fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Україна — 19.08.21
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Наріжний камінь незалежності: чому в Україні хочуть затвердити ще один герб ‒ інтерв’ю з Андрієм Гречилом, частина 2

Питання державного герба ‒ не лише геральдичне, а й політичне. Воно дуже гостро стояло в перші роки незалежності України від СРСР, і представники комуністичної партії не хотіли без бою здавати свої позиції. Згідно з Конституцією, Україна повинна мати Великий державний герб. Однак з ним постійно не складається. 

 

Це друга частина інтерв’ю з головою Українського геральдичного товариства та співавтором Малого герба України Андрієм Гречилом. Про українську геральдичну традицію і попередні спроби ухвалити Великий герб, читайте у першій частині.

Через популярність тризуба його у 1992 році вирішили ухвалити як національний герб незалежної України? 

                                    

В той період, з розвалом комуністичної радянської системи, йшла шалена боротьба. На той час єдиною республікою, яка змогла ще в радянські часи вирішити це питання, була Литва. В радянській Литві тихо залучали місцеві кадри до партійної номенклатури, і зуміли в кінці 1988 року змінити однотипний радянський прапор Литовської РСР на національний триколор. Провели це все дуже розумно. Спочатку дали висновки від Інституту історії для партійних органів, де було багато литовських націонал-демократів, передали це на свою Верховну Раду і ввели зміну.

 

В інших республіках йшла боротьба, особливо де було багато так званих російськомовних – скажімо, в Латвії, в Естонії, де рівень свідомості був вищий через те, що там радянська влада існувала менше часу, але був великий відсоток приїжджих. Наприклад, Рига була місцем, де осідали всі пенсіонери і Прибалтійського військового округу, і Балтійського пароплавства, в Естонію через різну промисловість теж приїжджали, і це створило проблему. 

 

В Україні також питання йшло дуже гостро, і партійна номенклатура впиралася всіма силами – не хотіла дозволити відродження національної символіки. Хоча це дало навіть певні козирі, можливості для національних сил. Одним із питань, яке пробуджувало національну свідомість, підштовхувало людей, була символіка. Я якраз на той час займався цими питаннями, ще будучи в Гельсінській спілціУкраїнська Гельсінська спілка – правозахисна і громадсько-політична організація, створена 1988 року, заснована на базі Української Гельсінської групи, яка вимагала дотримання прав людини в СРСР і захищала українські національні інтереси. й Товаристві ЛеваТовариство Лева – одна з перших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 16 жовтня 1987 року. Її метою було стимулювання національного відродження і розвиток громадянського суспільства.. Перші нелегальні публікації Товариство Лева видало в 1989 році в газеті «Поступ» в самвидаві. Там була опублікована моя стаття про походження прапора, яку трошки скоротили, і після того редактор офіційного журналу «Пам’ятки України» попросив зробити ширшу статтю для них.

 

«Пам’ятки України» – легальний журнал. Для радянських часів це було дуже важливо, він мав великі тиражі. Цей журнал був органом Українського товариства з охорони пам’яток історії та культури. Він опублікував у двох числах матеріали про національну символіку. І це відіграло велику роль. З подальшим викриттям комуністичної системи, дискредитації радянської символіки і всієї цієї ідеології вже не було сенсу використовувати радянський прапор червоно-лазуровий, який був офіційним для Української РСР.

 

Партійна номенклатура намагалася не допустити ухвалення синьо-жовтого прапора і тризуба. Вони казали, що це фашистські символи, націоналістичні, буржуазні. Вони пропонували «компроміс» – трикольоровий прапор. Зверху червоне (їхнє обов’язково мало бути зверху) – а там далі собі синьо-жовте малюйте. Потім був навіть смішний проєкт в газеті «Культура і життя», здається, від Бориса Олійника: прапор був синьо-жовтим, але від краю йшов трикутник, клин червоний чи навіть малиновий. 

 

Але це популярності не набрало, і йшло протистояння, власне, червоної символіки і синьо-жовтої. Завершилося це все в 1991 році, коли в вересні було дозволено використовувати в усіх протокольних заходах синьо-жовту символіку. Цього вдалося досягти передовсім завдяки нормальним науковим публікаціям, які відіграли свою роль, і поширенню цих публікацій серед народу. Тобто обґрунтування були дуже важливими.

 

І зрештою 28 січня 1992 року Верховна Рада своєю постановою затвердила синьо-жовтий прапор як Державний прапор України. Це вже поставило крапку в питанні прапора. На герб в 1991 році оголосили конкурс, який тривав приблизно два місяці. У цьому конкурсі переміг проєкт, який подавав я разом з художником Іваном Турецьким зі Львова. У мене була ідея зробити символіку, яка б ширше представляла історію України, і в нас були проєкти великого і малого гербів. Для радянських часів це було щось нове, тому що і Радянський Союз мав один герб, і радянська Україна мала один герб. 

 

Наш проєкт мав два герби, але після підбиття підсумків і підготовки документів на розгляд Верховної Ради все-таки депутати від демократичного блоку (чи, точніше, тоді вони називалися Народною Радою), попросили, що, мабуть, немає сенсу виносити цей великий герб на розгляд, тому що комуністи становлять більшість в Верховній Раді, і вони просто завалять цей проєкт. І ми погодилися, що буде йти на затвердження лише один герб. 

 

В такому варіанті десь в грудні 1991 року ми підготували проєкт – тризуб у п’ятисторонньому щиті, і він пішов на Верховну Раду. Але в Верховній Раді знову почалися дискусії, комуністи конче наполягали на тому, що має бути відображене щось із радянської доби. Щоб це якось зам’яти, спочатку на Президії вирішили, що затвердять тризуб як малий герб, а потім щось із радянської доби домалюється у великому гербі.      

 

Коли 19 лютого 1992 року винесли постанову на затвердження Верховної Ради, то виник конфлікт, бо, якщо подивитися, постанова називається не «Про малий герб», а «Про Державний герб». Це питання збурило зал, почалися дискусії, сварки, там навіть були погрози від демократичних депутатів, що вони покладуть мандати і вийдуть з Верховної Ради, паралізують таким чином її роботу… Може, це було б і краще на той час, але, на жаль, так не сталося.  

 

І знову повернулися до того, що треба це обізвати малим гербом. Там ще певний вплив мав і Леонід Кравчук, якого на той час обрали президентом. Він це обґрунтовував (і це добре видно по протоколах засідання), що, мовляв, треба зараз обов’язково герб затвердити, бо необхідно дітям, які закінчують школи, видавати дипломи, Україна має формувати диппредставництва закордоном, і є проблема з нашими пароплавствами, іншими представництвами, які мусять використовувати державну символіку, тому затвердимо це як малий герб, ну а десь потім намалюється великий.  

 

Так протиснули компроміс, і 1992 року цей варіант затвердили як малий герб. Однак ніхто нічого не робив до 1996 року. Україна спокійно жила з цим одним гербом, названим малим. Незважаючи на те, що комуністи лякали всіх, ніби ця символіка призведе до якихось кровопролить, протистоянь і бозна-чого, нічого не відбувалося. Вона функціонувала на всіх печатках, документах, бланках, паспортах.

 

І в 1996 році нарешті дісталися до затвердження нової Конституції України. Не внесення змін до Конституції УРСР, а до окремої нової редакції Основного Закону. Я готував на той час пропозицію на Конституційну комісію від Українського геральдичного товариства, і я запропонував, щоб знову не збурювати ситуацію, бо вона отримала політичний підтекст, все-таки записати в статті про символіку, що в нас є один-однісінький герб. І на цьому би ставилася крапка.

 

Найдивніше, що Конституційна комісія прислухалася, і саме в такій редакції проєкт Конституції був винесений у зал. Однак під час її ухвалення найбільше протистоянь, дискусій, сварок викликали три статті: Стаття 10 (про державну мову), Стаття 20 (про символіку) і стаття про статус Криму. Оскільки Леонід Кучма пригрозив тоді, що розжене Верховну Раду, якщо до ранку не затвердять Конституцію, то швидко вночі створили три окремі погоджувальні комісії. 

 

На тій комісії, яка працювала над статтею про символіку, знов згадали, що була пропозиція малого і великого герба. Оскільки ніякого великого герба, ясна річ, не було (мені навіть телефонували ввечері, казали: «Може, в тебе щось є, скинь на великий герб», на що я відповів, що ніхто «на коліні» в Україні зараз його не намалює), то вони прописали все дуже абстрактно. 

 

Стаття написана неконкретно: що великий герб формується з малого герба із урахуванням герба Війська Запорозького (козака з мушкетом). Але зовсім незрозуміло, де той козак з мушкетом має бути. Козак з мушкетом міг бути разом з тризубом у щиті, або поза щитом як щитотримач, або як клейнод десь над щитом… Вирішити можна по-різному, але як вміли, так вночі написали. Таку от безглузду редакцію зрештою затвердили. 

 

Комуністи під час голосування кричали, що вони не на те погоджувалися, що вони хотіли, щоб було червоне. Їм депутат Михайло Сирота, який зачитував текст, з трибуни сказав: «Буде козак в червоних шароварах, то будете мати червоне». Таким чином ту статтю протягли, Конституцію ухвалили, і після того вже мали відбуватися рішення шляхом конкурсу на створення цього герба. На жаль, надалі вирішення питання передали Міністерству культури. Я, наприклад, відразу запропонував Міністерству, що ми можемо допомогти і фахівцями, і потім, як проведуть конкурс, зібрати всі ці роботи, видати каталог, бо це надзвичайно цікаво. Бо, на жаль, навіть по конкурсу 1991 року, на який надійшло десь понад 200 робіт, я пропонував, то каталогу так і не видали, а там дуже цікаві були роботи.

 

Але там почалися з конкурсом фокуси. Наших пропозицій не послухали, натомість члени журі почали пропихати свої роботи. І можна було б махнути рукою, якби вони пропихали щось грамотне, я думаю, могли б це затвердити, і ми би про це все вже забули. На жаль, вони придумали таку концепцію, яку потім перемальовували разів з десять, все це не відповідало ні геральдичним, ні юридичним нормам (зокрема тому, що Україна є республікою). 

 

Над цією композицією була так звана геральдична корона гідності, яка вказувала на монархічний статус держави. Україна не могла такого символу використовувати. Через це результат конкурсу не затвердила Верховна Рада, справа далі волочилася, проводилися нові конкурси, і на всіх цих нових конкурсах весь час виринав той самий проєкт, який та група протягала. 

 

От, скажімо, я був членом журі у 2008–2009 роках. Приїхавши до Києва, я зі здивуванням побачив, що знову ця група, дві особи, автори, є членами журі, і їхній проєкт представлений як конкурсний. Я попередив Міністерство: «Я завтра зроблю скандал, якщо ці люди не вийдуть зі складу журі». Вони за вечір написали заяви про вихід зі складу журі, а на наступний день тогочасний міністр культури Василь Вовкун дуже хотів ухвалити той герб. Але оскільки я дав серйозні зауваження, то голова конкурсної комісії, віце-прем’єр Іван Васюник, все-таки побоявся – і питання відклали.

 

Питання волочилося понад рік, а десь у липні сказали, що збирають журі для ухвалення остаточного рішення. Я потім з’ясував, що ніхто нікого не збирав і кворуму не було. Потрібний проєкт протягнули, а на мої вимоги принаймні показати протокол ніхто не відповів. 

 

Це подали Юлії Тимошенко (яка на той час була прем’єр-міністеркою – прим. ред.), щоб на рівні уряду рекомендувати проєкт на розгляд Верховної Ради, але в Верховній Раді він не пройшов, бо знов почався крик щодо цієї корони, депутати це висміяли, дуже активні зауваження писав Левко Лук’яненко. Найдивніше, що цей проєкт активно критикували ще раніше, зокрема в 2001 році. У газеті «Комсомольська правда в Україні» на цілу сторінку висміяли всі помилки, всі дурниці. Замість того, щоб ці помилки виправити, всього-на-всього було перемальовано зображення козака і лева і залишено всі ці хибні моменти: і корону гідності, і те, що ці фігури топчуться по прапору чи по синьо-жовтій стрічці.

 

З проведенням минулорічного конкурсу ця робота знову без змін була представлена. Якби її виправили, то ця робота могла би претендувати на перемогу в конкурсі. Очевидно, що журі її відхилило на другому етапі. Коли підбивалися підсумки конкурсу, який, на жаль, пройшов на низькому рівні (було дуже мало якісних робіт, до нагородження дійшли тільки дві), я пропонував взагалі не присвоювати першу премію. Але більшість проголосувала, що ми маємо визначити переможця. Одна робота отримала першу премію, друга отримала третю.

 

Після того почалася істерика в соцмережах: з одного боку, невдоволення авторів, чиї роботи не перемогли, з іншого боку, відіграло свою роль політичне протистояння. Всі, хто був в опозиції до Володимира Зеленського, теж активно підключилися. 

 

Це об’єдналося в один хор: мовляв, герб, який переміг, не відповідає нормам. Хоча якраз геральдичним нормам він відповідає абсолютно. Комусь може подобатися чи не подобатися манера виконання. 

 

Так чи так, це дуже налякало владу: видно було, що представники більшості в Верховній Раді бояться затверджувати проєкт, який переміг у конкурсі. Але навіть робота переможця була з зауваженнями з боку журі. Тобто він мав допрацювати, внести зміни, доповнення, виправлення. Проєкт, який переміг, мав найменше зауважень.

 

І дуже дивно було, коли цього року Володимир Зеленський виходить з ініціативою ухвалити той самий герб, що з короною. Чому так сталося, я цілком розумію: знову підкилимний процес відіграв своє. Але такий «герб» – це геральдична нісенітниця, і вона дискредитує державу. Цей проєкт – не об’єднавчий. Він, навпаки, теж викликав хвилю обурення і з боку фахівців, і, зрозуміло, з боку політичних опонентів, і я маю враження, що, мабуть, 300 голосів, необхідних для затвердження, не наберуть.

 

У цьому проєкті нічого не змінилося. Все те, що так лаяли в «Комсомольській правді» в 2001 році, залишилося. Єдине, що виправили – в проєкті 2001 року козак був намальований настільки специфічно, що він мав вивернуту неприродно руку. Це перемалювали. Вже малював інший художник, Якутович, який ще й помер за той час. Але Якутович намалював, на жаль, такого лева, що в нього виявилися дві ліві задні лапи. Ні естетично, ні геральдично, ні юридично статусу України це не відповідає.

 

Все це ще можна виправити. Такі пропозиції були подані, але тяжко співпрацювати і щось пояснювати.  

 

Ви казали, що ще у 1992 році подавали пропозицію великого герба. З якими елементами вона була тоді?

 

В нас була трошки інша концепція. У щиті був не тільки сам тризуб, він був ще у вінку оливковому. Це була апеляція до того, що Україна не є новопосталою державою, вона відновлює незалежність, проголошену ще 1918 року Четвертим універсалом УНР. І тому ми повертали той символ, зроблений за зразком Кричевського, але він був трошки виправленим: знята облямівка з тризуба і трошки підправлений графічний малюнок. Зрештою отримали синій щит, повну відповідність геральдичним нормам. У нашому проєкті у великому гербі цей щит підтримували давньоруський воїн і козак з мушкетом. Вони разом уособлювали три етапи української державності.

 

Тризуб в вінку – це була держава ХХ ст., УНР і всі наступні (ЗУНР, Українська Держава, інші варіанти, які проголошували національну державу). Козак уособлював козацький період, так звану Козацьку республіку, давньоруський воїн уособлював у цьому випадку спадкоємність Київської Русі. 

 

Але побудова великого герба буває різна. В Естонії дуже просто: щит в великому гербі тільки доповнюється дубовим вінком. Сусідня Латвія, яка так само вийшла зі складу Російської імперії після Першої світової війни, теж взорувалася на практику великого і малого гербів. Щоправда, вони зробили ще навіть середній. В них великий герб розбудовувався по-іншому. Там з’являлися щитотримачі, елементи над щитом, під щитом, тобто значно більша геральдична композиція.

 

Ще одна країна, яка теж постала після Першої світової війни на руїнах великої імперії, вже Австро-Угорської, – це Чехословаччина. Там ще інший принцип побудови: у великому гербі розвивався не тільки позащитовий простір, з’являлися фігури, які підтримують, стрічки, рослинні елементи, але доповнювалися фігури і в самому щиті. Поле ділилося, додавалися нові поля з різних територіальних утворень, які формували тоді Чехословаччину. 

 

Існують різні принципи побудови, і в Україні так само можна було б по-різному це зробити. Повторюся, що Стаття 20 Конституції не регламентує чітко, де має бути цей козак з мушкетом, яку функцію він має виконувати. Але серйозно це ніхто чомусь не хотів обговорювати. Я перед початком минулого конкурсу пропонував оргкомітету, викласти правила проведення так, щоб не допустити зловживань, і щоб не було потім дискусій.

 

На першому етапі пропонувалося зібрати фахівців, обговорити і чітко визначити концепцію, яка мала бути своєрідним технічним завданням. Це технічне завдання виноситься вже на другий етап, на конкурс художників-графіків. Тобто всі малюють за технічним завданням одне і те саме, але всі малюють по-різному, в своїй авторській манері. Це був би надзвичайно цікавий конкурс. Це не нова ідея, тому що за подібним принципом, скажімо, в 1930-ті роки у Берліні проводили конкурс на герб Берліна. Історичний герб Берліна – це чорний ведмідь з червоними очима, пазурами і язиком в срібному щиті. Простенька фігура. Але йшлося про графічну подачу цього герба. І от був оголошений конкурс з цим чітким завданням, всі малювали ведмедика і намалювали абсолютно по-різному. І був дуже цікавий результат, гарні роботи. Вони функціонували і в Східному, і в Західному Берліні за період існування окремих Німецької Демократичної і Федеративної Республіки.

 

Для геральдики це надзвичайно цікаво, і це хороший принцип знайти таку подачу, яка би була сучасною не тільки протягом десяти років, але й на значно довший період. Але нас не послухали, оголосили загальний конкурс. Як результат, надійшло 120 робіт, з яких понад сотню довелося зразу відхилити. Багато було дитячих робіт. Та це не зовсім той конкурс, на який треба подавати роботи дітей.

 

Інша частина робіт, що мене досить сильно здивувало, були просто з елементами плагіату, крадені чужі графічні форми. Люди брали з інтернету готові варіанти, і додавали або козака, скажімо, з герба Дніпропетровської області, або козака з попередніх конкурсних проєктів. А найбільше мене здивувало, що десь додали лева з герба Грузії. Тобто в Грузії зроблений лев як щитотримач в гербі, і тут він опинився з якогось дива. Зрозуміло, що ці роботи одразу відхилили і навіть не допустили до розгляду на наступному етапі.    

 

А наскільки взагалі поширена практика великих гербів у сучасних країнах?

 

Передовсім ця практика залишилася в конституційних монархіях. Як правило, в конституційних монархіях великий герб – це герб монарха. Якщо взяти для прикладу Королівство Швецію, то в них великий герб – так званий королівський. Під час різних церемоній за участі короля піднімається хоругва з його гербом. Інші урядові структури, і навіть паспорт Королівства Швеція, використовує тільки малий герб. Просто синій щит з трьома коронами. На вулиці Франка в Києві є Шведське посольство, в них на фасаді так само зображення малого герба. Якщо зайти на сайти Риксдаґу (шведського парламенту), уряду, поліції, інших структур, в них є зображення малого герба.

 

В Нідерландах, де є великий і малий герб, на паспортах використовують великий герб. Там вже є нюанси використання в законодавстві. Але в монархічних країнах це зрозуміло. Використовують також деякі республіки – ті, що лишилися з такими рудиментами після Першої світової війни: Естонія, Латвія, Чеська Республіка.

 

Як правило, великі герби використовують тоді або голови держав залежно від чинного законодавства, або вищі органи влади, але це нюанси кожного конкретного законодавства.  

 

А більшість країн обходиться одним гербом. Він може бути побудований за принципом великого: щит, позащитові елементи, але він один-однісінький. Для прикладу, сучасна Канада, яка за конституцією є монархією, бо головою Канади є британська королева, має один герб, хоч і побудований за принципом великого. Серед європейських республік, наших сусідів, в Польщі – один герб, і їм достатньо. Федеративна Республіка Німеччина, одна з найпотужніших європейських економік, політичних систем, велика спадкова історія з різними імперіями, живе з одним гербом. Так само Фінляндія, Португалія, Швейцарія, Ірландія. 

 

Італія і Франція взагалі живуть без гербів, вони використовують емблеми. Це, власне, вже принципи республіканізму. Оскільки у Франції після революцій була ліквідована монархія, то вони вирішили, що така геральдика – це монархічний пережиток, і використовується емблема. Вона не є геральдична, вона з окремими елементами, але не має ні щита, ні відповідного оформлення. Так само підійшли до цього питання в Італії після Другої світової війни, коли було ліквідовано італійську монархію. Вони тоді ухвалили офіційно, що це не герб, а державна емблема. Там зображена біла зірка, шестерня, віночки зі стрічками, але це не герб. Тобто можна жити і без герба, в принципі, а з якоюсь емблемою.   

 

Щоб Україні зараз відмовитися від великого герба, потрібно буде, принаймні з часом, змінити Конституцію?

 

Є два варіанти. Один варіант – зробити по-людськи. Залучити фахівців. Якщо фахівці обговорили, дійшли до спільного знаменника, сформували кінцеву концепцію, ніхто з них вже виступатиме потім проти. Але за 30 років цього так і не зробили. Хоча вирішити це фахово можна. Цей великий герб може навіть принести політичні дивіденди, дати більше інформації про Україну, якщо добре продумати концепцію. Зокрема, в ньому можна підкреслити приналежність Криму до України.                            

                     

Інший варіант – просто поставити крапку, перейменувати малий герб просто на герб. Але тоді треба внести зміну в статтю в Конституції. Це справа громіздка, тому що ця частина Конституції змінюється тільки таким шляхом: спочатку 300 депутатів голосують за проведення таких змін і закріплення на референдумі, далі питання виноситься на Всеукраїнський референдум, а якщо воно підтримується, ще раз 300 депутатів голосують і затверджують нову редакцію 20 Статті Конституції. 

 

Тобто технічно це можна зробити. Але ті ж депутати, які вийшли з ініціативою великого герба в Верховній Раді, є авторами і Закону «Про референдум». І зараз вони говорять, що на проведення референдуму треба два мільярди гривень. Їм поставили питання: чому на референдум не можна винести кілька питань під час якихось виборів, додавши ще один листочок. Але вони так прописали цей закон, що на референдум можна виносити лише одне питання і не можна суміщати референдум з жодними виборами. І тому це зависає зараз, вимагає великих фінансових витрат.     

 

Ви змінили свою думку щодо великого герба – спочатку створили його проєкт, а зараз кажете, що можна і відмовитися від нього – саме через те, що це відбувається дуже нефахово?

 

Ні, я думку змінив ще в 1991 році, коли побачив, що питання з елементарного геральдичного перетворилося на політичне, і я побачив, що з цього, мабуть, добра не вийде. І тому я погодився, щоб наш проєкт, великий герб, був знятий. І наступна колотнеча з Конституцією мене ще більше переконала, що це неможлива річ.

 

Питання на той час було не те що другорядне, воно вже неважливе, вже Українська держава відбулася, вона існувала п’ять років, функціонувала повноцінно як суб’єкт міжнародного права скрізь. І тут починається далі товчення води в ступі, крики, бо хтось там захотів, щоб була радянська доба, щось червоне відображене, якісь серпи-молоти, щоб були в цьому великому гербі. 

 

Зараз питання взагалі вже не є актуальним, бо навіть колотнечі нема, вже навіть фракції Комуністичної партії в Верховній Раді нема. 

 

Якщо ж Верховна Рада має бажання і можливість тепер затвердити Великий герб, то це не може бути запропонована підкилимно псевдомонархічна халтура, яка дискредитує і Україну, і її органи влади. Дивує це намагання некомпетентних ініціаторів протягнути що-небуть ще й до Дня Незалежності, підставивши і Верховну Раду, і Президента Зеленського. Тому пропонований законопроєкт необхідно відхилити, а якісний Великий герб можна доволі швидко розробити належним чином із погодженням фахівців і затвердити без проблем ще до кінця цього року. Зрештою, було ж враховано наші пропозиції щодо звуження сфери використання Великого герба у законопроєкті, що дозволило значно зменшити можливі фінансові витрати на його запровадження.

 

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті
Наука
Біт у мішку

Як виміряти та впорядкувати масиви інформації, які постійно збільшуються? На допомогу приходить математична теорія інформації!

Біологія
Як допомогти котам, що постраждали від війни

Як допомогти котам, що втратили свій дім внаслідок воєнних дій, адаптуватися до притулку або нової домівки та як війна впливає на їхню поведінку?

Суспільство
Ігри на справедливість. Уривок з книжки «Поведінкова економіка» Річарда Талера

Чому люди часто обирають співпрацювати, а не діяти егоїстично, навіть якщо це вигідно? Пояснює економіст Річард Талер.

Промо
Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 2: Кібервійна

Як росія веде війну з Україною у кіберпросторі?

Технології
Що упало, те пропало: чому не варто чіпати збиту авіацію ворога

Які загрози приховує розбита авіація та як убезпечити себе та інших від небезпек? З'ясовуємо з авіаекспертом і хіміком.

Біологія
Гриби зі смаком лобстера. Які їстівні дикороси можна знайти в Україні

Де шукати дикі їстівні рослини й гриби та як їх готувати? Розповідає ботанік Олексій Коваленко.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: