fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Ми теж не любимо поп-ап. Але нам потрібна твоя підтримка!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Міфи — 02.11.19
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Русалія Або
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Першому коханцю приготуватися: міф про телегонію

«Гени першого коханця передадуться вашим дітям!» – застерігають жіночі журнали й форуми. Телегонія передбачає, що кожен статевий партнер залишає слід у тілі жінки і передає свій генетичний матеріал її майбутнім дітям, народженим від іншого чоловіка. Цей міф суперечить науці, але в нього досі частенько вірять. 

«Ваші діти можуть вдатися у вашого колишнього», – такими заголовками досі рясніють1 медіа. Телегонію активно пропагують вже не перше десятиріччя, і навіть не перше сторіччя. Згідно з думкою прихильників цього припущення, дитина жінки буде мати генетичний матеріал від її попередніх сексуальних партнерів. 

 

Телегонія зображена2 ще в давньогрецьких міфах. Коли Зевс мав статеві стосунки зі смертними жінками, вони народжували напівбога. Наступні їхні діти також мали деякі «божественні» здібності. Начебто підтримував цю думку і філософ Арістотель. 

 

Ідея телегонії була поширена і в Середньовіччі. З вірою в телегонію може бути пов’язане право першої ночі, яке мали багато правителів і феодалів: у першу ніч після одруження статевий акт з жінкою мав він, а вже потім – «законний» чоловік. Таким чином дитина начебто отримувала риси правителя.  

 

У 1361 році Едвард Чорний Принц відмовлявся одружуватися з Джоанною Плантагенет, тому що та раніше була одруженою, і кров їхніх дітей вже не буде чистою. На думку Едварда, потомство все одно мало б характеристики першого чоловіка Джоанни. Одружитися з нею йому, зрештою, довелося, і Прекрасна Діва Кенту народила йому двох дітей. 

 

Хвиля популярності телегонії почалася у XІХ сторіччі. Навіть Дарвін у 1868 році серйозно обговорював3 цю теорію, особливо щодо тварин. Щоправда, вчений не був її прихильником, адже вважав, що вона потребує додаткового доведення.

 

У книжці «Зміни тварин і рослин під час одомашнення»4 Дарвін пише про різноманітні гібриди тварин. Більшість з них – це розповіді «очевидців», які не могли бути справжнім науковим аргументом. Дарвін наводив, наприклад, такий випадок: «Містер Дженнер Вейр повідомив мені, що у його сусіда містера Летбриджа з Блекхейта є кінь, народжений від кобили, що раніше парувалася з зеброю. У цього коня були смуги внизу на спині, слабкі смуги на лобі між очима, прямі смуги на внутрішній стороні передніх ніг і менш помітні – на задніх ногах».

 

Єдиним справді відомим випадком є історія кобили лорда Мортона. Кобилу спарували із зеброю, а потім – з арабським жеребцем. Дитинча, яке народилося від зачаття жеребцем, мало смужки на ногах. Наступного разу, завагітнівши вже від самця своєї породи, вона знову народила лошат, схожих на зебру. Ситуація повторилася і через вісім років. 

 

Вчений не пов’язував наявність смуг із телегонією. Ба більше, він критикує такий підхід: «Деякі фізіологи намагалися пояснити ці чудові результати попередніми заплідненнями, <…> але для такого припущення є дуже незначні підстави». 

 

У «Походженні видів»5 Дарвін вказує, що деколи у потомства виявляються еволюційно втрачені ознаки. А щодо телегонії він пише: «Припустити такий погляд означало б, на мою думку, відмовитися від справжньої причини заради уявної або принаймні невідомої». 

На початку 1900-х років, з появою сучасної генетики, телегонію почали вважати ненауковою. Важливим етапом її спростування стали Пенікуікські досліди6 професора зоології Единбурзького університету Джеймса Коссара Юарта, проведені у 1889 році. Юарт схрестив зебру-самця з поні-самицею, проте дитинча від наступного статевого партнера самиці не мало характерних смуг. Такі самі дослідження проводив7 біолог Ілля Іванов у заповіднику Асканія-Нова, але вони теж не підтвердили досвід кобили Мортона. Проте вчені виявили, що у поні, які ніколи не мали контакту з зебрами, теж часом народжувалися лошата зі смугастими ногами. Так вони зробили висновок, що смуги лошат не мають нічого спільного з телегонією. 

 

Коментуючи випадок з кобилою Мортона, журнал Science за 1909 рік пише8: «Було чимало різних спроб показати, як це відбувається, але вони не заслуговують наукової довіри». У книжці 1907 року «Експериментальна зоологія»9 Томаса Морґана вчений називає телегонію «міфом селекціонерів», несумісним з новою наукою про генетику. 

 

Та він отримав нове життя вже у ХХІ сторіччі. Часто медіа у намаганнях довести реальність телегонії посилаються на дослідження10 2014 року, яке провели вчені з Університету Південного Вельсу. Професор Рассел Бондурянський та доктор Анна Коппс спарювали мух-самиць сімейства Neriidae із самцями різного розміру і вивчали їхнє потомство. 

 

Вони з’ясували, що розмір молодняка залежить від розміру першого самця, з яким спарювалася мати, а не другого, який дав потомство. Проте ця спадковість не відбувається на генетичному рівні. Виявилося, що на нерозвинені яйця самки мухи впливають невідомі фактори в сім’яній рідині першого партнера. 

 

Розмір першого партнера також був зумовлений не генетично, а якістю його харчування у стані личинки. Тобто на розмір самця впливало середовище, і це невідомим чином вплинуло на потомство самки, з якою він спарювався.

 

«Наші нові знахідки піднімають це на абсолютно новий рівень – показуючи, що самець також може передавати деякі риси нащадкам, зачатих іншими самцями, – каже Коппс.– Але ми поки не знаємо, чи це стосується інших видів»

 

Мухи – справді поки що єдині істоти, у яких науково довели цей ефект у репродуктивній діяльності. Його зумовлює дуже специфічна морфологія та репродуктивна стратегія Neriidae, і її не можна застосовувати до людей або інших тварин.

 

Справді, у людей все інакше, ніж у мух. Сперма в організмі жінки «живе» приблизно 72 години.11 За цей час вона здатна запліднити яйцеклітину. У тому випадку, коли сперматозоїд не запліднює яйцеклітину, вона гине. Потім вона «виходить» з організму під час фолікулярної фази менструального циклу, тобто у перші дні менструації. 

 

Решта яйцеклітин жінки перебувають у яєчнику, і сперматозоїди не мають до них жодного доступу. Тому неможливо, щоб генетична інформація першого статевого партнера якимось чином залишилася в організмі жінки. 

 

Гени першого партнера не можуть передаватися і через цитоплазматичну спадковість – здатність певних структур цитоплазми зберігати та передавати нащадкам частину спадкової інформації батьків, тобто успадкування ознак, за які відповідають гени, що містяться в ДНК мітохондрій або пластид.12 Справа в тому, що на клітинному рівні в дозріванні яйцеклітини беруть участь лише гени матері, і жодних зовнішніх впливів у цьому процесі бути не може. 

 

Ще одним із аргументів13 послідовників телегонії є факт наявності у мозку жінок чоловічого мікрохімерізму – чоловічої ДНК, що походить від іншої людини і генетично відмінної від клітин жіночого організму.14 Зазвичай чоловічий мікрохімерізм трапляється у жінок, які народжували синів. Під час вагітності матір і плід обмінюються генетичним матеріалом та клітинами, після чого в матері може спостерігатися збереження чужорідних клітин та/або ДНК. 

 

Вчені виявили, що жінки, які не народжували дітей чоловічої статі, також мали такий «чоловічий слід».15 Прихильники телегонії пов’язали його з попередніми статевими партнерами. 

 

Проте наявність чоловічого мікрохимерізму насправді зумовлена іншими факторами. Лише 21% жінок мали чоловічу ДНК в організмі, і у жодному випадку це не було пов’язане з телегонією. Поява чоловічого мікрохимерізму стала наслідком попереднього штучного аборту або викидня; наявністю під час вагітності дівчинкою близнюка чоловічої статі, який так і не розвинувся; чи переливання крові. 

 

Тож зараз телегонію в науковому світі вважають забобонами. Вони не мають жодного наукового обґрунтування, а всі експериментальні дослідження щодо наявності цього явища у людей спростовані. Теорія про телегонію несумісна з тим, що відомо про механізми спадковості та властивості генетичного матеріалу. 

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Русалія Або

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: