fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Тварини Чорнобиля / Начитала Ната Жижченко (ONUKA)

00:00
00:00
Суспільство — 08.02.19
ТЕКСТ: Наталія Шевченко
Фото: Михайло Богомаз
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Ми світимося від щастя

Тридцять чотири роки тому на території київського Полісся сталася аварія, яка поставила під сумнів безпечність атомних реакторів у всьому світі. Звичайно, вибух 4-го реактора на Чорнобильській АЕС у 1986-му приніс горе насамперед тим, хто ліквідовував його наслідки, а також місцевому населенню, якому довелося покинути власні домівки. Та чи можна назвати вибух трагедією для природи?

Немає чіткої межі між зоною відчуження й «чистою» територією. Від зовнішнього світу зону відділяє КПП «Дитятки», металеві ворота, дві будки й двоє працівників, які перевіряють документи. Про підвищений рівень радіації нагадує своєю присутністю чоловік, який ходить з дозиметром між машинами, що виїжджають, і перевіряє, чи не «фонять» автомобілі та особисті речі пасажирів. Після трихвилинної перевірки ми їдемо типовою поліською дорогою. Навколо ті ж самі зарослі поля, самосів сосен, можливо, трішки більше протипожежних смуг вздовж дороги, ніж зазвичай. Ніяких зомбі, тварин-мутантів чи химерного лісу.

 

Радіостійкість організмів визначається смертельним дозовим навантаженням під час гострого опромінення. Наприклад, плазуни, амфібії та риби стійкіші за птахів та ссавців. Безхребетні «перепльовують» всіх вищеназваних. Ґрунтова мікрофлора витримує дози в мільйони радів, тоді як для людини 450 радів є летальними.

 

У статті «Чорнобильська катастрофа з точки зору зоолога» Валентина Крижанівського, одного з перших дослідників Чорнобильської зони, зазначається, що вторинні ефекти дають відповідь на те, що ж відбувається з живими організмами під час впливу надмірної дози радіації. З описаних у статті досліджень стає зрозуміло, що «при хронічному опроміненні живих об’єктів сублетальними дозами доза, яка спричиняє значні, проте не смертельні, порушення в життєдіяльності організму одночасно з виникненням радіаційних пошкоджень включаються в дію репараційні механізми, які певною мірою нейтралізують негативний вплив радіації на організм». Тобто в силу вступає природний добір. Те, що є трагедією або перемогою для індивіда, – всього-на-всього механізм відсіювання. Дослідник стверджує, що випадки смертності через радіаційний вплив були помічені у таких навколоводних птахів, як крижні, лиски, черні, що мешкали в зоні, наближеній до ЧАЕС.

 

Через накопичення радіонуклідів у яєчній шкарлупі в перші роки після аварії гинули цілі виводки. Таку ж тенденцію можна було відстежити і в популяції гризунів, показники якої з часом прийшли до норми. Проте, як стверджує Валентин Крижанівський, виселення людей стало причиною для початкового сплеску чисельності різних видів більших за розмірами хребетних (від копитних до різного роду хижаків).

 

Однак мародерство і браконьєрство в зоні швидко повернули все до перед­аварійного стану. Водночас види, які призвичаїлися співіснувати з людиною (ті, що поширені не тільки на Поліссі, а й по всій Україні), різко знизили свою чисельність у Чорнобильській зоні. З неї мігрували в пошуках кращої долі хатні й польові горобці, шпаки, сизі голуби, міські й сільські ластівки, серпокрильці та інші подібні види.

Складається враження, що визначальним фактором для змін в популяціях тварин у зоні є не радіаційний вплив, а відсутність людини. Тобто масове виселення людей з великої території перетворило зону відчуження в такий собі майданчик для досліджень природних процесів без антропогенного впливу.

Чотирилапі господарі

Проте за словами Марини Шквирі – основного експерта з великих хижих ссавців в Україні, яка з 2003 року проводить дослідження в зоні відчуження, ми сильно перебільшуємо, називаючи цю територію вільною від людей. «Зона дуже різна. В південній її частині розміщенні стратегічні об’єкти, транспорт, декілька тисяч персоналу: люди будують новий саркофаг «Укриття».

 

По всій території зони є багато підприємств, спеціалізований комбінат «Чорнобильська Пуща» (працівники якого відповідають за санітарні вирубування та протипожежну безпеку), ще є прикордонна служба, самосели, науковий Чорнобильський екологічний центр, співробітники якого займаються постійним моніторингом, перевіряють і досліджують. Ще приїжджають біологи, ходять туристи, є нелегальні туристи-сталкери… Тобто назвати цю територію «дикою оазою» можна з великою натяжкою».

 

За словами дослідниці, найбільш дика територія зони – це її північно-західна частина, яка межує з Білоруссю. Це хороша ділянка для видів, які не можуть співіснувати з людиною (як, наприклад, рись та чорний лелека). «Про популяцію вовка є дані з 60-х років, тобто з часу задовго до аварії. Він там був до, він був під час, він був після. Структура популяції нормальна, стабільна, консервативна», – розповідає пані Шквиря.

 

Дослідниця стверджує, що, на відміну від тієї ж рисі, для вовка людина не є проблемою. Людське господарство для нього – це завжди додатковий ресурс (наприклад, дороги, якими він користується, мости, домашні тварини). «Якщо у вовка сімейна ділянка в зоні відчуження, і вона також територіально дотична до села, то сьогодні він з’їсть косулю, через три дні він піде в село і з’їсть коня, тут він з’їсть мишу чи піде поласувати в закинуті сади яблуками – це все для нього ресурс, це все йому подобається», – пояснює науковець.

Копитним так само комфортно в зоні відчуження – типовому Поліссі з властивими йому перелогами, галявинами та болотами. Крім того, є закинуті сади, що значно збільшують харчовий ресурс для тварин. Найбільша загроза для них – це браконьєри, яких з української сторони доволі багато. За словами Марини Шквирі, в Білорусі, де територія охороняється якісніше, з копитними ситуація набагато краща. Більше того, в них є зубри, яких на нашій ділянці не вдалося реінтродукувати, також туди мігрують коні Пржевальського (і назад повертатися не хочуть).

 

Побачити коней Пржевальського – улюблена розвага відвідувачів зони, але нам не пощастило. В диких умовах, серед лісу або на луці ми на них не натрапили. На щастя, недалеко від КПП, в селищі Дитятки, в звичайному загоні для коней (розмірами десь 30 на 40 метрів) живе жеребець з двома кобилами, їхнє новонароджене лоша й піврічна молодичка. Знімати коней Пржевальського в проміжках між дошками в огорожі – те ще задоволення! Молода нахабна конячка якщо не пхає свого носа в об’єктив, то жує моє волосся, вимагаючи капусту та просто бажаючи погратися.

 

Гід і віднедавна господар чотирьох диких коней Олександр Сирота на нас не звертає особливої уваги: відвідувачами його не здивувати. Рік тому двоє кобил за пок­ликом серця прийшли до нього на город, щоби відвідати його домашнього жеребця. Щоб місцеві не перетворили коней на вечерю, Олександру довелося зробити для них загін, бо новоприбулі красуні не хотіли нікуди втікати.

 

Коней Пржевальського – рідкісних мешканців монгольських степів – завезли сюди із заповідника «Асканія-Нова» у 1998 році в рамках прогарми «Фауна», ініціатором якої виступив Валентин Крижанівський. «Спочатку, коли задумувалась програма «Фауна», коні повинні були, як колись тарпани і тури, витоптувати та виїдати ліс. Тобто хоч трохи стримувати сукцесію й заростання.

 

Проте їх завезли не так багато, лише декілька десятків. І попри те, що вони активно розмножуються, браконьєрство та інші фактори, зокрема природні механізми регулювання щільності їхнього розселення, дуже сильно вирівнюють популяцію, тому що насправді їхня чисельність ледь змінюється», – розповідає Марина Шквиря.

 

Цікавим фактом про співіснування монгольських коней і українських хижаків є те, що за весь час перебування перших у зоні жодну особину не з’їли вовки. «Вовк дуже консервативний, він дуже боїться якогось нового виду здобичі. Він достатньо чітко розуміє різницю між нашим конем і конем Пржевальського. Тому й не полює на нього, натомість надає перевагу «перевіреним» кабану, оленю, тобто основним кормовим видам, які водяться в зоні», – пояс­нює науковець.

 

Хоча коні Пржевальського не виконують основної функції, з якою люди спочатку ототожнювали цих тварин, – затримки заростання лісом колишніх господарських територій, вони стали цікавим об’єктом для інших досліджень. Це, по суті, дієва пришвидшена модель, що показує, як види, звиклі до відкритих просторів, починають освоюватися в лісових екосистемах. І вони таки з цим справляються.

 

Коні починають мітити закриті деревами ділянки зовсім інакше, ніж відкриті, використовують закинуті корівники, щоб укритися від гнусу. Спостереження за ними видаються науковцям справді важливими. «Колись дуже давно зубр теж був мешканцем відкритих рівнин, і еволюційно він перейшов у ліс. Спостерігати у швидкісному режимі пристосування виду відкритих просторів до закритих – справді цікаво», – пояснює Марина.

Хижі пернаті

Унизу біля атомної станції знаходиться вже спущений став-охолоджувач. Зараз від нього залишилося небагато – резервуар для збору талої та дощової води. Проте це не заважає чаплям, мартинам, різноманітним куликам бігати й займатися своїми справами. Серед них спокійно собі трапезують орлани-білохвости. Тут починається когнітивний дисонанс, коли бачиш промисловий об’єкт і зграю орланів. Відвертаєш голову, протираєш очі, дивишся знову. І знову промисловий об’єкт і зграя орланів! Все ж таки в зоні щось відрізняється від решти Полісся.

 

«Людський тиск вважають основним фактором, який впливає на популяції хижих птахів. Тож хіба можна знайти кращу територію для дослідження цих видів, ніж ділянки зони відчуження, з яких було виселено людей? Забігаючи наперед, одразу зазначу, що за дослідженнями українського експерта з хижих пернатих Сергія Домашевського, на цій території виявилося на диво небагато його підопічних. Дослідник пояс­нює це декількома факторами. Першим є сукцесіяЗаростання колишніх полів лісом. Там, де раніше на луках водилися колоніальні гризуни, які є основним кормом для, наприклад, лунів та канюків, вже поселилися стрункі дерева, які створюють зовсім інші екологічні умови як для полювання, так і для проживання видів.

 

Другим фактором дослідник називає міжвидову конкуренцію, коли більш пристосовані лісові хижаки витісняють звиклих до відкритих просторів «земляків». І третім фактором, на думку Сергія Домашевського, є природні умови. Дослідник припускає, що «на даний момент ми просто бачимо норму, властиву цьому регіону, зі збідненим складом ґрунту, водоймами, бідними на кисень, й монокультурою сосни, що лише утверджує таку ситуацію».

 

Звичайно, є види, які користаються з відсутності людини, як є й ті, для яких людська відсутність – це втрата ресурсів. Серед щасливчиків, яким екологічні показники зони відчуження припали до смаку, Сергій Домашевський виділяє орлана-білохвоста, малого підорлика, боривітра звичайного, а також пугача й сову бородату. Цікаво, що деякі з цих видів (такі як орлан, боривітер і пугач) не нехтують, ба навіть надають перевагу закинутим чи працюючим господарствам.

 

Орлани-білохвости, наприклад, переважно скупчуються навколо ставу-охолоджувача, боривітер селиться на багатоповерхівках і ЛЕП, а пугач використовує для облаштування гнізд закинуті домівки в селах. А от сова бородата надає перевагу західній – безлюдній – частині зони.

Заповідник на місці зони 

Існує дві абсолютно протилежні думки. Перша – це те, що від радіації всі тварини в зоні вимерли. Друга полягає в тому, що завдяки виселенню людей зона перетворилася на такий собі заповідник, вона просто перенаселена дикими тваринами. Як виявилося, правда десь посередині.

 

Попри суворі обмеження на в’їзд до цієї території, браконьєрство в зоні процвітає, контролю над всією територією немає, а наукова діяльність проводиться окремими людьми, які бувають там «наїздами», що, звичайно, ускладнює отримання належних результатів. Досвід створення білоруського радіаційного заповідника підштовхував не одне покоління вчених та громадських активістів до ідеї організації природної території під охороною на базі зони відчуження.

 

Активність вчених і громадських діячів підігріли ідеї побудувати мережу ТЕЦ вздовж всього Полісся. Були й розмови про зменшення зони до 10 кілометрів замість 30. «В таких умовах ідея створити тут заповідний об’єкт стала дуже актуальною, – говорить еколог Олексій Василюк. – Тобто до цього вважалося, що територія охороняється найкраще саме завдяки статусу зони, а тут може так статися, що завтра вона взагалі не охоронятиметься».

Наслідки аварії на ЧАЕС однозначно не є суцільним злом, так само як не є панацеєю для виживання рідкісних видів.

Як показали дослідження великих ссавців та хижих птахів, ті види, що є рідкісними по всій Україні, залишаються такими і в зоні відчуження. Територія, звільнена від людей, надто мала, щоби суттєво впливати на розвиток популяцій таких видів. По-друге, браконьєрство й відсутність належної охорони не надто вирізняють її від інших ділянок українського Полісся.

 

Це добре видно на прикладі ведмедя, який зник з рівнинної України 100 років тому, а в 2000-х науковці знайшли його сліди в зоні відчуження, з чого неймовірно тішилися. Однак пізніше стало зрозуміло, що ходить українською чорнобильською пущею клишоногий з білоруської частини, і поки що зміни не передбачаються. Тобто повноцінний господар лісу в українське Полісся повертатися поки не збирається.

 

Як би там не було, зона відчуження – унікальна територія, де є змога побачити зміну окремих характеристик популяцій тварин і певних їхніх структур, коли з відповідної території йде людина. З іншого боку, це не заповідна оаза, бо все одно люди (хоча б частково) присутні тут. «Я би не говорила про цю територію як про місце техногенної катастрофи. Це європейський бореальний ліс із повноцінними трофічними зв’язками, де олені їдять траву, а вовки їдять оленів.

 

Де є антропофобні види, так само, як і ті, що прекрасно уживаються з людиною. Зрештою, це транскордонна територія, відмінний екокоридор. Йдеться про те, що зона сама по собі є чудовою ділянкою для збереження комплексів європейських лісових видів», – підсумовує Марина Шквиря. Зрештою, тут більше нема чого додати.

ТЕКСТ: Наталія Шевченко
Фото: Михайло Богомаз
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: