ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Україна — 24.02.20
    ТЕКСТ: Марта Льода
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Місто забутих предків

    Невелике місто на Львівщині поламало багаторічну російську історіографію. Археологи знаходять тут дивовижні речі!

    Слово «археологія» часто огорнене ореолом таємничості: магічні знаки, нерозшифровані письмена, забуті божества, міста, порослі джунглями. Популярна культура малює пригодницький образ – Лару Крофт, Індіану Джонса та безліч їхніх менш відомих колег, хоч вони радше скарбошукачі, ніж археологи. І насправді саме пошуки скарбів незворотно знищили вже не одну пам’ятку.

     

    Реальність водночас і банальніша, і цікавіша. Археологічні дослідження – це кропітка робота, яка не завжди дає плоди одразу. Та й не в кожному кургані захована золота пектораль. Хоча для науки навіть кілька черепків давньої кераміки можуть мати не менше значення. Археологія – це вікно в історію дописемного часу і важливий додатковий кут зору для часу писемного. Вона дозволяє нам зазирнути у світ, який інакше був би назавжди втраченим.

     

    В Україні немає пірамід чи джунглів з таємничими містами, та є не менш важливі для історії знахідки. Деякі з них відоміші – скіфські кургани чи печера Вертеба з трипільськими пам’ятками. Та більшість ховається у нас під носом, залишаючись невідомою для широкого загалу. Одним із таких місць є Пліснеський історико-культурний заповідник, розташований лише за півтора кілометра від знаменитого Підгорецького замку на Львівщині. 

     

    У 2017 році, коли ще Куншт був паперовим, ми поспілкувалися з директором заповідника Володимиром Шелепом та його заступником з наукової роботи Андрієм Филипчуком, щоби дізнатися більше про це місце та його роль у вивченні нашої історії, а також про плани популяризації пам’ятки. 

    Давньослов’янський мегаполіс

     

    Пліснеський археологічний комплекс – це унікальна сукупність різночасових пам’яток пізнього Середньовіччя. До його складу входить дві пам’ятки археології національного значення та пам’ятка архітектури національного значення.

     

    Перша (фактично, потрійна) пам’ятка – це слов’яно-руське городище. У VII – Х століттях тут був давньослов’янський культовий центр. За два століття після його зведення довкола нього почало виростати укріплене місто – справжній «мегаполіс» площею 450 га. Сучасні західноукраїнські землі тоді входили до складу держави білих хорватів, та у 993 році київський князь Володимир Святославович пішов на них війною, знищивши поселення. У XII – XIII століттях, після приєднання цих земель до Руської держави, тут знову виникло місто, відоме нам з літописів під назвою «Пліснеськ». Перша письмова згадка про нього датується 1186 роком у «Слові о полку Ігоревім». У 1241 році місто, як і багато інших поселень на теренах України, спустошила орда хана Батия, і Пліснеськ поступово занепав. У різні часи поселення мало значну систему оборони, яка збереглася винятково добре. Це головна лінія укріплень, що обмежує ціле городище, а також сім внутрішніх оборонних ліній. Друга археологічна пам’ятка – це курганний могильник варязької дружини руських князів. Поховання в ньому відбувалися протягом XI й початку XII століть. Архітектурною пам’яткою комплексу є Підгорецький (Пліснеський) монастир XVIII століття, побудований у стилі бароко. Та його історія починається значно раніше: за легендою, першу монастирську церкву тут у 1188 році збудувала княжна Олена (сестра Белзького князя Олександра Всеволодовича – прим. ред.).

    У пошуках скарбів та відкриттів

     

    Про варязький могильник мешканці околиць Пліснеська знали вже давно. Варяги були військовою елітою Руської держави, тож не дивно, що спочатку кургани приваблювали скарбошукачів. Ще Северин Жевуський, власник сусіднього Підгорецького замку впродовж 1787-1811 років, шукав скарби на могильнику. А у 1810 році тут проводили перші зафіксовані археологічні розкопки під керівництвом настоятеля Підгорецького монастиря Варлама Компаневича та місцевого чиновника Франца фон Ґауера. З цих польових студій розпочалась історія археологічних досліджень Західної України.

     

    Проте впродовж усього ХІХ століття археологічні розкопки Пліснеська мали здебільшого скарбошукацький характер. Факти розкопок багатьох курганів не фіксували. І навіть під керівництвом польського археолога Тадеуша Зємєнцького й професора Львівського університету Карла Гадачека (межа ХІХ-ХХ століть) наукових звітів майже не було. Однак речі, зібрані Тадеушем Зємєнцьким, нині перебувають у колекціях Краківського музею. 

     

    Більш професійні дослідження розпочались у міжвоєнні роки. На пам’ятці працювали багато відомих археологів. 1940 року тут здійснював розкопки Ярослав Пастернак – легенда західноукраїнської археології. У кінці 1940-х років – Іван Старчук, який залишив по своїй роботі детальні наукові звіти. Також тут працювали Павло Раппопорт, Володимир Гончаров, Михайло Кучера, Роман Багрій, Микола Пелещишин, Роман Чайка. Одним із найважливіших внесків у вивчення пам’ятки стала праця Михайла Филипчука, який досліджував Пліснеськ чверть століття. Його син, Андрій Филипчук, продовжує роботу батька і працює у заповіднику. 

     

    Науковий інтерес до Пліснеська не згасає, адже пам’ятка може дати ще багато нової інформації.

    «Незважаючи на те, що Пліснеськ досліджують понад двісті років, щороку трапляються нові й нові знахідки, відкриття».

    «Це не тільки рухомі знахідки – горщики, стріли, – а й різні нерухомі об’єкти: поховання, цілі цвинтарі, виробничі осередки. Такі знахідки змінюють або підсилюють наші уявлення про історичний розвиток Пліснеська в дописемний і писемний періоди», – каже Андрій Филипчук.

    «Ви своїм Пліснеськом поламали багаторічну російську історіографію»

     

    Археологічні дослідження дали багато інформації про наші землі й дещо змінили в уявленні. У 2009 році Михайло Филипчук виявив тут язичницький культовий центр. Там знайшли залишки людських жертвопринесень, будівлі храму, контин (будинків, де збиралися жерці), дорогоцінний (часто – з благородних металів) інвентар для ритуалів. Ще одним відкриттям стало те, що у давньослов’янський період Пліснеськ мав полісну модель – модель міста-держави. Не зовсім таку, яка була в античних полісах, однак структура суспільства була схожа. Пізніше, у давньоруський період, суспільство мало вже інакше розмежування. 

     

    Саме хронологічний розподіл на слов’янський і давньоруський періоди стало новиною. «Тривалий час у нашій науці подавалась одна дефініція – “слов’яно-руський період”, – розповідає Андрій Филипчук. – Насправді варто було б говорити окремо про слов’янський і окремо про давньоруський період, проводячи між ними конкретну межу. На прикладі Пліснеська вона дуже показова й ілюструє, як на локальному рівні проходили державотворчі процеси в кінці І – на початку II тисячоліття н. е. Це епоха державотворення: спочатку внутрішнього, слов’янського, а потім зовнішнього – давньоруського». Важливою знахідкою став і фундамент вже згаданої церкви кінця XII століття в урочищі «Оленин парк». Вона розташовувалася на місці давнього язичницького культового центру. 

     

    Суттєвих результатів Михайло Филипчук досягнув завдяки мікростратиграфії (почерговому знятті культурних нашарувань сантиметр за сантиметром). Володимир Шелеп розповідає, що у 2007-2009 роках вдалося зафіксувати унікальну конструкцію оборонних валів: «Попередні дослідники прорізували вал наскрізь і фіксували лише залишки певних об’єктів. Однак на Пліснеську вперше вдалося побачити потужні оборонні споруди. Це відкриття дало новий поштовх розвитку досліджень оборонної справи. Під час археологічного симпозіуму, який відбувся в 2008 році, один із петербурзьких дослідників сказав: “Ви своїм Пліснеськом поламали багаторічну російську історіографію”». Його слова доповнює Андрій Филипчук: «Більшість дослідників, які вивчали Пліснеськ, вважали, що кінцева система захисту сформувалася в давньоруський період. Коли всі лінії захисту дослідили, і ми відновили хронологію, то виявилося, що площа давньоруського міста становила кілька гектарів, тоді як слов’янського перед тим – 450 га. У 2008 році остаточно з’ясували, що один із найбільших валів на Пліснеську є не давньоруським, а слов’янським. Це був шок для багатьох». За словами дослідника, це одне зі свідчень про наявність протодержавних структур на західноукраїнських землях ще до приєднання їх до Русі.

     

    Дослідження на території пам’ятки тривають і дають цікаві знахідки.  За два останні роки на території курганного могильника знайшли кілька кенотафів – символічних порожніх могил, споруджених для воїнів, які загинули на чужині. 

     

    Також минулого року розкопали частину валу. Андрій Филипчук пояснює: «На зовнішньому схилі валу, де спочатку був невеличкий природний схил, в кінці IX століття ще функціонували печі для випалу кераміки – такий собі гончарний центр. Потім там спорудили дерев’яно-земляний вал, і функціонував він у слов’янський період – у Х столітті. На зовнішньому схилі валу ми зафіксували заглибину від житла XI століття: воно перерізало вал. Тоді він вже не функціонував. А у ХІІ-ХІІІ століттях поверх того заклали християнський некрополь з типовими християнськими захороненнями – голова була орієнтована на Захід, а руки випростані вздовж тіла. Це для нас стало сюрпризом. Такий «пиріг із багатьма шарами», де одні старожитності накладаються на інші, ми поступово й вивчаємо, і це додає окремі штрихи до історичного розвитку певних ділянок Пліснеська в певний період».

     

    Цього року цікавою знахідкою була піч виробничого призначення. Пан Филипчук каже, що визначити конкретніше призначення печі складно, бо вона існувала на ділянці городища, де колись віднайшли рештки залізообробного центру: «Але ми відшукали там дуже багато скляних шлаків, а в пічці навіть виявили скляні намистини. Можливо, там виготовляли скляні вироби». Наступного року розкопки триватимуть не лише на території Пліснеська. Вже у 2017 році археологічна експедиція знайшла рештки восьми поселень на території Золочівського району, і це лише станом на весну. Є всі підстави сподіватися, що на нас чекають нові відкриття, які прояснять історію західноукраїнських земель у давньослов’янський і руський періоди.

    Про бюрократію, скансен і трактор

     

    Попри величезне значення пам’ятки, історико-культурний заповідник створили тут зовсім нещодавно – 15 вересня 2015 року. Передувала цьому довга робота ініціативної групи під керівництвом Михайла Филипчука. Метою створення є не лише охорона пам’ятки, а й дослідження та популяризація історії через туризм. Уже цього року тут запустили перші туристичні маршрути, проте поки що відвідувачам не дуже цікаво – бракує візуального матеріалу. Влітку маршрут збігся з місцями розкопок, тому це стало бонусом для туристів. Однак цього не достатньо. 

     

    Працівники заповідника планують встановити інформаційні стенди, де будуть фотографії розкопок, археологічні плани, реконструкції оборонних валів. Та навіть це юридично складно. «Усе впирається в проект землеустрою, першим кроком до якого є інвентаризація земель, – пояснює Филипчук. – Із самого початку треба, щоби де-юре земля була нашою, а після того вже можна ставити знаки, узгодивши їх з Міністерством культури». 

     

    Є план створити тут повноцінний археологічний скансен – музей просто неба. «Ми маємо інформацію про те, як виглядали фортифікації, знаємо, як виглядали хати в ІХ-Х століттях і в давньоруський період – ХІ-ХІІІ століттях. Знаємо конструкцію і приблизний вигляд окремих виробничих споруд, а також маємо напрацьовану концепцію археологічного скансену. Маємо можливість відбудувати на території верхнього плато городища, що не забудоване, принаймні окремі елементи різних пам’яток з екскурсом у різні історичні епохи – слов’янський, давньоруський періоди. В планах є також законсервувати відкриті фундаменти церков. І включити це все в екскурсійні маршрути», – каже Андрій Филипчук Крім того, працівники хочуть створити мапу довколишніх поселень за часів існування Пліснеська.

     

    Багато з цього впирається у фінансові труднощі. Сьогодні у штаті заповідника працюють 12 людей, а в самої організації бракує коштів навіть на охорону та упорядкування території. Пан Шелеп так коментує цю ситуацію: «Мусить бути людина, яка стежить за територією, траву підкошує, кущі вирубує. І це не одна людина, адже територія величезна. Потрібно придбати трактор. У попередні роки на території села було багато корів, тож люди косили траву в городищі. Зараз кількість худоби різко зменшується: більшість людей намагається виїхати з села, і територія заростає кущами, починає заліснюватися. Це проблема, яку ми мусимо в найближчі роки вирішити. Адже кущі вирубати ще легко, але коли утворюються деревця діаметром 10-15 см, залишається корінь, який ми не можемо корчувати, тому що це буде втручанням в культурний шар».  

    Дирекція сподівається, що після вирішення останніх юридичних питань буде можливість знайти додаткові джерела фінансування – ґранти й пожертви.

    Заповіднику допомагають волонтери. Студенти приїжджають сюди за бажанням, а не тільки щоб пройти археологічну практику. Заповідник співпрацює з Львівським національним університетом ім. І. Франка, Інститутом народознавства НАНУ, музейними установами Львівщини. Співпрацю з українськими та іноземними закладами планують розширювати. Пан Филипчук розповідає також і про величезний вклад місцевих жителів: «З нами співпрацює місцева громадська організація “Шолом”. Два останні польові сезони досліджень на Пліснеську й розвідкові роботи навколо городища були здійснені за її сприяння. Цьогоріч на Пліснеську наукових співробітників було чотири, а загальна площа розкопок сягала понад 150 м², тоді як пересічна глибина – метр. Ми б не впоралися без величезної кількості волонтерів, а вони – без підтримки цієї громадської організації». 

    Historia magistra vitae

     

    Коли я запитую в Андрія Филипчука, для чого потрібно досліджувати Пліснеськ, він відповідає: «Пліснеськ разом з іншими пам’ятками дає відповідь на запитання, хто ми й звідки, які колись на наших землях були державотворчі процеси, як проходило одержавлення, якою була матеріально-духовна культура наших предків 1000, 1200 років тому. Сьогодні про це часто говорять, вислів “Historia magistra vitae” (з лат./укр. “Історія – учителька життя”) весь час повторюють, хоча мало хто ще зробив з того висновки. Ми бачимо, яку величезну роль відіграє пропаганда історії свого походження та культури. На прикладі наших сусідів та на прикладі України можемо спостерігати, чим обертається відсутність такої пропаганди: з’являється апатія до своєї історії та культури. У всі часи розвинені держави вкладали гроші, щоби формувати свідомих людей, які знають своє походження. І Пліснеський заповідник – це така невеличка ланка в системі, яка також має формувати нову свідомість українців».

     

    Володимир Шелеп теж розглядає дослідження Пліснеська в широкому контексті: «Нині є багато дискусій, неправдоподібних легенд про наше походження, які дискредитують історію як науку. За часів СРСР інтелігенцію, яка нею займалася, майже всю знищили. А ті, що прийшли на зміну, переписали історію так, як хотіла влада». Події в Криму, війна на Донбасі, успіхи російської пропаганди у нас і за кордоном стали наслідками історичних міфів, що плекалися протягом довгого часу. Зараз як ніколи важливо ці міфи зруйнувати й розповісти якомога об’єктивнішу історію України як нам самим, так і західному світові, де ще донедавна не розуміли, звідки 26 років тому тут з’явилася окрема держава, і де слово “Русь” і слово “Росія” пишуть однаково й дуже часто ототожнюють. Тож ми намагаємося це виправити, наново розповісти історію українських земель – нашого минулого». Результати досліджень Пліснеська й зведення скансену – це можливість краще зрозуміти власні витоки й розповісти про себе світові.

    ТЕКСТ: Марта Льода
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: