Стаття Психологія — 15 лютого, 2021

Без образ. Уривок з книжки «Наука щастя. Коли лайки – це ще не все»

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська

Чому негативні емоції такі потужні та як впоратися зі злістю і нікого не образити? Про це розповідає психолог Тім Боно у книжці «Наука щастя. Коли лайки – це ще не все», опублікованій у видавництві #книголав.

Розлючені клієнти — жах для бізнесу. Більшість компаній ладні на все, щоб їх уникнути. Натомість одна компанія в Далласі (штат Техас) шукає їх сама. Там із розкритими обіймами приймають сердитих, аж бурякових від люті клієнтів і проводять до окремих приміщень, де може стояти канапа й стіл, ваза з квітами й телевізор. Але замість пригостити їх холодним напоєм, запросити відпочити біля телевізора та вдихнути запах квітів, їм дають бейсбольну біту й захисне спорядження. Ці люди щойно ввійшли в «Кімнату гніву» — «місце, де можна розслабитися, дати собі волю й розтрощити кімнату, яка відтворює робоче місце, помешкання чи кухню». За двадцять п’ять доларів відвідувачі мають п’ять хвилин, щоб одним ударом перетворити свій гнів на купку битого скла і трощеного дерева. Компанія стверджує: «Ми всі сердимося, то чому б не зробити все те, про що ви мрієте, коли лютуєте?». 

Справді, усі ми часом сердимося. Але якщо ви мрієте про те, щоб «відірватися» на невинних офісних принтерах, може постраждати й ваше почуття власної гідності. Навіть якщо здається цілком слушним віддати двадцять п’ять доларів і вийти з «Кімнати гніву» з полегшенням, дослідження свідчать, що деструктивні способи емоційної розрядки радше шкідливі, аніж корисні. Існують набагато продуктивніші техніки, щоб оговтатися після невдалого дня, і вони можуть принести більше щастя в довготривалій перспективі. Відкладіть бейсбольну біту на час читання цього розділу.

Асиметричні емоції

Спробуйте пригадати якомога більше слів, якими можна описати різні емоції. Візьміть клаптик паперу й занотуйте все, що спаде на думку. 

Коли список буде готовий, підрахуйте загальну кількість позитивних та негативних емоційних станів. Імовірно, що негативні емоції трапляються у вашому списку частіше, ніж їхні позитивні протилежності. Я помічаю таку тенденцію з року в рік, коли виконую цю вправу зі студентами. Більшості людей легше уявити поганий стан, аніж хороший. Ця закономірність актуальна по всій планеті. Коли дослідники з Амстердамського університету дали це завдання сотням молодих людей із шести різних країн, угорі списку незмінно опинялися чотири слова: сум, страх, гнів і радість. Три негативні слова проти одного позитивного. 

Це частково пояснює проста лінгвістика. Що важливіша якась ідея для культури, то більше слів існує на її позначення. Наприклад, у корінного населення Аляски є п’ятдесят назв для снігу. Саами в Росії та Скандинавії мають тисячу синонімів до слова «олень». Із-поміж майже шестисот найменувань різних емоцій в англійському лексиконі більшість (62%) негативні. Отже, одна з причин, чому люди зазвичай частіше пригадують негативні слова, аніж позитивні, у тому, що в нас є ширший вибір таких слів. Існує більше способів поговорити про те, що ми вважаємо страшним і сумним, аніж про те, що радує та підбадьорює. Аналогічне зміщення в бік негативу спостерігаємо майже в усіх мовах. 

Ще одна причина, чому ви зазначили більше негативних емоцій, аніж позитивних, полягає в тому, що ми від природи тяжіємо до негативу. Психологи відвідали всі куточки світу й виявили набір базових людських емоцій, який долає етнічні, соціальні чи класові кордони. Це чотири негативні емоції — гнів, огида, страх та сум, і лише одна позитивна — щастя. Навіть у культурах, що не мають писемності й точних слів на позначення цих емоцій, люди все одно проявляють їх і помічають їхні прояви в інших. (І якщо вам знайомі ці п’ять емоцій, може, ви пригадаєте головних персонажів анімаційного фільму Pixar «Думками навиворіт». Сценаристи консультувалися з провідними психологами, щоб створити персонажів, які відповідали б міжкультурним дослідженням із цієї теми.) 

Чи то ми говоримо про найпоширеніші слова на позначення емоцій, чи про базовий емоційний досвід, спільний для всього людства, погане самопочуття згадується в більшій кількості варіацій, ніж хороше. Ми називаємо це ефектом позитивно-негативної асиметрії. 

Асиметрію спостерігаємо також у тому, скільки тривають різні емоції. Під час дослідження, яке провів доктор Ренді Ларсен, було відстежено емоційні спади та підйоми студентів упродовж семестру й виявлено, що негативні емоції через погані події молоді люди відчували суттєво довше, ніж позитивні від хороших. Коли вранці вони з якоїсь причини раділи, то впродовж дня ця радість починала розвіюватися. Натомість негативні емоції тривали значно довше — аж до вечора й навіть упродовж наступних днів. Це явище такою ж мірою біологічне, як і психологічне. Деякі негативні емоції пов’язані з викидом кортизолу, гормону стресу, який циркулює всією кровоносною системою, надовго зберігаючи свій вплив. Дистрес від поганої оцінки за іспит чи від злості після сварки із сусідом по кімнаті триває довше, аніж позитив від найвищої оцінки за велику письмову роботу чи вечері з друзями. А все через капосний гормон, який неквапно переміщується кровотоком. 

Механізм позитивно-негативної асиметрії, можливо, бере початок ще від наших печерних предків. У процесі еволюції кожен, хто не стежив за потенційними загрозами та небезпеками, ризикував власним виживанням. Ми мали вищі шанси від покоління до покоління успадкувати гени, що спонукають нас бути насторожі щодо негативних аспектів довкілля. Зараз ми, очевидно, живемо в значно менш загрозливих умовах, однак у нас лишився генетичний код, надміру чутливий до всього, що може нашкодити. Нам складно приділяти більше уваги хорошому, аніж поганому.

Вирівняти асиметрію

З огляду на потужність негативних емоцій і на те, що вони лишаються з нами набагато довше, можна зрозуміти, чому існують такі місця, як «Кімната гніву». Людям потрібні механізми подолання важких моментів, які неодмінно трапляються в житті. Навіть якщо люди не платять за те, щоб потрощити чиїсь старі речі, багато з них усе одно досі вважають, що найкращий спосіб упоратися з гнівом — зойкнути, крикнути чи жбурнути чимось, «щоб на душі стало легше». Загальна переконаність у цьому змусила наукову спільноту замислитися, чи такі дії справді ефективні. 

Існує лише один спосіб перевірити: знайти групу молодих людей і страшенно їх розізлити. Під час експерименту в Університеті штату Айова професор Бред Бушмен розлютив шістсот студентів: він дав критичний відгук на есе, у яких вони висловлювали своє ставлення до абортів. Якщо й можна чимось гарантовано розгнівати людей, то це критикою їхніх глибинних переконань щодо неоднозначних тем. Незалежно від обстоюваної позиції чи потужності аргументів, усі учасники почули ідентичну реакцію від нібито студента, який сидів у сусідньому приміщенні: «Одне з найгірших есе, які мені траплялися!». Також учасникам експерименту закинули поганий стиль, брак оригінальності та хаотичний виклад матеріалу. Це був напад і на їхні переконання, і на здатність їх висловлювати. 

Звісно, ніхто насправді не читав того, що вони написали. Бушмен використав ту саму стереотипну відповідь для всіх шестисот студентів. Його не цікавило, що вони насправді думають про аборти. Він просто хотів, щоб у них закипіла кров. На наступному етапі експерименту половині учасників сказали зігнати злість на боксерській груші, яку зручно розмістили в іншому кутку кімнати. Їм навіть порадили, перш ніж ударити, уявити собі людину, яка щойно негативно висловилася про їхні погляди. Іншій половині учасників сказали сидіти й спокійно чекати, поки повернеться експериментатор і дасть інструкції для фінального завдання. Ідея цього дослідження передбачала, що кожен залишається сам у кімнаті впродовж того самого проміжку часу. Єдина відмінність полягала в тому, як вони проводили цей час. Половина дала волю своїй злості, а половина просто сиділа. 

На фінальному етапі дослідження студенти пройшли опитування, у якому мали оцінити свій рівень гніву на той момент. Відтак учасникам сказали, що вони зіграють у гру на швидкість реакції з людиною, яка раніше дала такий агресивний відгук на їхнє есе. Зараз вона нібито сиділа за комп’ютером у сусідній кімнаті. Під час кожної спроби вони обоє мали якомога швидше натиснути клавішу. Хто встигав першим, мав передати сигнал у навушники іншого. Переможець визначав тривалість і гучність сигналу. «Кожен учасник мав контроль над зброєю, яку міг спрямувати на іншого, якщо перемагав, тобто зреагував першим», — коментує Бушмен. Студентам випала нагода розплатитися з поганцем, який перед тим скривдив їх. 

Пригадаймо, що тієї іншої людини насправді не існувало: учасники змагалися з комп’ютером, налаштованим так, щоб реальний учасник виграв у половині з двадцяти чотирьох спроб. Це дало змогу Бушмену та його колегам побачити, чи дванадцять сигналів, які подаватимуть учасники, відрізнятимуться залежно від їхнього стану. Якщо вірити людям з «Кімнати гніву» і що ми «виливаємо» гнів, коли даємо собі волю, то варто було б очікувати, що в учасників, які били боксерську грушу, його поменшає, і під час змагання вони подаватимуть тихіші сигнали. Однак результати виявилися протилежними: ті, хто зганяв злість на боксерській груші, показали на тестуванні значно вищий рівень гніву й подавали гучніші та довші сигнали, якщо порівнювати з іншими учасниками. Даючи собі волю, ми насправді не «виливаємо» гнів, а лише роз’ятрюємо його, і він впливає на подальші дії та почуття. 

Про це дослідження чули багато людей, і вони реагують недовірливо: «Стривайте! Коли я серджуся, то кричу, волаю чи знаходжу інший спосіб “вилити” гнів. А потім усе закінчується — і я почуваюся значно краще». Так, зрештою нам справді стає ліпше. У цьому краса плину часу. Як ми побачили в другому розділі, одна з характеристик людських емоцій — гедоністична адаптація: рано чи пізно ми повертаємося на базовий рівень. Що піднімалося, те має спуститися. Так само і з негативними емоціями. Якщо здіймається хвиля гніву, вона має спасти… поступово. Однак те, як швидко чи повільно триватиме повернення до базового рівня, залежить від нашої реакції на первинне почуття гніву. Виявляється, що, зганяючи злість, ми уповільнюємо своє заспокоєння. Якщо будемо кричати чи лупцювати боксерську грушу, ми злитимемося довше, бо гальмуємо природне повернення емоційної системи до спокійнішого стану. Бушмен пояснює: «Зганяти злість, щоб заспокоїтися, — це те саме, що заливати пожежу бензином: полум’я лише дужчає». 

Отже, якщо «виливати» злість для приборкання негативних емоцій неефективно, то що нам робити? Бушмен пропонує чотири практичні стратегії: 

1. Зробити паузу. Учасники, які впродовж двох хвилин лише сиділи після того, як їх розгнівали, потім виявилися набагато менш агресивними та сердитими. Якщо просто порахуємо до десяти або до ста, щоб минув час, ми можемо повернутися до базового емоційного рівня, перш ніж утнемо щось у нападі гніву. Якщо ви напишете сповнене злості повідомлення або електронний лист, краще вам від цього не стане, і навряд чи це розв’яже проблему. 

2. Розслабитися. Емоції мають фізіологічну складову. Глибоке дихання й інші техніки релаксації можуть зменшити збудження та заспокоїти емоції. 

3. Відволіктися. Повторне переживання негативного досвіду часто посилює його згубний вплив. Якщо ми спрямовуємо увагу на щось інше, як-от перегляд телевізійної передачі чи побутові справи, то розриваємо цикл негативного мислення. Коли відволікаємося, полум’я вже не підживлюється. 

4. Робити щось, несумісне з гнівом. Спонтанно зробіть щось хороше, пошукайте на ютубі відео зі сміхом малюків чи допоможіть комусь, хто цього потребує. Такі види діяльності не дають гніву накопичуватися. Джеймс Маклеод, покійний декан факультету гуманітарних та природничих наук в Університеті Вашингтона, славився вмінням заспокоювати навіть найбільш розлючених людей та спонукати їх робити щось несумісне з почуттям гніву. Коли студенти, викладачі або хтось з адміністрації скаржилися на несправедливі умови чи проблемних колег, він слухав, давав мудру пораду, а потім, коли відвідувач уже збирався вийти з його кабінету, додавав: «Я пропоную вам зараз подумати, кого ви могли б підтримати, а потім сходити до цієї людини й допомогти їй». Після цих слів мало хто залишався в поганому настрої. 

Коли ми сумуємо або сердимося, часто виникає спокуса «вилити» стрес на інших: накричати на людину, через яку виникла проблема; поскаржитися першому, хто опинився поряд; написати чи зателефонувати комусь, хто втішить у нещасті. Коли ми це робимо, то нічим не відрізняємося від студентів, які зганяли злість, лупцюючи боксерську грушу: плекаємо гнів, переживаючи його знову й знову. Це не означає, що ніколи не потрібно ділитися проблемами, але варто ретельно обирати спосіб для цього. 

Насправді, як ми побачимо, опис нашого емоційного досвіду словами — якщо правильно це зробити — може бути найкращим механізмом подолання стресу.

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі