fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Блог — 17.05.19
ТЕКСТ: Наталія Атамась
Ілюстрації: Depositphotos
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Ти не більш ніж тварина?

Біхевіористи завжди здавалися мені садюгами. Будучи нормальним «біологом-польовиком», який ані секунди не міг уявити себе в білому халаті в лабораторії, я завжди вважала, що вивчати поведінку тварин можна тільки в «полі», у їхньому справжньому середовищі існування, серед усього комплексу неконтрольованих факторів, що впливають на тварину й на дослідника також.

Ну в крайньому випадку – зоопарк зі збагаченим середовищем. А запроторити нещасну тварину у пластиковий лабіринт, не годувати її, примушувати плавати й бити струмом – що то за дурня для вивчення поведінки? Нічого не маю проти, звісно, коли це роблять фізіологи та нейробіологи, вивчаючи мозкову активність, гормони з біохімією під час стресу тощо. Щоб вивчати стрес, тварину, на жаль, треба піддавати стресу, тут зрозуміло. Але вивчати так «нормальну поведінку»?

 

У 20-ті роки ХХ століття біхевіоризм домінував у науковій, психологічній та біологічній думці по всьому світу. Вигадали його психологи, які вже просто не знали, як позбутися ненауковості й суб’єктивності свого вчення. Суть біхевіоризму того часу можна звести до формули, що вся поведінка тварин і людини визначається лише комплексом «стимул – реакція». Вдарили тебе струмом (або налякали голосним звуком) – злякався, вивчив, більше за смачним яблуком не потягнешся. Ніяких більш складних процесів мислення, ба більше – свідомості в організмі немає і бути не може, бо ми ж так і до існування душі договоримося!

 

Біхевіористи вважали, що за допомогою простої формули «стимул – реакція» з людського немовляти можна зробити кого завгодно: хоч злодюжку, хоч професора, незалежно від його здібностей та уподобань. Беррес Скіннер – найвідоміша постать біхевіоризму всіх часів – до останнього вірив, що за допомогою цього вчення можна зробити з людей «щасливих та ефективних громадян». Що вже казати про нещасних тварин – це ж не більше, ніж «декартові автомати», з них взагалі можна зробити що завгодно. Насправді ні.

Ціла армія біхевіористів так і не змогла змусити голубів пройти «дзеркальний тест» – базовий експеримент на самоусвідомлення «я – це я», якому не треба вчити сорок, слонів, мавп та чотирирічних дітей.

А щодо поведінки людини, то все це настільки тхне євгенікою, «звичайним фашизмом» й іншими прекрасними речами, що я залюбки читаю різні анекдоти про біхевіористів у науково-популярній літературі, що присвячена вивченню поведінки тварин.

 

У чудовій книжці Бориса Жукова багато написано про одного з найвизначніших біхевіористів 20-х років, американця Джона Вотсона, який проголосив, що не існує централізованих самостійних механізмів мислення й свідомості у мозку. Є тільки більш-менш складні реакції на подразники середовища, які мозок просто транслює, як телефонна станція. З деякою зловтіхою я прочитала далі, як Вотсон закохався у свою аспірантку, покинув заради неї сім’ю, і був усунутий з усіх постів та посад дуже пуританським у ті часи, скандалізованим такою поведінкою науковим товариством. Чи він справді вважав, що Розалі Райнер – не більше, ніж потужний стимул, який перекрив для нього всі інші стимули –  цькування та наслідки суспільного осуду в рамках тодішнього уявлення про мораль? А те, що він відчував до неї, – не більше, ніж «реакція організму» без втручання психіки, уяви, свідомості?

 

Сучасні послідовники, які люблять поблажливо розповідати про те, що любов і прихильність – не більше, ніж дія двох гормонів у організмі, – почитайте історію Вотсона та взагалі біхевіоризму. Дуже повчально!

Набагато веселіший анекдот є у книжці мого улюбленця – зоолога Франса де Вааля. Це історія про те, як у 50-ті роки ХХ століття біхевіористичний підхід намагалися застосувати до шимпанзе у Національному центрі приматології у Єрксі. З погляду цього підходу, щоби стимул у вигляді харчового підкріплення діяв добре, тварина має бути голодною. Співробітникам центру не дуже сподобалась ідея дати мавпам замість імен номери та для стимулювання участі в експериментах не годувати їх. Вони саботували – підгодовували шимпанзе уночі. Біхевіористи не протримались у центрі більше двох років. Я реально сміялася з цієї цитати у Скіннера: «Колеги зірвали наші зусилля щодо приведення шимпанзе у задовільно голодний стан». Ну і слава Богу.

 

Я поважаю редукціонізм. Без нього у науці – нікуди. І розумію спрощення. А також я знаю, що сума частин не завжди дорівнює цілому. І найпростіший – не означає кращий чи більш правильний.

 

Я часто чую, як люди, далекі від вивчення зоології та біології, говорять щось на зразок: «Людина – це не більше, ніж тварина». Здається, що тут хибне? Адже людина – це справді тварина. Проблема у цьому впевненому «не більше, ніж…». Бо далі йдуть висновки, ідіотські притягання за вуха ієрархій, шлюбних стратегій, еволюційних пристосувань у тваринному світі до людини, зведення нанівець головного – люди, певно, тварини, але дуже, дуже складні тварини. Скіннер назвав свою монографію «Поведінка тварин», хоча писав лише про щурів і голубів. Але не можна все і вся звести до лабораторного білого щура біхевіористів. Не можна порівнювати поведінку голуба й шимпанзе. Не можна так просто пояснювати людську поведінку та стосунки аналогіями з мавпами, щурами чи бджолами.

 

Охочі поговорити в мережі про «природну» полігамію у чоловіків, соціальні наслідки відмінностей у мозку між різними групами людей і про те, що любов і емпатія – це просто комбінація двох гормонів і «не більше ніж…». У мене для вас дуже погані новини. Цей світ, людина, стосунки, соціум, все, що вас оточує, – набагато складніші поняття, ніж вам зручно собі уявляти.

 

Закінчуйте з цим мотлохом 1920-1940-х. Почитайте вже щось нове. Виходьте з коробочки.

Наталія Атамась – зоологиня, Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАНУ.

ТЕКСТ: Наталія Атамась
Ілюстрації: Depositphotos
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: