fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Наука — 11.11.19
ТЕКСТ: Юлія Білоус
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Михайло Кольцов: «Постправда починається, коли вам байдуже, правда це чи брехня»

Історик філософії, медійний аналітик і викладач Києво-Могилянської академії Михайло Кольцов розповів «Куншту», що таке постправда, як вона допомагала конструювати устрій Третього Рейху та Радянського Союзу, як інстаграм підтримує толерування постправди і чому від неї найбільше страждають науковці. 

Ювал Ной Харарі – ізраїльський історик. У книзі «21 урок для 21 століття», у главі про постправду згадує реакцію Путіна на окупацію Криму. В російському перекладі приклад замінили на історію з неправдивими заявами Трампа – прим. ред.

Ви чули про інцидент з Харарі, який дуже сильно розкрутився – стосовно російського перекладу, де він зрештою дозволив зробити дуже гарну підміну понять, яка насправді змінює меседжі, які транслюються? Хоч він стверджує, що це не так і що його головною метою було донести основну думку і щоб його прочитали якомога більше читачів. І зрештою це вийшла така постправда в постправді. 

 

Так. Цей випадок показовий з огляду на те, що він відбувається на текстуальному рівні, хоча мова йде про конфлікт різних світоглядів. І одна справа, коли ви просто змінюєте значення слів або їхній порядок, а зовсім інша – коли ви маєте діяти на підставі сказаного. Наприклад, якщо ви європейський політик, який має взаємодіяти як з Україною, так і з Росією, то ви розумієте, що це неможливо як одночасний процес – конфлікт світоглядів паралізує таку взаємодію. Хоча і окрема взаємодія – ті ще маневри, адже для цього слід «із розумінням ставитись до бачення іншого». А спробуйте це зробити, якщо цінності іншої сторони є прямою загрозою вашому існуванню. Повертаючись до Харарі, то в його твердженні є одна суперечність: донесення і прочитання його основної думки якомога більшій кількості читачів зовсім не означає, що вони її зрозуміють. Жертвувати змістом заради збільшення охоплення – хороша стратегія для блогера-початківця, але аж ніяк не для публічного інтелектуала, яким себе вважає Харарі.

 

Перед нашою розмовою я робила «квіз» серед співробітників редакції, і вони чомусь одразу апелюють до фейків. Постправда – це фейки. 

 

Це все-таки різні речі. Постправда швидше позначає взаємовідносини між вашим сприйняттям реальності і самою реальністю, тоді як фейки лиш позначають спосіб викривлення вашого сприйняття реальності. Якщо говорити простою мовою, то постправда – це байдужість до того, як і що відбувається насправді, тоді як фейк – лиш спосіб вас обманути.

 

Постправда ж насправді існувала ще дуже давно?

 

Вона існувала ще в античні часи. Це можна показати на прикладі грецького поліса, ядром якого була політична діяльність всіх його громадян. І щоб бути успішним у цій діяльності, політики звертались до софістів і ті навчали їх риторичним прийомам, що дозволяли отримати прихильність громадян та інші політичні дивіденди. Те саме стосувалось і юридичної практики. Вміння володіти мовою насамперед передбачало апелювання на агорі: ти виступаєш перед великою кількістю людей і намагаєшся переконати їх у власній правоті або у тому, що твій опонент неправий. І софісти дуже швидко зрозуміли, що мова насправді нестабільна та гнучка (особливо на рівні значення слів), і цю нестабільність та гнучкість можна використовувати, аби переконати людей в тому, чого насправді немає. Це такий давній феномен, що про нього навіть є історичний анекдот, пов’язаний із Сократом. До Сократа приходить чоловік і каже: «Хочеш, я тобі розкажу, що про тебе говорять твої друзі?». Сократ йому відповідає: «Почекай, давай те, що ти хочеш сказати, просіємо через три сита. Перше сито – це сито правди: чи ти впевнений, що це правда?». «Ні, не впевнений, я про це десь чув». «Друге сито – це сито користі. Ти впевнений, що те, що ти мені скажеш, буде мені корисним?». «Ні, не дуже». «Третє – це сито добра. Ти впевнений, що те, що ти мені скажеш, зробить мене щасливим?». Зрозуміло, що навряд. Можна назвати це сито не добром, а щастям. От і виходить три сита: правда, користь і щастя. Сократ додає: «Якщо ти не впевнений у цих трьох речах, якщо ти хочеш мені сказати те, що не зробить мене щасливим, не буде мені корисним і є неправдивим, навіщо мені це знати?». Це вже був базовий механізм верифікації. Але філософом його зробив не він, а те, що він зробив у переказах своїх учнів. По суті, він сказав: а спробуймо гнучкість нашої мови використати якраз для пошуку істини, а не для отримання політичних посад.

 

Перші філософи зрозуміли одну дуже цікаву річ: основним імунітетом проти помилок і хиб є знання. Хочеш розуміти світ – маєш прийняти, що контроль над ним досягається тільки знанням. Тоді це було дуже переконливо, тому що Сократ, як і Талес Мілетський, один із перших філософів, запропонував простий аргумент: ви не здатні контролювати свого життя, але прагнете щасливого життя – ви ж хочете жити добре? І хороше життя, і щасливе життя залежить лише від одного простого принципу: від вашого рівня володіння знанням. Якщо ви отримуєте знання, ви здатні відрізнити природну необхідність від людських помилок. Якщо ви розумієте, чого ви можете уникнути як людської помилки і чого ви не можете уникнути як природної необхідності, то першого ви зможете уникнути взагалі, а до другого – змінити ставлення і не витрачати ресурси.

 

Після цього власне і почався розвиток науки, філософії, літератури, бо отримання знання прямо було пов’язане зі щасливим життям.

 

От коли я в 2014 році був учасником проекту «СтопФейк», то дуже швидко зрозумів, що для журналістів фактчекінг та верифікація не були пріоритетними напрямками. Здебільшого вони зосереджувались на техніках інтерв’ювання та створення емоційних сюжетів. Але я, дивлячись на ці фейки, які тоді поширювали російські ЗМІ, не бачив відмінності між ними і софістичними виразами з античності – це одне і те саме. Вони будуються на одній і тій самій структурі. Але це не було постправдою. Це не була постістина.

 

З постістиною все трохи складніше. Сам термін з’явився приблизно у 1988-1989 році як   «постфактичний», потім почав з’являтися в роботах філософів у 1994 році. Але до 2002 року про нього не згадували.

 

Перші філософи зрозуміли одну дуже цікаву річ: основним імунітетом проти помилок і хиб є знання

Тобто, постмодерністи це все розвивали?

 

Постмодерністи були першими, хто звернув увагу на механізми конструювання правди і поставив під сумнів їхню достовірність. Найбільш провокативним, звичайно, було есе Жана Бодріяра¹ «Війни в затоці не було». Він стверджував, що зображення війни на телебаченні зовсім не означає реального існування цієї війни. За цим запереченням, за цим епатажем він хотів показати одну дуже просту річ: людська свідомість здатна замінювати фантазією актуальне сприйняття. Вже пізніше когнітивісти підтвердили цю думку, вказавши, що наша здатність сприймати світ еволюційно направлена не на точне відображення реальності, а на таке її відображення, яке б дозволяло нам виживати². По суті, це означає, що між точним баченням світу і життєво необхідним викривленням ви завжди будете обирати друге.

 

Якщо ви дивилися фільм «Хвіст махає собакою», то це якраз про постправду: коли президент потрапляє у сексуальний скандал, і за 11 днів до виборів вони кличуть консультанта, який організовує телевізійну війну. Вся нація переживає, чи нападе на них Албанія, чи є албанські терористи з ядерною зброєю біля канадського кордону тощо. Тобто фактично вони обговорюють абсолютно дикі речі, які не мають ніякого стосунку до реальності і існують лише як медіасюжети. І найцікавіше у всій цій ситуації було те, що сам фільм з’явився за два тижні до скандалу з Білом Клінтоном і Монікою Левінські, тож Джеррі Брукгаймер, продюсер фільму, тільки і міг, що відповідати на питання журналістів: «Ні, чуваки, я не винен, я не знав». 

 

Але цей фільм дуже добре продемонстрував, що означає постправда. Чому її плутають з фейками? Існує проста дихотомія у мові, базована на логіці висловлювань: істина і хиба. І відповідно, якщо ви стверджуєте істину, то вона забезпечена несуперечністю ваших суджень. Якщо частини вашого судження суперечливі – воно визнається хибним. Але при цьому у істини є ще один вимір: відповідність до реальності. Якщо ви щось стверджуєте, наприклад, «по небу летить зелений дракон», то це судження є логічно правильним, але не піддається верифікації з точки зору відповідності до реальності. Тобто у ньому всі частини мови перебувають на своєму місці – підмет, присудок – але воно не відповідає реальності, не має цієї другої риси. Але подивіться, що відбудеться, якщо ми змінимо значення слова і вкажемо, що під «зеленим драконом» ми маємо на увазі позивний пілота або модель літака або навіть дракона з «Гри престолів», то судження вже може бути піддане верифікації і бути визнане і як логічно несуперечливе, і як відповідне до реальності. З цього прикладу я хочу щоб ви зрозуміли просту річ: логіка лише стверджує, що ви не можете говорити правду логічно суперечливими судженнями, але це зовсім не означає, що ви не можете створювати неправду логічно несуперечливими судженнями.

 

Де виникла постправда? Не тоді, коли люди почали брехати. Ось чому фейк-ньюз – це не зовсім постправда. Тому що коли ви брешете, ви все одно вимагаєте певного рівня істинності. Наприклад, коли я кажу: «Ой, я спізнився, тому що сьогодні замінували метро», я все одно прошу вас прийняти це як істину, формую цю вимогу. Я наводжу аргументи на користь свого бачення. Воно може бути брехливим, тобто не відповідати реальності, але я докладаю зусиль, щоб переконати вас у тому, що я таки кажу правду. А от постправда якраз взагалі не передбачає ніяких аргументів. Її основна характеристика – не те, що це брехня і те, що це фейк, а те, що це повна байдужість до істини. Яскравий приклад – це інстаграм. У чому його особливість? Що ви публікуєте певне бачення реальності, але використовуєте для цього фільтри, кут зору, якісь технічні моменти, щоб викривити уявлення реального. Але подивіться на людську реакцію на це викривлення: вони сприймають це абсолютно нормально. 

 

Так, як реальність, яка існує.

 

Вони знають, що фільтри накладені, вони знають, що це обман, і приймають це. Who cares, що це – брехня чи правда. От тут вже постправда і починається – тоді, коли вам байдуже, чи це правда, чи це брехня. Це момент постістини. 

2012–фільм про світовий апокаліпсис, який, за словами кіношних «фізиків», починається з того, що «нейтрино мутували і розігрівають планету»; це нонсенс з точки зору фізики – прим. Михайла Кольцова

Але нас ніхто не змушує. Це особистий вибір кожного, так?

 

В тому-то якраз і особливість риторичних прийомів, які тут застосовані. Найчастіше постістина виявляється через риторичну помилку ad hominem. Ad hominem – це апеляція до людини. Я стверджую, що вакцинація справді допомагає у попередженні небезпечних хвороб. Натомість, ви можете просто сказати: «Ви не праві, бо у вас неохайний вигляд і взагалі мені ваше обличчя не подобається». Бачите, в чому ad hominem полягає? Ви атакуєте не предмет, про який ми говоримо, а спікера. Ad hominem – це від латинського «від людини», тобто ви починаєте критикувати людські риси і характеристики того, хто про це говорить, а не того, про що говориться.

 

Розумієте, в чому тут хитрість? Якщо ми повернемося до цього історичного анекдота про Сократа, то при всій історичності там є дві цікаві риси. Перше – що Сократ висуває вимогу до того, хто є джерелом інформації. Він вимагає, щоб той, хто повідомляє інформацію, самостійно наклав ці три сита правди, користі та щастя. Фактично він передбачає певну відповідальність медіа за те, що вони повідомляють. Ситуація постправди демонструє те, що оце «байдуже, що я говорю», оця байдужість, оця індиферентність до істини не тягне за собою жодної відповідальності.

 

Це як політичні експерти. Вони можуть чесати вам все, що завгодно, знаючи одну просту річ: їх ніколи не притягнуть до відповідальності за їхні судження. А чому їх не можуть притягнути? Бо у вас немає вимоги. І оце друга риса, яка присутня у цьому анекдоті про Сократа. Ви не будете вимагати: «Якщо ти збрехав, то я тобі більше вірити не буду, ти більше не можеш висловлювати думку як експерт». Тоді як Сократ підкреслює, що без цієї вимоги ваш співрозмовник ці сита не накладатиме.

 

У нас є цікавий стереотип: ми передбачаємо, що людина є істотою, яка сама себе регулює. Тобто якщо я збрехав, я сам накладу на себе покарання за власну брехню. А от і ні. Цього не відбувається. І це означає, що я можу генерувати величезну кількість фейків, розмиваючи ваше поняття між істиною, між власне фактом і думкою. «Я думаю, що Земля не дуже крутиться довкола Сонця. Це моя думка, ви маєте її поважати».

 

Чому власне питання постістини – це питання, більш близьке до науки, а не до гуманітаристики, хоча і змушене вирішуватись зараз засобами гуманітарних наук. Тому що, наприклад, найчастіше ця індиферентність до істини стосується саме наукових висловлювань. Є прекрасний ірландський стендап-комік Дара О’Бріен³, він навів дуже показовий приклад в одному зі своїх виступів: «Особливість наших медіа полягає в тому, що вони прийняли демократичність думок, що думка кожного є цінна, без акценту на те, як ти маєш це доводити і, власне, чи нести за неї відповідальність. Ось, наприклад, Сем, він інженер, він запускає космічну станцію. Ми його запросили, він зараз нам розкаже, як він буде запускати космічну станцію на орбіту Землі. А це Джон, він вірить, що зоряне небо – це простирадло. Ось ми послухали Сема. А тепер що роблять медіа? Вони повертаються до Джона і питають його думку. Він каже: “Та вони що, здуріли? Як вони на простирадло цю всю станцію повісять? Що, гачками?”». Він робить карикатуру з цієї ситуації, показуючи, що найбільше від ситуації постістини страждає саме наука. Бо вона ж базується саме на розумінні того, що істина сприятиме розвитку життя, а хиба буде нас відвертати від цього. Вся наука побудована на істині. І зараз це всім по барабану.

 

Є кілька прийомів, які є техніками постістини. Перш за все, це вже згадана байдужість. Може пам’ятаєте цей приклад з Дональдом Трампом, коли він каже в кафешці: «Слухай, скажи цим чувакам, що цей малюнок намалював Волт Дісней». «Але це ж неправда». «Кого це хвилює?». Я бачив цю ж історію і в іншому викладі, але зі схожим змістом⁴. Ще один із прийомів – це тотальне заперечення. «Я в це вірю, і мені по барабану, які аргументи ви наведете».

 

Щось на кшталт «змін клімату, глобального потепління не існує»?

 

«Я в це вірю, ви мене ніяк не переконаєте. Це моя думка, ви не маєте права змінювати мою думку. Ви маєте цінувати мою думку». Це приводить нас до неоднозначної ситуації, бо зрештою ми не можемо сказати, хто буде відповідальний за виправлення. На кого покласти відповідальність: на філософів, на журналістів чи на науковців? Хто має змінити ситуацію?

 

Тому що оця невідповідність істині… Ви особливо це могли побачити на політичній кампанії, коли людина могла чесати все, що завгодно і як завгодно, і все одно отримувати якісь політичні дивіденди. І загалом ситуація стає дедалі небезпечнішою, бо зрештою, якщо ви не розрізняєте істину і хибу, ви втрачаєте точку контролю. Ви потрапляєте в ситуацію вічної невизначеності. Бо тепер ви не готові докладати зусиль, щоб відрізняти істину від хиби. Але найгірше інше – у цій ситуації невизначеності ви не можете говорити взагалі. А якщо ви про це не говорите, то ви і не дієте.

 

А як це сталося? Коли відбулося знецінення знання, яке передбачає, що ти можеш контролювати щось і, відповідно, якось оцінювати?

 

Як ми казали про античні форми, воно існувало ще тоді, тобто це не нове відкриття. Але на противагу завжди існувало щось, що могло мати таку саму силу, що й брехня. Бо у брехні є одна дуже цікава особливість, як і в ситуації постістини – вона неконгруентна реальності, вона невідповідна реальності. Ви можете використовувати найпалкіші слова проти вакцинації, але поліомієліт швидко поставить вас на місце. Ви можете використовувати найвитонченіші аргументи проти зміни клімату, але підняття рівня води та температура швидко змусять вас змінити звичний вам ритм життя.

 

Чому це стало дуже активним після 1970-х, в другій половині ХХ століття? Інформаційні мережі. Вміння зв’язувати різних людей, не зіштовхуючи їх обличчям до обличчя. Розвиток телебачення і розвиток інформаційних мереж – оце те, що помітив Бодрійяр, за що його лають навіть науковці, не розуміючи, що він власне сказав. А він сказав дуже просту річ: телебачення замінює нам бачення реальності. Ви використовуєте інформаційні мережі як джерело для отримання своїх знань про реальність. Та навіть більше, ви використовуєте фільми для свого знання про науку. Вийде якийсь науково-фантастичний фільм, який буде розказувати, що насправді ви використовуєте лише 10% свого мозку, – і все, ви вірите в цей факт. Фільм замінив ваш діалог з наукою. Що й казати про інші аспекти.

 

Згаданий раніше Дара О’Бріен особливо знущався⁵ з фільму «2012». Чому він так робив? Тому що він колишній фізик, у нього Ph.D. з фізики. І тому він показував, наскільки фільми нам замінили уявлення про світ і науку. От вам і відповідь на запитання, чому це зараз сталося. Навіщо мені читати оригінал, якщо я можу подивитися фільм? Можу дізнатися це з телебачення? Можу іншим чином дізнатися інформацію, але опосередковано?

 

У вступному курсі з філософії я давав студентам контрольні роботи на помилки в аргументації. Вони мали виявити помилку у реальному судженні, взятому з фейсбуку, назвати її і пояснити її помилковість. Для них найтяжчим завданням було якраз не розуміння цієї помилки, наприклад, ad hominem, а саме віднаходження її в реальному прикладі. А я навіть не вигадував приклади, я просто брав їх з фейсбуку. Для них було справжнім викликом виявити помилку, вони навіть не могли побачити, де там помилка.

Постправда не передбачає ніяких аргументів. Її основна характеристика – не те, що це брехня, а те, що це повна байдужість до істини

Це тому що ми живемо в епоху великих потоків інформації, з якої ми вибираємо тільки якісь шматки?

 

Тут є декілька причин. По-перше, споживання інформації стало опосередкованим, робота з джерелами стала тяжчою. Тобто, фактично, між вами і текстом Арістотеля зараз стоїть цілий пласт. 

 

Багато інтерпретацій Арістотеля?

 

Ні-ні, не інтерпретацій. Коли от ви зараз почули про Арістотеля і вирішили: «о, цікаво, треба про нього більше дізнатися». Яким буде ваш шлях? Ви почнете ґуґлити. На що ви потрапите? На Вікіпедію. Потім з’ясуєте, що щоб дістатися до текстів, у яких наявні інтерпретації Арістотеля, вам треба ще добряче пошукати. Ви потрапите на Вікіпедію, на якісь дивні реферативні сайти або словники. Щоб тільки добратися до цих текстів, вам доведеться докласти значних зусиль і знадобиться певна підготовка. Зрозуміло, що у ситуації, коли ви просто хотіли дізнатись, хто такий Арістотель, Вікіпедія вам дуже допоможе. Але як тільки ви почнете перевіряти отримане вами знання через серйозні дослідження, то зі здивуванням побачите, що вони суттєво відрізняються від прочитаного раніше. 

 

Люди почали розповідати історії десь на самому початку розвитку людської цивілізації. Це мало не найдавніша наша характеристика. Чому саме зараз сторітелінг став трендом? Чому, власне, фільми для нас зручніші, ніж першоджерела? Тому що вони відповідають структурі нашої свідомості. Ми мислимо історіями, тому-то вони і зручні. Згадайте, як ви переповідаєте свої спогади комусь. Ви автоматично будуєте з них історію. Це не відповідає тому, що трапилось насправді. Може бути змінений порядок, змінені акценти, але ви переструктуровуєте це. І всю інформацію, яку ми зараз отримуємо, ми маємо в тій чи тій формі історії. І виходить, що студенти, не навчені роботі з оригіналом, не знають, що текст може бути інакший. Єдиний їхній критерій істинності – це наративність, той факт, що це створює історію. Метафори, гіперболи, просто-напросто емоційна форма подачі стає важливішою за питання на кшталт «чи справді сказане відповідає змісту?». 

 

Ось чому ми потрапляємо в ситуацію постістини, ось чому нам байдуже, істина це чи хиба – адже історія красива. Краса історії для нас стає важливішою за її зміст. Ось чому ми знаємо, що в інстаграмі використані фільтри і зміст фото неправдивий, але яка красива історія! Ось вам і причина. Ось чому це трапилось саме зараз. 

 

Але, знову ж таки, це базується на простих механізмах, на дуже давніх прийомах. Проблема полягає в тому, що інституції, які раніше тримали баланс з поточною ситуацією, зараз дуже сильно ослабли. 

 

Які, наприклад?

 

Та сама наука. Якщо вам потрібно апелювати до науковця, де ви його знайдете? 

 

В Академії наук?

 

Це де – «в Академії наук»? Відразу перша проблема полягає в тому, що ви знаєте назву інституції, але не знаєте, куди вам іти. І навіть більше, припустімо, що ви прийшли в цю інституцію. Куди вам іти? Ви потрапляєте у вестибюль, напівпорожня зала… Фактично у вас повністю відсутні комунікаційні канали з науковцями. А як ви його верифікуєте як науковця? Через його публічний образ? Будь ласка. От тільки цього замало, як показали недавні випадки з псевдонауковцями. 

 

От бачите, в чому хитрість: тоді, коли розмивається межа між істиною і хибою, тоді, коли ви не докладаєте зусиль, щоб наводити аргументи, тоді ви втрачаєте базовий механізм верифікації. У вас немає ніяких підстав висловлювати те чи те твердження, тому що всім байдуже, яке твердження ви висловлюєте. Ось чому в університеті настільки гострою є проблема плагіату. Студенти не розуміють: а якого дідька вони мають напружуватись, якщо це всім байдуже? Ось ця байдужість між істиною і хибою. Викладач від мене вимагає факт наявності роботи. Що там всередині буде написано – в принципі, неважливо. Ось вам і причина, чому студенти інколи не розуміють відмінності між плагіатом і якісною роботою. А нащо? 

 

Я з цим не стикалася, у мене завжди було розуміння, що плагіат – це погано.

 

Тому що перш, ніж ви зіштовхнулися з цією ситуацією, у вас уже був імунітет. Мій імунітет формувався завдяки бібліотеці і розумінню, що на одне і те саме явище може бути побачене з різних перспектив. Але ці перспективи повинні мати одну характеристику – вони мають бути обґрунтовані. Таким чином ви можете знати про існування альтернативного погляду про форму Землі, але розуміти, що він необґрунтований, він порушує друге базове правило логіки – не відповідає реальності. Ця позиція може бути хорошою як мовний конструкт, але не відповідати реальності. Маючи цей досвід зміни перспектив, ви більше звертаєте увагу на інструменти обґрунтування, аніж на самі твердження. І тоді ви легко долаєте розрізняєте фейк від правди – просто звертаючи увагу не на форму твердження, а на спосіб легітимації цього твердження і на спосіб його поширення. Тоді ж, коли вам на це байдуже, утворюється ситуація «байдуже, це неважливо, я на тому не розуміюсь».

Коли розмивається межа між істиною і хибою, коли ви не докладаєте зусиль, щоб наводити аргументи, тоді ви втрачаєте базовий механізм верифікації

А в таких умовах дуже легко маніпулювати?

 

Що, власне, і відбулося в останній рік. Що таке маніпуляція? Це завжди досягнення певної мети, через отримання потрібної для цього поведінки інших суб’єктів. Тобто ви маєте мету, ви розумієте, що звичайними засобами, які прописані та узгоджені, ви цього не досягнете, і тому ви розумієте, що можете досягнути своєї мети, якщо зміните самі правила. Маніпуляція відбувається тоді, коли ви розумієте, що не досягнете своєї цілі за наявних правил гри, і ви намагаєтесь «хакнути» самі правила гри. Ви не уявляєте, які можливості відкриває хаос, особливо, якщо це хаос у соціальних регулятивах.

 

Це дуже страшна ситуація, її розвиток…

 

Мені сподобалось нещодавнє психологічне дослідження, яке підтверджувало висновки ще експериментів 1960-х років, і вказувало, що людина обираючи між невизначеністю і подіями з негативними наслідками (а до таких належить і брехня), буде робити вибір на користь останньої⁶. 

 

Тому що невизначеність – апріорі гірше?

 

Тому що невизначеність лякає нас більше, ніж брехня. Ось чому тут відкривається простір для маніпуляцій. 

 

То виходить, весь Радянський Союз був побудований на постправді?

 

Він був побудований на газеті «Правда», яка не мала ніякого стосунку до правди. Подивіться цю газету. Знаєте, що мене найбільше вражає? Це ностальгія за Радянським Союзом через радянські фільми. «Які ж красиві люди тоді жили! Якими ж моральними проблемами вони переймалися!». Зрозумійте правильно: Радянський Союз – це тотальна фальшивка саме у тому, про що саме говорилося, що насправді робили і якими засобами намагались подолати цей постійний розрив між словами та діями. Тож не дивно, що знадобились значні дослідження та серіал «Чорнобиль», щоб це показати.

 

Але всім було байдуже?

 

Бо віра у цю брехню була основою виживання. Я спостерігав це у ситуації, коли бачив як люди передплачували місцеву газету. Її у приватних розмовах називали «брехунцем». Тобто люди знали, що викладене у ній не відповідає реальності. Але її все одно купували і все одно читали. Знали, що вона бреше, знали, що вона переповнена інформацією, яка не потрібна для повсякденного життя. Мені здається, що вони більше звертали увагу на те, чого немає у цій газеті, аніж на те, що у ній є. Отак вони синхронізовувались з реальністю.

 

Тобто краще знати брехню, ніж не знати нічого?

 

От вам і парадокс, до якого, власне, і призводить постістина. Тоді, коли у вас порушені критерії того, як розрізняти істину і хибу, коли вам байдуже, як вони відрізняються, головне – красива історія. А в цьому випадку красивою історією було «світле майбутнє», яке колись настане.

 

Цікаво, що зараз російський варіант «Чорнобиля» готують, і знову-таки це буде зовсім інша «правда», так?

 

Так, звичайно. У класичному варіанті: сміливий агент КГБ полює по Чорнобилю за агентом ЦРУ. І їхня історія наскрізь фальшива принаймні через те, що вони не можуть використати героїчний наратив. Радянський КГБіст не зміг попередити катастрофу, все. Єдине, що вони можуть зробити, – казати, що наслідки могли би бути гіршими, якби він не зупинив її. Це якраз той наратив, який вони з «Лошаріком» провернули, коли сказали, що ці моряки попередили другий Чорнобиль чи Фукусіму. («Якби члени екіпажу глибоководного апарата «Лошарік» не загасили загоряння у акамуляторному відсіку, на Росію та Норвегію могла чекати екологічна катастрофа», – писало⁷ російське видання «URA.RU» з посиланням на полковника у відставці Віктора Літовкіна – прим. ред.) Бо обставини секретності не дозволяють стверджувати, що насправді це могла бути звичайна халатність або технічний збій, або просто, як-то кажуть, ідіоти за роботою. Ні, зображувати тільки героїчно. Знову ж таки, це той самий наратив постістини, як і «Хвіст махає собакою».

Невизначеність лякає нас більше, ніж брехня

То правильно казати постістина, а не постправда?

 

У нас коректніше «постправда», оскільки новини стосуються місцевого контексту, а не абсолютної достовірності. Нам важливіша «правда» (досягнення згоди серед більшості), аніж «істина» (відповідність до реальності).

 

Чому постістину часом називають попередницею постфашизму? 

 

Тому що коли вам байдуже, що правда, а що брехня, найпростіші чорно-білі пояснення стають для вас найбільш зручними. Основна проблема з посправдою полягає в тому, що вона не зупиняє світ. Вам може бути байдуже на те, що правда, а що неправда, ви можете довіряти словам, або не вірити в них, але все це не зупиняє того, що ритм життя продовжується, і ви потрапляєте як у позитивні ситуації, так і у негаразди. Найчастіше в останні, оскільки ви втратили знання як орієнтир. І тоді ви починаєте шукати пояснення цим негараздам, хоча вже втратили здатність бачити їхні причини.

 

І тоді, коли ви перебуваєте у ситуації невизначеності, ви готові прийняти будь-що, що дає вам визначеність, містить для вас якусь доступну для вашого обмеженого розуму форму правди. Націоналістична, ксенофобська і популістська риторика відрізняються від ситуації постправди, тому що вони є формами конструювання істини, тобто вони передбачають якісь аргументи. «Чому я крутіший? Тому що генетично я крутіший. У самому природному порядку закладена моя вищість над вами». Тобто це теж вимога до правди – правда є в природному порядку, істина є в природному порядку. Істина в тому, де я народився, яке в мене громадянство або ще там щось. Але це все-таки не категорія постістини. 

 

Фашизм – це ж італійське явище, по суті. І воно апелювало до римського минулого, тобто це все-таки не постістина. Тому що воно казало: «Пам’ятаєте, якою величною була Римська імперія? А вона ось тут була, в Римі. Рим – значить римська. Отже, ми нащадки. Можемо повторити!». Нацизм уже трохи видозмінив це, але знову він апелював до історичного наративу: «Пам’ятаєте, велику Священну Римську імперію, яка вже була на території сучасної Німеччини? Повторімо її». І, звичайно, додав проекцію у майбутнє – «відвоювати місце під сонцем».

 

Тому постістина лише задає умови, за яких може виникнути фашизм. Але фашизм сам по собі є способом конструювання правди. От чому ви можете інших людей переконати у будь-чому. Вам достатньо лише знати технологію, для цього вам не обов’язково володіти якимись надприродними рисами. Ось чому мені в цьому випадку доводиться наводити приклад Геббельса. Низенька людина з темним волоссям і карими очима переконала цілу країну в тому, що істинним громадянином має бути високий синьоокий світловолосий арієць. Вони дивились на нього, він їм казав, яким має бути ідеал, сам ним не будучи. До нього були претензії? Не було. Сам фашизм не є ситуацією постістини, але до нього призводить байдужість у розрізненні істини й хиби.

 

Тобто зараз, опанувавши риторику, можна «виліпити» будь-що? Як це може розвиватися далі у політичній сфері? 

 

Що мені подобається у сучасних серіалах про юристів, медійників та політиків, так це те, що у них все більше присутній акцент: володіння засобами та інструментами комунікації дозволяє вам бути ким завгодно і коли завгодно. А риторика якраз лежить в основі будь-якої комунікації. І надалі ми будемо спостерігати як у медійній сфері, так і в політичній гібридизацію цих засобів конструювання реальності. Наприклад, коли у 2015-2016 роках російські фабрики фейків зрозуміли, що контрфейкова діяльність вибудувала у людей імунітет проти їхніх відверто банальних матеріалів, і вони вже не поширюються як раніше, то вони почали мімікрувати під антифейкову активність. Почали поширювати, що «ми насправді не фейки розкидаємо, ми з ними боремось». І подібна гібридизація проявлятиметься і в інших сферах.

 

Це навіть не нове явище, його вже помічали раніше. У 2005 році філософ Гаррі Франкфурт опублікував роботу «On Bullshit» («Про маячню»). У ній він описує ситуацію, якою потім скористається Трамп для того, щоб стати президентом.

 

Але це пройшло повз?

 

Це пройшло повз. Всі подумали: «А, веселий старий філософ». А він говорив про найпростіші речі: що ситуація постістини не є ситуацією брехні. Ви брешете, щоб зберегти якусь форму істинності. Постістина настає тоді, коли ви навіть не докладаєте ніяких зусиль стосовно аргументів: «Навіщо?». «Я це ляпнув, а ви що хочете, те з цим і робіть». Соціальні мережі і телебачення зробили думку кожного невіддільною від фактів. І це починає нагадувати середньовічні енциклопедії, коли уявлення про якийсь предмет було сукупністю попередніх уявлень або навіть просто вигадкою. Подивіться середньовічні бестіарії або фізіологи: «Хто така пантера? Пантера – це така плямиста тварина, яка під час ричання видихає цілі пари ароматів». Наше телебачення – це такий бестіарій. Вони побудовані за тією самою структурою. 

 

За винятком чупакабри, наприклад.

 

За згадками про чупакабру можна багато що сказати про рівень ЗМІ. Тобто є публікації про чупакабру – а, все ясно, додали вас до списку. 

Постістина настає тоді, коли ви навіть не докладаєте ніяких зусиль стосовно аргументів

Хто з сучасних філософів вдало пише про постправду?

 

Якщо говорити про українських філософів, то Володимир Єрмоленко⁸ у своїй роботі про плинні ідеології. Якщо ж про світовий контекст, то незважаючи на велику кількість публікацій, я б рекомендував звернутись до класиків – Ніцше і, особливо, Ханни Арендт. Вона написала невелике есе 1972 року – «Брехати в політиці», і я вважаю, що воно до сих пір найкраще описує поточну реальність. 

 

Особливо, коли питання бачення реальності стало питанням влади. Фуко довів це частково, показавши абсурдність ситуації: він просто показав, що ваше бачення політичної структури і ваше бачення соціального порядку насправді сконструйоване самим соціальним порядком, і воно не має ніяких підстав для існування, окрім створених тих, що ви йому надасте. Фактично, влада, якій ви підкоряєтеся, сконструйована вами ж.

 

Так, і ми ніколи не зможемо звільнитися.

 

Бо будь-яка форма звільнення буде або передбачена системою, або остання адаптується у процесі. Але найцікавіше те, що руйнування підстав цієї влади приводить вас до ситуації руйнування легітимності, яка, своєю чергою, базується на раціональності. І це коло не розірвати. Фуко насправді сказав дуже просту річ: будь-які ваші раціональні способи боротьби з владою зрештою все одно будуть призводити до революції як найбільш ефективного і швидкого способу змін форми влади. Навіть якщо у процесі ви знищите всю раціональність. Ось чому під час революційних процесів такий імпульс отримує мистецтво. Тому що вони якраз стимулюють цю увагу не до порядку, а до чогось, що відмінне від порядку. З Фуко можна ще дискутувати, але загалом він лише описав, яким чином ваше бачення реальності насправді збігається з вашим баченням ієрархічної влади, навіть якщо ця ієрархія є горизонтальною. Тобто тоді, коли ви довіряєте рекомендаціям стосовно стоматолога подруги, яка там була або чула від іншої подруги, ви підкоряєтесь її рекомендації, і вважаєте її більш достовірною, ніж будь-які інші критерії. Він лише пояснив цей зв’язок. Те, як це пізніше було модифіковано, – це вже інша справа. 

 

Після Фуко хіба хтось пішов далі?

 

Намагалися все-таки адаптувати його модель і критикувати в деяких частинах, але загальна настанова все ж визнається робочою – вона таки дозволяє пояснювати причини соціальних явищ і їхнє майбутнє. Звичайно, були спроби побудувати аналоги, але повз нього вже не пройдеш, він побачив основний зв’язок – що природа влади не має насправді жодного об’єктивного критерію. А якщо немає вимоги об’єктивності, немає розрізнення між фактом і фікцією, фактом і судженням. 

 

Навіть наука розуміє. От Бруно Латур⁹ якраз з науковцями працює, і для науковця це виклик. Бо Латур побачив, що спосіб творення науки так само може бути контрфактичним. Інколи через природу самої науки. Найбільша помилка стосовно науки – це віра в те, що вона дає абсолютну істину. Але науковці самі стверджують, що працюють в ситуації, де для них більш важлива обґрунтованість знання, аніж саме знання. Тому вони готові залишатися у межах припущення, у межах того знання про Всесвіт, не допускаючи суджень, наприклад: «Ну щось же ж окрім життя на Землі має бути?!». Вони вважають, що подібне судження красиве в мові, але воно необґрунтоване саме засобами самої науки. От тоді, коли я воду знайду, коли я живі організми знайду, коли я зможу побачити, наскільки ці факти і форми вписуються в наші уявлення про те, чи можуть вони бути перетворені на життя і чи умови життя можуть бути відмінними від тих, які наявні зараз, – от тоді я можу припускати наявність позаземного життя як достовірну гіпотезу.

 

Але більшості людей достатньо «щось же ж має бути!». Ось чому, наприклад, астрологія померла ще в ХІХ столітті як окрема дисципліна. Вона певний час справді була науковою дисципліною, нею займалися в університетах і вважали формою знання. Вона використовувалась як спосіб легітимація для існування астрономії, хоча, звичайно, автори астрологічних трактатів щиро вірили у написане. Але при всьому цьому вона до сих пір жива, хоч і живе на сторінках газет. Тому що вам простіше мати пояснення поведінки іншої людини у якості «бо вона Скорпіон», аніж з’ясовувати підстави та мотиви. Тому тут філософам і науковцям ще багато роботи.

ТЕКСТ: Юлія Білоус
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті