fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Наука як мистецтво — 29.12.20
ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Мистецтво на межі: інтерв’ю з Арамом Бартоллом

Арам Бартолл ‒ незвичайний митець. Він працює на межі багатьох галузей, показуючи, як ми взаємодіємо з медіа та цифровим світом. Один із його творів потрапив на виставку Data CTRL Centre. Якщо ви її відвідали, то пригадуєте купу книжок з вкраденими інтернет-паролями, серед яких можна було знайти і свій. Куншт поговорив з Арамом про мистецтво, його роль у суспільстві та пошук ідей.

На вашій сторінці у Вікіпедії написано, що ви – медіахудожник (media artist), концептуальний художник, цифровий художник (digital artist), постцифровий художник (postdigital artist), міждисциплінарний художник (interdisciplinary artist). Тож який ви художник?

 

Людям справді може бути складно визначити. Я – не типовий скульптор. Я не працюю в одному з класичних мистецьких жанрів, які нам так добре відомі. Я – на перетині цих жанрів. Але, безперечно, я маю стосунок до медіамистецтва. З цим я погоджуюся. Це сфера, з якої я вийшов, але з часом стало дедалі складніше визначити жанр, в якому я працюю.

 

Більшість моїх робіт виглядають як класичні скульптури, інсталяції, перформанси. Але вони стосуються медіа, тож певним чином це медіамистецтво. Більшість свого часу я створюю концептуальні роботи, у яких розповідаю про медіа. Також є роботи, які належать до медіамистецтва, але не мають технічної складової. Мені здається, що головною рисою медіамистецтва є саме технічна база. 

 

Та мені байдуже, як мене визначають. Думаю, що це вже справа журналістів і кураторів. Але вони не можуть сказати чітко, скульптор я чи ще хтось.

 

Визначення «візуальний митець», мабуть, належить до загальних понять. Мені здається, що інколи воно корисне, адже воно не встановлює вузькі рамки. Однак інколи для кураторської практики або навіть для професури важливо називати речі правильно. А класичні поняття не завжди для цього підходять.

 

Щоб стало зрозуміло, що таке постцифрове мистецтво, має минути кілька десятиліть. Мабуть, історія мистецтва розсудить, як краще називати період з 2010 по 2020 рік. Ймовірно, поняття «постцифрове мистецтво» закріпиться. Поняття «мистецтво постінтернету» – більш вузьке, воно стосується конкретної групи митців. Я б не зараховував себе до них. Але мої ідеї дуже близькі до їхніх. 

 

У мистецтві є своя система понять. Ймовірно, концептуальні художники на дух не переносили цей термін. Те саме з міждисциплінарним художником. Це звучить дивно, наче художники не знають, що роблять, усе щось міксують.

 

Мені здається, що поняття концептуального і медіахудожника краще мене характеризують. Коли мене запитують, чим я займаюся, я відповідаю, що створюю інсталяції, певні об’єкти, проводжу воркшопи. 

 

Водночас мої роботи тісно пов’язані з питаннями, як цифрові медіа впливають на суспільство, як ми живемо з усією цією технікою. Тож, з одного боку, зрозуміло, чим саме я займаюся, але з іншого, навіть мені складно описати це одним чи двома словами. 

Учора я ходив до своєї дантистки, і вона запитала, чим я займаюся. Коли я кажу людям на зразок моєї дантистки, що я концептуальний медіахудожник, то вони відповідають: «А що це таке?» Тому потрібно наводити їм приклади.

 

Це дуже залежить від співрозмовника. Коли мене запитує співробітник митниці, чи я художник, найкращий варіант відповісти йому: «Так, я художник». 

 

Що, на вашу думку, є мистецтвом? 

 

Звісно, є сила-силенна визначень, що таке мистецтво, а що ні. Довкола них точаться палкі суперечки в історії мистецтва. Очевидно, що ми живемо в еру, коли я можу взяти олівець і сказати, що це витвір мистецтва, і тоді цей об’єкт стане мистецьким.

 

Я теж багато працюю в такій сфері. Шукаю речі, поміщаю їх в різний контекст, додаю щось до них і ставлю запитання. Наприклад, як у роботі з надрукованими книжками. Вони сприймаються як щось старе. Але коли ти береш всі ці паролі, друкуєш у книгах, втілюєш певну концепцію – виходить мистецька робота. Книжка – це класичний медіум, але в поєднанні з паролями користувачів Linkedin, які гакери злили в мережу, що залучає вже цифрове середовище, книжки набувають нового значення.

Багато речей можуть бути мистецтвом. Завжди є люди, які ходять до музеїв, дивляться на чорний квадрат і потім говорять: «Мій син теж так може, це так просто. Де ж майстерність?» Це не класичний живопис, де все скрупульозно промальовано. Тож, з одного боку, є популярне розуміння мистецтва, а з іншого, є мистецький світ зі своїм розумінням, що таке хороше мистецтво. 

Одна з моїх цілей – ініціювати дискусію.

Для мене як художника дуже важливо досягати своєї аудиторії. І це не обов’язково мають бути відвідувачі галереї у стилі «білого куба»Білий куб (англ. «white cube») – концепція формування галерейного простору, згідно з якою мистецькі об’єкти виставляються в білому просторі.. Мої картини є онлайн, де люди не обов’язково відразу визначають мої роботи як мистецькі. І це нормально. Але це чудово, коли вони переймаються цією роботою і говорять про неї. Одна з моїх цілей – ініціювати дискусію, сприяти тому, щоб люди роздумували над цими питаннями, і потім, мабуть, вони й визнають, що це справді мистецтво. Не класичне, як живопис, це не картина, але також мистецтво у своєму специфічному прояві.

 

Коли я створюю інсталяції або скульптури, люди часто розгублюються. Вони починають розмірковувати, чи може це бути мистецтвом. І мені дуже подобається ось цей момент, коли збиті з пантелику люди намагаються розібратися, що відбувається. Як, наприклад, під час мого публічного перформансу The Perfect Beach, коли кілька людей на ідеальному пляжі в Таїланді носили полотно, на якому зображено ідеальний пляж. І всі туристи намагалися зрозуміти, що відбувається, чому це зображення тут.

Водночас люди підходили, фотографувалися на цьому фоні. Адже ми живемо цими картинками, їдемо у відпустку, але сумніваємося, чи це ідеальне місце, думаємо, що, можливо, треба було поїхати в якесь інше місце. Це вплив інтернету та соціальних мереж. Однак складно визначити, де починається, а де закінчується таке мистецтво. Воно певною мірою відкрите до інтерпретацій. 

 

Усі ваші роботи у певний спосіб пов’язані з темою медіа, соціальних мереж, цифрового життя тощо. Чому саме ця тема?

 

Мабуть, усе своє життя я пізнаю світ у такий спосіб. Я вивчав архітектуру в Берліні в середині 90-х, тоді інтернет тільки з’являвся. Мене завжди цікавили технології, водночас я не розуміюся на них з технічного боку, я більше споглядаю. Я ніколи не був програмістом. 

 

Та я досить рано намагався зрозуміти, що відбувається. Тепер у нас є інтернет, і він стає дедалі поширенішим, з’явилися персональні комп’ютери. Як це все впливатиме на суспільство, на публічний простір, на міста, кімнати й будинки?

 

Можна сказати, що я прийшов до цієї теми через природну цікавість, зацікавленість у галузі й також через роки навчання. Рішення стати художником прийшло після довгої бесіди з собою про те, чим я маю займатися, бо я не хочу бути архітектором. І десь у 2004-2005 роках я вирішив, що стану художником, я хочу створювати мистецтво.

Люди запитують мене, чому я це роблю, але складно відповісти на це запитання. Усі ці речі визначають, хто я і що мене цікавлять.

Як проходить ваш робочий день? Існує стереотип, що для того, щоб творити, потрібно знайти натхнення. Як ви шукаєте ідеї? 

 

Ідеї за розкладом з 9 до 10 (Сміється).

 

Думаю, що для кожного креативний процес буде своїм. Мій робочий день досить схожий на те, що сьогодні роблять багато людей. Багато адміністративної роботи. Я сиджу за комп’ютером, пишу листи, планую. 

 

З іншого боку, є нові шоу й запити на нові роботи, і тоді потрібно вигадувати ідеї. Інколи це викликає в мене реакцію: «О ні, вони хочуть робити щось нове. Скоро мені потрібно буде запропонувати якусь нову ідею». Я сприймаю це як завдання, яке потрібно виконати. Для мене це нудна частина моєї роботи. Просто щоденні справи.

 

Ідеї постійно спадають мені на думку: «Це можна зробити», «Ось це можна зробити»  або «Це хороша ідея, можливо, не для мистецької роботи, але для чогось іншого». Я записую їх всі на телефоні. У мене є список таких ідей. У записнику також. Ще я можу робити якісь ескізи й подібне, пізніше я повертаюся до цих нотаток.

 

За останні два роки я створив так багато робіт, що витрачаю певний час, аби архівувати їх належним чином. Наприклад, у 2006 році в мене було одне шоу, але фото про це не залишилося. Можливо, я зараз наближаюся до того періоду, коли художники починають замислюватися над своїм «спадком». Я можу побачити на стіні у свого батька якусь роботу, зроблену давно, і подумати, що я геть забув про неї, і її потрібно якось зафіксувати.

 

Також я викладаю. З минулого року я професор у Гамбурзі, викладаю студентам мистецтво з акцентом на цифровий напрям. Це також дуже креативний процес, бо вони постійно щось вигадують. Я навчаю їх, як я мислю, як працюють речі. Водночас вони знаходять ідеї про те, що відбувається в інтернеті, а я ще не чув це. Бути викладачем – чудовий обмін ідеями. Це дуже збагачує.

 

Тож для мене робочий процес – це не кліше про бідного художника, який малює картину на горищі, де його хапають дрижаки. Звісно, бути художником – не особливо надійно. Це нелегко з економічних причин. Мені вдається заробляти на життя мистецтвом десь останні 15 років. 

 

Чи могли б ви провести нас крізь ваш креативний процес? Поговорімо про «Забув свій пароль?», адже вона була в Києві на нашій виставці. Як ця ідея прийшла до вас? Ви побачили новини про те, що з Linkedin стався витік 4,6 мільйона паролів, і ця ідея спала вам на думку?

 

Саме так і було. Мені здається, я прочитав про це. Кіберзахист і приватність – також моя робоча тема. 

 

Про це писали багато у 2011 або 2012 році: «Подивіться, Linkedin зламали, паролі мільйонів користувачів гуляють інтернетом». Я подумав, що це дуже інтригує. Мене дивувало, як взагалі таке могло статися. У нас є цифрова ідентичність, коли ми реєструємося на сервісі за допомогою пошти, ми отримуємо секретний пароль, а потім хтось зламує й краде цілу базу паролів, розсекречує та викладає в мережу. Для них це як спорт. Їм цікаво розв’язувати загадки.

 

Ці речі здалися мені дуже цікавими. І я подумав: «Що я міг би зробити з цими паролями? А що коли я б міг пошукати свій старий пароль? Надрукуймо їх у книжці, на зразок телефонної книги». Я не можу повністю пригадати все, що пов’язано з цією роботою, але це була одна з ідей, коли ти знаєш: з цього має вийти щось хороше. Так воно й сталося – ця робота експонувалася в різних країнах світу.

 

Скільки часу ви витратили на опрацювання 4,6 мільйона паролів у алфавітному порядку?

 

Це потребувало зусиль. Є спеціальні інструменти, які дозволяють впорядковувати такі дані. Зібрати весь цей текст у PDF також зайняло чимало часу. Але я можу робити такі речі, це не складно.

 

Робота над USB dead drop була цікавішою. У мене була ідея: коли ви йдете містом і бачите USB-накопичувач у стіні, ви можете підійти до нього й під’єднати флешку. Потім я розмірковував: якщо я так зроблю, то мені потрібно буде вмонтовувати драйвер у стіну, потрібна буде електрика, і потім люди зможуть щось копіювати, але це ціла технічна установка. І десь через пів року я зрозумів, що можна вбудувати в стіну просто флешку, тоді я зможу взяти свій ноутбук і завантажити щось. Флешка в стіні – це не ноутбук у стіні. Тож я просто поміняв їх місцями – і ця ідея стала завершеною.

Що було на тих флешках? Тому що я не знайшов відповіді в мережі. На різних флешках була різна інформація? 

 

Так, у цьому був задум: кожен може завантажити якусь інформацію на цю флешку. Це публічний обмін файлами. Там немає інтернету, тому дуже складно моніторити й контролювати, що відбувається.

 

Ви завантажували на флешки якусь інформацію за замовчуванням? 

 

Так, я завантажив такий собі маніфест, який пояснює сам проєкт. Це була основна інформація про нього та посилання на сайт. Кожен міг завантажувати, що хотів. Звісно, я заохочував завантажувати цифрові мистецькі роботи. Також можна завантажити альбом музичної групи абощо, але сьогодні всі слухають Spotify, люди більше навіть не завантажують музику, ті часи вже минули. Це також порушує тему піратства. І завжди цікаво дивитися, що там є. Можна знайти відео, де парочка лежить на пагорбі, або фотографії заходу сонця з відпустки. Це дивний мікс файлів. Якась підозріла інформація також приваблює людей. Але, звісно, я не знаю, що на всіх цих флешках. До того ж вони зникають через якийсь час.

 

В одному з найвідоміших у світі музеїв сучасного мистецтва, у Музеї модерного мистецтва в Нью-Йорку (MoMA), під час шоу «Talk to Me»використали Dead Drops. Мені здається, це найбільше визнання для художника. Ви могли б розказати, як ви цього досягли? Як цей проєкт помітили? 

 

Мені здається, цей проєкт багато циркулював в інтернеті. Сьогодні все мистецтво можна знайти в інтернеті. Усі відомі й комерційні художники мають свою інстаграм-сторінку, так само музеї, інституції, дистриб’ютори, шоу проводяться онлайн. Такого не було у 2004-2007 роках. Тоді ще не було природно викладати все онлайн. Для мене це був спочатку невеликий проєкт, більш експериментальний, але його відразу підхопили медіа, блоги. Тож він швидко поширився в інтернеті, з’являлися статті про нього. Так куратори й дізналися про цей проєкт – через інтернет.

 

Моя мама також запитувала мене, як у Музеї модерного мистецтва дізналися про мене, як вони мене запросили, чи я мав знайомих там. Але я не знав їх, вони просто написали мені лист на електронну пошту, тому що побачили мою роботу в інтернеті. Але це звична річ сьогодні. Уся система працює на цьому, зокрема і мистецтво.

 

Я не знайшов вас на фейсбуці. Тож яке у вас ставлення до соцмереж?

 

Мене немає у фейсбуці, але в мене є сторінка в інстаграмі. Певний час у мене був профіль у фейсбуці, але потім я видалив його. Звичайно, ми маємо проблему з монополією техгігантів. Це не лише Facebook, а й Google, Amazon та інші компанії. Вони руйнують бізнеси певною мірою. Дуже зручно користуватися послугами цих техгігантів, але водночас це спричиняє багато проблем.

 

За останні кілька років ми вже зрозуміли, що Цукерберґа насправді не хвилює, яким бізнесам він надає послуги і як це впливає на політику. Він просто хоче зростати та заробляти більше грошей. Він не хоче, щоб його компанія зазнала краху. Разом з тим Цукерберґ постійно публічно вибачається, начебто вони не знали про якийсь фейл, вони виправляться у майбутньому. Тому я б сказав, що Facebook – це погана компанія. Водночас зараз я теж працюю над проєктом з окулярами Oculus Quest, брендом, який Facebook також придбав. Мені здається, важливо працювати зі студентами над віртуальною реальністю й бачити, що там відбувається й експериментувати з цим.

 

Та я вважаю, що дуже важливо розуміти, як Facebook заробляє. У цьому сенсі кожен бачить, що коли він пішов у магазин, то, повернувшись додому, Facebook відразу показує йому рекламу. Те саме стосується й стрічки новин в інстаграмі. Це називають капіталізмом спостережень (surveillance capitalism) після появи книги Шошани Зубофф (йдеться про книжку «The Age of Surveillance Capitalism: The Fight for a Human Future at the New Frontier of Power», – прим. ред.). Це велика проблема, яка призводить до ще більшого нагляду в майбутньому.

 

Тож ще раніше я вирішив не користуватися фейсбуком. Також я більше не користуюся WhatsApp. Я намагаюся як тільки можу уникати Google, використовую інші пошукові системи, наприклад Torch Tor. Але я впевнений, що складно уникнути відстеження даних, бо я все ще користуюся інтернетом. І цим великим компаніям досі легко засікти людину, яка не дозволяє використовувати кукіз у браузері.

 

Це також частина моєї роботи. Мені подобається створювати проєкти, які не є надто моралістичними. Інколи в них є якась іронія або вони відкриті до інтерпретації. Але я хочу, щоб люди почали розмірковувати над цими проблемами. Як у роботі «Забув свій пароль?», де люди спочатку цікавляться, чи є в цих книгах їхні паролі, а потім думають, чи в безпеці їхні дані, чи вони зберігаються в дурнуватих компаніях, які не можуть їх захистити.

 

Чи знайшли ви в цих книжках свій пароль?

 

Ні, не в цих книжках, які стосуються Linkedin. Але таких ресурсів безліч. Один австралієць Трой Гант створив сайт haveibeenpwned.com  – «Мене зламали?». Трой уже довго збирає зламані паролі. Ви можете зайти на цей сайт, ввести ваш імейл, і потім сайт відповість вам, скільки разів ваша пошта пережила витік даних. Коли я пишу свою стару пошту, то мені показує 15 зломів. Вони, звісно, не показують тобі твій пароль, але інформують тебе, на яких ресурсах стався витік. Наприклад Last.fm, Kickstarter, Dropbox зламали у 2012 році, і мої пошта й пароль потрапили до інтернету.

 

Я також завантажував цю базу даних. Я помістив у книжки лише паролі, а не імейли. Не можна деперсоналізувати користувачів. Неподалік Мюнхена, у невеликому музеї в одному містечку проходив показ моєї роботи, і коли директор банку знайшов свій пароль, він був настільки шокований, що йому потрібно було сісти. Таке трапляється.

 

Я добре усвідомлюю, що мої старі паролі гуляють просторами інтернету. Це відбувається також тому, що ми досить легковажні. Ми створюємо прості паролі, повсюди їх використовуємо. Нам потрібно запам’ятовувати їх, тоді як вони мають бути складними, унікальними. Це така собі технічна проблема для нашої пам’яті.

 

Ви вже зазначили свою позицію щодо соцмереж, згадали про профіль в інстаграмі, чи відчуваєте ви інколи, що самі робите те, про що і розповідаєте у своїх роботах?

 

Звісно, я також роблю ці помилки. Я залежний від смартфона. Мені до вподоби твіттер, але я видалив цей застосунок. Але ж ним можна користуватися в браузері – тож тепер я користуюся ним у браузері. Завжди знаходиться спосіб повернутися до старої звички. Я це добре усвідомлюю. 

 

Мені цікаво навчати студентів, молодше покоління, якому років 20 з копійками, спостерігати за цими змінами в новому поколінні. Я ще пам’ятаю, як користувався телефоном і вручну вводив номер, а тепер є інтернет, мільйони сайтів, і більшість речей ми можемо робити онлайн. Нове покоління, яке росте в такому світі, знає це все наче за замовчуванням. Відбувається перехід до так званого покоління цифрових аборигенів (digital natives). Вони вміють усім користуватися, знають про останні новинки, TikTok, Superstars абощо.

 

Але є проблеми, які стоять за технологіями, – використання кукіз, відстежування даних, – і цих проблем багато. Я теж погоджуюся, що є речі, які важко зрозуміти, речі, що технічно дуже складні. І це пояснює, чому політикам важко з ними розібратися. Наразі ЄС хоче скасувати шифрування в месенджерах, щоб унеможливити випадки тероризму. Тому провідні провайдери мають надати їм ключі від шифрування повідомлень. І всі люди, що розуміються на комп’ютерних технологіях, дивуються цьому, адже вони говорять про це роками. Це поставить під загрозу всю архітектуру інтернету, навіть якщо це допоможе у боротьбі з тероризмом. Звісно, ця проблема стосується суспільства, ми маємо розібратися з цим, але водночас це збільшує шанси на те, що уряди будуть стежити за нами, якщо ми дамо їм доступ до всіх цих розмов. 

 

Ви зазначили, що однією з ваших найвідоміших робіт є Dead Drops. Але яка є найулюбленішою і чому?

 

Це важке питання, тому що в мене багато хороших робіт. І я можу сприймати їх по-різному в різному віці. Інколи через два роки якісь робити здаються мені дивними, а інколи навпаки – деякі роботи здаються мені кращими, ніж раніше. Не знаю, можливо, це також Dead Drops.

 

Цього року я працював над інсталяцією Unlock Life. Для неї ми діставали електросамокати та велосипеди із дна каналів у Німеччині. На мою думку, це також дуже хороша робота. Це був один з моментів, коли я чітко уявляв, як я виставляю в галереї скутери й велосипеди, влаштовую перформанс. А потім почався локдаун, мало бути шоу, але його перенесли. Тоді я зрозумів, що я маю взяти незвичайні скутери. Я пригадав, як гуляючи вулицями, у каналах можна побачити на дні старі велосипеди. Ця нова версія ідеї стала справді вдалою.

Мені здається, це багато говорить про те, як функціонують стартапи й інтернет-культура. «О, у мене ідея, створимо скутери, і всі будуть ними користуватися». Але насправді вони просто викидають гроші й не думають про те, що роблять. Разом з тим, ці скутери дратують багатьох людей. І їм також байдуже, що діти топлять їх у водоймах. 

 

Це показує, як працює капіталізм, як викидають величезні суми грошей, до того ж це не екологічно. Але самі лише технології не можуть розв’язати ці проблеми.

 

Проєкт Dead Drops у МоМА був дуже успішним. Але яка ваша наступна ціль? 

 

Звісно, зараз деякі проєкти призупинено, інші проєкти на стадії планування. Минулого року я працював над скульптурою, встановленою в публічному місці в Арнсбергу. Це такий собі вказівник Google Maps з літерою А. Ця інсталяція також стала відомою, вона встановлена на постійній основі в маленькому містечку в Німеччині. Я б хотів показати цю скульптуру саме на широкий загал. 

Завжди добре мати великі покази в музеях, але я не ставлю собі за мету виставлятися в найкращих музеях світу. Я пливу за течією. Я впевнений у своїх роботах. У мене є деякі ідеї про те, що я хочу зробити. Звісно, експонування у великих музеях – це добре, але в мене немає такого, що я прокидаюсь і думаю: «О, я хочу влаштувати шоу у цьому музеї».

 

Чи можете ви назвати декількох митців, які вам подобаються? Зокрема сучасних митців, медіахудожників.

 

Мій улюблений митець, Гордон Матта-Кларк, уже помер. Це американський митець, який робив отвори в стінах будинків у сімдесятих роках. Тож він, напевно, суттєво вплинув на мене як на архітектора. Він працював на публіку, і багато його робіт пов’язані з архітектурою. Він мій кумир, мені він дуже подобається.

Щодо сучасного мистецтва, то мені до вподоби JODI. Це мистецький колектив двох художників, які займаються нетартом. На мою думку, вони були одними з піонерів у дев’яностих.

У мене є багато друзів, які працюють лише в цифровому форматі. І я також фанат цифрового мистецтва, цього своєрідного екранного мистецтва. Але сам я таким серйозно не займався. Я загалом люблю, коли в мистецтві використовують різні медіа. 

 

І наостанок я назвав би panke.gallery в Берліні. Це проєктний простір, ним займається мій друг. Ще побачимо, чи всі ці місця переживуть пандемію коронавірусу, але я гадаю, що дуже важливо мати такі інституції, навіть невеликі, які опікуються специфічними типами мистецьких робіт, зокрема постцифровими. Але крім тих, що я назвав, звісно, є ще багато класних митців. 

 

Також нещодавно я показував своїм студентам роботи Мерієм Беннані. Вона чудова мисткиня, деякі її роботи з гумором. Мерієм виросла у Марокко, зараз живе у Нью-Йорку. Вона працює над відеороботами, 3D-мистецтвом, поєднаним з інсталяціями та проєкціями. Вони політичні певною мірою, але водночас гумористичні. Мені здається, що вона чудовий приклад для молодих митців.

ТЕКСТ: Кирило Бескоровайний
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті