ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Хто був перший: ми або час?

    00:00
    00:00
    Людина — 05.03.19
    ТЕКСТ: Сергій Ксаверов
    Ілюстрації: Ірина Донська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Настане наш час

    За весь час існування людство спромоглося придумати три моделі часу. Двома ми користуємось у повсякденному житті, а третю наш мозок сприймає з надзусиллями та час від часу навіть жалкує, що взагалі про неї дізнався. Способів, у які ми вимірюємо час та користуємося ним, стільки ж. Це наштовхує на незвичну думку про те, що не час створив нас, а ми – його.

    Глобальний час

    Найприроднішою формою часу для людини був цикл. Життя багато в чому підпорядковувалось астрономічним циклам. Раз на день сходить Сонце, повний диск Місяця проходить усі фази та оновлюється за 28 днів. Саме цикли зробили можливим відлік часу та зумовили появу календаря. Для сільськогосподарських потреб їх було цілком достатньо. Домислити ще один велетенський цикл, за яким світ постійно народжується та вмирає, було справою часу. «… мусиш пам’ятати… що всі речі споконвіку мають подібні форми та обертаються в певному циклі, і що немає жодної різниці, чи хтось дивиться на ці самі речі протягом сторіччя, двох чи нескінченного часу»,– стверджував у II ст. н. е. римський імператор Марк Аврелій. Перше, циклічне розуміння часу ми позичили у самої природи.

    До цієї моделі неприхильно ставилися християнські мислителі. Якщо світ постійно народжується та помирає, то це означає, що Ісуса розпинали нескінченну кількість разів та стільки ж разів зроблять це ще? Ні. Християнська модель часу та світу суто лінійна. Наш світ є унікальним: все відбувається єдиний та неповторний раз. Сам час був створений Богом. Вся історія людства стала однією великою симфонією, яка має початок і кінець. Початком було створення світу, а кінцем стане Страшний суд, який у середньовічних хроніках так і називали – «кінцем часів». Час став не просто лінійним, він став закінченим відрізком, початок та підсумок якого людині відомі. Вона тільки не знає, коли ж настане «кінець часів». Велике «випрямлення» глобального часу в християнстві призвело до відчуття його унікальності. Час світу тепер здавався схожим на життя, відведене конкретній людині та людству загалом, – обидва мали початок і кінець.

    Остання революція у нашому розумінні часу відбулася завдяки науці. Коли у 1887 році американські вчені Альберт Майклсон та Едвард Морлі встановили, що швидкість світла однакова під час руху Землі у напрямі до Сонця і від Сонця, ніхто навіть уявити не міг, що це суперечитиме нашому розумінню часу. Теорія відносності Альберта Айнштайна піднесла знання людини про світ на новий рівень. Швидкість часу, згідно з нею, залежить від спостерігача, а сам час вже не є самостійним виміром, як би він не рухався – циклічно чи лінійно. Він – частина простору-часу.

    Котра година? Соціальний час

    Перший інтерес до точнішого (ніж можна було зрозуміти за кількістю світла надворі) вимірювання часу пов’язаний із релігією. Поняття години з’явилося ще в Шумері, проте не несло жодного навантаження, окрім релігійного. Греція та Рим засвоїли єгипетсько-вавилонську систему поділу дня і ночі на 12 годин. Для античних міст це знання було важливим, наприклад, для роботи ринків та майстерень. У Римській імперії було навіть щось на зразок першої уніфікації часу, але він був, скоріше, часом адміністративного управління і військового порядку. Та це не був єдиний  час, а лише єдина система його виміру, все та ж, у якій день та ніч мали по 12 годин. Тобто довжина години залежала від пори року та географічної широти. Із занепадом імперії годину легко забули, тож вона вийшла із повсякденного застосування.

    Новий розквіт міст відбувся у Європі тільки через тисячу років. І саме тоді час знову набуває ваги. Контроль над тривалістю праці був одним із найважливіших чинників, які зумовлювали рівність усіх ремісників у середньовічних цехових об’єднаннях. Спочатку була застосована практика дзвонів, але кожен цех мав свій дзвін, що призводило до плутанини та конфліктів. З XIV століття з’явилося рішення, яке вдовольнило всіх, – мати загальний час для всього міста. Його вісник – годинник на головній башті; найменшим інтервалом тоді вже була година.

    Французький філософ Мішель де Монтень, який подорожував Європою у 1580-1581 роках, переказав, перебуваючи у Базелі, місцеву історію про цінність часу, що пояснювала дивну особливість тутешнього годинника дзвонити на годину вперед. Вона з’явилася у XV столітті, коли місто було в облозі й дехто вже був готовий його здати. Годинникар, дізнавшись про зраду й не маючи змоги попередити захисників міста, перевів годинник. Коли після 11-ої годинник пробив не 12-ту, а першу, зрадники розгубилися, і місто встояло. З того часу годинник у Базелі завжди йшов на годину вперед.

    Та процес не проходив так легко, як може здаватися з останніх слів: ще у XIX столітті мандрівник потрапляв у справжнє пекло незчисленних локальних часів. Майже кожне європейське й американське містечко користувалися власним сонячним часом. При переїзді на 20 кілометрів місцевий час змінювався на три хвилини. Уявіть, скільки разів доводилося переводити власний годинник мандрівнику впродовж динамічної подорожі. А така тоді вже могла відбутися, адже існувала залізниця. Саме з нею пов’язаний перехід на стандарти часу.

    Спочатку залізниці запроваджували власний час, що робило ситуацію ще нестерпнішою. Та переваги «загального» часу ставали дедалі зрозумілішими. Після того, як британська залізниця запровадила у 1847 році стандарт на основі гринвіцького часу, протягом наступних десятиріч усе більше міст переходили на загальний час. Одна з найголовніших подій на шляху до стандартизованого часу – Міжнародна меридіанна конференція у Вашингтоні (1884). Там було обрано загальним нульовим меридіаном Гринвіцький, але й це не все: канадський залізничний інженер Сендфорд Флемінґ на весь світ озвучив ідею введення часових поясів, яку вперше запропонував за чотири роки до того. Процес переходу на стандартизований час розтягнувся на століття (останнім до системи приєднався Непал у 1986 році), але більшість європейських країн упоралась із цим уже до початку Другої світової війни. Тобто наш повсякденний час – це результат договору, культурного стандарту, який дозволяє синхронізуватися одне з одним у єдиній системі часу.

    Таким чином, навколо нас діють три основні моделі часу. Перша з них – природна; ми орієнтуємося на астрономічні цикли доби, місяця та року. Друга – лінійна; час незворотних змін, який закреслює кожен рік, що минув, у календарі: нічого більше не повториться. У цьому часі є минуле, теперішнє та майбутнє. Перші дві моделі присутні у нашій системі повсякденного часу, здаються зрозумілими й не потребують пояснення. Нарешті, існує третя модель – релятивістська, у якій час виступає несамостійною частиною простору-часу. Здається (але тільки здається), що він ніяк не впливає на наше повсякдення. І тут варто додати: в суб’єктивному сприйнятті ми так само маємо всі три моделі часу – циклічного, лінійного та відносного.

    Біологічний годинник. Час без часу

    У липні 1962 року французький геолог Мішель Сіфр спускається в альпійську печеру Саркассон. Він збирається провести там два місяці без жодної можливості визначити час. Його мета – вивчення не тільки поведінки в ізоляції, а й суб’єктивного часосприйняття. Крім того, Сіфр хотів відповісти на запитання, чи існує в нашому організмі біологічний годинник, який не залежить від часу назовні. Протягом двох місяців Мішель мав змогу вимірювати час тільки на основі власного відчуття: перебування під землею зробило неможливим орієнтацію на зміни дня і ночі. Цей експеримент справді продемонстрував всі особливості нашого сприйняття часу. Та не розкриватиму всі карти одразу.

    Зупинимось на біологічному годиннику. Його експериментальне відкриття дало величезний поштовх хронобіології як науці. Виявилось, що ми таки маємо біологічний годинник, який відповідає за добовий (інакше – циркадний, з лат. circa кругом, та dies – день) ритм, до того ж доволі точний. Ритм Мішеля зсунувся відносного наземного, але виявився доволі близьким до природного. Тривалість його доби дорівнювала в середньому 24 години 31 хвилину. Цей годинник буде працювати в нас усюди, навіть на Марсі. У подальших експериментах було виявлено, що наш організм може перейти на цикл у 48 годин (36 годин неспання та 12 годин сну).

    За відтворення цього циклу відповідає супрахіазматичне ядро в передній частині гіпоталамуса. Циркадний ритм генетично запрограмований, тому зруйнувати його може тільки ураження самого ядра (це довели досліди на щурах, що їх проводив Курт Ріхтер, професор Університету Джона Гопкінза, у 1920-х рр.). Організм постійно коригує цей годинник за тим, що один з батьків науки хронобіології Юрґен Ашоф назвав терміном Zeitgeber (з нім. той, хто дає час).

    Цайтґебери – це підказки зовнішнього середовища, наприклад, світло, температура, та «внутрішні голоси» – наші звички, відчуття голоду, фізичне навантаження тощо. Коли цайтґебери не збігаються з біологічним годинником, останній може давати збій. Один із найвідоміших таких розладів – джетлаг, коли ми перетинаємо кілька часових поясів на літаку. Наприклад, ми бачимо, що сонце в зеніті, але наш внутрішній годинник показує глибоку ніч. Тож ми падаємо з ніг від утоми. Але в цілому ми можемо обходитися без «підказок» іззовні.

    Час життя: минулий-теперішній-майбутній

    Якщо біологічний годинник Мішеля Сіфра виявився доволі точним, хотів він того чи ні, суб’єктивне часосприйняття наприкінці експерименту суттєво деформувалось. Коли дослідника підняли на поверхню після закінчення експерименту, суб’єктивний час Мішеля розійшовся із наземним на цілий місяць. Тобто наш психологічний час є набагато більш уразливим, коли ми ізольовані. Але ізольовані від чого?

    Щоби відповісти на це запитання, спочатку потрібно пояснити, як ми взагалі сприймаємо час. Наше внутрішнє часовідчуття має лінійний характер. Інакше кажучи, ми розрізняємо минулий час, теперішній та майбутній. Це відчуття, на відміну від циклічного характеру біологічного годинника, має якісний характер. Завдяки ньому, а також завдяки розрізненню трьох складових потоку часу, ми помічаємо зміни у собі та інших.

    Яка саме частина мозку фіксує ті цеглини часу, із яких ми навчилися зводити будівлю власного життя, з’ясували порівняно нещодавно завдяки методу транскраніальної магнітної стимуляції. Цей метод (правильніше сказати – пристрій), з’явився тільки у 1985 році. Він дає змогу стимулювати окремі довільні ділянки мозку та на деякий час навіть деактивовувати їх. Одним із наслідків його застосування було відкриття ролі мозочка в сприйнятті часу.

    Мозочок – один із найстаріших відділів мозку з еволюційної точки зору. Зі схожими функціями він існує вже у хребетних тварин. Мозочок відповідає за координацію, орієнтацію та пересування тіла у просторі. Виявилося, що під час деактивації мозочка у нас починаються величезні проблеми зі сприйняттям часу. Не з будь-яким, а тільки з проміжками від мінімального, який здатні сприйняти (від 11 до 30 мілісекунд), до приблизно трьох секунд. Цікаво, що останній інтервал – це приблизний середній час того, що більшість дослідників вважає нашим операційним вікном сприйняття, тобто нашим «теперішнім» часом. Дисфункція мозочка не порушує роботу тривалішої пам’яті: людина вільно могла згадати, що їла вчора на обід; так само ця дисфункція не заважає планувати завтрашній день. Вона не заважає оцінювати триваліші інтервали часу.

    Та наше тваринне відчуття часу – це суто теперішній час. Унікальним наше часосприйняття робить те, що ми робимо із теперішнім.

    Протягом еволюції ми навчилися з’єднувати намистини теперішнього, які нанизано на нитку часу, запам’ятовувати важливі та визначальні події та проектувати майбутні. Як це вийшло – питання ще складніше, ніж те, як ми, власне, сприймаємо час. Та рухатися до відповіді нам допомагає вивчення того, як ми вчимося сприймати час із перших днів життя. Логічно, що перші «уроки часу» ми отримуємо від батьків.

    Термін «інтерсуб’єктивний час» вперше з’являється у працях видатного філософа Едмунда Гуссерля. Його визначають як час соціальної взаємодії, тобто взаємна синхронізація двох чи більше людей одне з одним. Найпростіший приклад створення такого часу – це спільна гра музикантів під час виконання музичного твору. Інтерсуб’єктивний час – це перший досвід розрізнення часових інтервалів людиною.

    Найпростіше було би досліджувати цей час у взаємодії матері та немовляти. Саме це й зробили Колвін Тревартен та Лінн Мюррей у 1985 році, коли вперше застосували відому відтоді техніку спілкування матері та немовляти через систему моніторів у реальному часі. Виявилося, що таке спілкування можливе. Сеанси, на яких матері посміхались та розмовляли зі своїм немовлям з екрана монітора, реагуючи на зображення обличчя самої дитини, записувались. Після цього дитині вмикали запис останнього сеансу. Проте немовля «комунікувало» із записом набагато гірше, ніж матір. Згодом дитина демонструвала повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Схожий експеримент Енн Геннінґ і Тріші Стріано у 2004 році продемонстрував, що навіть пряма взаємодія, але із затримкою всього у секунду, набагато погіршує комунікативні здібності дитини. Ця прамова взаємних дій та посмішок напряму пов’язана із найменшими відрізками часу. Теперішній час ми використовуємо з перших місяців життя для синхронізації з навколишнім середовищем. 

    Тільки у 3-4 роки людина починає відрізняти себе від зовнішнього середовища. У цьому віці завершується й розвиток тих частин мозку, які відповідають за складніші операції із часом та пам’яттю – префронтальна кора та гіпокамп. З’являється самоусвідомлення, і людина починає писати власну історію. Саме з цього віку пам’ять зберігає наші найбільш ранні спогади. Минуле виступає одним із гарантів ідентичності.

    Водночас формується уявлення про майбутнє, але його концепція складна і спочатку незрозуміла. Те, як діти проектують майбутнє, висвітлив експеримент психологині університету Оттави Крістіни Ейтенс у 2008 році. Дітям 3-5 років пропонували з’їсти брецель (солоний крендель), після чого давали вибір: ще один брецель чи склянку води. Брецель викликав спрагу, тому більшість дітей вибирали воду. Коли після цього їх запитували, що ж вони візьмуть завтра, діти знову вибирали воду. Дитина робила проекцію свого теперішнього стану на майбутнє. Вона не розуміла, що завтра вона вже не хотітиме втамувати спрагу, а знову забажає брецеля. Діти думали про теперішніх себе як про себе у майбутньому, не розділяючи ці два стани у часі. Такий стан називається емпатичним розривом. Він трапляється і в дорослих. Саме тому ми купуємо більше їжі, коли приходимо до магазину голодними, ніж коли ми ситі. Але «навчання майбутньому» має і свою ціну. Коли ми розуміємо, що з плином часу наші бажання (та й ми самі) можемо змінитися, то починаємо думати про наше майбутнє «Я» як про іншу людину. Саме тому ми прокрастинуємо.

    Як стандартизований лінійний час соціуму є результатом соціального договору, так суб’єктивний час життя є результатом нашого соціального розвитку. Це час соціальної синхронізації та, водночас, індивідуальної цілісності. Логічно було би припустити, що саме цей час стає повністю непридатним, коли ми залишаємось в ізоляції від інших людей та культури в загальному сенсі. Саме це трапилось із Мішелем Сіфром.

    Відносний час внутрішнього стану

    Кожна хвилина неспання у печері Саркассон для Мішеля Сіфра була неймовірно довгою та одноманітною. Вона була насичена порожнечею нудьги. Та коли йому повідомили, що експеримент завершений, він не міг повірити. Його розрахунки вказували, що тоді було тільки 20 серпня, тоді як насправді – вже 14 вересня. Його суб’єктивний час йшов набагато повільніше за календарний, хоча відчуття були протилежними. Саме цей парадокс вперше описав Вільям Джеймс, один із найвідоміших психологів XIX століття.

    Наше відчуття часу варіативне і легко адаптується до ситуації. Але при цьому – доволі неточне та відносне. Ми сприймаємо час залежно від настрою, емоцій, нудьги, ступеня уваги та її спрямованості. Додайте те, що один проміжок часу ми можемо оцінювати по-різному: коли безпосередньо проживаємо його і коли оцінюємо ретроспективно.

    На жаль, єдиний годинник нашого психологічного часу поки ще не знайшли. Проте одна з найкращих моделей, яка описує особливості нашого сприйняття часу, орієнтується саме на нього. Модель брами уваги (англ. Attentiononal gate model) запропонували вчені Ден Закай та Річард Блок у 1994 році. За нею ми можемо вважати, що всередині мозку ніби існує «генератор», який надсилає сигнал через рівні проміжки часу. Вони проходять через браму уваги, яка реєструє ці імпульси. Коли час за якихось умов важливий для нас, брама широко відкрита, тож ми фіксуємо кожен імпульс. Тоді нам здається, що час плине повільно. Коли ми зайняті вирішенням завдання та захоплені ним, увага спрямована на його вирішення, і брама зачинена. Ми не реєструємо ці імпульси. Таким чином, ми не помічаємо плину часу, коли зайняті.

    Це лише схема, яку «знайти» всередині голови досить важко, проте як модель вона справді може дещо пояснити. Наприклад, чому Мішелю Сіфру час здавався таким повільним. Він нудьгував, тобто його увага була звернена всередину, вона ретельно рахувала кожен імпульс. Його теперішній час був таким довгим, як у черзі, коли ми не знаємо чим зайнятись.

    Плин часу уповільнюється, коли ми переживаємо негативні емоційні стани – саме ті, яких ми бажаємо уникати. Саме ті, які ми хочемо припинити й тому старанно рахуємо імпульси, бо негативний стан для нас стає важливим. А приємні та захопливі заняття пролітають непомітно. Це здається несправедливим, але нічого не вдієш.

    Один із найпростіших та най­ефективніших експериментів з оцінки нашого суб’єктивного часу впродовж «небажаного» стану, а саме страху, провів психолог Джонас Ленґер в університеті Іллінойсу в 60-ті роки XX століття. Учасник експерименту стояв на платформі на колесах із зав’язаними очима; платформа була на певній відстані від сходового маршу. Натискаючи кнопку на платформі, піддослідний починав її рух зі швидкістю у 3,2 км/год в напрямку до східців. Наступне натискання кнопки зупиняло платформу. Його завданням було зупинити платформу, коли за його внутрішнім часом мине 5 секунд, але рахувати про себе піддослідним було заборонено. Підсумковий середній результат дорівнював 3,6 секунди. Внутрішній час піддослідного, який відчував страх, уповільнився настільки, що 3,6 секунди його внутрішній годинник оцінював як 5.

    Але у 2007 році інший експеримент нібито спростував твердження, що страх здатен уповільнювати психологічний час людини. На спеціальному моніторі, який кріпився на зап’ястя, учасникам експерименту показували пару випадкових цифр, які дуже швидко мерехтіли протягом певного часу, – піддослідним пропонували їх упізнати. Спочатку так було визначено сенсорний поріг для кожного учасника експерименту. Після того учасники піднімалися на башту висотою 46 метрів, з якої стрибали в сітку, розміщену близько до землі, без жодних способів страхування. У польоті протягом 2,46 секунди вони мали повторити таку саму операцію з упізнавання цифр, але цього разу цифри миготіли на екрані на 6 мілісекунд швидше.

    З попереднього експерименту ми зробили висновок, що час уповільнюється через страх, тому сприйняття швидших процесів мали би бути кращими, а результати розпізнавання цифр, відповідно, мали би бути не гіршими за ті, що були на землі. Виявилося, що ні. Вони таки гірші, до того ж – пропорційно пришвидшенню демонстрації цифр. А ось коли тих самих людей просили оцінити час польоту інших, вони називали цифру більшу на 36 % за реальну. Дослідники дійшли до висновку, що тривалість сприйняття у стані страху збільшується тільки ретроспективно.

    То в чому показовим є цей експеримент? Наприклад, якщо застосувати до нього ту ж саму модель брами уваги? Під час вільного падіння ми справді боїмося за своє життя. Це небажаний стан і, відповідно, ми рахуємо кожен імпульс. Суб’єктивний час розтягується. Але була ще одна умова: піддослідним давали задачу, розв’язок якої потребував уваги. Відповідно, під час її виконання брама зачинена, тож час летить швидко. Співіснування обидвох станів за цією моделлю неможливе. Розподіл цих станів призвів до кінцевого результату, який не дуже відрізнявся від отриманого на землі.

    Події, які вплинули на нас, сформували нас та просто здаються важливими, ми запам’ятовуємо набагато частіше.

    Серед величезної кількості експериментів із вимірювання психологічного часу результати цих двох суперечать один одному. Річ у тім, що знайти стовідсотково правильний спосіб важко. А ще важче зрозуміти, що саме ми в такий спосіб вимірюємо. Одна з найпоширеніших помилок полягає в тому, що оцінка суб’єктивного часу вимірюється вже після експерименту, а не безпосередньо під час нього. Але в такий спосіб будуть порівнюватися зовсім різні стани.

    Дивно, але нескінечнний плин часу у теперішньому моменті майже зникає з пам’яті в майбутньому. Один із популярних прикладів – уявне пришвидшення часу із віком людини. Для його демонстрації наводять таку аналогію: день для дитини віком 10 років є 1/3650 частиною її життя. Для людини 50 років це приблизно 1/18260 частина. Тому однаковий проміжок часу здається довшим для дитини, ніж для дорослого. Але насправді коректнішим буде пояснення, яке враховує змістове наповнення цих часових проміжків.

    Швидше за все, ми краще будемо пам’ятати новий досвід, яким би він не був (на жаль чи на радість). Більшість таких подій стаються до 30-річної межі. З віком життя перетворюється на низку повторюваних, майже автоматичних дій. Майбутній день багатьох дорослих є відомим заздалегідь, бо те саме вони робили сьогодні, вчора та місяць тому майже в той самий спосіб. Такі події однаково загубляться у низці подібних, стануть непомітними для пам’яті і нам залишиться тільки гадати, куди ж утекли всі минулі роки. Це і є остаточна відповідь на парадокс сприйняття часу Мішеля Сіфра. Час у печері минув для нього непомітно, адже майже кожна хвилина там була пустою. Нудьга та рутина вбивають нашу пам’ять та ми страждаємо у процесі, бо час «повзе» дуже довго.

    Найбільший секрет нашого внутрішнього часу – це його наповнення. Якщо увага тільки те й робить, що рахує, «скільки ще там залишилося до кінця», то пам’ять відкине цей час як непотріб. Та якщо увага спрямована на щось, то буде із задоволенням «збирати» нові знання, досвід, емоції, особливо коли вдається знайти спосіб надати їм конкретний сенс. Наш мозок любить різноманітність, тому увага буде відволікатися на такі прості речі, як-от альтернативний, ще не пройдений шлях додому, їжа незнаних культур та нові знайомства. Одна з гарантій того, що наше минуле, а тому й ми самі, буде багатшим – це зробити так, щоби час пролітав швидше. Краще за все про час просто забути. Одразу ж після цих слів.

    ТЕКСТ: Сергій Ксаверов
    Ілюстрації: Ірина Донська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: