fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Україна — 05.05.21
ТЕКСТ: Олексій Болдирєв
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Перша ЕЕГ та боротьба за нейронауку: хто такий Володимир Правдич-Немінський

Західна Європа переживала яскравий прогрес у галузі нейронаук з середини XIX століття. Водночас Східна Європа, перебуваючи під управлінням консервативних імперій на кшталт Російської чи Оттоманської, мала суттєві адміністративні перешкоди для розвитку науки. Незважаючи на ці обмеження, вчені використовували всі можливості, щоб відвідати західні лабораторії та познайомитися зі свіжими методиками та ідеями. Ці люди поверталися до Імперії й засновували наукові школи в університетах, де талановиті місцеві студенти вчилися та ставали дослідниками світового рівня. Така історія була й у нейронауках. 

 

Перша версія цієї статті опублікована на порталі «Моя наука».

Центр нейроанатомії та нейрофізіології виник у Київському університеті в другій половині XIX століття. На початку XX століття одним з лідерів російської й української фізіології став Василь Чаговець, нейрофізіолог українського походження, якого призначили завідувачем кафедри фізіології університету. 

 

Молодий випускник Київського університету Володимир Правдич-Немінський прийшов працювати в лабораторію Чаговця. Тут він здійснив прорив: у 1913 році Правдич-Немінський зареєстрував перші потенціали з кори непошкодженого мозку собаки. Він назвав новий метод електоцеребрографією й опублікував результати в головних німецьких фізіологічних журналах. Через 16 років Ганс Берґер запропонував термін «електроенцефалограма», хоча всі хвилі, що Немінський спостерігав у собаки, в людини були такі самі. 

 

На жаль, Правдич-Немінський не міг захистити власний науковий пріоритет, оскільки того самого 1929 року його заарештували радянські репресивні органи за фальшивим звинуваченням. Він втратив 20 років через тавро антирадянського елемента. Лише в 1949 році старого професора частково реабілітували й дозволили працювати в останній період його життя.

 

Тож ким був Володимир Правдич-Немінський?

Польський рід

 

Рід Немінських належав до шляхти польського походження. Батько вченого Володимир Станіславович мав чин Дійсного статського радника, десять років працював чиновником Київського земельного банку. На початку XX століття він здавав землю в оренду місцевим селянам, йому належали кілька будинків – у Києві та Пущі-Водиці. 

 

У Володимира Станіславовича був брат Микола, який був службовцем бухгалтерії Київського земельного банку і членом київського відділення російської націоналістичної організації «Союз російського народу». Під час більшовистської окупації Києва в 1919 році його розстріляли чекісти. Ймовірно, щоб уникнути зв’язку зі своїм вбитим дядьком, Володимир-молодший змінив своє прізвище на «Правдич-Немінський».

 

Він відвідував найпрестижнішу школу для хлопчиків – Першу київську імператорську гімназію, а потім вступив до медичного факультету Казанського університету. Згодом він перейшов на природниче відділення. Володимир двічі брав участь у студентських демонстраціях та двічі отримував адміністративні покарання, тому й закінчив курс із запізненням.

 

У 1903 році він вступив до Київського університету святого Володимира, а пізніше вивчав фізичну хімію в лабораторії Володимира Тимофеєва та Володимира Плотникова в Київському політехнічному інституті. З останнім він заприятелював, їхня дружба тривала багато десятиліть. 

Початок є, кінця нема

 

Через сім років Немінський почав працювати з Василем Чаговцем на кафедрі фізіології, і цим почався найбільш важливий, хоча й короткий період його досліджень. Ми нічого не знаємо про фізіологічні дослідження Володимира Немінського до появи Чаговця, адже жодне з них не опубліковано. Імовірно, там не було нічого важливого, тим більше що він мав підтримувати себе фінансово, викладаючи в гімназії. Немінський був учителем географії та природознавства в Шостій Київській гімназії у 1909 році та найближчий до цього час.

 

Щойно Чаговець став керівником кафедри, він подав заявку на фінансування для поліпшення фізіологічного устаткування. Вчений отримав 20 тисяч рублів золотом (це майже 250 тисяч сучасних доларів) і придбав найновіше німецьке обладнання: гальванометри, кімограф, реостати, мікроскопи, таймери тощо. Він організував сучасну на той час операційну клініку для дослідних тварин.

 

З новопридбаним устаткуванням Немінський активно взявся за експерименти. Він використовував нещодавно винайдений струнний гальванометр Ейнтговена для запису електричних сигналів, які генерували мозок і м’язи. Це дозволило вперше здійснити справжній запис електричних коливань у головному мозку жаби та собаки, який Немінський назвав електроцереброграмою.

 

Він опублікував дві статті у найвідоміших на той час німецьких журналах «Archiv für Physiologie» і «Zentralblatt für Physiologie». Перша стосувалася опису «струмів дії» у центральній нервовій системі жаби. Друга – це історична праця з неінвазивного (без пошкодження черепа) вимірювання електричних сигналів мозку собаки. Немінський побачив «спонтанні електричні коливання», які виявилися незалежними від тиску крові та електричної активності периферійних нервів.

 

На момент цих експериментів природа електричної активності мозку була не до кінця зрозумілою. Деякі дослідники, зокрема попередній завідувач кафедри фізіології Сергій Чир’єв, розглядали ці електричні сигнали як продукт взаємодії власне активності нервової тканини, а також руху крові по судинах, що омивають мозок та м’язи. У своїх статтях Немінський спростував ці ідеї, чітко довівши, що характер електричних хвиль мозку не пов’язаний зі змінами частоти пульсу дослідної тварини. Також він підтвердив, що електричні сигнали, записані через штучно зроблений отвір у черепі, ідентичні тим, що вдається зареєструвати з неушкодженої поверхні голови собаки. Так Немінський відкрив можливість використання вимірювання електричної активності кори головного мозку не лише в наукових експериментах, але й у клінічній практиці для людини.

 

Немінський також звернув увагу на періодичність електричних коливань мозку і виділив 7 типів хвиль, що спостерігаються на записаній електроцереброграмі, та назвав їх римськими цифрами – I, II, III, IV, V, VI і VII. Для кращої роботи струнного гальванометра він розробив подвійний ключ-комутатор та апарат для виготовлення струн.

 

Згодом з нез’ясованих причин Чаговець і Немінський припинили співпрацю. Окрім згаданих раніше праць, у них більше не було спільних публікацій. Немінський повернувся до Київського університету на короткий час у 1918–1919 роках, але не до лабораторії Чаговця, а на кафедру загальної патології, якою завідував Володимир Ліндеман. 

 

Наукові праці Немінського швидко стали відомі в науковій фізіологічній спільноті. На жаль, особисті фінансові труднощі, ймовірні непорозуміння з Чаговцем, тяжкі умови війн та революцій перервали перспективну серію досліджень. 

 

Вічний контрреволюціонер

 

Під час Першої світової війни чимало освічених людей вступили до добровольчої організації «Всеросійська спілка міст», яка допомагала вижити пораненим та біженцям. Серед членів організації були співак Олексій Вертинський, письменник Костянтин Паустовський, археолог Микола Біляшівський. Отримавши диплом лікаря у 1917-му, Володимир вступив до «Спілки міст» як лікар-волонтер. Паралельно він почав досліджувати механізми втоми, але його роботу так і не опублікували. 

 

Це був час численних – 15 разів за 3 роки – переходів влади в Києві з рук до рук. Зокрема у лютому 1919 року радянські війська зайняли місто, організувавши масові розправи зі своїми політичними супротивниками, зокрема й з дядьком Володимира Немінського, Миколою. 

 

Для Володимира Немінського це був час великої небезпеки. Російськомовна дворянська родина польсько-українського походження могла бути небажаним елементом для різноманітних політичних сил. Саме в цей момент він змінює прізвище, додаючи частину «Правдич». 

 

Тоді розпочалася епідемія тифу, й більшовики мобілізували Немінського боротися з нею у Бактеріологічному інституті. Він проводив широкі клінічні дослідження, які так і не опублікували, як і інші праці того періоду. Пізніше його відправили до 12-ї Червоної армії як лікаря-ординатора евакуаційного шпиталю. Там він захворів на тиф, але поборов його.

 

Після революції Правдич-Немінський став доцентом, а згодом – професором сільськогосподарського факультету Київського політехнічного інституту. З самого початку його викладання та наукова робота були під загрозою. Він перебував під постійним наглядом як підозрілий антирадянський елемент, член «старого контрреволюційного» викладацького складу університету. Освітня влада намагалася примусити Правдича-Немінського залишити Київ і викладати в інших містах уже 1921 року, проте йому вдалося залишитися в Політехнічному інституті. Він з родиною жив у квартирі на території КПІ.

 

Адміністрація підселила студента-комуніста Едельштейна до його квартири. Пізніше студент запросив до себе свою подругу. Згідно з показами Правдича-Немінського, між родинами відбувалися постійні побутові суперечки, а подруга Едельштейна, яка, за чутками, була секретною співробітницею НКВС, назвала професора контрреволюціонером. Це було одне з найбільш небезпечних звинувачень у той час. Правдич-Немінський просив адміністрацію КПІ відселити його, завдяки чому родина переїхала до іншого будинку. Однак 1926 року той будинок перейшов до новоствореного Сільськогосподарського інституту, а його адміністрація зажадала від професора звільнити приміщення. Правдич-Немінський подав до суду, але програв.

 

На допомогу прийшла Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Ще з 1923 року Володимир працював у невеличкій лабораторії, яка мала назву Мікробіологічний інститут. Через скорочення кадрів його звільнили з цього інституту 1925 року, але спеціально для нього створили посаду штатного наукового співробітника для особливих доручень при  фізико-математичному відділі у ВУАН.

 

У 1925 році вийшла його наукова праця, яка узагальнювала весь досвід досліджень струмів головного мозку. Він і надалі намагався вивчати електричні явища, попри матеріальну скруту та політичний тиск. У другій половині 1920-х років вийшли його наукові статті, присвячені методу електроміографії. Правдич-Немінський виявив, що електрична активність у скелетному м’язі присутня не одночасно по всьому м’язу, а по черзі: спочатку нервовий компонент, а далі м’язовий. За допомогою електроміографії він вивчив динаміку втомлюваності м’яза.

 

Тим часом у 1924 році маловідомий тоді німецький психіатр Ганс Берґер здійснив запис активності головного мозку людини. У статті, опублікованій 1929 року, він назвав метод електроенкефалографією, а різні типи коливань, які принципово не відрізнялися від тих, що спостерігав Правдич-Немінський на собаці – грецькими літерами «альфа», «бета», «гама», «дельта», «тета», «мю». Берґер знав про праці Правдича-Немінського та посилався на його роботи. Втім, чомусь він обрав шлях уведення нових термінів. 

 

У 1926 році Правдич-Немінський виграв Премію Мечникова на конкурсі ВУАН. Також йому дали квартиру в академічному будинку на вулиці Овруцькій, де жили інші співробітники ВУАН, наприклад, Олена Пчілка – мати Лесі Українки.

 

У цей час у родині Правдич-Немінських сталася біда: від хвороби померла донька, яка тільки нещодавно вийшла заміж. Вочевидь, численні проблеми з житлом і в інституті змусили професора на відчайдушний крок: він звертається до закордонних колег з проханням взяти його на роботу. У кінці 1926 або на початку 1927 року він написав листа учню Івана Павлова, професору Василю Болдирєву, який працював у власному інституті в США, де серед іншого питав про можливість переїхати працювати до його лабораторії. Болдирєв відповів схвально, проте не мав можливостей організувати переїзд та отримання візи. Імовірно, Правдичу-Немінському відмовили у виїзній візі з СРСР, бо до Америки він так і не потрапив.

 

Тож Правдич-Немінський почав працювати в фізико-хімічному відділі Українського інституту охорони материнства і дитинства. Того ж року на конкурсі наукових робіт у Харкові він виграв Премію імені Данилевського. Восени його обрали професором Томського університету. Також рішенням Народного комісаріату освіти РРФСР Правдичу-Немінському присвоїли звання професора фізіології.

 

5 листопада 1929 року співробітники Об’єднаного державного політичного управління постукали в двері помешкання Правдич-Немінських – у квартиру 2 в будинку на вулиці Овруцькій, 6. Комісар Тротт показав ордер на обшук та арешт Володимира Правдича-Немінського. Під час обшуку вилучили сім книжок щоденників і відправили разом з заарештованим професором до штаб-квартири Київського ОДПУ на вулиці Рози Люксембург (зараз Липська) 16. Майже два місяці він був за ґратами. Слідчий з філософським прізвищем Спіноза намагався виявити будь-які факти чи натяки, що вказували б на контрреволюційну діяльність Правдича-Немінського. Агенти ОДПУ доносили, що професор був незадоволений низкою офіційних радянських рішень та дій.

 

Справу об’єднали зі звинуваченням колишнього полковника царської армії Станіслава Непокойчицького, який працював інженером у Київському політехнічному інституті й був сусідом Правдича-Немінського в гуртожитку КПІ. В заключному акті Спіноза проголосив, що він виявив контрреволюційну групу, яка складалася з професора-агронома Володимира Колкунова, декана сільськогосподарського факультету КПІ Василя Устьянцева, Правдича-Немінського та Непокойчицького. Оскільки надійних доказів існування такої групи не було, Спіноза додав ще один «можливий заколот», організований Правдичем-Немінським серед керівництва Всеукраїнської академії наук, зокрема й за участі еволюційного біолога Івана Шмальгаузена.

 

Проте найбільш важливою ниткою в руках слідства, ймовірно, був зв’язок Немінського з лікарем-психіатром Миколою Зинов’євим-Іконниковим. Його засудили до 10 років ув’язнення за «релігійну антирадянську пропаганду». Слідчий знайшов його ім’я в щоденнику професора, оскільки Іконников був його колишнім учнем та знайомим померлої доньки Правдича-Немінського. Попри послідовні заяви професора щодо суперечок та конфліктів між ним та Іконниковим, Спіноза був задоволений – він «встановив надійний зв’язок між підозрюваним та вже засудженим злочинцем».

 

Спіноза вимагав для Правдича-Немінського п’яти років ув’язнення. Проте вся доказова база була настільки слабкою, що навіть радянський прокурор змінив це рішення на три роки заслання в північні регіони СРСР. Так Правдич-Немінський опинився в Архангельську. (Натомість Непокойчицького ув’язнили на три роки в табір поблизу Мурманська, а це значно жорсткіший вирок.) Суворий північний клімат був катастрофою для Правдича-Немінського: він мав туберкульоз легень та проблеми з серцем. У середині 1931 року він звернувся з клопотання про переведення до кращого клімату радянських республік Середньої Азії. Клопотання задовольнили на папері, проте, схоже, що він так туди й не поїхав. Заслання він провів, працюючи лікарем в Архангельську, а його наступним робочим місцем після звільнення став інститут у Вологді. Звідти його невдовзі звільнили як члена «представника старої буржуазної інтелігенції» та через його «ідеологічну ворожість».

 

Тож далі Правдич-Немінський влаштувався у новостворений Вятський зоотехнічно-ветеринарний інститут, де очолив кафедру фізіології. Він охоче взявся за організацію лабораторії, самостійно виготовляючи електрофізіологічні інструменти та обладнання. Йому вдалося викроїти трохи часу для досліджень – в місцевому журналі в 1935 році вийшла його стаття, присвячена фагоцитозу в крові. Тоді Президіум Академії наук СРСР присвоїв Правдичу-Немінському щойно введену в країні нову ступінь – доктора біологічних наук, без захисту дисертації, лише за сукупністю публікацій. Це був акт визнання. 

 

Проте цей стабільний період швидко закінчився. Лист директора Вологодського ветеринарного інституту Михайла Олександровича Попова до Міністерства сільського господарства СРСР доносив, що «старорежимний антирадянський професор-дворянин» продовжує навчати студентів. Радянські чиновники діяли швидко й суворо, тому Правдича-Немінського звільнили й виселили з квартири.

 

На 1936–1938 роки припадає біла пляма в біографії Правдича-Немінського. Це були одні з найжахливіших років репресій у Радянському союзі, коли люди зникали тисячами за списками. Тих, хто отримував «короткі» терміни ув’язнення в попередні роки, знищували першими. Доля сусіда Немінських Непокойчицького невідома, але їхнього знайомого Зинов’єва-Іконникова розстріляли в таборі, де він відбував ув’язнення. Тому можливо, що Правдич-Немінський «заліг на дно», щоб пережити небезпечний період.

 

У будь-якому разі, професору вдалося це. Настав короткий період зниження інтенсивності політичного тиску в 1939 році – і ми знаходимо його завідувачем кафедри фізіології в Полтавському сільськогосподарському інституті. Впродовж року він знову в Україні та викладає фізіологію. Але 1940 року він отримав значно цікавішу пропозицію. Новостворений Петрозаводський державний університет шукає завідувача кафедри фізіології. Нарешті Правдич-Немінський міг викладати та організувати дослідницьку лабораторію в університеті, а не в сільськогосподарському чи ветеринарному інституті. Тоді йому був уже 61 рік.

 

На жаль, його надію на спокійні дослідження в галузі нейрофізіології зруйнувало німецьке вторгнення наступного ж року. Петрозаводський університет зачинили, місто окупували фінські війська. Правдича-Немінського евакуювали. У кінці 1941 року він згадується як професор Саратовського університету, 1944 року залишає Саратов, а подальші декілька років залишаються загадковими.

 

Нарешті 1949 року радянська влада в пошуках народжених в Російській імперії винахідників та піонерів у всіх галузях науки й техніки віднайшла Правдича-Немінського та щедро вручила йому окрему Лабораторію електроцеребрографії та загальної фізіології при Академії наук СРСР. В останні роки життя в Москві він зробив усе, щоб завершити найбільш важливі дослідження ЕЕГ, електроміографії, ролі аміаку та солей амонію в організмі тощо.

 

Володимир Правдич-Немінський помер 17 травня 1952 року, його поховали в Москві. 

ТЕКСТ: Олексій Болдирєв
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: