fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Що таке віктимблеймінг / Начитала Ірина Славінська

00:00
00:00
Психологія — 02.09.20
ТЕКСТ: Марія Гончарова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Моя хата скраю

Нещодавно в Україні у поїзді жінку бив1 невідомий чоловік, та ніхто не втрутився, щоб їй допомогти. Чому в суспільстві досить полярно реагують на такі ситуації? Чому ми схильні думати, наче кожен заслуговує на те, що отримав, навіть якщо не віримо в карму? Це спричиняють кілька соціальних феноменів, зокрема одне когнітивне упередження – омана справедливого світу.

Краще не підходити

  Тільки-но прочитала у фейсбуці, як до моєї знайомої в метро причепився чоловік, хапав її за руки, але ніхто не підійшов, хоча вона намагалася вирватись. Власне, для мене це ніколи не було новиною. Я знаю, що дуже рідко хтось стане допомагати. Здебільшого я сама така: мені страшно втрутитись. Можливо, це сімейна пара в залежних стосунках, і я можу влізти не у своє діло, ще й мені по голові прилетить. Краще просто опустити очі й пройти далі. Якщо ви думаєте, що ви не такі, можливо, ви помиляєтесь.    У соціальній психології є відомий приклад Кітті Дженовезе, яку в 1964 році зґвалтували і вбили просто на вулиці. Як стверджувалось у статті New York Times,2 це трапилося на очах у 38 людей, але ніхто не зателефонував у поліцію і не втручався цілих пів години. Така поведінка, очевидно, викликала зацікавленість у соціальних психологів. І хоча в самій історії є проблеми (тобто це переказ очевидців, існують дані, що спростовують повну байдужість перехожих, є дослідження, яке аналізує і показує, що не так багато людей взагалі бачили процес вбивства)3, вона була ключовою в тому, щоб надихнути дослідників вивчати такі випадки. Так вперше психологи Джон Дарлін та Біб Латане виявили, що існує ефект свідка (bystander effect). Якщо в ситуації є інші очевидці, ми менш схильні надати допомогу, адже автоматично думаємо, що хтось це вже зробив або зробить за нас. Відбувається своєрідна дифузія відповідальності,14 тобто небажання діяти, бо навколо є інші люди, і це знижує нашу мотивацію прийти на допомогу (нам усім знайома ситуація, коли на вулиці лежить людина, але ніхто до неї не підходить, і ми самі думаємо, що, певно, краще не втручатись). І що більше людей, то менша ймовірність втручання.    Одним з найважливіших факторів, які впливають на наше рішення втрутитись, є рівень відчуття відповідальності. Він залежить від таких факторів: чи вважаємо ми, що людина гідна того, аби їй допомогли; чи вважаємо ми себе достатньо компетентними, щоб надати допомогу; які стосунки між нами та жертвою.15 Згідно з принципом соціального впливу,16 споглядачі будуть спиратись на дії та реакції інших (групу), спостерігати, чи треба щось зробити, а в ситуації, де стається щось несподіване, більшість буде поводити себе розгублено.   На жаль, прикладів ефекту свідка є досить багато. В експериментальних умовах його існування також багаторазово підтверджували. Наприклад, вперше ефект свідка виявили завдяки невеликому експерименту серед студентів ще в 1968 році.4 Учаснику або учасниці повідомили, що буде групове обговорення, однак всі сидітимуть в окремих кімнатах. Насправді всі голоси інших учасників записали заздалегідь. Були три різні експерименти: сам на сам (контрольний), двоє та п’ятеро людей – всі по черзі говорять дві хвилини на певну тему. Один з голосів імітував епілептичний напад. Було чути, що людині стає погано. У випадку, де було ще четверо людей, окрім респондента, тільки 31% людей пішли шукати допомогу, а в експерименті, де було тільки двоє респондентів, – вже 85%. Наскільки етичним був цей експеримент – інше питання, проте результати демонструють, як працює дифузія відповідальності. Що більше на нас відповідальності (бо ми єдині, хто знає про інцидент), то імовірніше ми будемо діяти та шукати поміч. Ще в одному схожому дослідженні13 студенти перебували в кімнаті, яку наповнили димом, та різна кількість пасивних людей. Що більше було людей навколо, то менше респонденти були схильні повідомляти про наявність диму.   Якщо ви колись проходили курс першої допомоги, то знаєте: там зазвичай наголошують на тому, що в критичній ситуації треба обирати одну людину з усього натовпу, питати її ім’я й давати вказівку саме їй. Таким чином людина відчуватиме власну відповідальність і, найімовірніше, зателефонує у швидку. В деяких країнах (США, Бельгія, Німеччина, Китай тощо) існує так званий Закон доброго самаритянина. Згідно з ним, людині, яка намагалась допомогти, не оголосять жодних звинувачень, якщо вона не змогла належним чином це зробити. Такий закон створили, аби люди не поводилися пасивно через страх бути покараними за невдалу спробу порятунку.       Однак треба пам’ятати про культурні та індивідуальні відмінності: звичайно, в кожній ситуації ми можемо реагувати по-різному. Наприклад, в дослідженні 2020 року5 проаналізували 219 конфліктів, відзнятих на камери відеоспостереження, які встановлені в публічних місцях Амстердама, Кейптауна та Ланкастера. Аналіз показав, що у 9 з 10 випадків принаймні одна людина намагалася втрутитись та допомогти.   

Гіпотеза віри у справедливий світ 

  Дуже часто я думаю: якщо в людини, яка мені здавалась не надто хорошою, сталось щось неприємне, вона на це заслужила. Ми всі схильні до таких припущень, і цьому є пояснення.     Гіпотезу віри в справедливий світ (Just world belief, JWB) запропонував у 1965 році соціальний психолог Мелвін Лернер.17 У неї він вклав соціальні та культурні концепти того, що всі люди живуть в справедливому світі. У формуванні своєї гіпотези він орієнтувався на американську індивідуалістичну ідеологію незалежності. Згідно з нею, кожна людина має необмежений вибір, як їй діяти. А отже, ми вільні самі обирати своє майбутнє. Таким чином, якщо вибір у нас необмежений і дії (рішення) прямо впливають на нашу долю, то будь-які негативні наслідки – наша провина.18 Це схоже на чорно-біле мислення,19 де погані ситуації будуть траплятись з поганими людьми, а хороші – з хорошими (як ми самі). Такі полегшені конструкти автоматично формуються в нашому мозку, тому що вони складаються в категорії (а наш мозок любить6 категорії).  

Віра в справедливий світ допомагає нам відчувати безпеку і контроль над собою та ситуацією, в якій ми перебуваємо.

Так світ стає менш хаотичним і більш передбачуваним місцем, в якому нестрашно жити. Як і зі страхом смерті, люди хочуть уникнути відчуття неспокою і прагнуть захистити свою віру в справедливий світ. А про себе ми схильні думати як про гідних людей,18 що дозволяє нам мислити більш оптимістично про стан наших справ та наше майбутнє. Цікаво, що, наприклад, за результатами дослідження психологині Клавдії Делберт,20 вищий рівень віри у справедливий світ позитивно впливав на загальний психологічний стан респондентів та респонденток і їхню самооцінку. Ми хочемо уникнути когнітивного дисонансу, і віри, що кожен отримає те, на що заслуговує, достатньо, аби нас заспокоїти. І хоча теорія здебільшого побудована на основі американського індивідуалізму, таке сприйняття характерне й для інших культур (наприклад, віра в карму, яка має схожі принципи та характерна здебільшого для країн Далекого Сходу; у багатьох народів є прислів’я на кшталт «що посієш, те і пожнеш»). Проте треба зазначити, що досить мало досліджень проводили в колективістських культурах7 (наприклад, Китаї, Кореї, Японії).   Одним із факторів, які надихнули Лернера на формування гіпотези, була його практична робота в психлікарні – там він працював з розумними та досвідченими людьми, які, проте, дуже часто говорили, що пацієнти самі винні в тому, що страждають. Якщо ми прагнемо захищати наші упередження, ми схильні до більш стереотипного мислення, спростовування фактів несправедливості та у випадках насилля – звинувачення жертви.  

Віктимблеймінг та міфи про зґвалтування

  З історією в поїзді бачимо багато коментарів на зразок «Вона просто двері не замкнула» або «Нема чого без чоловіка подорожувати». Такі та подібні токсичні вислови я бачу постійно в коментарях до схожих новин – вони ні для кого не є чимось несподіваним. Ми звикли, що в суспільстві жертву дуже часто звинувачують в тому, що з нею сталось. Навіть в українських підручниках дітей вчать не вдягати коротких спідниць8 і декольте, аби «не провокувати ґвалтівників».   За даними дослідження, проведеного в Україні ООН у 2018 році,9 ми ще дуже далекі від змін у сприйнятті гендерних ролей. Так, близько 69% опитаних чоловіків вважають, що найважливіша роль жінки – це піклування про сім’ю та приготування їжі; 89% вважають що існують суто «чоловічі» і «жіночі» професії; 67% сказали, що чоловік повинен мати вирішальне слово в ухваленні рішень у сім’ї. Це маленька частка того, про що запитували у чоловіків у звіті, і хоча є й позитивні дані (наприклад, 73% погодились із твердженням «жінки та чоловіки з однаковою кваліфікацією можуть однаково добре робити свою роботу»), та 41% вказав, що «гендерна рівність в основному вже досягнута», а 37% – що «чоловік, який заробляє менше, ніж дружина, нічого не вартий». Видно, що патріархальні погляди в нашому суспільстві досі превалюють.   Поява руху #metoo допомогла людям відкрито говорити про свої історії домагань та сексуального насилля. В Україні, до речі, була аналогічна кампанія #янебоюсьсказати, яка стартувала ще у 2016 році – раніше, аніж це відбулось на Заході. Однак цьогорічне дослідження10 показало, що довіра до тверджень жінок, які говорять про свій досвід, нижча, якщо вони розповіли про харасмент не одразу, а через деякий час. Ба більше, порушників вбачають менш відповідальними та винними за скоєне, а жертвам схильні менше співчувати.   Часто бачу онлайн, як звинувачених у харасменті акторів виправдовують. Бо він актор, такий відомий – він не міг. А от дівчина, яка звинуватила його, хоче забрати частку його слави. Таке мислення мені зрозуміле, адже його я теж можу пояснити. Це так званий ефект гало21 (halo effect, ефект ореолу) – знову результат роботи нашого мозку, що так полюбляє спрощувати до категорій. Наприклад, ми схильні вважати, що красивіші люди – розумніші, а актори, які так вправно грають у кіно, просто не можуть поводити себе непристойно. Таким самим чином ми будемо вбачати в тих, хто нам подобається, більше позитивних характеристик. І звісно, це пов’язано з когнітивним дисонансом: важко повірити, що хороша людина могла таке вчинити. З непривабливими людьми легше (наприклад, якщо це скандальний політик, тоді сумнівів у його провині буде менше, ніж у провині молодого та позитивного актора-сім’янина).   Проблема в тому, що ми ніколи не знаємо, якими люди є насправді. Адже соціальна поведінка дуже відрізняється від тієї, яку ми демонструємо вдома. Інколи ми й самі не усвідомлюємо, що ми є аб’юзерами у стосунках, але це вже інша тема.   Звинувачення жертви (victim blaming) – це феномен, за якого через свою поведінку (як-от споживання алкоголю, манера одягатись, макіяж абощо) людина хоча б частково буде вважатися відповідальною за те, що з нею сталось.22 У нашому суспільстві найчастіше жертвами сексуального насильства стають жінки,23 а це може вплинути на те, як суспільство сприймає жінок загалом. Найчастіше ми зустрічаємо міфи про зґвалтування (наприклад, що ґвалтують тільки жінок певного типу або що жінка вигадала те, що її зґвалтували; що вона сама була винна, бо випила алкоголь і провокувала чоловіка на певні дії тощо), які, своєю чергою, можуть впливати на небажання жертв звертатись по допомогу.   Дослідження демонструють, що найбільшою мірою ставлення до жертв залежить від гендеру і чоловіки більш схильні до віктимблеймінгу та менш схильні ідентифікувати себе з образом жертви, ніж жінки.24 У суспільстві віктимність є проблемою, яка здебільшого асоціюється з жінками через наявні соціальні конструкти.23 Це може бути пов’язаним з патріархальними поглядами на кшталт «жінки слабші за чоловіків» або подібні стереотипи. Такий тип мислення призводить до ревіктимізації23,25 (тобто повторення випадку харасменту або насильства), особливо якщо це стосується сексуального насильства. Це відображено ще яскравіше в контексті суспільства, де чітко розписано, як повинна поводитись «гарна жінка»11 і яка поведінка є «прийнятною» для чоловіка (наприклад, вищий рівень фізично-агресивної поведінки).   Тут вже чіпляємо тему маскулінності та сконструйованих суспільством норм поведінки. За твердженням соціологині Рейвін Коннелл,26 саме суспільство, а не біологічні відмінності формують певні обмеження стосовно того, як треба поводитись. Коннелл пропонує теорію гегемонної маскулінності «прийняту наразі стратегію.., що гарантує панівне становище чоловіків та підпорядкування жінок». Звісно, така теорія може викликати обурення та дискусію, проте варто подивитись на українську статистику: 44% чоловіків погодились із твердженням, що завдяки законодавству про домашнє насильство жінкам надто легко звинуватити чоловіків; 50% згодні, що якщо жінка перебувала під впливом алкоголю або наркотиків, вона частково сама винна в тому, що сталося; 43% вважають, що у випадку зґвалтування слід з’ясувати, чи не була постраждала нерозбірливою в стосунках або мала погану репутацію; 23% вважають, що жінка справді хотіла, щоб її зґвалтували та 19% – що жінка поводилась певним чином, і ця поведінка призвела до зґвалтування.9 Дуже важливо усвідомлювати, як такі упередження можуть вплинути на жертву насильства, як недовіра з боку адвокатів, лікарів та навіть друзів впливатиме на психологічний стан потерпілої, а це може призвести до ревіктимізації.27    Хочу зазначити, що майже в кожної моєї знайомої (зокрема у мене) був принаймні один випадок харасменту за життя з боку чоловіка. Це дуже неприємно, коли твій бос ніби ненавмисно кладе тобі руки на коліна або гладить по спині. А ти не можеш нічого вдіяти, адже існує певна ієрархія, і такі речі стаються несподівано. А потім хтось тобі каже: «Справді? Та ні, забудь, він, напевно, нічого такого не думав, це просто жест. Таке буває». Але ж своїх колег-чоловіків він за коліна не чіпає. І розповідати про такі речі не хочеться, адже їх просто знецінюють, з’являються думки на кшталт: «Може, це і правда нормально, може, це зі мною щось не так? Просто потримав за коліно, ну що такого?». А тепер уявіть таку саму реакцію, тільки за більш серйозних обставин. Загалом приблизно 81% жінок та 43% чоловіків відповіли,12 що зазнавали сексуального харасменту хоча б раз у житті (треба зазначити, що статистика серед чоловіків може бути значно вищою, адже через соціальні норми та гендерні стереотипи деякі з них не повідомлятимуть про акти харасменту).   Статистика з того самого звіту ООН про сексуальні стосунки та насильство в Україні вражає: 65% чоловіків вважають, що постійна партнерка/дружина відразу погодиться на інтимні стосунки, якщо чоловік висловить таке бажання, а 53% прагнуть весь час знати, де перебуває їхня партнерка. Ці дані відповідають положенням теорії гегемонної маскулінності, де однією з причин насильства слугує бажання зберегти панування та відносини нерівності між чоловіками та жінками. Як я зазначала вище, на жаль, доволі велика кількість чоловіків погоджуються з міфами про зґвалтування та, відповідно, орієнтуються на них, коли взаємодіють з жінками.   Як наслідок, жінки менш схильні до звинувачень жертв, аніж чоловіки. Вони більш емпатійні до жертв і схильні сприймати випадки зґвалтування серйозніше, ніж чоловіки.28 Це важливо, адже тоді на рівні суспільства ми не помічаємо, як стаємо заручниками таких соціальних конструктів, стереотипного мислення, яке впливає на те, як ми сприймаємо випадки насильства.  

Просто жити далі

  І ось уявіть собі світ, в якому ми живемо: кожен думає про себе і про те, що всі отримають по заслузі. Чоловік – це годувальник, який повинен забезпечувати свою сім’ю. Жінок натомість сприймають як об’єктів, домогосподарок та берегинь домашнього спокою. А якщо вони інакші, тоді самі винні в тому, що з ними стається. Особливо якщо одягнені не так, як потрібно, дозволяють собі бути вільними у виборі сексуальних партнерів і жити так, як хочеться. Більша частина чоловіків з дослідження в Україні з цим погодились. А ще є жінки, які теж погодились би. Такі речі як міфи про зґвалтування повинні контролюватись на рівні культури та освіти (а ми бачимо протилежний напрямок), адже саме суспільство впливає на те, як сприймаються жінки та чоловіки та яку поведінку вони будуть вбачати прийнятною стосовно одне одного.   Чи існує у світі справедливість, питання занадто філософське. Проте треба пам’ятати, що наш мозок звикає до певних нейронних зв’язків і робить швидкі висновки, аби полегшити собі роботу. Тож навіть ми, раціональні люди, інколи схильні хибно оцінювати певні ситуації, особливо коли це стосується насильства. Хоч би якою неприємною була жертва, це ніколи не може виправдати насилля щодо неї.   І пам’ятайте, що в натовпі завжди треба обирати одну людину, та просити її по допомогу – це збільшить ваші шанси на порятунок.

ТЕКСТ: Марія Гончарова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Посилання
Статті
Промо
Проєкт інтелект. Епізод 8: Як приміряти одяг, не заходячи до магазину

Як приміряти одяг, не заходячи до магазину?

Наука
Коли хімія стає зброєю. Уривок з книжки «Вибухова історія людства»

Людство має бойові отруйні речовини і ядерну зброю, вічне джерело енергії, яке водночас може спричинити техногенні катастрофи і радіаційне зараження. Як все це винайшли?

Ідеї
Довіряй, але перевіряй: інтерв’ю з головним редактором журналу «Скептик» Майклом Шермером

У будь-яку мить може з'явитися нова теорія змови. Як зрозуміти, що це омана, і переконати інших довіряти фактам?

Спалах
Світ – велика пробірка: як людям доведеться пристосовуватися до нових мутантів коронавірусу

З’ясовуємо, чим штам вірусу відрізняється від варіанта, як може мутувати коронавірус та як це вплине на розвиток пандемії.

Медицина
Тетрада Фало. Уривок з книжки «Сміх у кінці тунелю»

Лікарям часто доводиться стикатися з труднощами, робити складний вибір і працювати під шаленим тиском. Про свій досвід розповів анестезіолог Іван Черненко у книжці «Сміх у кінці тунелю», яка вийшла у видавництві «Віхола».

Промо
Проєкт інтелект. Епізод 7: Чи може смарт-годинник врятувати життя

Українська компанія Mawi створює смарт-годинники спеціально для вимірювання життєвих показників людини. Про неї сьогодні й поговоримо!