ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 21.04.22
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    «Ми воюємо, щоб зберегти нашу культуру»: охорона спадщини під час війни ‒ інтерв’ю з Андрієм Салюком

    Війна росії проти України ‒ це війна за ідентичність, частиною якої є культурна спадщина. Як Україна, і зокрема Львів, зберігає пам’ятки, «Куншт» розпитав у Андрія Салюка ‒ голови Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. 

    Чи існують стандарти збереження культурної спадщини під час війни? 

     

    У 1954 році була ухвалена Гаазька конвенція (про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту – прим. ред.) – так званий блакитний щит, який запропонував ICOMOS’ом (International Council on Monuments and Sites, Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць – прим. ред.). Аналізували, що під час Другої світової війни було втрачено дуже багато пам’яток, і в зв’язку з цим треба закликати до свідомості сторін, які воюють, щоб вони не стріляли в пам’ятки. У багатьох країнах блакитний щит прийнятий як основна система ознакування пам’яток архітектури.

    Коли почалася повномасштабна війна, я провів круглі столи з німцями, хорватами, поляками. І всі вони радили не ставити додаткових біло-блакитних щитів, тому що для московитів це буде тільки точка для прицілювання. Тому ми не робили додаткове ознакування. 

     

    Єдине, що ми зробили, – видрукували великий банер, спеціально російською мовою. Це звернення до військ агресора. Ми зробили низку фотографій з цим банером як заклик до світу про те, що наші пам’ятки, наша культурна спадщина потребує захисту світової громадськості. І не тільки захисту мішками чи іншими засобами, а й впливу світу на московію, оскільки вона веде агресивну війну. 

    Фото Андрія Салюка

    Московія веде війну не просто за територію, не за природні ресурси. Вони ведуть війну світоглядну і війну за культурну спадщину. Можливо, для декого зараз це звучить дивно. Але, на моє переконання, це війна проти нашої культурної спадщини – і матеріальної, і нематеріальної. Якусь частину культурної спадщини вони хочуть знищити, а якусь – присвоїти. 

     

    Яка культурна спадщина їх цікавить? Пам’ятки, які мають древнє походження. Наприклад, Софія Київська, Києво-Печерська лавра. Вони хочуть захопити території з цими культурними об’єктами, аби демонструвати, що ці культурні об’єкти їм належать, і саме тому вони мають право претендувати на цю культурну спадщину, мають право називатися, наприклад, спадкоємцями Київської Русі. 

     

    Упродовж сотень років московія вивозила козацькі клейноди, вивозила останки князів. Це робили нібито для досліджень. Вивозили або в Петербург, або в Москву. І жодного разу нічого не повернулося. (Наприклад, для досліджень в часи СРСР вивезли останки Ярослава Мудрого, які нібито повернули в 1940 році, однак щодо того, чи справді їх вивезли з росії, досі точаться дискусії. А козацькі клейноди вивезли, зокрема, після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році. – прим. ред.)

     

    Викрадали ще починаючи з Вишгородської Богородиці. Я кажу про Андрія БоголюбськогоАндрій Боголюбський – князь ХІІ сторіччя, син Юрія Долгорукого., який викрав її з Вишгорода, і вона зараз там називається Володимирською Богородицею. Чому це робили? Московити хотіли показати, що вони мають корені з древньої Русі. Інші речі, які не вкладаються в їхній контекст, контекст русского міра, вони хочуть знищувати. 

     

    Є матеріальні й нематеріальні об’єкти культурної спадщини. Одним із ключових об’єктів нематеріальної культурної спадщини є мова. Так от, мову вони якраз хочуть знищити. Хочуть показати, що ніколи не існувало української мови або вона не мала ніякої спорідненості з давньоруською мовою, і що саме вони є спадкоємцями. Тому весь русскій мір передбачає цілковиту, тотальну русифікацію і Білорусі, й України. 

     

    Тому, на моє переконання, це війна з культурною спадщиною. 

     

    Я дуже багато й активно популяризував цю тезу і наголошував, що охорона культурної спадщини – це питання національної безпеки держави. Кожна держава, яка хоче зберегти свої корені, дуже скрупульозно береже свою культурну спадщину – матеріальну і нематеріальну. І саме проти цього дуже активно виступає русскій мір – і ще до агресії, і тепер. 

     

    Музей ПримаченкоМарія Примаченко – українська народна художниця ХХ сторіччя, працювала в жанрі «наївного мистецтва».  спалювали цільово. Це не була ситуація, коли палили всі хати і разом з ними спалили музей. Було спалено конкретно цей об’єкт. 

     

    І таких прикладів, думаю, ми будемо знати дуже багато. Московити мають своє бачення. Ну, наприклад, хто очолює російське історичне товаристворосійське історичне товариство – професійна російська асоціація істориків.? Голова зовнішньої розвідки росії (Сєрґєй Наришкін – прим. ред.).

    Справді, вони неодноразово говорили про привласнення історії Київської Русі. Але давні міста (наприклад, Чернігів) зруйновані вщент. Так само зруйнований будинок Архипа Куїнджі, якого росіяни привласнили собі.

     

    Так, пам’ятки дійсно руйнують. Але найдавніші храми не поруйнували. Чернігів – так. Але найдавніші храми не поруйновані. Та все, що не є періоду княжої доби, для них не має ваги. 

     

    Відповідно, насамперед потрібно захищати пам’ятки, які не є частиною їхньої ідеології. 

     

    Безумовно. Ви бачили простреленого Шевченка (йдеться про обстріл пам’ятника Тарасу Шевченку в Бородянці російськими військовими – прим. ред.)

     

    Це, може, патетично. Але коли ми в 2014 році почали допомагати Майдану, а потім це переросло в допомогу для військових (йдеться про волонтерську ініціативу «Львівський лицар» – прим. ред.), десь у серпні до мене прийшли журналісти. І вони мене запитали: «Пане Андрію, ви зараз допомагаєте фронту. А охороною культурної спадщини не займаєтеся вже?». Я тоді сказав, що найбільше охороною культурної спадщини займаються вояки на фронті. Бо якщо сюди прийде московит, то тут не буде ні культури, ні спадщини. 

    Зараз найбільшими пам’яткоохоронцями є наша армія.

    Чи існує в Україні практичний досвід охорони пам’яток? 

     

    26 лютого до мене прийшла товаришка, історикиня мистецтва. І каже: «Є дуже сильно загрожені вітражі». Ми не чекали ніяких державних програм, стрічки бюджету. Ми зібрали нараду – кілька реставраторів – і ухвалили рішення: негайно починаємо захищати пам’ятки. Я дав свої гроші колезі, який мав своє авто, він купив плити ОСПОрієнтовано-стружкові плити (ОСП) – багатошарова плита з дерев’яної стружки, яку склеюють при високому тиску водостійкої смолою., шурупи, інструменти, різні речі. І поїхали в Успенську церквуУспенська церква – архітектурний ансамбль в центральній частині міста в стилі ренесансу, збудований на зламі XVI-XVII століть, що був осередком львівського Ставропігійського братства і української громади Львова. Вітражі для храму спроектував в 1920-х рр. український художник Петро Холодний. закрити вітражі Петра Холодного. 

     

    Чому вітражі Петра Холодного? Вітражі в Успенській церкві виходять вікнами на обласну адміністрацію. Ми просто оцінили, що є найбільш загроженим. Вітражі дуже крихкі. Можуть стріляти в обласну адміністрацію і вибуховою хвилею знищити вітражі Петра Холодного. 

     

    Визначили, який найбільш вразливий об’єкт, – закрили його. Які ще вітражі в нас є? Катедра і ВірменкаПочаток будівництва обох храмів сягає XIV століття, впродовж наступних століть вони неодноразово перебудовувалися, є одними з найстаріших збережених будівель Львова. Латинський катедральний собор прикрашений численними вітражами різних авторів кінця ХІХ століття, в Вірменському соборі вітражі, як і розписи, виконав у міжвоєнні роки Ян Генріх Розен. Оздоблення інтер’єру Вірменського собору є найвизначнішим його твором. (Латинський катедральний собор і Вірменський собор Успіння Пресвятої Богородиці – прим. ред.)

     

    Захистили ці вітражі – що робимо наступне? Захист вуличних скульптур. Це фонтани на Площі РинокФонтани створив на початку ХІХ століття скульптор Гартман Вітвер, це важливі пам’ятки в стилі класицизму., скульптури довкола сакральних об’єктів. Як найкраще захистити вуличні скульптури? Насамперед треба захистити їх від уламків. Далі спробувати захистити у випадку, якщо в них потраплять (ракети – прим. ред.). Щоб вони залишилися разом, якщо будуть розколоті. Якщо впаде якась ракета, куля, вона однозначно розіб’є цю скульптуру. Але всі її частини залишаться змотані в одному місці. І їх можна буде потім розмотати. Важливо, щоб вона не розсипалася, і поміж штукатуркою й битою цеглою не загубилися елементи скульптурної різьби. Так буде можливість відреставрувати. 

     

    Є ще об’єкти, які мають величезні барельєфи або різьблені скульптури. Це каплиця Боїмів і каплиця КампіанівОдні з найцінніших пам’яток архітектури і скульптури пізнього ренесансу у Львові кінця XVI – початку XVII століть.. Ми не зможемо їх замотати, як скульптури. Вирішили, що ставимо риштування, які обтяжуємо піском, щоб вони добре трималися. Розпираємо їх і закриваємо щитами ОСП та металевою бляхою. Так ми від більш загрожених поступово рухаємося до менш загрожених. 

     

    Також є дерев’яні церкви. Там треба поставити вогнегасники й захистити їх антипіренамиАнтипірени – речовини, що ускладнюють займання матеріалів та знижують швидкість поширення полум’я., просочити, щоб деревина гірше горіла. У деяких випадках цього мало. Є церкви, внесені до світової спадщини UNESCO. Наприклад, у Дрогобичі є пожежний гідрант, і ми зателефонували до пожежників у Дрогобичі, попросили перевірити, чи гідрант працює. Є церква в Потеличі. Там немає гідранта, і ми купили мотопомпу й єврокуби – ємності для води, поставили їх там. Є запас води, у випадку пожежі є чим гасити вогонь. (У Дрогобичі й Потеличі збереглися дерев’яні церкви з розписами всередині. Таких церков одиниці по всій Україні, це унікальні пам’ятки, їхні розписи датуються XVII століттям – прим. ред.) 

     

    У церквах у Львові є внутрішній вистрій, зокрема іконостаси. Іконостаси треба захистити, і ми закупили вогнегасники, рознесли їх по церквах. Потім почали роздавати вже не у Львові, а в районах. Оцінили місця, де є більша загроза, і туди розвезли вогнегасники. 

     

    Спершу ми робили просто на власний розсуд, маючи реставраційну, технічну освіту. І почали шукати, хто би міг порадити, що нам робити. Виявилося, що країна, яка нам може порадити найкраще – це Хорватія. У них не так давно була війна (за незалежність 1991-1995 років – прим. ред.). І мені було дуже приємно, до нас прийшла послиня Хорватії в Україні [Аніца Джамич]. Неймовірно позитивна особа, з відкритим серцем, з готовністю допомогти. Вона зрозуміла наші потреби і з Міністерством культури [Хорватії] зібрала реставраторів, пам’яткоохоронців, постаралася знайти тих людей, які займалися цим питанням 30 років тому. Ми влаштували Zoom-конференцію, знайшли перекладача й спілкувалися про те, що треба робити. 

     

    Мені було дуже приємно, що ті дії, які ми робили, були правильними. Ми це робили, маючи свій досвід, читаючи книжки. Наприклад, я проводжу лекції для священників про те, як оберігати сакральну культурну спадщину. Я дуже багато читав про використання засобів охорони культурної спадщини. Хоча ніколи не робив цього під кутом охорони об’єктів в контексті війни. Але все одно на щось я натрапляв: захист від повені, від стихійного лиха, від землетрусу. Та ці знання відклалися і сформувалися в блок інформації, яку ми змогли використати, захищаючи об’єкти. 

     

    Дуже багато пам’яткоохоронців допомагають, наприклад, з Німеччини, вони передають пакувальні матеріали, вогнегасники. І не тільки для пам’яток архітектури, а й для музеїв. Для пам’яток потрібні й інші речі: пакувальні коробки, пакувальний папір, вогнегасники, які можна використати в умовах музейних колекцій. 

     

    Отримуємо це за кордоном: з Польщі, з Німеччини. Речі приходять до Львова, тут є кілька центрів. І вони передаються в ті музеї, які цього потребують. Зараз створений координаційний центр, для того щоб розуміти, куди вже щось пішло, щоб не передавати в один музей вдруге. А ті музеї, які потребують, можуть зголоситися. У такий спосіб зараз працюємо. 

    Чи можете розповісти, які поради давали хорватські колеги?

     

    Дуже детальна фотофіксація й інвентаризація. Я не подумав про це. У випадку наближення лінії фронту дуже часто люди розбирають до себе культурну спадщину, зокрема в сакральних об’єктах. Дехто бере для того, щоб переховати, а коли закінчиться війна, повернути назад. Але є люди нечисті на руку. Тому вони наголосили на детальній інвентаризації. І я про це справді не подумав, хоча це дуже просте рішення, яке ніби лежить на долоні. Ми зараз підготували рекомендації про те, як це робити, і поширюємо цю інформацію. Інвентаризація має бути цифровою. І треба робити не один екземпляр цієї інвентаризації, а декілька.

     

    Так само ми з хорватськими колегами говорили про пакування. У них недалеко від лінії фронту була фабрика, яка виготовляла великі алюмінієві ящики. Туди вони складали великі об’єкти, які їм потрібно було переховати. У нас такого немає. Але хорвати радили збивати ящики, щоб вони були доволі герметично закриті, щоб було якомога менше коливання температури. Це не якась квантова фізика чи вища математика, це дуже прості речі. Але це речі, про які ми не подумали. 

    Чи є неефективні способи, якими зараз намагаються захищати пам’ятки? 

     

    Я думаю, що оце обкладання величезних монументів мішками з піском. Я не впевнений, чи це ефективно. Наприклад, була розмова, щоб захистити пам’ятник Міцкевичу. Але для цього треба багато тонн піску, що може стати тільки більшою проблемою, адже суттєво збільшується площа. Наприклад, обмотати скульптури, щоб вони трималися купи, закрити їх скловолокном, теплоізоляційними матами – це допоможе. 

     

    Треба радитися з людьми, які можуть [професійно] говорити про дію вибухової хвилі. Не завжди це ефективно. Пам’ятник Рішельє в Одесі маленький, камерний, його можна захистити. Але, наприклад, пам’ятник святому Володимиру в Києві… не знаю, як його захистити. Напевно, треба шукати методи і радитися. Завжди обговорювати, чи справді ми такого захисту потребуємо. Наприклад, фонтани у Львові ми не обкладали мішками, ми закрили щитами й обмотали, щоб вони не розлетілися. Їх можна закласти, але тоді це треба робити цілком, і не знаю, чи це правильно. Треба дискутувати й залучати фахівців у цій сфері. 

     

    Це фізики? 

     

    Військові, які вивчають руйнівні дії ударної хвилі. Є люди, які конкретно цим займаються. З ними треба сідати й говорити: «Ми маємо такий об’єкт. Як краще його захистити?»

     

    Чи спілкуєтесь ви з іншими регіонами? 

     

    Обговорюємо. Розповідаємо, що ми робили. Кажемо: якщо хочете поспілкуватися, давайте обговоримо. Дуже активні Київ і Одеса. 

    Ми дуже сподіваємося, що не будемо випробовувати на міцність об’єкти, які ми захистили. Сподіваємося на краще, а готуємося до гіршого.

    Чи був в Україні такий досвід захисту пам’яток в умовах війни історично? 

     

    Досвід був. З того, що я знаю: у 1918 році в Києві недалеко від Софійського собору йшли бої, стояла батарея, яка стріляла, і по ній стріляли. Я спілкувався з одним реставратором, який побачив, що там штукатурка через великі мідні бляшки прибита до стіни довгими цвяхами. Бо всі розписи – на штукатурці. Потім дослідили: щоб захистити ці речі, хтось з працівників прибивав бляшки до стіни, щоб штукатурка не обсипалася. 

     

    І штукатурка не постраждала? 

     

    Вона потім тріснула, були реставраційні роботи. Але невідомо, чи вона вистояла б, якби цього не було. Те, що це було зроблено превентивно, – дуже добре. Ніхто не знає імені цієї людини, але знають, що в часі війни, коли поруч рвалися снаряди, якась людина рятувала ці об’єкти.

     

    Під час Другої світової війни про пам’ятки не дуже турбувалися?

     

    Був совєцький союз, він мав дуже зверхнє ставлення до пам’яток. Комуністична ідеологія полягала в тому, що саме з Жовтневої революції починається нова історія, і все, що було до того, не важливе. Тому руйнували так, наприклад, Хрещатик у Києві, Успенський собор. Це були просто будівлі, з пієтетом до цього ніхто не ставився. Згадайте руйнування в 1930-х роках сакральних об’єктів, садиб, палаців. Тільки після Другої світової війни, коли совєцький союз став співзасновником ООН, Ради Європи, він мусив визнавати необхідність вшанування того чи того. Тобто вони й далі використовували культуру лише з ідеологічною метою, але під «цивілізованим» соусом.

     

    На заході України була така сама ситуація? 

     

    Ви, напевно, чули про Богородчанський іконостасБогородчанський іконостас – іконостас, виконаний на зламі XVII-XVIII сторіч в стилі раннього бароко майстром-іконописцем Йовом Кондзелевичем та його учнями.. Це об’єкт величезної культурної цінності, який зараз зберігається в Національному музеї у Львові. Його перенесли в Богородчани з Манявського Скиту, і він був там довший час. Це шедевр малярства, іконопису. Під час Першої світової війни, коли заходили росіяни, була спеціальна група, яка, входячи в Богородчани, одразу шукала церкву, щоб забрати Богородчанський іконостас. Митрополит ШептицькийАндрей Шептицький – предстоятель Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський у 1901-1944 роках. Засновник і меценат українського Національного музею. розумів цю цінність, і буквально за два дні до того, як зайшли московські війська, іконостас вивезли звідти. 

     

    Такі речі вони, звичайно, викрадали, забирали. Але ми не знаємо, як вони себе будуть поводити сьогодні. 

     

    Наприклад, німці однозначно старалися вивозити до себе твори мистецтва, грабувати. Безумовно, московити роблять те саме, але для них важливе й інше – запанувати над культурною спадщиною, до якої вони пробують себе прив’язати.

     

    Чи будуть проводити підрахунки руйнування культурної спадщини? 

     

    У Міністерстві [культури й інформаційної політики] зараз роблять мапу зруйнованих пам’яток. Я вважаю, що це неправильно. Ми зараз маємо робити закриту мапу об’єктів, тільки для службового користування, які треба врятувати. 

     

    Ми поговорили про світоглядні речі. Мені здається, зараз важливіше говорити про стратегічні речі, фундаментальні, ніж про прикладні: як захистити окрему скульптуру чи ікону. Ми повинні говорити про ікони, про іконостаси. Тому що в цьому є велич нашої культури. Цього багато, це не якісь фрагментарні речі.

     

    У московії є Успенський собор в кремлі, але далі від москви – глуш. Тобто в них є осередки. Тоді як для нас це було буденністю. Наприклад, у Жовкві була жовківська школа іконопису. Якщо у нас залишаться кілька церков, це не буде демонструвати, що в нас була ціла культура сакрального будівництва. У малярстві ми повинні говорити про тисячі збережених картин. Це дає нам зовсім інші підстави: люди це споживали, вони цього потребували. Не якийсь боярин цього потребував у своїй усадьбі, а цього потребували всі. І у великій, і в малій церковці був іконостас мінімум на чотири ряди. І це важливо: не тільки одну ікону зберегти як зразок чогось, а показати, що це пласт. 

     

    У московитів йшлося про придворну культуру. Тоді коли у нас в кожному селі… Всі ми знаємо Петриківський розпис. Але манера розпису квітами всередині в хаті була в кожному регіоні. І сусідні регіони відрізнялися. 

     

    Це була естетична потреба. На Гуцульщині є Прокурава, невеличке село. Там не обгороджені хати, але перед хатою – величезний квітник. Я запитував, чи є якісь грядки. А він (житель Прокурави – прим. ред.) каже: «Навіщо мені тут грядки? Грядки я там маю, в горах. А тут мені треба, щоб було гарно». Була ціла ідеологія, які квіти, які рослини мають рости біля хати. Мальви садилися в конкретному місці, вони не садилися де-небудь. Братчики й інші квіти садили на свої місця.

     

    Це робили тільки з естетичних мотивів чи був і сакральний зміст? 

     

    Це були символічні і сакральні мотиви. Тобто це був світогляд. Певна квітка садилася, наприклад, щоб нечиста сила не зайшла до хати. 

     

    Також білення хати. Вапно, з одного боку, вбивало грибок тощо. Але це мало свою естетику. Після того як побілили, хату розмальовували. І вікна робили кольоровими. Тому що гарно. Тому що цього потребувала культура. Тобто запити на цю естетику були дуже глибинні. 

     

    Візьміть нашу вишиту сорочку. Це пласт, який вже ніхто зараз не розгадає. Ніхто не знає ключів для прочитання. Зараз в інтернеті є пояснення, що означає той чи той орнамент. Але це все байка. Хтось собі таке надумав. На жаль, це не розшифрування. Воно має свій глибинний зміст. Але ми не маємо Розетського каменяРозетський камінь – стелла, яка стала ключем до розшифрування єгипетських ієрогліфів., щоб прочитати його. 

     

    Адже це була усна культура. 

     

    Безумовно. Але вона передавалася. Тому що кожне село мало свої елементи орнаменту. Коли хтось приходив з іншого села, його впізнавали по вишиванці. 

     

    Знаєте, коли ми найбільше це втратили? У часи Голодомору. Коли обірвали ці корені. Тобто совєцька влада обірвала цю тяглість. 

     

    Як традиційно відбувалося виховання в родині? Вихованням дітей займалися бабця з дідом. Мама з татом працювали десь у полі. Вони [бабця й дід] вже в поле менше йдуть, не мають сили. І поки діти малі, вони лишалися у бабці з дідом, які передавали цю культуру. 

     

    Совєцька влада все це розірвала, тому що дітей почали виховувати дитячі садочки, працювали всі. Особлива біда була в тому, що дітей забирали і насаджували зовсім іншу ідеологію. І ці традиції рубалися. Тому зараз ми можемо фантазувати, але не дізнаємося тієї символіки. Вона ніколи не була записана і зараз втрачена. І тому ми можемо берегти ці речі як взірці орнаментів, але не розуміти семантики. 

     

    На жаль, ми це втратили. Але мусимо берегти те, що маємо.

     

    Тепер можна визначити вік картини за фарбою. Раніше цього неможливо було зробити. Ми не знаємо, що на основі об’єктів кульутрної спадщини ми завтра зможемо виявити. Наше завдання зараз – зберегти оригінали. Бо якщо не буде оригіналу, не буде що досліджувати. 

     

    Мотто нашої діяльності – формування громадянської відповідальності за збереження культурної спадщини. Ми, наприклад, реставруємо скульптуру на площі Ринок, щоб показати: ці скульптури потребують реставрації. Ми реставруємо якусь ікону, щоб показати: треба реставрувати ікони. Ми реставруємо церкву в Кугаєві, щоб показати: дерев’яні церкви вразливі, вони легко нищаться, давайте збережемо сакральну культурну спадщину. Ми не беремо на себе місію реставрувати все. Але ми стараємося пояснити, що це важливо. 

     

    Так само коли ми намагалися закривати вітражі й інше. Спочатку це було 10 людей. Тобто ми показали, що це важливо. 

     

    Коли я кажу «ми»… Я не був на моменті, коли монтували захисні панелі на Катедрі. Ми спілкувалися, обговорювали, як це робити, але я сам цього не робив. Але я кажу «ми захистили». «Ми» – однодумці, ті, хто хоче захистити культурну спадщину. 

     

    Як казав професор ПавловськийКшиштоф Павловський – експрезидент польського бюро ICOMOS, експерт UNESCO., найважливіше – переконати людей, що це робити треба. 

     

    Є знаменита фраза Черчиля про бюджет. Є нібито такий епізод, не знаю, наскільки він історичний (достовірність цього епізоду не доведена – прим. ред.). До Черчиля прийшли, щоб підписати бюджет на рік. І він коли підписував, побачив, що на пункті «культура» – прочерк. Він каже: «Чому на культуру немає бюджету?» Йому відповідають: «У нас же зараз війна». – «А за що ж ми тоді боремося?»

     

    Ми воюємо, щоб зберегти нашу культуру.

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?