один і той же умовний земний день, скажімо. Так, до речі, і в житті: чим наповненіше життя трýдом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І – навпаки. Отож, краще вирішення проблеми геронтології (подовження життя) – не губити часу, а наповнювати його роботою, працею, зусиллям […].

Дякуємо Дмитру Стусу за дозвіл опублікувати лист.