Стаття Суспільство — 03 травня, 2019

Ніколи знову

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Кирило Бескоровайний

Три року тому Кирило Безкоровайний відвідав Аушвіц та поспілкувався із колишніми в’язнями концтабору.

Переддень 71-ої річниці визволення в’язнів Аушвіцу. Під ногами рипить сніг, холод пробирає до кісток, але соромно зізнатися навіть самому собі в тому, що змерз. Теплий светр та куртка – це і близько не тонка форма в смужку, а дві пари шкарпеток навіть поряд не стоять з дерев’яними калошами на босу ногу.

Переді мною сумнозвісна брама із написом «Arbeit macht frei», ідею якої Рудольф Гьос, перший керівник Аушвіцу, підгледів в іншому концтаборі – Дахау. Але надпис не відповідав дійсності, адже важка праця не гарантувала свободу в’язням, натомість вона виснажувала до смерті. Ця брама – верх цинізму й жорстокості. Як і оркестр, який грав для того, щоб німецьким наглядачам було легше рахувати шеренги в’язнів (ті в такт маршу виходили за межі табору на роботу).

Ще одним жорстоким глузуванням були заклики німецьких офіцерів запам’ятовувати місце, де ув’язнені залишали свої речі перед тим, як відправитись в «душ». Таблички на кшталт «дезінфекція» та не підключені до водопостачання душові шланги всередині газової камери до останнього давали надію, яка щезала, тільки-но зачиняли двері та вимикали світло.

Аушвіц-I нагадує вимерлий район міста. Симетричні цегляні бараки формують щось схоже на вулиці, де кожна будівля має власний номер. Якщо придивитися, то можна побачити, що вікна певних будинків на першому та другому поверхах відрізняються. Адже за основу табору в 1940-му році були взяті казарми польської армії, що складалися з 14 одноповерхових та 6 двоповерхових будівель. Другі поверхи, а також 8 інших бараків добудували в’язні в 1941-1942 роках, коли через постійне надходження нових партій людей перед німецьким керівництвом постало питання розширення.

По периметру територія Аушвіцу-I обведена подвійним кордоном колючого дроту, до якого був підведений струм. За ним – оглядові вишки з кожного боку. Окрім дерев, в середині табору досі стоїть будка, в якій колись чергували та чекали на термінові послання солдати.

Неподалік, на так званій «площі зборів» досі стоїть довга шибениця. Тут вішали в’язнів демонстративно, з метою залякування. Вішали тих, хто намагався втекти, або ж тих, хто не надто сумлінно виконував роботу. Менше, ніж століття тому кожного ранку та вечора один з 20 000 в’язнів чекав на закінчення переклички. Зазвичай вона займала годину, проте, якщо когось не могли дорахуватися, то в’язні стояли на лютому морозі й усю ніч. Рекордна тривалість переклички сягала 19 годин. Після такого викреслювати доводилось набагато більше номерів, аніж не могли дорахуватись на початку.

Втікаючи, нацисти намагались знищити якомога більше доказів своїх злочинів, багато чого змінили й після війни, особливо коли в 1947-му вирішили створити музей на місці колишнього табору. Незміненим всередині залишився лише 11-ий блок– в’язниця всередині в’язниці – який арештанти прозвали «блоком смерті».

В підвалі цього блоку камери тортур трьох видів: камери для стояння, голодування, та ті, в яких бракувало повітря. Саме в підвалі цього блоку в вересні 1941-го року вперше провели експеримент з використанням «Циклону Б». Гранули «Циклону Б», контактуючи з повітрям, виділяли газ, який вбивав на клітинному рівні: він пригнічував можливість мітохондрій в клітинах виробляти енергію для підтримання життя. На подвір’ї між 10-м та 11-м блоком знаходяться стіна для розстрілів та стовпи, на яких в’язнів підвішували за руки, тим самим повільно і дуже болісно ламаючи їм хребет.

Майже всі інші бараки всередині перетворили на експозиції, кожна з яких присвячена певній тематиці. Навпроти брами, в блоці №4, розташована єдина кімната в усьому меморіальному комплексі, де заборонено фотографувати. Тут знаходиться величезний резервуар, повний зрізаного, потьмянілого від часу, волосся. А зліва від резервуару – згорток тканини, зітканої з цього матеріалу.

В блоці №4 також зберігається частина конфіскованих речей, які після визволення табору від німців вдалось знайти в так званій «Канаді». Канада в ті роки уявлялася землею нескінченних скарбів, тож саме таку назву отримали бараки, де жінки сортували конфісковані речі в’язнів.

Кожен черевичок, зубна щітка, горнятко, окуляри – свідок історичного злочину. Кожна річ, на противагу уніформі в смужку та виголеним наголо потилицям, нагадує, що ті, хто тут загинув, були людьми зі своєю історією, мріями, талантами, планами, переживаннями. Зараз, проходячи повз гори особистих речей, ми можемо тільки здогадуватись, яким було їхнє життя і яким би воно могло бути, якби не Аушвіц.

В блоці №6 на мене дивляться сотні очей з портретів, розвішаних на стінах. Я придивляюсь до їхніх імен, професій та двох дат – дати прибуття до концтабору та дати смерті. В більшості випадків проміжок між цими датами складає тижні, дуже рідко – місяці, майже ніколи – роки.

Кожного в’язня фотографували в профіль, анфас та в 3⁄4 для того, щоб розсилати ці фотокартки у випадку втечі. Незручність використання фотографій з цією метою полягала в тому, що вже за декілька місяців від неймовірно виснажливої праці та голоду зовнішність в’язнів дуже сильно змінювалась. Тому з 1943 року в Аушвіці вирішили робити татуювання номерів, які в’язні отримували замість своїх імен. Перед початком інтерв’ю 90-річний Маріан Майерович закотив рукав та показав нам свій номер. 157715. Дві одиниці, дві п’ятірки та дві сімки, а якщо підсумувати, то отримуємо 26. Маріан каже, що це цікавий збіг, адже він народився 1926-го року.

Маріан 157715 Маєрович

Коли я прибув до Аушвіцу, я зустрів свого батька, який вже був там. Я дізнався від батька, що у моєї мами хотіли відібрати її трирічного сина, мого молодшого брата. Очевидно, що моя мати не хотіла віддавати свого сина, і тому їх в той же день відправили до газової камери, де вони й загинули.

Я не бачив свого батька 3 місяці, і коли зустрівся з ним в Аушвіці, не міг його впізнати.
За такого харчування, яке ми мали в концтаборі, вага в’язнів складала від 23 до 35 кг. На сніданок нам давали по півлітра кави на одного в’язня. На обід – водянистий суп, який часто готували з гнилих овочів. На вечерю –250 грамів чорного сухого хліба, 20 грамів ковбаси або 30 грамів маргарину.

В таборі розвивались різні хвороби та епідемії, і за таких умов життя для дітей було особливо тяжким. Для них ці злидні доповнювались ще й медичними експериментами лікарів, серед яких – «Ангел смерті», доктор Менгеле.

Кожного місяця в концтаборі відбувалися селекції. Нам необхідно було залишатись в бараках для того, щоб нас порахували, і кількість людей мала співпадати. Потім в’язень мусив стати перед есесівцем, і той прискіпливо кожного роздивлявся. Якщо йому щось не подобалось, він записував номер для того, щоб потім відправити до газової камери.

Я був у бараку разом із батьком, і одного разу під час такої селекції есесівець записав його номер. Це означало, що вже не було дороги назад. Мій батько був дуже засмучений, але не було жодного виходу. Він тільки мріяв, щоб я вижив. Він подивився на мене і сказав: «О Господи, як можна пережити таку трагедію!». А за два дні його забрали, і я більше ніколи його не бачив.

Розширення Аушвіцу не обмежилось добудовою декількох бараків. Починаючи з жовтня 1941-го, близько 4 тисяч людей маршували щодня 3 кілометри до колишнього містечка Бзежинка. Спочатку вони мали розібрати будинки, які залишились від цього містечка, а потім з отриманих матеріалів побудувати нові бараки.

Концентраційний табір Біркенау, або ж Аушвіц II, був результатом їхньої роботи. На певному етапі закінчилися будівельні матеріали, і бараки почали зводити з дерева за проектами стаєнь для коней. В кожному з таких бараків вміщувалось до чотирьохсот людей, які помирали взимку від холоду, а влітку – від задухи, спали весною на багнюці та залишали свої тіла на поталу щурам.

Ще до нападу на СРСР Біркенау планували як табір для радянських військовополонених, адже німецьке керівництво очікувало на швидкий та ефективний наступ і велику кількість полонених. Але ситуація була дещо іншою. Провал гітлерівських планів щодо блискавичної перемоги змусив сфокусуватися на швидкому досягненні хоча б якихось з його утопічних ідей. Таким чином, Аушвіц став майданчиком для реалізації «Остаточного розв’язанння єврейського питання» (нім. Endlösung der Judenfrage).

До Меморіалу в Біркенау мене ведуть залізничні шпали. Навколо фотографуються люди, роблять усміхнені селфі. Фото в стилі «я тримаю на долоні вагон, в якому євреї їхали на страту». Павел Савіцкі, речник Державного музею Аушвіц-Біркенау, коментує фотографії на території колишнього концтабору наступним чином: «Я не можу сказати, що я проти того, щоб відвідувачі робили селфі. Я навіть їх колекціоную! За цим маленьким жестом іноді криється щось дуже глибоке для людини. Але трапляються і такі фотографії, які є неприйнятними. Хотів би я бачити обличчя людей, що виставляють подібні фотографії і отримують коментар в Instagram від @auschwitzmemorial з проханням видалити нешанобливу стосовно Меморіалу світлину».

Меморіал пам’яті жертвам Голокосту видно здалеку. Зведений за спільним проектом італійського та польского архітекторів, він розташований поряд із руїнами Крематорію-IІ та Крематорію-IIІ, що їх німці підірвали під час втечі, щоб знищити докази своїх злочинів. Дійшовши до Меморіалу, я знайшов табличку українською з наступними словами: «Нехай навіки буде криком розпачу й застереження для людства це місце, на якому гітлерівці вбили майже півтора мільйона чоловіків, жінок та дітей, головним чином євреїв з різних частин Європи. Аушвіц-Біркенау 1940-1945».

Але деяким щасливцям все ж вдалося пережити страшний час перебування в таборі. Серед них – Здзіслава Вложарчек, яка більше трьох годин розповідала нам трагічні епізоди свого життя.

Здзіслава 85282 Вложарчек

Був вечір. Я пам’ятаю, як нас привезли на поїзді, і там був надпис «Аушвіц». Пам’ятаю, як нас почали виштовхувати з вагону, пам’ятаю крики та гавкіт собак. Хто був молодшим, сходив швидко, проте старшим було важко сходити донизу. А потім нас розділили на дві групи: одна група складалась з чоловіків та хлопців 14-15 років високого зросту, в інший бік ішли жінки та діти.

Аж після багатьох років я дізналася, що мені дуже пощастило: мене та мою сім’ю не відправили направо одразу в газові камери. Нас відправили наліво, у бік життя. Нас привели до дерев’яного бараку неподалік так званої «сауни». Долі був насипаний пісок та пахло хлором, більше нічого в бараці не було, тому вже в першу ніч нам довелось спати на землі.

У ту ніч в бараці жінка з дитиною, загорнутою в подушку, дуже сильно плакала. Вона стояла біля входу в барак і молила німців про допомогу, голосно кричала та плакала. Німець підійшов, підставив пістолет до голови та застрелив її, і вона разом з дитиною впала.

Вночі я востаннє побачила тата. Я пам’ятаю, що батько з мамою ще довго сиділи, розмовляли. Я попрощалась та пішла спати, але інстинктивно відчувала, що це останній раз, коли я бачу його, тому ще декілька разів я поверталась. Мій батько палив, і я скрутила для нього декілька цигарок та поклала в портсигар. Коли зранку я прокинулася, біля нашого бараку вже нікого не було.

А потім діти разом із жінками пішли до «сауни». Спочатку в нас відібрали абсолютно всі коштовні речі, нічого не вдалось заховати. Опісля змусили повністю роздягтися і почали підстригати всюди волосся – не тільки на голові, а й в інтимних місцях. Починали від лоба і назад. Мене підстригали ножицями, але дуже коротко. В кожної людини є своя зачіска, яка підкреслює її індивідуальність. А от коли нас однаково підстригли, всі ми стали однією сірою масою.

Я була ще дитиною, і для мене було незвичним, було шоком бачити оголену людину так близько. Але ще болісніше було спостерігати за знущаннями над нами. Мені дуже добре запам’яталася одна ситуація. Стояла жінка, в неї було дуже довге гарне волосся майже до пояса. Їй було дуже ніяково, бо в неї тоді була менструація, а оскільки в нас повністю все відібрали, вона намагалась прикрити себе своїм довгим волоссям. Наглядач наказав їй встати і показати всім, що відбувається з нею, для того, щоб позбавити її почуття власної гідності.

Коли ми зайшли в душову кімнату, ввімкнули воду. Коли нас змусили митись, спочатку увімкнули гарячу воду, а потім холодну. Проте після такої довгої дороги для нас це було справжнім щастям. Після дезінфекції ми вийшли в коридор і вишикувалися в шеренгу. Там проходила жінка, яка роздавала сукні, але вони не були відповідними за розміром, тому потім ми між собою обмінювались.

Дітей і мам розділили. Ми навіть не зорієнтувалися і не мали можливості попрощатись з нашими мамами, ми не знали, чи побачимо їх ще коли-небудь. Нас повели в дитячий барак у Біркенау. Чим далі ми заходили в бараки, кожен займав собі койку, маючи вибір із трьох ярусів. Ми з братом хотіли обрати найнижчу для того, щоби сховатися від усіх, але наглядачка нам наказала не йти туди, бо там буде дуже холодно. Найстарші діти розташувалися на верхньому ярусі, а ми – посередині.

Барак був поділений на дві частини: дівчат та хлопців розділили. З одного боку розташовувалася кімната, де можна було умитись, з іншого – санітарна кімната, в якій стояли відра. Вони дуже швидко заповнювались, адже всім дуже часто було потрібно в туалет. Старші діти мали регулярно ці відра виносити.

В нашому бараці були діти віком від чотирьох років, а зовсім маленькі були з мамами. Спочатку був плач, крик, паніка, але з часом шум стих. Багато дітей помирало, а інші звикали до такого життя. В концтаборі можна було розраховувати тільки на себе. Старший хлопець відібрав у мого брата сандалі; траплялось, що в нього відбирали хліб.

Одного разу в нашому бараці почалася епідемія проносу. Ми жили в таких умовах, де не було ні туалетного паперу, ні серветки, ні хустинки – не було нічого. В кожному бараці була старша. В нашому бараці були старшими дві монашки. Вони теж були ув’язнені, але носили такі хустинки, що за ними їх відрізняли від інших. І одна з них врятувала мені життя під час епідемії. Вона спалила мою порцію сухого хліба в пічці до утворення вугілля та десь роздобула сиру картоплю і втерла її в це вугілля, таку суміш і давала мені. Це мене врятувало.

Менше 5 хвилин займає дорога від Аушвіцу-I до Центру діалогу та молитви. Сьогодні 27 січня, і хол центру заповнений тими, кому вдалося пережити Аушвіц. Я дуже дивуюсь: замість того, щоби викреслити зі свого життя все, що нагадує про трагедію, ці бабусі та дідусі з гордістю показують татуювання номерів, а також вдягають білі краватки в синю смужку, чіпляють відзнаки у вигляді червоних трикутників з латинською літерою «P», яка за часів концтабору позначала, що її носій є політичним в’язнем.

Приємно спостерігати, як вони радіють зустрічі один з одним, як разом жартують та обіймаються. Андреа Беер, журналістка із Südwestrundfunk, показала мені торішню газету, з першої шпальти якої до мене усміхалась літня жінка з тіарою на голові, а заголовок був наступним: «Конкурс краси: Miss Holocaust Survivor». Важливо розуміти, що жахіття концтабору не відібрали в них можливість радіти життю.

Цьогорічна церемонія 71-ї річниці визволення Аушвіцу відбувається в приміщенні «сауни». Після виступу президента Польщі Анджея Дуди та виступів інших поважних осіб всі вирушають до Меморіалу, щоби покласти квіти та запалити свічки.

Тримаючись за руку свого зятя, а іншою рукою тримаючи лампадку, Аліна Дабровська шукає серед багатьох потрібну табличку на Меморіалі. Майже півстоліття знадобилось Аліні Дабровській, щоб знайти в собі сили для повернення на місце своїх страждань. Їй 92, окрім польської, вона досконало володіє англійською, німецькою, французькою, російською, угорською та китайською, тож іноді навіть сама не помічає, як швидко вона переходить з однієї мови на іншу. Знання мов неодноразово рятувало її у часи скрути.

Аліна 44165 Дабровська

Я хочу сказати, що бараки – це було для мене найгірше. Сотні жінок в бараках, неймовірний бруд довкола. Я не могла в це повірити. Там були триярусні койки, і в мене було місце на нижньому ярусі. Можна було тільки сидіти, встати було неможливо, а для того, щоб вилізти звідти, потрібно було повзти.

Одного дня до нашого блоку відправили групу з 80 жінок з Бессарабії. Я дуже цікавилась мовами, тому вивчала німецьку. Для цих жінок я писала листи німецькою. Один раз на місяць на спеціальному бланку дозволяли писати листи рідним, але винятково німецькою мовою. Звичайно, не можна було писати про реалії в концтаборі, тільки «все в порядку», а також можна було просити, щоб рідні присилали посилки з продовольством. Вже після війни, коли я отримала листи, написані мною, я побачила, що німці позакреслювали деякі речі, які їм не подобались. Але, на щастя, вони все ж таки відправляли ці листи.

Найважливішим для мене було дати знати, що я – жива. Свої листи я підписувала не Аліна, а Катя. Це – моє друге ім’я. В кожного, звичайно, були якісь свої внутрішні знаки, якими вони давали знати, що пишуть саме вони.

Але для мене «спокійне» життя в бараці швидко закінчилось. Мене обрали для псевдомедичних експериментів доктора Менгеле. Це був жовтень 1943-го, я була хвора на тиф, і в мене постійно була спрага. Але я була молода та досить сильна, і за декілька місяців мене знову повернули до бараку. Дівчата, для яких я писала листи, дуже зраділи, побачивши мене.

Ще колись була й така можливість: хтось прийшов з блоку та запитав, чи вміє хтось писати та друкувати німецькою, і, звичайно, я сказала: «Я можу». Після цього було 3 хороших місяці під дахом. Я робила списки померлих. Так я перезимувала, а потім, навесні, було вже набагато краще, адже було не так холодно.

Аушвіц не був «лідером» за кількістю знищених євреїв. В Белжеці, Собіборі та Треблінці їх загинуло набагато більше. Але саме Аушвіц залишається для всіх символом Голокосту передусім через те, що деяким в’язням все ж таки вдалося вижити і розказати власні історії. Ці історії сповнені жорстоких сцен, і неймовірно складно уявити, що такі тортури люди підготували для інших людей. Почувши їх, всі, як мантру, повторюють «ніколи знову». Проте, як писав італійський поет та колишній в’язень Прімо Леві: «Це сталося, а тому це може статись ще раз». 

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі