fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Марина та ведмеді - Начитала Марія Стецюк

00:00
00:00
Планета — 18.06.19
ТЕКСТ: Міла Арсенюк
Фото: Марина Шквиря
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Марина і ведмеді

Марина Шквиря знає про українських ведмедів усе. Кандидатка біологічних наук, експертка-ведмедезнавиця, членкиня робочих груп Міжнародного союзу охорони природи по ведмедях, завідувачка відділом наукової роботи Київського зоопарку, консультантка ведмежих притулків «Біла скеля» та «Домажир». Марина об’їздила всю країну, працюючи з найбільшим хижаком Європи. Колеги жартують, що вона знає кожного українського ведмедя «в обличчя», тож ми поговорили з нею про життя цих тварин, потребу зберегти хижака й про те, що може зробити для цього кожен.

Ведмідь бурий – це український єті

Свого першого ведмедя у дикій природі я зустріла, працюючи у проекті по хижаках. Специфіка роботи така, що ти намагаєшся не тривожити тварину: ходиш по сліду і ніяк не впливаєш, щоб отримати достовірні дані. Якщо ведмідь відчуває переслідування, а для нього це якраз переслідування, зазвичай у нього змінюється поведінка. Нам, зоологам, цікавіше йти по сліду спокійного ведмедя, але якщо судилося зустрітися – це завжди приємна несподіванка. В Україні, де, на жаль, це рідкісна тварина, таку зустріч можна назвати подією. Ведмідь і рись – це майже єті в українських реаліях.

 

Ведмедеві чи ведмежі – родина ссавців ряду Хижі (Carnivora), у якій на сьогодні збереглося вісім видів. Вони поширені у північній і частково південній півкулі планети. Є свій представник і в Україні. Ведмідь бурий Ursus arctos – найбільший сухопутний хижак Європи – нині занесений до Червоної книги України як «зникаючий вид».

 

Польові виїзди бувають різними, усе залежить від питань, на які треба знайти відповіді. Наприклад, кілька років тому я брала участь у великому проекті Мінприроди та Інституту зоології з картуванняНанесення на географічну основу карти відповідних параметрів досліджуваних явищ, які стосуються природи, населення, господарства тощо ведмедя у Карпатах, мета якого допомогти обґрунтувати план дій для цього виду. Йшов максимальний збір інформації про все. Заздалегідь були обрані полігони, стаціонариПостійне місце для проведення досліджень, нацпарки й мисливські господарства, де ми припускали, що є ведмідь.

 

Ми виїжджали на місця невеликими групами, які могли працювати по сліду, зрозуміти й кваліфіковано оцінити дані. Додатково ми шукали інформацію на місцях: розмовляли з єгерями, мисливцями, місцевими мешканцями, ходили по стежках, дивилися сліди, шукали, робили заміри, збирали екскременти й шерсть для генетичного аналізу.

 

Якщо місцевий мешканець розповідав, що десь ведмеді вбили корову, ми їхали на місце й шукали подробиці: як саме це сталося, чи це взагалі правда. Якщо ми знаходили подряпини на дереві, – фіксували їх. Якщо говорили, що десь бачили ведмедя, – їхали та перевіряли, адже часто люди можуть плутати сліди від рогів копитних і, наприклад, маркувальні задириПодряпини на примітних деревах. Ведмеді роблять їх, щоб позначити свою територію ведмедя.

 

Якщо були повідомлення про ведмежат, ми збирали цю інформацію для того, щоб можна було спробувати допомогти тваринам. Ми картували переходи, кормові станції, барлоги, виводкові ділянки тощо. На деяких стаціонарах ми бували по пʼять-шість разів на рік, щоб застати всі ведмежі сезони.

 

Ведмідь у різні пори року поводиться по-різному. Навесні він виходить з барлогу, голодний, веселий та бадьорий. Тварина проходить величезними переходами, ще по снігу, шукає будь-яку їжу (за винятком самок із дитинчатами – вони далеко не ходять). Влітку, травень-червень – сезон розмноження, у ведмедів змінюється просторовий розподіл і поведінка.

 

Починаючи з липня, ведмеді перетворюються на жирні хутряні кулі – сидять і їдять. Самки взагалі можуть не йти за межі 40-60 км2. З середини літа вони зайняті нарощуванням жиру, щоб далі – хто у грудні, хто у січні, хто у лютому – лягти спати. Бодай на місяць українські ведмеді впадають у сплячку. Вагітна самка «лягає спати» завжди, оскільки пологи проходять у барлозі під час зимового сну.

 

Бувають дуже специфічні дослідження. Коли я допомагала проекту Польської академії наук, ми шукали генетичні зразки лише тих ведмедів, які заподіяли шкоду людям. Треба було зрозуміти в масштабах Карпат, чи шкодять якісь конкретні ведмеді, чи ведмеді загалом. Для аналізу ми збирали шерсть на пасіці, розбитій ведмедем, у яблуневих садах тощо. Вдалося зібрати чимало матеріалу.

 

Результати показали, що «винними» були кілька ведмедів, тобто проблема була не з ведмедем як видом взагалі, а з конкретними тваринами. Тоді можна вже думати над превентивними заходами. Вам не пощастило в цьому конкретному селі конкретно з цим ведмедем, але ж його можна якось відлякувати, ніхто не скасовує «електропастухів», собак, огорожі тощо. Найкраще ж допомагає банальна відсутність недбалості.

 

Коли нас цікавило, чим і як харчується ведмідь, ми зосередилися на їжі й екскрементах, тому консультувалися з науковцями з інших галузей. У мене є двоє колег зі Львова – Ігор Дикий та Павло Хоєцький. Для нас рослинність в екскрементах – це просто трава. Дружина Ігоря, Ольга, – ботанік за освітою, професійно допомогла нам обробляти зібрані дані. Ми залучали й інших ботаніків.

 

Співпраця необхідна, ніхто не є універсальним вченим: десь потрібно комах визначити, десь рослини. Нашим відкриттям стало (ми, звісно, підозрювали про це), що до 80% раціону ведмедів – це рослинність і так звані «альтернативні корми»: комахи, амфібії, личинки, ягоди, корінці тощо.

 

200+ ведмедів у дикій природі України

У дикій природі України ми ідентифікували близько 230 ведмедів. Такі дані зібрав наш проект (тривав з 2009 до 2013 року). Утім, зрозуміло, що ми не могли врахувати всіх ведмедів, тому, працюючи над новою редакцією Червоної книги України, я пишу, що їх до 300 особин.

 

Кілька років минуло від закінчення проекту, але навряд їх стало менше. Ми продовжуємо збирати дані й досі, проте це пасивний збір із фотопасток. Кататися Карпатами протягом року без фінансування чи цільового проекту дозволити собі складно, насамперед через бюджет на паливо та спорядження.

 

Кількість ведмедів не збільшується. Якщо говорити про довготермінову перспективу, то тренд, звичайно, іде донизу. У короткотерміновій перспективі – тренд стабільний. Та якщо навіть так триває впродовж 10 років, із видом не все гаразд.

 

У 1950-х у Карпатах ведмедів було значно більше, до початку 1920-х була ще й хороша поліська популяція. На початку ХХ століття її знищили. Карпатська протрималася довше. До 2003 року в Україні ще дозволяли собі видавати ліміти на так званих «шкідливих ведмедів», тобто на відстріл за рішенням місцевих органів влади. Лише з 2003 року ведмідь бурий був занесений до Червоної книги.

 

Інколи людям в регіонах із ведмедем хибно здається, що його стало більше. Є такий термін як зміна режиму природокористування. Що це означає? Наприклад, змінюється структура лісовпорядкування. Раніше людям у селі виділяли ділянки для сінокосу, щоб вони заготовляли його для худоби. Нині це неактуально: мало-хто тримає коней, їм не вигідно йти до лісу або витрачати бензин, щоб привезти це сіно. Тож ділянки заростають, змінюється їх призначення й привабливість для ведмедя.

 

Така ж ситуація зі старими вирубками 15-20-річної давності. Усе це заростає ягодами, і з’являються нові кормові станції  для ведмедів, тому вони підходять до людей ближче. Ми розуміємо, що щороку ягоди-гриби – це місцева економічна галузь, люди виїжджають глибоко в ліс, роблять зупинки там на два тижні, збирають ягоди-гриби й вивозять. Коли збирачі там, у той самий період у лісі жирує ведмідь, тому стаються конфлікти і навіть бували напади.

 

Ще люди «врізаються» глибше в ліс готелями, котеджами, гірськолижними курортами, кемпінгами тощо, і їм здається, що ведмідь прийшов до них, хоча насправді вони самі йдуть ближче до ведмедя.

 

Ми все ще достеменно не знаємо, як впливає браконьєрство на індивідуальний досвід тварин. Зрозуміло, що тварина безпечніша для людини, якщо вона виховується з матір’ю, коли довго живе та накопичує досвід, коли все тихо і спокійно. Коли ж ведмежата сироти, вони змушені виживати самотужки та йти на антропогенний ресурс, адже не вміють полювати.

 

Тому так складно провадити програми з реінтродукціїПовторне переселення для створення нової стійкої популяції представників певного виду. Чимало речей поки приховані, і ми не можемо щось констатувати, однак можемо припускати. Не може не впливати на ведмедя розбудова інфраструктури у Карпатах, як і браконьєрство, як і постійний шум (зимові й літні рубки, туристи, курорти, кемпінги).

 

Інший бік питання – браконьєрство копитних. Хтось поранить тварину, а ведмідь знаходить тушу підранка першим. Людина приходить за цією тушею й зустрічає ведмедя. Така зустріч відображається на людині та тварині, але у довготерміновій перспективі це завжди псує імідж виду. Будь-яка небезпека для людини трансформується у негатив до тварини. Це для людини – нормально, а для ведмедя – сумно.

 

… і ще 200 не в дикій

У неволі близько 200 ведмедів, не менше. Майже стільки, як і в дикій популяції, однак їхній генетичний статус навряд цікавий з точки зору охорони виду. Зазвичай, якщо не брати до уваги великі зоопарки, їх можна знайти у звіринцях, «притравочних» станціях, цирках тощо. Ці ведмеді розмножуються. Також щороку завозять контрабандою нових, зазвичай з Російської Федерації. У цій ситуації і 50 притулків не допоможуть: насамперед потрібно припиняти потік зверху.

У 2015 році природоохоронні організації домоглися, щоб ведмедя й вовка заборонили травити собаками, та йшлося не про заборону утримання чи використання інших тварин чи самих притравочних (контрольно–випробувальних) станцій. Знаєте чому? Тому що в законі взагалі немає визначення «притравочна станція», і щоб травити ведмедя собаками, не обов’язково цю притравочну станцію мати. Зрештою, і сама притравочна станція законодавчого поля не має. От і виходить, що можна травити будь-кого і ким-завгодно, крім ведмедя і вовка. Та навіть і це проконтролювати неможливо: по-перше, утримання цих тварин на притравочних не заборонене; по-друге, це важко відстежити.

 

Однак те, що використовувати ведмедя на притравочних станціях не можна офіційно, – це наша велика перемога, яка сильно вдарила по притравці ведмедя в Україні, майже знищила. Адже тепер це не має сенсу: собака не може офіційно пройти змагання і заробити очки, потрібну «галочку» в свій паспорт. Якщо людина хоче «галочку» для своєї собаки, їй потрібно їхати в Білорусь чи Росію, де це дозволено. Зрозуміло, що ведмедя й далі використовують неофіційно для «тренування» перед поїздкою на «іспит», але це вже не та велика розвинена сфера, що була раніше.

 

«Потрібні Карпати – потрібен і ведмідь»

Ведмеді – це engineering species, вид, який створює умови для інших видів. Якщо нам потрібні Карпати – потрібен і ведмідь: він їх «вирощує». Будучи дендроактивним видом, він розносить насіння, певним чином пошкоджує деревину (пеньки, кущі, окремі дерева), чим створює умови для багатьох інших видів, що живуть поруч: комах, малих ссавців, рослин. Ведмідь важливий, щоб вся система була максимальною стійкою і залишалася цілою.

 

Що багатше біорізноманіття – то стійкіша система. Ми не знаємо, як відреагує природа, якщо вибити одну важливу ланку з ланцюжка, другу, третю… Щоб не довелося потім гірко плакати, у світі є загальна стратегія з максимального збереження біорізноманіття. Це ще й спільна відповідальність перед усім європейським континентом: наша карпатська популяція – це частина європейської загальнокарпатської. Відповідно, якщо у нас бідніє генофонд, «псуються» ведмеді, їх стає дуже мало або ми заважаємо їм спокійно переходити через кордон чи переміщуватися між осередками популяції – це погано позначається на всіх.

 

Сьогодні вид повертається на Полісся. Походження особин невідоме, швидше за все, вони з Росії, і цілком можливо, що частина – це ведмеді-випущені сироти з географічно далеким від нас генофондом. Потрібно проводити дослідження, щоб зрозуміти, що за ведмеді з’явилися в зоні відчуження в українській і білоруській частинах. Є дані про заходи ведмедя в Сумській області – «Брянський ліс» (Державний природний заповідник «Брянський ліс» у Росії – прим. авт.) припускає, що це їхній. Було б добре, щоб ведмідь повернувся у Київську, Чернігівську, Волинську, Сумську, Рівненську області – ландшафт це дозволяє.

 

Нульовий рівень толерантності

Та тут виникає інше питання: може повторитися ситуація західно-центральної Європи, коли великий хижак повертається, а люди дуже важко його сприймають. Сьогодні там майже нульовий рівень толерантності до хижаків, хоча не так вже й багато часу пройшло між тим, як були повністю знищені популяції великих хижаків, і тим, як вони почали відновлюватися. Утім, європейці не хочуть миритися з будь-яким збитком, навіть із мінімальним, навіть із компенсацією, не хочуть миритися навіть із самим фактом дискомфорту. Щоб їх якось «примирити» з тваринами та вмовити. На програми зі співжиття витрачається дуже багато коштів.

Ідеться про всі три види великих хижаків – ведмідь, вовк, рись. Мій колега кілька десятків років відновлював популяцію рисей в горах Юра на кордоні Франції та Швейцарії. За його словами, немає більш нещасної і пригніченої людини, ніж швейцарський фермер: один лише факт сусідства рисі призводить до його люті, бажання вискакувати назустріч вченим із рушницею, погрожувати, ставити петлі і так далі. Це при тому, що він гарантовано отримає компенсацію від держави. У Швейцарії через таку нульову толерантність був випадок, коли випущену партію тварин доводилося відловлювати. Це проблема.

 

Коли я проходила там стажування по телеметріїСукупність технологій, що дають змогу проводити дистанційне вимірювання, збір і передачу інформації про фізіологічні параметри організму рисі, саме йшли вибори голови кантону. Водночас там вперше розмножилися вовки. Коли ці вовки вбили корову, жінка-майбутня переможниця виборів виступила з повідомленням: «First – cow, then – children». Заклик спрацював, мешканці ухвалили рішення і вбили всю вовчу сім’ю. Розумієте логіку? Один випадок, сам факт розмноження – і людина виграє вибори.

 

Любочка, Синок, Михасик, Тайсон…

Центрів сиріт або, наприклад, реабілітації повного циклу, коли тварина потрапляє з природи та відновлюється з мінімальним контактом з людиною, тобто її тут готують до дикої природи і далі випускають, в Україні немає.

 

Однак є притулки. Фактично це госпіси. Їх основна мета – по-перше, надати підтримку законодавству. Наприклад, ми домоглися заборони притравочних станцій і у відповідь на «залізобетонний аргумент» «Куди ж ви їх дінете?», відповідаємо: «Ось, будь ласка, забираємо сюди». По-друге, люди, які приходять до притулку, особливо діти, бачать ведмедя і дуже дивуються. Вони були вражені, коли бачили ведмедя, що лежить на спині (думали, що він помер), коли бачили, що він щось робить лапами, що стоїть на задніх ногах, що плаває або пускає бульбашки… Для людей це був реальний шок, адже вони бачили ведмедів тільки в маленьких пересувних звіринцях у дитинстві, або у якихось вагончиках чи бетонних клітках. Вони не розуміли, що це за тварина, наскільки вона інтелектуальна, як вона живе у природі.

 

Ці притулки мають кілька цілей. Перша – підвищити цінність виду в очах людей, викликати гордість: «Дивіться який у нас класний ведмідь! Він живе в Карпатах, гляньте, як він повинен жити, у яких умовах». Друга – через емоційне залучення прибрати попит, щоб люди потім гребували зайти до ресторану, якщо там у клітці мучиться ведмідь, щоб вони не йшли до цирку з ведмедем. Це звичайно важко проходить: люди одночасно радісно ходять і до нас, і до цирків. Проте поступово ситуація змінюється, і якщо раніше люди просто не помічали тварин у ресторанах і цирках, то зараз, наприклад, фейсбук по 50-му колу ганяє нашу ведмежу базу: «Ось ми знайшли в ресторані, їдьте, рятуйте». Це дуже хороші маркери, вони означають, що у суспільства є запит на гуманізацію.

 

А ще такі реабцентри або притулки є дуже важливим джерелом даних, тому що у нас великий обсяг по ветеринарці, по харчуванню й поведінці. Багато речей, які неможливо вивчити у природі, вивчаються або в зоологічних парках, або в таких центрах.

 

Сьогодні 31 ведмідь у ведмежому притулку нацпарку «Синевир», 11 – в «Домажирі», по 4 – у Галичі та «Білій скелі». «Синевир» фінансує держава, тому що вони формально у структурі. «Домажиром» опікується австрійський міжнародний фонд Four Paws, а Save Wild («Біла Скеля») функціонує за рахунок пожертв та внесків українських громадян.

 

У «Білій скелі» у нас живуть Любочка і Синочок. Коли ми забирали Любочку, їй було майже два роки, а Синочку – близько восьми. Вони були цирковими тваринами. Як зазвичай працює цирк? Це не стаціонарні цирки, а переїзні, тому тварини весь час живуть на колесах. Класично такі цирки працюють по субпідрядах із дресирувальниками. Любочка і Синочок – це яскраві приклади такої «класики».

 

Варто відзначити, що сім’я, яка за ними доглядала, по-своєму любила цих ведмедів, уся родина так плакала, коли ми забирали тварин, хоча самі ж до нас за цим і звернулися. Отже, ми приїхали: маленький двір, 5 соток, будинок, собаки, діти, стоять дві клітки 1,5х1 м, у кожній – ведмідь. Нам одразу стало зрозуміло, що самка постійно перебуває у стані істерики, адже поруч – великий дорослий самець: у природі тварини так не живуть. Знаєте, що ще цікаво?

 

За вісім років у цирку Синочок вміє робити лише один трюк, а саме – показати, як болить голова. Усе. Ось заради цього «мистецтва» циркового дресирування утримували ведмедя. З Любочкою вони навіть працювати не змогли. Ми взяли одразу аналізи крові, біохімію і виявили, що були у вісім разів перевищені деякі критичні показники. Це ще не все. У Любочки завдяки віку принаймні зуби були нормальними, а Синочку нам довелося привезти стоматолога, щоб полікувати зуби, видаляти, пломбувати, реставрувати, щоб він міг нормально їсти. Цієї зими він вже навіть пробував спати, Любочка ще не може.

 

Михасика ми забирали з ресторану. Він сидів у металевій клітці у стані повної апатії. Коли я вперше його побачила, то подумала, що ми його вже не відновимо. Він уперся в стінку і не реагував ні на що. Коли ми його привезли до притулку, то не могли тиждень випхати з боксу. Допомогла молодість. Урешті-решт, Михасик набрався сміливості, вискочив, пронісся по вольєру. Цікаво було, коли він підійшов до озера (він ніколи не бачив водойм), боявся – страх. З одного боку, він розумів, що треба купатися, але не знав, як саме, тому ліг на пузо, підповз до озера, занурився, але п’ятою продовжував триматися за берег.

 

Історія Тайсона з «Домажиру» інша. Я дуже давно знала про те, що є двійко ведмежат (самка нас не дочекалася) на притравочній станції, але не було «виходів». Пізніше місцеві журналісти випадково знайшли лісництво і ведмедя – і ми змогли його врятувати. Коли ми приїхали, Тайсон сидів у клітці-розвалюсі, де все «іржавими шматочками на бантиках зав’язане», поруч валявся роздутий труп дохлої корови, гнилі овочі, екскременти сантиметрів на 40. У цій «оазі» сидів худий та плоский ведмідь, хоча на ведмедя він мало був схожий. Ми тричі лікували йому зуби. Здається, цього разу остаточно завершили процес реставрації.

 

Зуби псуються через неправильне харчування – ведмеді їдять цукор, вживають алкоголь. Їм дуже часто дають алкоголь, особливо у цирку, щоб тварина була залежною та поступливішою. А ще в ресторанах люди люблять поїти тварин алкоголем.

 

Також механічне пошкодження. Ведмідь сидить у клітці, йому робити нічого, він не має змоги до природної поведінки, і він починає їхати з глузду. Існує такий сценарій: щоб викинути енергію, він починає робити якісь повторювані речі, однак далі це виходить на певний рівень компульсивності.

 

У кожної тварини є свої патерни – хтось постійно крутиться, хтось постійно тупцює (є навіть відомий вислів ведмежа хитавиця), хтось гризе метал або собі лапу до крові, хтось може видирати собі шерсть, хтось може битися головою… Так чи інакше, ці умови призводять до стану, коли ведмідь абсолютно божеволіє.

 

Взагалі ведмідь – дуже інтелектуальна тварина. Для зоопарків мати ведмедя – це один з найскладніших викликів: у цієї тварини – найскладніша (після мавп) архітектоніка мозку серед сухопутних ссавців. Це пояснюється його різноманітною стратегією харчування – тут він бджілок ловить, ту ягідки збирає, тут тушу оленя підʼїдає. Для цього потрібно багато нейронних зв’язків, тобто бути розумним та багатозадачним. Тож зрозуміло, якщо ти запроторюєш ведмедя до малесенької клітки, для нього це все значно трагічніше, ніж, наприклад, для медузи – потрапити в банку.

 

Заборонити | не можна | дозволити

Забороняти експлуатацію тварин в неволі потрібно, і важливий момент – зупинити постійний новий потік тварин, але часто доводиться пояснювати людям, чому не варто забирати дорослих ведмедів. Цирки дзвонять: «Заберіть дорослого ведмедя, він не потрібен». Добре, ми можемо забрати. Та знаєте, що зробить цей цирк одразу? Візьме дитинча! А до нас починаються претензії «ви ж волонтери, як ви можете, ви ж повинні» тощо. Виходить, що якимось конкретним тваринам пощастило, а новим – уже ні: місць у притулку для них не буде.

 

Ось цей постійний крик, що «ви цирки закриєте і куди вони підуть?» – маячня. Куди ж вони зараз йдуть? У цирку ведмідь працює кілька років, поки молодий, дуже рідко залишаються старі ведмеді. Ось ведмежата – це потрібний товар і для цирків, і звіринців, і ресторанів: їх любить публіка, із ними легше. А дорослі ведмеді? Куди вони зараз потрапляють? Якось, напевно, уже вирішують це питання, правильно? Поки що їх продають далі або вбивають.

 

Чи є вихід? Як показує практика, питання за бажання вирішується: або люди покращують умови для тварин, або чесно чекають черги, поки у якомусь з притулків побудують вольєр, а головне – вони починають думати і перестають розмножувати ведмедів. Це вже величезний плюс: власник не витрачає грошей, не оплачує контрабанду чи браконьєрство з Карпат, він не бере нове ведмежа.

 

Саме тому я проти будь-яких перехідних періодів. Зрозуміло, що власники будуть до останнього експлуатувати тварину, прикриваючись, зокрема, і любов’ю до неї. Я думаю, якщо ти любиш тварину, то можеш профінансувати її годування, без експлуатації для власної вигоди.

Класичні зоопарки мають інші функції. Особливо загальнодержавного значення.  Більшість співпрацюють з ЄАЗА (Європейська асоціація зоопарків і акваріумів), є асоційованими членами або співпрацюють, або є кандидатами у членство, і відповідно мусять відповідати стандартам, зокрема і розмноження, і план колекції повинен підганятися теж згідно запитів.

 

Наприклад, зараз є запит на дитинчат карпатської рисі та гімалайського ведмедя для племінних програм. Наша карпатська рись нещодавно поїхала в таку програму до Європи, у межах якої молодняк випускають в дику природу. Натомість програма по карпатських ведмедях України – не в пріоритеті.

 

Є Румунія, Словаччина, так звані «чистокровні» карпатські ведмеді, тому в українських з зоопарків наразі немає необхідності. Більшість наших зоопарків ухвалили відповідне рішення, і чимало ведмедів вже стерилізовані. Вони просто живуть в своє задоволення у зоопарках як експозиція, як просвітницький елемент. Якщо знадобиться і буде запит – генофонд є. Та тут йдеться про те, що потрібно планувати, а не просто розмножувати тварин і далі розпихати, куди доведеться.

 

Допомогти ведмедю може кожен

Нині в Україні є центри компетенції (притулки «Домажир», «Синевир», «Біла скеля» і Галич, великі зоопарки), тому якщо ви сумніваєтеся, чи умови, у яких ви побачили ведмедя – це погано чи добре, можна просто запитати. Зараз всі відкриті, всі є у соцмережах. Ми дуже багато таких запитів отримуємо у «Білій скелі» та «Домажирі». Після того, як визначили, що це таки погано, – дійте.

 

Жоден із притулків не має блакитного гелікоптера зі спецназом юристів, тому надія і на активне суспільство. Щось можемо ми: наприклад, врятований ведмідь зі звіринця в Покровську, Маша з ресторану «Гуцульський двір» у Львові, ведмежата з бориспільської митниці… Цей процес складний, більшість ведмедів – це, все ж, добровільне віддавання під тиском, адже доволі важко домогтися рішення через суд. Утім, сам факт тиску змушує людей тричі подумати, чи потрібен їм у ресторані ведмідь та всі ці проблеми. Можна просто написати на сторінку в фейсбуці про побаченого ведмедя. Якщо раптом у нас немає цього ведмедя в базі (що буває вкрай рідко), ми його занесемо і перевіримо.

 

Найгірше, що можна зробити, – це щось вимагати та висувати претензії притулкам, які й без того захлинаються. Працює Мінприроди та Держекоінспекція, тобто люди, які за службовим обов’язком зобов’язані регулювати ці питання, – всі запити краще спрямувати туди. Держекоінспекція та поліція мають право зробити перевірку, а притулок може тільки додати ще одного ведмедя у свою чергу на розміщення ведмедів, яких можуть віддати… і розмістити, коли буде створене чи звільнене місце. З таких ведмедів у кожного притулку стоїть черга, а притулків всього три. Четвертий – Галич – одноразово взяв тварин і поки більше не планує.

 

Потрібно бути активним громадянином, писати заяви, брати участь у перевірках – це все дозволено законодавством. Телефонуйте на гарячу лінію екоінспекцій, вимагайте, перевіряйте, пишіть відкриті листи до Мінприроди, екоінспекцій, місцевої влади, власників бізнесу… Кілька працівників притулків не здатні всі цим займатися, а от активісти на місцях – можуть. Натомість притулок, якщо у нього є можливість, може прийняти ведмедя, чи поставити його до себе в чергу.

 

Що далі…

Розраховувати на генофонд ведмедів, які сидять в клітках, не можна, адже це ведмеді з різних географічних популяцій. Буває з-за Уралу ведмежат везуть або, наприклад, десь розмножують у неволі десятиліттями. Це не ті ведмеді, що мають бути у Карпатах. Важливо зберегти саме дику природну популяцію.

 

Коли ми картували ведмедя, зрозуміли, що третина нашої популяції – прикордонна, тобто це не зовсім наші ведмеді, це спільні – Румунії, України, Словаччини, Польщі. Насправді це добре: по-перше, ми постійно отримуємо підживлення, по-друге, без нього ми, напевно, вже знищили б свого ведмедя.

 

І так колись станеться, якщо триватиме ось цей рівень непродуманих і некваліфікованих рубок, плюс зміна середовища, плюс абсолютне потурання та толерантність до браконьєрства, навіть загальне заохочення цієї справи. Побічно цьому допомагає також утримання в неволі: якщо є ведмежата, а лісоруб прийшов взимку рубати ліс, він повалив дерево, ведмедиця вискочила, він забрав ведмежат і одразу в ресторан продав… Це замкнуте коло.

 

А далі, щоб відновити популяцію, потрібно мати кваліфіковані можливості, тобто профільних фахівців по виду (в Україні таких особливо і немає) і фінанси. У нас в країні досі немає національного плану дії по виду. Це ганьба, адже у всій Європі він є на тій чи іншій стадії. Я боюся, що якщо у нас і з’явиться цей план, він буде формальним і далі лежатиме де-небудь у шафці в міністерстві, як лежать якісь попередні плани дій. План дій мусить базуватися на бюджеті, людях, схемах дій.

 

Україна поки перебуває у стані пасивного спостереження: ми бачимо, що зникає ведмідь, ми нічого не знаємо про рись та лісового кота, ми реагуємо на вовка за принципом «багато стріляємо – мало біжимо». Тобто це все абсолютно пасивно і в європейській країні, яка, ба більше, з’єднана екокоридорами з усією Європою, так не повинно бути.

ТЕКСТ: Міла Арсенюк
Фото: Марина Шквиря
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: