Озвучена стаття Тема не обрана — 06 серпня, 2022

Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська

У сучасній Росії вже давно встановився диктаторський режим, який обмежує права і свободи своїх громадян, зневажає принципи верховенства права й непорушності міждержавних кордонів, здійснює агресивні війни з метою загарбання чужих територій.

У минулому світ знав чимало таких режимів. Зокрема, «багатим» на них виявилося XX століття. У цій статті ми проаналізуємо передумови приходу диктаторів до влади на прикладі Беніто Муссоліні (Італія), Адольфа Гітлера (Німеччина) і Владіміра Путіна (Росія) для того, аби виявити наявні закономірності.

На відміну від диктаторів новітнього часу, абсолютистські монархи попередньої історичної епохи користувалися владою, яка передавалася у спадок в межах династії. А головне – як вважалося в тогочасних суспільствах – вона мала божественне походження. Через це монарх не міг підпорядковуватися земній владі або обмежуватися нею. Втім у XVIII столітті з’явилася ідея «освіченого абсолютизму», згідно з якою монарх мав чітко дотримуватися законів і діяти заради блага всіх своїх підданих.

Диктаторські режими XX–XXI століть здебільшого не успадковували владу в межах однієї родини (хоча є й винятки – наприклад, Північна Корея). Природа цієї влади вже не вважалася божественною. За умов диктатури політична, економічна та ідеологічна влада належить одній особі чи групі осіб, партії, соціальній групі, класу, які у своїх діях спираються на безпосереднє застосування апарату насильства (армії, поліції, карних установ).

***

Захоплення фашистами на чолі з Муссоліні влади в Італії стало одним із важливих наслідків Першої світової війни. Королівство Італія брало участь у цьому глобальному конфлікті з травня 1915 до листопада 1918 – тобто три з половиною роки. Раніше країна вважалася союзницею Німеччини та Австро-Угорщини (Троїстий союз). Однак із вибухом Першої світової Італія оголосила нейтралітет і зайняла вичікувальну позицію. Вона розпочала таємні переговори з країнами Антанти в надії, що вони погодяться на територіальні домагання італійців в обмін на участь у війні на їхньому боці.

Як наслідок, навесні 1915 року між Італією та державами Антанти було укладено таємну Лондонську угоду. Після очікуваної перемоги Рим мав отримати контроль над значними територіями Австро-Угорщини, а також Албанією, африканськими та азійськими колоніями Німеччини (Камерун, Того, Німецька Східна та Південно-Західна Африка, Нова Гвінея, Мікронезія, Західне Самоа, порт Циндао в Китаї). У випадку реалізації договору Адріатичне море перетворювалося б фактично на внутрішнє море Італії, а сама вона – на одну з найпотужніших колоніальних імперій світу.

Проте участь у Першій світовій війні стала для Італії не настільки успішною, як вона сподівалася. Італійська армія виявилася досить слабкою, зазнавала дошкульних поразок і тяжких втрат. Внаслідок бойових дій загинули, дістали поранення та потрапили в полон два мільйони італійців. Деякі території на півночі країни зазнали руйнувань.

Лише завдяки загальній перемозі країн Антанти у Першій світовій війні Італія також здобула статус країни-переможниці. Однак політичні дивіденди від того виявилися незначними. Адріатичне море не стало внутрішнім морем Італії – на значній території Балканського півострова утворилося незалежне Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія). До всього, Вашингтонська морська угода 6 лютого 1922 року суттєво обмежила розбудову військово-морських сил Італії. Королівству відвели роль п’ятої морської держави світу – після США, Великої Британії, Японії та Франції.

Як наслідок, у перші повоєнні роки Італію спіткала тривала внутрішньополітична криза. Спочатку країну хитнуло вліво – відбувалися масові робітничі страйки, захоплення заводів і фабрик. А на початку 1920-х Італію хитнуло вправо. До влади прийшли фашисти, які на тлі розчарування суспільства в демократії та лібералізмі прагнули збудувати міцну автократичну державу, яка зможе вибороти своє «місце під сонцем» серед інших імперіалістичних хижаків.

1922 року прем’єр-міністром Італії став Беніто Муссоліні, який поступово збудував державу з однопартійною системою. У пропаганді італійські фашисти постійно зверталися до тематики Римської імперії, обіцяючи громадянам повернути «колишню велич» держави та завоювати нові території заради загального багатства й процвітання. Тому Італія постійно намагалася «розкачати» внутрішньополітичну кризу в Югославії, у 1923 році тимчасово окупувала грецький острів Корфу, в 1934 році готувалася до вторгнення в Австрію, в 1935 році вдерлася в Ефіопію, в 1939 році – окупувала Албанію. Зрештою, в 1940 році атакувала Францію, британські володіння на півночі Африки та Грецію, вступивши в Другу світову війну.

У Німеччині натомість після Першої світової війни не відбулося настільки швидкого переходу до диктатури. Ця країна пройшла світовий конфлікт від перших до останніх днів, втратила близько двох мільйонів осіб і зазнала тяжкої поразки. Результатом став крах Німецької імперії, втрата колоній та частини теричторій у Європі, примушення до виплати репарацій країнам-переможцям, а також суттєве скорочення армії та флоту. Однак проголошена замість монархії мала певний запас міцності, тому на перших порах вистояла як у боротьбі з радикальними лівими рухами (комуністичний «Союз Спартака», Баварська Радянська Республіка, Бременська Радянська Республіка), так і з правими (придушення «пивного путчу» нацистів у Мюнхені в листопаді 1923 року).

Проте світова економічна криза, що вибухнула восени 1929 року, призвела до падіння демократичного режиму, неспроможного подолати її наслідки. Гіперінфляція, падіння виробництва, масове безробіття довели до відчаю мільйони німців. На тлі таких потрясінь Гітлер та його однопартійці обіцяли навести лад у економіці, забезпечити всіх співвітчизників роботою, зменшити розрив у суспільстві між заможними та бідними верствами, ліквідувати наслідки поразки в Першій світовій війні, повернути Німеччині втрачену велич та піднести її до рівня світового лідера – об’єднати всіх німців в одній національній державі, відновити потужні збройні сили, завоювати нові території заради отримання «життєвого простору», позбавити євреїв німецького громадянства й права посідати державні посади, призупинити переселення в Німеччину представників ненімецьких народів.

Такі ідеї знайшли підтримку в суспільстві, і НСДАП (Націонал-соціалістична німецька робітнича партія) змогла здобути владу законним шляхом. Уже в 1930 році на парламентських виборах вона отримала 18% голосів, а у 1932-му – понад 37%. У січні 1933-го було сформовано уряд на чолі з Адольфом Гітлером. Доволі швидко він встановив цілковиту диктатуру в країні – НСДАП стала єдиною легальною партією, в червні 1934 року внутрішньопартійна опозиція знищена в «ніч довгих ножів», а в серпні після смерті Президента Пауля фон Гінденбурґа Гітлер найвищі пости в державі й став «фюрером і райхсканцлером». Далі нацисти взяли курс на злам Версальської системи міжнародних відносин, відновлення збройних сил і загарбання територій – спершу це вдавалося робити мирним шляхом (Австрія, Судетська область, Чехія, Клайпедський край): війська вводилися, однак збройного опору не відбувалося (за винятком абсолютно локального випадку, як-от оборона Чаянкових казарм у Чехії 14 березня 1939 року, де було кілька загиблих). Проте в 1939 році з нападом на Польщу призвело до початку Другої світової війни.

Путінський режим у Російській Федерації також сформувався із травми поразки – тільки не в Першій або Другій світовій війнах, а в Холодній війні, глобальному протистоянні з демократичним світом на чолі зі США. Росіяни пережили розпад своєї імперії – СРСР – і тяжку економічну кризу кінця 1980-х – першої половини 1990-х років. Варто нагадати, що прихід Путіна на посаду прем’єр-міністра, а потім і в. о. президента РФ відбувся на тлі ще однієї економічної кризи – 1998–1999 років, спричиненої дефолтом і девальвацією рубля в країні.

Як наслідок, однією з найголовніших передумов встановлення путінської диктатури в Росії став реваншизм. Путінський режим виріс із травматичного досвіду краху СРСР і з так званих «фантомних болів» через втрату впливу на країни, що вийшли з-під контролю Кремля. У російському суспільстві це було сприйнято як тяжка поразка і глибоке приниження (звідси – особлива ненависть до США, блоку НАТО і «колективного Заходу», «західних цінностей» та «ліберальної демократії»). Недарма ще у квітні 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття», внаслідок якої «десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації».

Важливим чинником також стала глибинна переконаність переважної частини росіян у власній винятковості щодо інших націй і країн. Це виражається, наприклад, в ідеї «богообраності русского народа», ідеї величі російської держави, зневазі до так званих «малих держав» (у російському трактуванні до таких зараховуєтсья і Україна), які буцімто не мають таких безперервних і глибоких традицій державотворення, а також у здійсненні активної завойовницької політики. Російська державність багато століть існує саме в (Московське царство, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація), внаслідок чого було виховано культ вищості (або «величі») російського народу, його культури, мови, історії, армії, економіки, державницької традиції. Пропагувалося уявлення про нижчість, другорядність, провінційність, слабкість, непопулярність, недорозвиненість багатьох інших культур і мов (зокрема української).

Відсутність потужного середнього класу, недорозвиненість традицій підприємництва, приватної ініціативи, слабкість традицій демократії та демократичних інститутів, практично цілковита відсутність усвідомлення прав і свобод людини як найвищої цінності, ігнорування принципу верховенства права – все це призвело до того, що суспільство в Російській Федерації бажало «сильної руки», встановлення жорсткої вертикалі влади, наведення порядку в країні жорсткими адміністративно-репресивними методами, проведення агресивних війн заради відновлення могутності своєї імперії.

Підписатися на Куншт

Корисна розсилка про науку.
Статті, відео і подкасти щотижня та без спаму.
 

Отже, можемо виокремити такі основні передумови приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської Росії:

1.  Реваншизм – прагнення помститися за поразку у війні та розпад імперії, невдоволеність місцем і роллю своєї держави в міжнародній політиці, існування в суспільстві переконання в тому, що своя держава повинна здобути місце серед світових лідерів (або стати безальтернативним лідером) і заради досягнення такої мети допустимо застосувати жорсткі заходи, зокрема військового характеру.

2. Масштабні економічні кризи, які призводять до тотального зубожіння населення, підривають авторитет демократичної влади, змушують посилювати механізми державного регулювання економіки та створюють в суспільстві очікування «сильної руки, здатної швидко навести лад».

3. Слабкість або несформованість демократичних традицій у суспільстві, готовність громадян поступитися базовими правами й свободами заради досягнення певних (насамперед матеріальних) вигод.

4. Наявність у минулому могутньої держави диктаторсько-імперського типу, яка сприймається за взірець, гідний наслідування (Стародавній Рим для фашистської Італії, Священна Римська імперія часів свого розквіту та Німецька імперія Гогенцоллернів – для нацистської Німеччини, Російська імперія і Радянський Союз – для путінської Росії).

Утім кожна з вищеназваних імперій не існувала вічно, а зрештою зазнавала краху та розпадалася на низку держав. Диктаторські режими, попри їхню популярність на певному етапі історичного розвитку, також гинули – Муссоліні був розстріляний своїми співвітчизниками-партизанами, Гітлер в безвихідному становищі через військову поразку був змушений покінчити життя самогубством. Путінський режим, розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну, також підписав собі смертний вирок і суттєво наблизив час свого безславного падіння.

Владлен Мараєв
Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник НДЦ гуманітарних проблем Збройних Сил України, співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів».

Підтримайте Куншт

Ставайте Друзями Куншт, отримуйте ексклюзивні бонуси та допомагайте нам бути незалежними

Посилання:

  1. Борисенко О. Гітлер. Невивчений урок історії. Київ: Гамазин, 2019.
  2. Кампі Алессандро. Муссоліні. Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2020.
  3. Островерха М, Боярич С. Муссоліні очима українців. Київ: Залізний тато, 2018.
  4. Райтшустер Б. Путінократія. Людина влади та його система. Харків: Vivat, 2015
  5. Саттер Д. Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна. Київ: Дух і Літера, 2016.
  6. Смит, Д. М. Муссолини. М., 1995.
  7. Ширер В. Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини. Київ: Наш Формат, 2017. Т. 1, 2.

0:00/0:00

Популярні статті

Стаття Біологія — 15 березня

Життя в тіні динозаврів, ссавці мезозою на шляху до панування

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 15 березня

Пост правди, епізод 6: Окуповані території