fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Блог — 29.07.20
ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Оксана Брошнівська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Перші ластівки ‒ блог Оксани Брошнівської

Щороку в Україні фіксують близько 100 000 інсультів, проте насправді їх може бути в 1,5-2 рази більше.4 Хоча з віком ризик інсульту збільшується, приблизно 10% випадків трапляють у людей віком до 45 років.5 Журналістка і художниця Оксана Брошнівська зіткнулася з інсультом у 26 років. Вона розповіла про те, як усвідомила проблему, а лікарі спершу запевняли, що справа просто у стресі.

Лежання в лікарні з пневмонією у трирічному віці запам’яталося мені як ціла когнітивна революція в моєму житті: я вчилася читати, писати й рахувати. Мені подарували блокнот – без ліній чи клітинок, просто білий, навіть трохи сіруватий усередині. Через двадцять три роки я знову отримала такий у подарунок, знову в лікарні. Пробувала в ньому писати, а мама дивувалася: як так сталося, що я забула цифри, букви й цілі слова?  

Сміх без причини – ознака хворого мозку

 

Усі дороги ведуть до Кульпарківської.

 

Я любила спускатися з моста вниз до колії, втікаючи від галасливих вулиць сірої індустріальної частини міста до тихого затишного, трохи якогось іншого «нижнього світу» зі старенькими будиночками, сонними парками й тарахкотінням обшарпаного трамвая. Минала перехід під мостом могли нахабно проїжджати поїзди, шум Кульпарківської потрохи віддалявся, але я знала, що все одно нікуди від нього не подінусь. 29 лютого вже пахло весною, а вірити цим запахам міг хіба наївний дрізд, який будив своїх ще сонних друзів: «Роз-ду-плись!». Після (не дуже сильного) тренування я вирішила піти у центр трохи холодними, але вже дуже сонячними вулицями. З навушників у вуха залітало щось живе: «Бути це створювати нову реальність» (з твору «Бути» львівського архітектора, поета і музиканта Ігоря Цимбровського – прим. ред.)

 

У квартирі на Драгоманова пахло фруктами й Данилом точніше, печивом, яке він завжди випікав. (Імена, які трапляються в тексті, належать людям, з якими бачилась у дні, коли відбувалася ця історія. Над їхнім запам’ятовуванням, утім, не варто заморочуватися.) Зібралося трохи людей, кожен притарабанив якийсь інструмент, там навіть був мій синтезатор, але, як зазвичай воно буває, я сіла десь в кутку біля лампи, діставши купку паперу й кольорових маркерів, і мусила розчаровувати щоразу, коли питали, що малюю. В тих паперах я шукала знайомі слова й перекладала незнайомі – місцями здавалося, що трохи туплю. 

 

Ввечері до нас заскочив друг. Я невпинно байдикувала: жартувала, плела нісенітниці, стрибала на ліжку і навіть схилила Ромка до такої розваги. Якихось спеціальних речовин я не вживала, а така поведінка анітрохи не дивувала, бо я не бачила причин не подуріти на завершення хорошого дня. Ми з хлопцями говорили про улюблені стилі в одязі й архітектурі, і я, розповідаючи про свій мініатюрний будиночок, який потрохи наповнювала різними деталями, сказала, що я «той… як його…». «Дизайнер!» підказав мені Ромко. «Хай буде дизайнер». Невідомо, що насправді хотілося сказати бажання катулятися по ліжку брало верх.

 

Десь тоді мені написали хлопці з львівського 15х4, просили допомогти завантажити на ютуб нарешті змонтовані лекції. Я звернулася за цим до одного з харківських волонтерів, він описав довгу процедуру: зайти в слек, до якого я вже давно забула пароль, зробити щось там ще. Ай. Написала засновнику.

 

Пацани не можуть відяху залити

Бо я їм не кажу як

Бо меркулов каже слек

А мій слек бозна-де

Нам треба якось зайти в ютуб, шо там

Відяшки як туда засосувати?

 

Він, вочевидь, не був готовий до таких формулювань, відписав мені «нда», а я далі реготала й для балансу, коли вже їхала додому, додала, що мені прострелили зону Верніке. То мав бути жарт.

 

Зона Верніке, сенсорно-мовна зона, бере участь у роботі з інформацією, пов’язаною з вимовою. Колись вважали, що вона відповідає за розуміння, а зона Брока — за відтворення мови, а зараз кажуть, що вони ці завдання виконують спільно. Залежно від того, яка частина мозку страждає, розрізняють афазії Брока чи Верніке. При афазії Брока характерними симптомами є втрата граматичної структури речень і телеграфний стиль, уривчасті слова замість плавного мовлення. До прикладу, Ася Казанцева наводить такий текст: «Травма… Брока… мовлення… нема». Розповідаючи про пацієнтку з афазією Верніке, про неї кажуть «говорила швидко й вільно, але часто плутала слова й не розуміла, про що говорили, звертаючись до неї». Наприклад: «Лікар молодий, і в нього там ця жінка погано чула-бачила, і там це ззаду розм’якшення, чортзна що таке! Ну от він і відкрив!»1. Словом, того дня я трохи заплуталася, бо місцями мої речення обривалися, а місцями я була багатослівною, хоч і молола дурниці. Тож між Брока і Верніке я вибрала абищо, бо все одно не ставила собі діагнозів із усією серйозністю.

 

Неприємність в оці

 

«Відбуватимуться сильні землетруси, і в одному місці за іншим буде голод та епідемії. Люди бачитимуть страшні видовища, а з неба з’являтимуться великі знаки»

(Євангеліє від Луки)

 

Якби у мене на стіні висів великий церковний календар, він сказав би, що вже почалася весна, й додав би щось на кшталт «свщнмч», «прп», «арх»«свщнмч», «прп», «архієп» – церковні скорочення для «священномученик», «преподобний», «архієпископ». Але такого календаря не було, і я дізналась про прихід весни інтуїтивно. Прокинувшись у своєму сірому паралелепіпеді в кімнаті, відгородженій чорною довгою шторою від Сонця, ще навіть не вдихнувши весняних запахів, я вже захотіла гуляти. Написала Юстина – давня подруга мого Ромка. Вона намотувала кілометри по Львову, тож ми домовились прогулятися в одному з найгарніших місць поруч з моїм будинком – в парку психлікарні – й зустрітися біля входу з боку Кульпарківської. Я глянула у вікно: будинки в тому світлі виглядали трохи привітнішими, ніж зазвичай, обіцяли зеленіти дерева мій брутальний пострадянський краєвид набував естетики. Та естетика, аби їй було добре, перекинулась мені на периферію правого ока, засвітивши всіма кольорами веселки. (Вже згодом я зрозуміла, що то могла бути типова аура, один із симптомів епілепсії (чого я в себе аж ніяк не очікувала).) Спочатку я вирішила, що, мабуть, «передознулася» світлом, але ефект тривав добрих пів години. Крім того, логічно, якби в такому разі обидва ока поводились однаково: дивлячись на вулицю, я жодне з них не обділила. 

 

Коли око відпустило, до мене різко повернувся блаженний настрій. У двері постукали. Відчинивши, я побачила чувака десь років сорока і хлопця підліткового віку. Вони розповідали, що люди стали дуже прикрі й незабаром усіх спіткає катастрофа неймовірних масштабів, а як доказ показували мені планшет із тезами такого ж характеру. «Ой-ой, нудно, чула вже таку історію». Обіцяли прийти ще раз і подарувати мені Біблію.

 

***

 

Я божеволіла від тієї погоди, хоча, як потім казала Юстина «нічого такого, просто була дуже активною, як воно буває навесні». Ми зухвало порушували всі межі заборонених територій, навіть прокралися до якогось із приміщень психлікарні – там якраз проходила екскурсія. Вслід за останніми відвідувачами зазирнули до каплиці. Двері зарипіли, на нас озиралися люди, з переляку ми втекли. Дорогою сходами вниз до нас заговорив бюст Павлова: «Медицина майбутнього – це гігієна в широкому розумінні слова», ніби натякаючи на пандемію, що вже потрохи до нас підкрадалася тихенькими й (тоді ще) ледь помітними кроками. Навпроти нього стояв ПротопоповВіктор Протопопов — український та радянський психіатр.: «Ви одержали диплом лікаря і маєте право ставити діагноз на свій розсуд». Словом, цей теж робив передбачення, але розкусила я його не відразу.

 

Ввечері того дня, після нахабних зазирань у всі під’їзди, які мене приваблювали, я опинилася в Ромка й ми знову багато дуріли. Якось між іншим я згадала про своє око й заявила, що мушу розповісти йому про неприємність, яка трапилась зі мною. Після тієї фрази ми знову чомусь реготали. А потім я поїхала додому і там уже конкретно запідозрила недобре.

Читання і писання: до бпоачненя!

 

Заходять якось в бар бислексія та беперте…

 

Між мною та гуглом зникло звичне порозуміння. Не могло бути такого, щоб я щось неправильно написала перевірила тричі. Кожну буквочку. B y s l e x i a. Ну і дислексії у мене раніше не було, просто раптом стало цікаво, чому вона могла б з’явитися на двадцять сьомому році життя. А, точно. Хтось ніби підмінив мені першу літеру. 

 

***

 

Під під’їзд приїхала сестра: вона висадила Олександра, свого чотирирічного сина, а (майже) дворічний Павло сумно глянув, як ми зі старшим ідемо до мого під’їзду. Олександр прийшов побачити нові деталі до мого мініатюрного будиночка, тому мені вкотре довелось переставляти меблі: того разу з вітальні на дах йому захотілося влаштувати там вечірку. Поки я робила чай, він взявся грати на старенькому мініатюрному дерев’яному роялі. Одна ніжка там постійно відпадала, тому малий запропонував її приклеїти. «А й справді». Цей чувак полюбляв наводити лад у мене вдома. 

 

Я вже пакувала Олександра додому, коли він ніби між іншим спитав: «То твій годинник? Такий класний!» Годинник світився, блимав рожевим, але годину не показував, тому що не був призначеним для ділових зануд. Він всіляк натякав, що той годинник йому подобається, поки (я ж бо не велася на провокації) не сказав: «Ну подаруй його мені!» Вже взувшись, він сказав якесь речення, в якому я не вловила сенс ключового слова. Мене переклинило, бо там навряд чи був термін, відсутній у моєму словнику.

 

Я розуміла одне: треба відвести його додому, поки я у свідомості. Йшли ми досить швидко, дорогою я старалася жартувати, та в той момент вже було й справді трохи моторошно. Богданка відчинила й здивувалася, що не заходжу в гості – я ніколи не відмовлялася від смачної вечері, яку вона готувала. Сказала, що маю багато роботи й погнала до себе. 

 

Прийшовши додому, я наче прийшла до тями. Написав старий друг, хотів якихось там порад та розрад. Я сказала, що позичу йому одну книжку, він відповів, що за нею заїде. Після того ми поїхали замовити вечерю, а поки чекали, я багато розмовляла. В якийсь момент здалося, що з голови повилітали певні категорії, наприклад, місяці й дні тижня. Я сказала, що досить дивно себе почуваю, «можливо, навіть маю у мозку пухлину». Він відвіз мене додому, а в дорозі я пробувала прочитати повідомлення від Юстини – там було казна-що. Вона пояснила ще раз, і згодом, перечитуючи, я дивувалася, що не втямила з першого разу. 

 

***

 

Зранку наступного дня я мала намір негайно йти на МРТ. Але не могла навіть згадати, як та штука називається, пробувала вимовити вголос. «Беперте…»

 

Коли хвиля вимушеної мовчанки впереміш з вигуками дивних звуків минула, я зателефонувала до Центру святої Параскеви і сказала, що хочу запихнути свою дивну голову в томограф якомога швидше. Вони спитали про мої скарги, здається, я навіть могла більш-менш нормально пояснити, що коїлось зі мною тими днями. Мені повідомили, що спершу варто прийти до їхнього невролога, а там вже мене скерують на МРТ. Втім, найшвидше все це можна було зробити лиш наступного дня. Ми домовилися: якщо не знайду іншого варіанту, то прийду до них. Я лиш не розуміла, на котру годину мене записали. Цифри, хоч і здавалися знайомими, під час контакту зі мною не перетворювалися на жодні знання. 

 

Було важко зосередитись на пошуках томографа, тому написала Данилу пам’ятала, що десь перед тим він робив собі таку саму процедуру. За той час пішла готуватися знімала з правого вуха всі сережки, хоч не могла пригадати, як ті штуки називалися. 

 

«Не розумію, що ти пишеш». І що він там не розумів? Я ж ніби все нормально написала: «А ти взагалі робила правил в МРТ, пра?». З жахом перечитала це повідомлення й не хотіла, щоб так само жахався і Ромко. Спочатку думала, що розповім йому про все вже після МРТ: підтверджу чи спростую найстрашніше, а простір для вигадувань розділю лише з собою. Але безпорадність наростала, тож довелося зібрати докупи слова й спокійно, кілька разів перевіривши, надіслати повідомлення. Лиш згодом я помітила, що мені повилітали відмінювання, спуталися однина з множиною, а частина дієслів несправедливо застигли у зародковій стадії незграбними інфінітивами. «Милий, мені не дуже подобається, як поводитись мій мозок другий день». 

 

Насправді то був уже третій, але я не хотіла, щоб він сварив мене за легковажність.

Так збіглося

 

«Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, 

як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність»

(Богдан-Ігор Антонич)

 

Я трималася за серденько. «Боже!» мені згадалася картина, яку малювала Ромкові й публікувала у своїх фейсбуках та інстаґрамах рівно за місяць до цього. Кров текла до мозку, я відчувала від неї тепло по всьому тілу, починаючи з грудей. Справа терпла голова, але це вже я могла собі накрутити. «Це може бути такий собі мікроінсульт», потішив Ромко після того, як розпитав про симптоми. Він гнав до мене в таксі, час від часу перевіряючи, чи мені, бува, не погіршало. 

 

Я підозрювала, що можу опинитися в лікарні, а волосся було вже другий день трохи масним. Ледь забігла в душ, на миття голови не вистачило сил. Вляглася на диван і, дотримуючись застережень того знервованого, але дуже мудрого чоловіка, майже не рухалась. Слухала собі музику. 

 

Коли він прийшов, мені стало зовсім добре. Я пробувала читати здається, виходило незле. Сміялася, казала, що плутатиму його з капелюхомВідсилання до книжки «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» – збірки історій про пацієнтів, з якими працював британський невролог Олівер Сакс.. На вечір він планував забрати мене до батьків. Я казала, що навіть якщо це й пухлина, вона, схоже, надавила мені на мигдалину страху не відчувалося зовсім. Поки я ще принаймні щось тямила. 

Нерозуміння «нічого-не-розуміння»

 

«Що я таке? Що таке? Що?»

 

Ми сіли в машину. У водія грала музика, вона підозріло описувала моє становище на той момент ніби виконавець заліз у мою голову і чув усі думки. Лиш згодом до мене дійшло, що ніяких думок там не було, а що мав на увазі автор, я не розуміла так само, як і не могла второпати сам факт свого нерозуміння. 

 

Я вперто зазирала у вікно, вишукуючи якісь слова. Нарешті проїжджали «Рукавичку», то був якийсь набір символів. Сам вигляд бренду приводив мене до спогадів так, це магазин (хоча й слово «магазин», звісно, вилетіло теж). Я пам’ятала, що воно таке, чим там займаються, як усе виглядає й працює. Пам’ятала, що назва бренду означає штуку, яку ми одягаємо (я витріщалася собі на руку: слово, яке її позначало, була не в змозі згадати також). В дитинстві, ще до того, як навчилася читати букви, але вже пам’ятала вигляд брендів і знала, як вони звучать, я незаслужено отрималу похвалу від бабці, коли вона перевіряла, чи зможу прочитати «кока-кола». «Ого, ти вже читаєш, ще й англійською». «Читаю? Англійською?» Я не розуміла, про що вона, але було приємно. Того разу я була не в змозі навіть промовити в думках. 

 

На носі була комунікація з Ромком і його батьками, але я не була певна, що зненацька згадаю, як воно все робиться. Ми вийшли з машини, я взяла його за руку й витріщалася нажаханим поглядом, розмахуючи собі перед губами. Заразом й розплакалась. 

 

***

 

Під час вечері я повеселіла, прийшов пан Ігор — мабуть, розповідав щось смішне, бо пам’ятаю, як реготала. А потім мені вилетіло значення якогось слова з його речення. Я зациклилась, пробувала зрозуміти, але впіймала себе на тому, що знову хаос запанував у моїй голові. Витягла з пам’яті «дякую», вимовила кілька разів й, лишивши на тарілці недоїдене, втекла до кімнати.

«У вас тривожний розлад»

«Ви одержали диплом лікаря 

і маєте право ставити діагноз на свій розсуд»

 

Нічого не розумію. Зараз дам свого хлопця, – я передала телефон Ромкові; ми вже під’їжджали до центру святої Параскеви, коли вони мене набрали й влучили прямо в мою ахіллесову п’яту. Тримай, вони говорять якісь цифри, я нічого не шарю. 

 

В смс писало, що візит до лікаря у мене запланований на 14:50. Я очікувала, що на МРТ потраплю відразу після нього хоча, підозрюю, телефоном мені назвали вечірню годину, яку я, втім, не спромоглась розшифрувати. Ромкові сказали, що постараються втиснути мене швидше, десь відразу після відвідування невролога, і це було найкращою новиною того дня. 

 

***

 

Мене поклали на канапу й запропонували виконати кілька завдань: торкатися до носа, підіймати руки. Я давала раду, аж поки складність їхня не перейшла всі межі.

 

Ви зараз говорите, але воно мені не має сенсу. 

 

Неврологиня наполегливо повторювала щось про п’ятку, і, врешті, виконала хитромудрий тест замість мене приклала мою п’ятку до коліна протилежної ноги й провела нею донизу. Потім я зробила те саме з сусідньою. «Ну ось, і що тут складного?»

 

Зрештою, мені виписали антидепресанти, рекомендували зарядку й порадили мінімізувати стреси на роботі. З кабінету я вийшла в сльозах.

 

На МРТ мене зустрічали з усмішкою й заспокоювали поглядом: підозрювали, що я трохи не в гуморі. Ромко запитав, чи не слід відразу робити з контрастом – трохи забарвити мої судини для кращої видимості, але такої рекомендації від лікарки не надходило. Вона була певна, що томограф нічого нового до тієї картини не додасть. Але, про всяк випадок, я запхала туди свою голову й довго слухала музику моєї душі. Після того дикого гримання мене відвели в коридор, а тоді знову запросили всередину. Таки контрастний. Залізши з головою в ту ракету вдруге, я раптом знову перестала хвилюватись. Уявляла, що готуюся до місії на іншу планету й тому проходжу відповідні тестування. А зайшовши назад у роздягальню, замість того, щоб викинути одноразову сорочку, спакувала її собі у рюкзак – мені видалось, що це класний прикид.

 

– Ви тільки не хвилюйтесь, – казала пані за комп’ютером, розглядаючи зображення мого мозку. Я вже бачила, як на лівій його півкулі красується велика сіра пляма. «Ось вона, моя пухлина».

 

Якомога обережніше вона пробувала пояснити мені, що там інсульт: «Це може бути вроджена аномалія». Я вдивлялася туди, намагаючись зрозуміти, де саме трапився крововилив: все-таки Брока чи Верніке? У спробах уточнити локалізацію, пробурмотіла щось на зразок: «Яка зона?»

 

– Ліва скронева.

 

Я усміхалася до Ромка: «То все через мої дурні жарти». Його кудись відправили – здається, оплачувати наші процедури: подвійну МРТ та візит до неврологині, який допоміг бодай тим, що прискорив цю процедуру. Лікарка підійшла до мене, поки Ромко викликав швидку.

 

– Ви як?

Рейс «Нірвана-Сансара»

 

«Однією з перших буддійських істин, яку мені виклали, було те, що фундаментальна природа розуму, в силі своєї неосяжності, цілком перевершує інтелектуальне розуміння. Її неможливо описати словами чи звести до звичних концепцій»2 

 

Ще ніколи не доводилося їздити в такій, пояснювала я, чому зненацька захотілося фотографувати Ромка, поки ми їхали в кареті швидкої. На диво медикам, до авто я дійшла сама, більш-менш адекватно комунікувала, і хвилювалася, напевно, менше, ніж він. 

 

То був уже вечір, коли ми опинилися в лікарні. За ширмою обстежували п’яного чувака, туди-сюди ходили поліцаї, мені міряли тиск, робили кардіограму й ставили мільйони запитань. Я назвала своє ім’я, прізвище, адресу і навіть професію спромоглася вимовити, лиш не пам’ятала, де саме працюю. Точніше, пам’ятала, але якось… не словами.  «Шо ти хочеш, у неї інсульт».

 

Ромко взявся відповідати, а мені тим часом влаштували ще один неврологічний тест. Рухай очима, рукою до носа, п’яткою до коліна. Я почувалася хитрою студенткою, яка знає відповіді наперед, хоч і не конче розуміє, про що йдеться. Думала про те, як сплуталися нейрони в моїй голові, відправивши слово «п’ятка», вочевидь, кудись туди, де й була цифра «п’ять» та всі інші, з якими наразі довелося попрощатись.

 

Я чую ці слова, але не розумію, що вони означають, виправдовувалась я перед інтерном Надійкою, поки вона пробувала намацати в мені Стефана БанахаСтефан Банах – математик, один із засновників Львівської математичної школи.. Цифри просто не виходили мені з рота, якщо хіба не були вивчені напам’ять: п’ять на сім помножити була не в змозі, зате номер свого телефону вимовляла без проблем.

 

Мене завезли до восьмимісної палати, біля вікна сумувало порожнє ліжко. Прийшло ще двоє лікарів розпитували, як я зрозуміла, що щось не так. Я вже ледь тямила, але пробувала їм сказати, що почалося все із плутанини серед букв у мене перед носом.

 

Дис… Дис-лес… Ну ото… Ви зрозуміли.

Дислексія?

Ага.

 

Один із них сміявся. Спробуй сказати, що тобі плутаються букви, коли тобі плутаються букви.  

 

Я йду куплю тобі судно, заявив Ромко.

Мене це страх як обурило: поруч був нормальний туалет. 

Тобі не можна рипатися. Вибирай. Судно чи памперси?

Судно-судно.

 

Коли він повернувся, я попросила набрати Богданку. «Скажи, що у мене все ок тільки трохи інсульт. Але щоб не виглядало дуже похмуро». 

 

Богданка розуміла, що віднайти в мені доброго оратора не вдасться, я взяла трубку і попросила її привезти мені… «Як там вони… Фрукі?» мені самій стало смішно, бо я здогадувалася, що фрукти називаються трохи не так. Вона передала мені всі речі, які потрібні людям у лікарнях, зокрема зубну щітку. Я дуже втішилась, коли її побачила, бо то була електрична зубна щітка, розписана планетками та зірочками. Я хотіла сказати, що почуваюся так, наче сьогодні до мене прийшов святий Миколай, але повернути з резерву пам’яті вдалося лиш «Микола». Ромко мене зрозумів і доповнив речення.

 

Я всіляко намагалась пояснити, що всередині поламаної машини сидить та сама «я», яку він досі знав: володіє тими самими спогадами, мислить тими самими категоріями, жартує ті самі дурнуваті жарти. Поняття в голові були поскладаними наче й по тих самих полицях, але драбина, за допомогою якої я діставалася до них, була ніби перебитою, і на деякі перекладини просто не вдавалося наступити. В спробі це пояснити, я довго підбирала слова, казала, що маю в голові весь вокабуляр і навіть це слово вдалося витягти, хоча на деякі звичні речі було простіше казати «цей» або «той». Такий стан був цікавий бодай тим, що часом, коли не виходило вимовити слово, мені вдавалося промалювати його буквами у повітрі. Відтоді права рука, схоже, зайняла ще більше місця у моєму кортикальному гомункуліКортикальний гомункул — модель для відображення тіла в корі головного мозку.: я жестикулювала нею наліво й направо і взагалі тішилась, що мала доволі непоганий зв’язок із реальністю. Мені не треба було кліпатиЙшлося про Жана-Домініка Бобі, якого після крововиливу цілком паралізувало, й він міг лише кліпати. При цьому чоловік усвідомлював себе і стан, у якому перебував і виніс той стан зсередини власного тіла, написавши книгу: йому зачитували абетку, він кліпав., чекаючи, поки почую потрібну літеру з усієї абетки чи, ще гірше, – уявляти, що прогулююсь будинком чи граю в теніс – лише для того, щоб сказати «так» або «ні»

 

Жінка потрапила в аварію, зазнала численних крововиливів й опинилася у начебто вегетативному стані, проте завдяки МРТ лікарі побачили таку саму активність, як і в здорових людей. Вони вигадали спосіб, щоб перевіряти, чи зможе вона працювати з уявою, фіксуючи зміни з допомогою томографа. Їй казали уявляти, як вона грає теніс (у цьому залучалася додаткова моторна кора) чи прогулюватися власним будинком (звісно, також у своїй уяві). Згодом цю технологію застосували до хлопця, який опинився в такому ж скрутному становищі й з допомогою бінарного коду з «так-ні» правильно відповів аж на п’ять запитань (проте на шостому чомусь змовчав).

 

Коли Ромко пішов додому, щоб трохи поспати, я нарешті перестала вишукувати слова. Припинилися нейронні балачки. Я досі могла оперувати поняттями, «думати» – проте вже без слів: формулювала сенси, не вдаючися до звичних концепцій. Здається, якомусь такому мисленню вчаться прокачані буддисти.

 

Наступна частина блогу скоро з’явиться на сайті Куншту.

ТЕКСТ: Оксана Брошнівська
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Оксана Брошнівська
Посилання
Статті