fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Наука — 04.08.20
ТЕКСТ: Євгеній Осієвський
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Марк Бонта: «В багатьох країнах бути захисником довкілля значить підписати собі смертний вирок»

У 2017 році професор Пенсильванського університету Марк Бонта очолив дослідницьку групу, котра довела, що принаймні три види хижих птахів у північній Австралії навмисне застосовують вогонь під час полювання. Відкриття набуло світового розголосу й облетіло шпальти найвідоміших видань – від Washington Post1 до New York Times2; від Newsweek3 до National Geographic4. Куншт розпитав науковця про обставини дослідження і про те, навіщо географам засновувати фестивалі, чому предки сучасних людей могли навчитись у чапель і як це – хоронити колег, які відмовились мовчати.  

На прохання героя йому було надано право попереднього перегляду матеріалу. Професор Бонта не вносив до тексту інтерв’ю суттєвих змін, але наголосив, що не зміг би так само вільно говорити на деякі теми у публікації іспанською чи англійською мовами.

 

То яка там у вас наразі ситуація? Довкола смерті Джорджа Флойда, я маю на увазі. Протести досі тривають? (Інтерв’ю записане 5 червня 2020 року – прим. ред.)

 

У Пенсильванії, де я живу, є два великих міста – Філадельфія та Пітсбург. В обох було досить багато акцій. Особливо у Філадельфії, де відносини поліції з місцевим населенням історично складались дуже погано. У столиці штату (місті Гаррісберг – прим. ред.) також відбувались заворушення з великою кількістю насилля. А тут, у маленьких та університетських містечках, були виступи від кількох людей і аж до тисячі, але все проходило абсолютно спокійно. Знаєте, медіа говорять про це мало, але навіть у великих містах на кшталт Нового Орлеану протести були повністю мирними. 

 

Поговорімо про ваші дослідження, зокрема ту дивовижну статтю про «вогнеяструбів» 2017 року. Перше, на що я звернув увагу, – чудернацький перелік авторів. Наскільки я зрозумів, до списку входять антрополог, захисник прав аборигенних спільнот, пожежник. Ви були записані як член кафедри математики чи щось таке… Як ця мішанина з людей взагалі зібралась разом?

  

(Сміється.) Захопливе запитання. Знаєте, я дав мабуть з сотню інтерв’ю про це дослідження, але ніхто ніколи таким не цікавився.

 

Врешті-решт, я культурний географ, а це дуже крос-дисциплінарна спеціальність. Я ніколи в житті не працював на кафедрі географії. Так влаштована академічна наука.

 

Справжнім двигуном цього проекту був Боб Ґосфорд. Я зібрав матеріал докупи й написав статтю, але він весь час перебував на місці у Північній ТериторіїПівнічна територія ‒ федеральна територія у складі Австралії, займає центральну північ континенту. Його знання та досвід роботи юристом серед аборигенних спільнот виявились просто безцінними. В тій частині Австралії корінні мешканці контролюють значну частину земель, а Боб працює з ними, захищає їхні права, записує свідчення, розслідує судові позови. Він дуже добре вміє спілкуватися з людьми. До того ж він журналіст і птахолюб-ентузіаст. З нього все й розпочалось.

 

Ще серед авторів був мій студент, антрополог… Хто там ще… Пожежника й фотографа ми додали, бо вони бачили, як птахи розносять вогонь, на власні очі. У списку немає корінних австралійців, бо ми працюємо разом з ними над статтею, котра лише готується до друку, а процес отримання дозволів на використання традиційного знання набагато складніший.

 

Могли б розповісти нашим читачам, як влаштована система аборигенного «авторського права»? Питання про те, кому яке знання належить, що можна, а що не можна поширювати – чи було це проблемою?  

 

Багато хто розпочинає дослідження з того, що отримує дозволи на найвищому рівні – від університетів, грантових агенцій, органів влади. Щойно підписи зібрано, вони вирушають на тубільську територію і думають, що можна одразу починати говорити з людьми. Насправді це так не робиться. Найважливіше – спілкуватись безпосередньо з громадами. До того ж все дуже залежить від країни.

 

Корінні австралійці Північної Території охоче співпрацюють з науковцями. З багатьох причин. Вони, зокрема, зацікавлені в тому, щоб порівняти свої священні знання Сновидіння з даними археології про наскельні малюнки та іншими набутками західної науки. Вони самі займаються впорядкуванням й охороною земель, бо вони є їхніми власниками.

 

 

Сновидіння або Час Сновидінь (англ. Dreaming, Dreamtime) – сукупність вірувань австралійських аборигенних культур про епоху діяльності легендарних предків, тварин та надприродних істот котрі пізніше перетворились на частини ландшафту континенту. Водночас Сновидіння – не лише щось, що «сталось» у прадавньому минулому, а й щось, що безперервно відбувається на глибшому рівні реальності, джерело етичних норм, на які мають орієнтуватись люди. Один з пропонованих варіантів перекладу – Завждискрізь.

 

«Авторського права» як такого немає, але є питання відповідальності, якщо ти хочеш ще колись з ними співпрацювати. До того ж треба встановити довірливі стосунки. Завдяки тому, що Боб Ґосфорд комунікував у минулому з багатьма з цих груп, вони дозволили супроводжувати їх до місць, куди чужинцям зазвичай заборонено заходити без спеціальних дозволів. Тому в Австралії особисто в мене немає ніякого досвіду контактування з бюрократією. Ми узгодили все на міжособистісному рівні.

 

А от у Мексиці кілька років тому стався геть інший випадок. Я знав, що, аби співпрацювати з корінними групами, потрібно домовлятись з муніципальною владою. Йдеш в один з офісів мерії, маєш принести з собою лист, дослідницьку пропозицію іспанською, пояснити, що зібрався робити, потім тобі видадуть інший лист, і аж після цього можеш вирушати у потрібне село. І от ми одного разу пройшли через все це й потрапили до селища майя. Як виявилось, місцеві жителі вважали мера корумпованим і не визнавали його. Вони зізнались, що якби зі мною не було студентки тубільного походження, нас не стали б слухати.

 

В Австралії всі знають англійську, принаймні як другу, третю чи яку там мову. Та навіть попри це, виникає багато складнощів. Коли говориш з людьми, потрібно обов’язково запевнити їх, що вони зможуть у будь-який момент видалити з запису речі, котрі розповіли. Підписи теж часто не працюють. Якщо попросиш респондентів підписатись у дозволі, вони відмовляться, проженуть тебе, бо вони знають: якщо поставлять десь підпис, у них щось обов’язково відберуть. Письмові дозволи, скажімо, часто взагалі викликають образи. А ще в Австралії є так звані традиційні власники, яким належать різні аспекти священних предметів чи ритуалів. Маєш впевнитись, що є дозволи від них. Не можна робити фото без попереднього узгодження. Не можна використовувати зображення померлих людей. Журнали сьогодні вимагають, щоб усі тубільні автори підтвердили, що таємні знання не були опубліковані без їхньої згоди. Процес дедалі більше ускладнюється, але це тому, що багато інформації, якою вони володіли протягом десятків тисяч років, було викрадено.

 

У них, наприклад, є ритуали, пов’язані з перенесенням птахами вогню, але ти не можеш дивитись на відеозаписи сорокарічної давнини, бо там зображені люди, котрі вже померли. Ритуали можна провести знову, але нам, стороннім, заборонено їх бачити. Тоді вони запропонували організувати спеціальну версію, призначену для чужинців – для людей, що не належать до їхніх кланів чи угруповань (moieties). Корінні мешканці завжди готові співпрацювати, та на все це потрібен час. Принаймні у Північній Території.

 

А ще вони були зацікавлені в тому, щоб цей матеріал дістався до публікації, бо тепер їх не будуть звинувачувати щоразу, як вогонь пошириться на землі, які аборигенні рейнджери мають контролювати.

 

Чи відомо, наскільки значним є вклад цих птахів-паліїв у австралійські лісові пожежі на кшталт тих, з яких почався 2020 рік?

 

По-перше, ті пожежі були в південній частині Австралії, а не північній. Там живе значна частка населення, вони люблять свої розкішні національні парки, порушують природні вогневі режими, тому накопичується багато сухостою. Щось схоже свого часу трапилось тут, у Сполучених Штатах, в національному парку Єллоустоун. Всі довго боролись з природними загораннями, але зрештою ліси перетворились на справжні порохові бочки. Й потім, коли пожежа все-таки трапилась у 1988 році, вони вигоріли дотла. Але й у Північній Території пожежі теж стають частішими. Почасти через зміни клімату, мабуть.

Бурий сокіл (Falco berigora). Один з видів птахів, що застосовують вогонь у Північній Території Австралії.

Тому дуже складно сказати, наскільки тут задіяні птахи. Це вміння (переносити вогонь – прим. ред.) не є дуже поширеним, і його складно відстежити. Воно асоціюється з певними територіями, певними групами пташок та певними порами року. Ми ще не знаємо точно, передається ця навичка спадково чи птахи навчаються їй одне у одного. Свідчень з південної Австралії про те, що птахи починають пожежі, у нас немає. Навряд чи це дуже поширений тип поведінки. Розумієте, сказати, що вони масово займаються підпалами було б… Ви заглядали у додаткові матеріали до статті? Не знаю чи звернули увагу, але місцеві мешканці називають цих пташок «гівняструбами» (shit hawks).

 

Так!

 

Не аборигенне населення – власники ранчо, наприклад. Вони не люблять їх, відстрілюють. Навіть деякі орнітологи вороже ставляться до птахів, котрі є паразитами чи шкідниками. А ці соколи й шуліки якраз можуть бути гніздовими паразитамиГніздові паразити (англ. brood parasites) – тварини, що використовують тварин іншого чи свого ж виду, аби вирощувати потомство. Найвідоміший гніздовий паразит серед птахів, що мешкають в українських широтах – зозуля. чи агресивно себе поводити. У США вже є програми з винищення диких пташок, котрі шкодять худобі. Тож ми не хотіли, щоб їм у провину ставили ще й це.    

 

Я майже переконав себе про це не питати, але якщо ви вже самі згадали… Ця назва, «гівняструби», звідки вона взагалі? Це з лексикону білих поселенців?

 

Знаєте, у Північній Території існує своєрідний тип культури бушу, в США ми б назвали її «реднеківською». Вона популяризована голлівудським кіно. Я не можу про все розповідати, але частина тамтешніх людей не люблять природозахисників. Натяки на це можна побачити скрізь. А ще там багато використовують матюки. Така складова місцевого способу життя. Це суворе місце. Якщо не знаєш, що робиш, ти там не виживеш. Щось на зразок Аляски в Сполучених Штатах, останній фронтир, так би мовити.

 

Коли туди прийшли білі поселенці, вони значною мірою влаштували геноцид. Було багато несправедливості. Але зараз там налагоджений прямий зв’язок з Канберрою, і це дозволило впровадити багато прогресивних законодавчих ініціатив у Північній Території. Це одна з причин того, чому значною її частиною зараз керують корінні спільноти. В Австралії є багато прецедентів повернення земель тубільному населенню – нечувана річ для США. Але ці законодавчі ініціативи викликали величезну хвилю невдоволення. Тут варто нагадати, що йдеться про суспільство, котре, наприклад, впроваджувало цілеспрямовану політику вилучення дітей, батьки, яких були білими, а матері – аборигенками. Так зване Викрадене ПоколінняВикрадене Покоління – діти, що постраждали від політики австралійської влади, яка тривала з початку ХХ сторіччя до 1970-х років. Згідно з нею, влада вилучала дітей аборигенів під приводом їхнього «захисту». Тож там і досі існує неймовірний расизм та величезна кількість проблем у тубільних громадах: наркотики, домашнє насилля тощо. Отак вони цьому й дають раду. Як я й сказав, там дуже жорстке, невмолиме середовище. Якщо спілкуєшся з людьми, почуєш багато непристойностей.   

 

А цей термін ідеально пасує, бо люди там можуть сказати щось типу «гівняний прибережний чагарник» (shit coastal scrub). Як корінні мешканці, так і переселенці. Це аж ніяк не ввічливе міське суспільство. Один з анонімних рецензентів нашої статті написав, що не вважає, що це слово треба застосовувати. Я у відповідь сказав, що це одне з найпоширеніших понять, і ми не могли його не записати. Там побутують багато назв, які різатимуть око західного читача, і дослідники їх часто не записують, бо бояться образити свою аудиторію.

 

У статті ви підводите читача до здогаду про те, що, можливо, наші предки навчились використовувати вогонь, спостерігаючи за тим, як це роблять птахи. Наскільки це ймовірне припущення?

 

Або вони навчились у нас. В Австралії ми можемо й досі спостерігати залишки того, що досить умовно називають «найстарішими у світі культурами». Йдеться про суспільства, які не перейняли релігії західного типу чи сільське господарство, яким ми звикли його уявляти. У їхніх віруваннях немає богів. Вони не одомашнили жодну рослину, бо вони приручали увесь ландшафт одразу за допомогою вогню та інших технік. Ці культури й досі виглядають так, як людство виглядало до виникнення держав та інших інституцій, умовно кажучи, десять тисяч років тому.

 

Людське існування не було відокремленим від довкілля. Це штучне протиставлення. Нам це пояснив чоловік, котрий вважав себе яструбом; сказав: «Ви щойно сюди потрапили, тож маєте зрозуміти, що рослини та тварини не вищі й не нижчі за нас. Ми з ними пов’язані, ми слухаємо їх, ми спілкуємося з ними, а вони спілкуються з нами». А ще вони вірять у зв’язок між снами, видіннями, символами довкола… Тож комунікація людей з іншими видами була нормою, і навчатись у них теж було нормою, адже всі види спілкуються одне з одним, взаємодіють, а інколи навіть піклуються одне про одного. Цілеспрямовано. І розподіл, який протиставляє одні види іншим, – напрочуд західна ідея.

 

Ми еволюціонували, навчаючись у інших тварин. У мене є друг, Роб Фергюс, який багато розмірковує про такі речі. Наприклад, те, як ми винайшли певні типи рибальства. Він вважає, що це могло статись завдяки спостереженням за деякими видами чапель. Є багато подібних прикладів. Теорію про те, що ми підгледіли застосування вогню у пташок, не можна підтвердити чи спростувати, але чим вона гірша від інших спекуляцій, які сприймаються як доведений факт, хоча теж не мають доказів? Уявлення, що люди одного дня сіли разом, винайшли вогонь і почали його за собою скрізь тягати, сміховинне. Вогонь вже був у довкіллі завдяки блискавкам чи виверженням вулканів, чи іншим схожим процесам.

 

Ми не стверджуємо, що пташки навчились добувати вогонь з нуля. Але й люди теж не вміли цього робити протягом бозна-скількох десятків чи сотень тисяч років.

 

Інший ваш проєкт, який мене захопив, – це дослідження… тіусінта? Це ж так вимовляється?

 

Ні. Слово складається з двох частин – «teo» значить «божество», а «sinte» – качан кукурудзи чи пшеничний колос. Tiusinte – це така трав’яниста рослина. Мене вчили, що це спільний предок маїсу. Маїс досить унікальний серед одомашнених рослин, бо вченим досі не вдалось пояснити, як з невеличкого туісінте, більше схожого на звичайну траву, отримати велетенські качани кукурудзи. Вдалось віднайти першу мутацію в ланцюжку, але що трапилось далі, досі невідомо. Мене здивувало, що у двох різних кінцях Мезоамерики – Гондурасі на півдні та північно-східній Мексиці на півночі – це ім’я не застосовується взагалі. «Тіусінте» називають не траву, а саговники, котрі не мають жодного генетичного зв’язку з маїсом.

 

Їхні шишки виглядають майже ідентично до качанів маїсу – тож, може, хтось просто помітив цей зв’язок. А потім ти усвідомлюєш, що хоч саговники смертельно отруйні, люди винайшли, як їх можна їсти, й роблять це вже сім тисяч років у Австралії й ще довше – в інших куточках планети. Все це мене захопило, тож я почав їх вивчати. Сагові пальми неймовірно важливі для еволюційних біологів, аби досліджувати походження таких процесів як запилення комахами. У них божевільно складний геном з великою кількістю цікавих пристосувань, тож я почав займатись ними, бо ніхто не писав про сучасне використання саговників людьми.

 

Вони перебувають в небезпеці через ландшафтну торгівлю, через те, що їх використовують як декоративні рослини. Що робить їх ще більш захопливими. У підгрупі цих саговників всього 360 видів. Це при тому, що еволюціонувати вони почали, здається, ще у Пермському періодіПермський період – останній геологічний період палеозойської ери, який тривав приблизно 290-252 мільйони років тому. Ростуть в дуже маленьких кількостях. Попри це, скрізь, де вони контактують з людьми, населення йде на ризик – буквально ризикує життям! – щоб з’ясувати, як видобути з саговників токсини, і споживає їх у їжу.

 

І хоч генетично сагові пальми аж ніяк не можуть бути предками маїсу, їх так називають. А одомашнення ж ніколи не зводиться лише до генетики. Спершу люди завжди вирішують приручити тварину чи рослину з якоюсь метою. Це не трапляється ненароком. А зважаючи на зв’язок між маїсом та саговниками у головах людей…

 

Тож ми провели багато досліджень на корінних територіях, зокрема в північно-східній Мексиці. Працювали з групами Теенек Майя (Teenek Maya) та Науа (Nahuas). Вражає, що вони вірять, ніби сила зернових, сила маїсу пов’язана зі смертельно отруйною рослиною, котра росте в полі і не має до них жодного стосунку з точки зору біології. Їхні відносини з саговниками дуже складні. Тож я працював разом з корінною студенткою свого мексиканського колеги. Їй вдавалось легко потрапляти всередину цих спільнот і розпитувати людей про їхні вірування та практики.

 

А ще ви, якщо не помиляюсь, заснували там фестиваль?

 

Ні, не зовсім. Спочатку я працював у Гондурасі, але потім перемістився до Мексики, бо у Гондурасі значну частину аборигенного знання вже втрачено. Ця історія розпочалась десь у 2000 році. Мені розповіли про існування цієї вражаючої пальмоподібної рослини з шишками вагою 20, 30 чи навіть 40 кілограмів. Я почав думати не лише про назву, а й про те, що на цій території через бідність десь 40 тисяч людей і далі харчуються саговниками й не соромляться цього. В багатьох місцях це їжа голодних років, населення вдається до неї лише під загрозою голоду. А тут її споживають щороку. І використовують у поховальних ритуалах. Існує багато зв’язків між саговниками та символікою смерті й відродження. Отже, місцеві їх їдять і ставляться до них з повагою – завдяки цьому рослинам і вдається вижити. З них виготовляють найрізноманітніші страви – тамале (tamales), наприклад.

 

Тож на початку нульових ми закінчили наші розвідки у Гондурасі, так би мовити, витягнули звідти все, що можна було. Але зважаючи на те, що дослідження фінансував один з найбільших американських ботанічних центрів, Ботанічний центр Монтгомері, я наполіг, щоб частину бюджету спрямували на забезпечення залучення місцевих громад. Коли мені запропонували очолити експедицію для відкриття нових видів саговників я, звичайно, погодився, але наголосив, що потрібно переконатись, що ми беремо до уваги відносини між рослинами та людьми. Якщо хочеш їх зберегти, маєш забезпечити зв’язок зі спільнотами, переконатись, що люди розуміють цінність цих організмів для тамтешніх екосистем. Тож ми багато спілкувались з медіа, опублікували детальний звіт про експедицію англійською, який потім переклали іспанською. Ботанічний центр надрукував кількасот копій, ми надіслали їх до кожного віддаленого поселення, де довелось працювати. Це не дуже частий сценарій. Теоретично, ти завжди повинен повертати результати дослідження громаді, у якій ти їх отримав, але зазвичай так не трапляється. Тож після цього у людей було багато прекрасних ідей, як зберегти ці традиції і популяризувати їх.

 

І от одного дня я отримав від когось повідомлення чи електронного листа з першого фестивалю саговників. Це трапилось через кілька років після того, як ми опублікували статтю у 2006. Люди почали організовувати фестиваль на честь сагових пальм у своїй громаді, надали йому розголосу, стали запрошувати відвідувачів. Конкретно у цього селища раніше не було щорічного свята врожаю на кшталт тих, котрі влаштовують на честь апельсинів чи манго. Там ще зазвичай обирають королеву врожаю, організовують різні змагання на зразок перегонів на биках. Тож тут заснували фестиваль саговників і почали проводити його щороку. Тому не можу сказати, що я його започаткував, але місцеві мешканці мене запросили, заплатили за мій квиток на літак, прийняли й підтримували, щоб я міг задокументувати все, що відбувається. Знаєте, приємно бачити, коли ти витрачаєш на щось кілька років і досягаєш того, що популяції рослин принаймні у цьому регіоні добре захищені, а люди цінують їх більше, ніж цінували раніше. Така от історія успіху в царині збереження видів. Не дуже поширене явище у сучасному світі.

 

А потім у все це втрутилась політика. Вашим дослідженням у Гондурасі поклав край державний переворот?

 

Спочатку я працював на американську організацію Peace Corps (з англ./укр. Корпус миру). Ідея полягала в тому, щоб, співпрацюючи з місцевими мешканцями, дати поштовх проєктам, а не створювати залежність. Бо часто, хоч у людей і є ідеї, вони не можуть просто піти у владний орган у столиці і зробити так, щоб їхні плани втілились. Там довкола багато расизму, багато класової зневаги (classism). Тому саме іноземці, люди з інших спільнот, часто стають каталізатором змін. Після того, як вони йдуть, якісь ініціативи розвалюються, інші приживаються…

 

Я намагаюсь сказати, що після державного перевороту у 2009 році Гондурас перетворився на одну з найнебезпечніших країн світу. Через кілька років туди почали стікатись наркотики, і ця частина континенту стала головним зв’язковим вузлом між Колумбією та Мексикою. Гондурас перетворився на воєнну зону! Незадовго до цього, майже одночасно з переворотом, ми опублікували статтю5 на підтримку дослідників і захисників довкілля. Багато наших колег були екологами. Навіть не обов’язково корінними мешканцями, просто місцевими, яким було не байдуже і які вже відчули на собі загрозу бо… (Пауза.) У Гондурасі, як і в багатьох країнах, бути захисником довкілля значить підписати собі смертний вирок. Так само й журналістом. Протягом п’яти років у Гондурасі вбили більше екологічних активістів та журналістів на душу населення, ніж будь-де у світі. Країна набагато обійшла більш відомі приклади, як-от Пакистан, Мексика та Бразилія. Я втратив багатьох друзів. Втратив стількох, що я… (Пауза.) Я повністю припинив працювати в Гондурасі, бо обставини стали нестерпними.

 

Що ж до саговників… ними займається достатня кількість людей. Може, фестиваль доводиться скасовувати якогось року, але поки є люди, які там живуть і опікуються ними незважаючи ні на що. Ми написали у статті про те, що… (Глибокий видих.) коли працюєш з людьми, які є співавторами і яких легко ідентифікувати як екологічних активістів, маєш бути дуже обережним. Це звучить як дуже хороша річ, поки в тебе в країні не стається військовий переворот. Це і трапилось в Гондурасі. Протягом якогось недовгого періоду влада вистежувала людей, перебирала архіви. Взагалі-то ця інформація має бути секретною, але ти зобов’язаний подати свої дослідницькі нотатки до національного архіву. Влада просто їх знищувала. А ще вона вишукувала імена людей, котрі їй заважали. В таких умовах ми й написали нашу статтю. А потім стало настільки гірше, що… (Пауза.)

 

Знаєте, все це підкреслює, як небезпечно бути захисником довкілля. Працюючи в Мексиці, ми приховуємо місця розташування рослин і поселень. Це не така велика проблема, коли працюєш з саговниками, як це було в Гондурасі. Але маєш приховувати інформацію, бо колекціонери часто проглядають наукові статті і якщо з’ясують, про яку територію йдеться, можуть заплатити місцевим, щоб використати рослини чи навіть повністю викоренити їх задля перепродажу. Є багато божевільних, які колекціонують саговники. Але там з цим не пов’язана небезпека насильства.

 

А от в Гондурасі є ціла купа причин, з яких суспільство фактично розпалося й люди ведуть боротьбу за будь-який ресурс. Панує анархія. Це жахливо, але навіть там саговники та пов’язані з ними практики все пережили. Ситуація потроху заспокоюється, місцевий університет наразі займається проєктом та природоохороною, провадяться дослідження, виходять у друк публікації. Але людей, з якими працюєш, завжди потрібно захищати. Що надійніше, то краще. Сподіваюсь, я відповів на ваше питання.

 

Марк Бонта

Інший, новіший, але теж суперечливий проєкт – відкриття так званого «загубленого міста» в Гондурасі (Професор Бонта сміється). Який стосунок ви маєте до нього і що про нього думаєте?

 

О, там справжнє осине гніздо. З якогось моменту мені навіть почали надходити смертельні погрози. Я втрутився у цю історію з кількох причин. У Гондурасі зараз дуже корумпований режим, корумпований настільки, що фактично фінансується наркоторговцями. Якщо називати речі своїми іменами, це диктатура, де майже не залишилось ніяких прав людини.

 

Було кілька людей, котрі стверджували, ніби знайшли Біле Місто посеред джунглів. Це щось типу місцевої Атлантиди – завжди є хтось, хто її шукає. Вони наробили багато шуму в медіа і переконували, ніби нарешті його ідентифікували. Але якщо придивитись зблизька, все це було дуже сирим і підозрілим. По-перше, вони не згадали про те, що місцеві корінні жителі знали про це місце – не згадали взагалі, жодним словом. До того ж кілька антропологів і археологів висловили свої застереження. Не те, щоб руїн не існує насправді. Може, навіть є кілька, про які хтось раніше не знав. Але не корінні жителі.

 

Історії, які ці відкривачі розповідали ЗМІ, дуже чітко відповідають схемі. Вони просто стерли будь-яке місцеве знання, будь-яке знання тубільних спільнот. Конкретно в цьому випадку стерли ще й кілька століть історичного та географічного знання, архівних записів. Решту просто вигадали. Але найсильніше дратує навіть не це. Найсильніше дратує робота одного дуже відомого журналіста, який писав про цю історію й навіть випустив про неї книжку. Я її рецензував. Книжка дуже вільно поводиться з фактами, й ми, спільнота археологів та істориків з Гондурасу та з-за кордону (я був єдиними географом, що опинився у ній, бо працював роками на тій території), публічно критикували проєкт. Сподівались, що це вийде у площину академічної дискусії, організовували панельні обговорення на наукових конференціях. Деякі дослідники пристали на бік «відкривачів» через гроші, які вони пропонували. Частина з них була налаштована вороже. Ще частина – поступливіша, й пішла з нами на діалог. Врешті-решт, внаслідок всієї цієї сутички їхнє дослідження стало, не хотілося б казати «правдивішим», але принаймні точнішим. Вони відмовились від твердження, ніби знайшли велике Біле Місто в центрі регіону. Бо центральних міст у тієї культури ніколи не існувало.

 

Власне, книжка, на котру я писав огляд, відтворює типовий сюжет, щось на кшталт історій про Індіану Джонса. Багатьом людям таке подобається, кажуть, що це додало місцевості популярності. Але якщо ти працюєш там кілька десятків років і розумієш, як влаштована корупція, то стаєш трохи циніком. Вони ж навіть не згадали, що це «місто» розташоване посеред біосферного заповідника. А це, до того ж, одна з найвідоміших заповідних зон світу, й історично одна з найперших – Ріо Платано (Rio Platano). Її розпорядниками є корінні мешканці, Пеш (Pech). З ними мали все узгодити ще до початку досліджень, а в ранніх варіантах публікацій про них навіть не згадували. Особливо зважаючи на те, що Пеш – це неймовірно маргіналізована група. Багато хто з нас знав про всі ці деталі з самого початку. Особливо Кріс Беґлі з археологічного центру. Ми розуміли, що відповідальні перед Пеш, що маємо представляти їх. Особливо зважаючи на те, що вони фактично позбавлені будь-якої репрезентації у Гондурасі. Вони знають найбільше про цей шматок джунглів. Територія там геть невелика, лише кілька кілометрів завширшки – це ж не Амазонка. Дуже багато перебільшили, одним словом. А як наслідок було поламано дуже багато списів (Сміється.). Особливо з боку журналіста, чию книгу я рецензував. До публічних дебатів не дійшло, а шкода. Бо було багато людей, які стверджували, що це лише патякання академіків, бла-бла-бла. Що, мовляв, вони не здатні оцінити, наскільки це цінне відкриття. Самі ж вони відмовлялись визнавати, що це відкриття було зроблене не так, як вони його описували, як багато неточностей там було.

 

А потім всім цим зацікавився національний уряд, і історія стала ще більш суперечливою. Я краще не буду в це заглиблюватись, але є багато звинувачень у корупції й здогадів про те, з якою метою та місцевість використовується насправді. Можете поцікавитись власноруч. Я не був там протягом кількох років, але час від часу до мене доходять розмови. Розповідають багато жартів про реальні цілі президентської адміністрації Гондурасу, котра й уможливила авантюру з Білим Містом з самого початку. Достатньо сказати тільки, що це, за дивовижним збігом обставин, виявляється, регіон, через який переправляють близько 80% наркотиків з усього світу протягом останніх десятиліть. Значна частина перевезень узгоджена з державними діячами на найвищих рівнях, які з усіх сил рекламували проєкт. В цьому й полягає проблема з іноземцями – вони вплутуються у речі, про які не мають жодного уявлення. Навіть науковці, якщо просто починають заробляти гроші.

 

Ви так мимохідь згадали про смертельні погрози, ніби це найбуденніша річ. Вас погрожували вбити?

 

Ви колись чули про жінку на ім’я Берта Касерес? Її вбивство – одна з найрезонансніших страт екологічних активістів у Латинській Америці минулих років. Це сталось у Гондурасі. Людина, яка організувала вбивство, наразі сидить за ґратами. Так от, це – науковець, біолог. Берта походила з індигенної групи Ленка (Lenca), члени якої протестували проти спорудження гідроелектричної дамби. Проєкт Аґуа Зарка (Agua Zarka). Спорудження таких дамб у Гондурасі та й по всьому світу пов’язане з височезними рівнями переміщення населення та порушення прав людини. Я на той момент тільки починав працювати над своєю дисертацією. Перш ніж зацікавитись саговниками, я детально описав, як влаштована система, за допомогою якої компанії обходять норми природоохоронного законодавства і купують біологів. Це був 2000 рік. Тоді мені погрожували дуже відкрито, мовляв, що цей іноземець собі надумав – приїхав і заступається за місцевих.

 

Мене перед цим попросили – ніби нічого складного – дати свідчення про біорозмаїття. Влада стверджувала, що збирається побудувати дамбу, що це не вплине на місцеві громади, є абсолютно безпечним і не спричинить нових повеней. А ще, мовляв, там живе всього кілька видів птахів. Тоді прийшов я і сказав, що взагалі-то близько п’яти сотень видів пташок – і це тільки спираючись на дані останніх п’яти років. Місцеві мешканці активно залучились до протестів, а прихильники гідроелектричного проєкту «Бабілонія» (Babilonia Hydroelectric project) розлютились, почали надсилати погрози.

 

Окрім цього, багато моїх колег за роки роботи в Латинській Америці теж їх отримували. Вони дуже пристрасно переймались захистом природних ресурсів своєї країни та сталим розвитком. Такі люди підпадають під удар насамперед, бо представники зовнішніх бізнесових інтересів, котрі хочуть щось побудувати, працюють на територіях, де загалом немає верховенства закону. Тож такі «будівельники» укладають власні чорні списки. Багато моїх колег потрапляли в такі списки. А потім їх, знаєте, усували. Це абсолютно типова практика. Випадок Берти Касерес зробив цю ситуацію знаменитою, бо їй погрожували знову й знову, і знову. А потім…

 

Я знав її з самого початку бо, як і сказав, був залучений до проєкту, котрий мав стосунок до її боротьби. В таких умовах ти інколи просто не знаєш, наскільки серйозно маєш сприймати такі речі. Погрози ж часто обтічні, завуальовані. Інколи тобі їх надсилають прямо з відкритої електронної адреси, навіть не турбуються зробити анонімний телефонний дзвінок. У кожної культури є свій спосіб надсилати смертельні погрози (Сміється), і він багато про неї розповідає.

 

Але коли погрози тобі надсилають біологи… Це вже чіткий сигнал. Я входив до складу групи, котра співпрацювала з Міжамериканським банком розвитку (Interamerican Development Bank, IADB) щодо спорудження іншої дамби, Патука (Patuca project). Зараз її все одно будують, вже за китайський кошт. Фінансована США група пішла з проєкту, а у Китаю ніяких проблем з тим, щоб давати гроші на дискредитовані ініціативи, немає. Так от, ми рознесли на ганчір’я доповідь про екологічні наслідки будівництва, створену кількома підкупленими біологами та іншими науковцями. Тоді інвестори запросили незалежну експертну компанію, здається, зі Швеції, й вона видала власний руйнівний висновок: сказала, що цей величезний гідроелектричний проєкт Патука має бути будь-що скасований. На цьому все й закінчилось: IADB забрав фінансування, а нам передали, що ми не маємо совати палиці у колеса «великим людям» та «консультантам», які відмивають (greenwash) гідроелектричні новобудови. А це ж цілі професори, професіонали з науковими ступенями, не лише з Гондурасу, а й іноземці, що використовують систему, аби доїти міжнародні фонди. Їм усе це дуже й дуже не сподобалось. Дійшло до того, що нам сказали: так, ти, ти, ти й он ти, дивіться, щоб з вами не сталось чогось поганого. А потім ще й через кілька років Берту вбили члени угруповання, яке очолював біолог. Все це абсолютно реальні речі.

 

Ну й нарешті ниточки від історії з Білим Містом теж тягнуться дуже високо. Це регіон, де я прожив багато часу, а ще це вотчина багатьох гондураських президентів. Ще з часів Мела СелаїМел Селая – колишній президент Гондурасу, усунутий шляхом перевороту у 2009 році., з яким я зустрічався особисто. Мел Селая, Пепе ЛобоПепе Лобо – колишній президент Гондурасу, обраний після Мела Селаї. та дружина теперішнього президента (Гарсія, дружина президента Хуана Орландо Ернандеса – прим. ред.) всі родом з Гуатікальпи, містечка, яке стало мені другим домом. Та й загалом це маленька країна, всі одне одного знають. Тож мені нещодавно переказали: якщо я повернусь, мене депортують. У країни неймовірні складнощі, але на рівні громад, людей, що працюють на місцях, – у нас є фейсбук, ми досі спілкуємось. Я бачу, що навіть зараз у громадах відбувається багато хорошого. Знаєте, влади приходять і йдуть, а спільноти залишаються. Правда ж? Я завжди так вважав.

 

Можливо, багато хто не наважиться говорити так відкрито, але антропологи, географи та інші дослідники, навіть якщо вони намагаються не висовуватись, живуть у дуже небезпечному світі. Просто тому, що ставлять запитання. Я знаю багатьох, хто не був досить обережним і кого одразу ж вичавили геть. Зазвичай для іноземців зі Сполучених Штатів спрацьовують привілеї – в моєму випадку можна навіть сказати привілеї білого чоловіка (white male privilege). Зазвичай місцеві не ризикнуть усунути когось, через кого може піднятись скандал. Але серед моїх знайомих є антропологи, які долучаються до боротьби за соціальну справедливість, працюють у неможливих умовах. Знаєте, вони, здається, абсолютно не мають почуття страху. Особливо у Латинській Америці та Африці. Неймовірно ризикують, коли беруться документувати, що відбувається. Хоч читаючи їхні книжки, про це далеко не завжди можна здогадатись.

ТЕКСТ: Євгеній Осієвський
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті