fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Міфи — 02.11.19
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Русалія Або
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Першому коханцю приготуватися: міф про телегонію

«Гени першого коханця передадуться вашим дітям!» – застерігають жіночі журнали й форуми. Телегонія передбачає, що кожен статевий партнер залишає слід у тілі жінки і передає свій генетичний матеріал її майбутнім дітям, народженим від іншого чоловіка. Цей міф суперечить науці, але в нього досі частенько вірять. 

«Ваші діти можуть вдатися у вашого колишнього», – такими заголовками досі рясніють1 медіа. Телегонію активно пропагують вже не перше десятиріччя, і навіть не перше сторіччя. Згідно з думкою прихильників цього припущення, дитина жінки буде мати генетичний матеріал від її попередніх сексуальних партнерів. 

 

Телегонія зображена2 ще в давньогрецьких міфах. Коли Зевс мав статеві стосунки зі смертними жінками, вони народжували напівбога. Наступні їхні діти також мали деякі «божественні» здібності. Начебто підтримував цю думку і філософ Арістотель. 

 

Ідея телегонії була поширена і в Середньовіччі. З вірою в телегонію може бути пов’язане право першої ночі, яке мали багато правителів і феодалів: у першу ніч після одруження статевий акт з жінкою мав він, а вже потім – «законний» чоловік. Таким чином дитина начебто отримувала риси правителя.  

 

У 1361 році Едвард Чорний Принц відмовлявся одружуватися з Джоанною Плантагенет, тому що та раніше була одруженою, і кров їхніх дітей вже не буде чистою. На думку Едварда, потомство все одно мало б характеристики першого чоловіка Джоанни. Одружитися з нею йому, зрештою, довелося, і Прекрасна Діва Кенту народила йому двох дітей. 

 

Хвиля популярності телегонії почалася у XІХ сторіччі. Навіть Дарвін у 1868 році серйозно обговорював3 цю теорію, особливо щодо тварин. Щоправда, вчений не був її прихильником, адже вважав, що вона потребує додаткового доведення.

 

У книжці «Зміни тварин і рослин під час одомашнення»4 Дарвін пише про різноманітні гібриди тварин. Більшість з них – це розповіді «очевидців», які не могли бути справжнім науковим аргументом. Дарвін наводив, наприклад, такий випадок: «Містер Дженнер Вейр повідомив мені, що у його сусіда містера Летбриджа з Блекхейта є кінь, народжений від кобили, що раніше парувалася з зеброю. У цього коня були смуги внизу на спині, слабкі смуги на лобі між очима, прямі смуги на внутрішній стороні передніх ніг і менш помітні – на задніх ногах».

 

Єдиним справді відомим випадком є історія кобили лорда Мортона. Кобилу спарували із зеброю, а потім – з арабським жеребцем. Дитинча, яке народилося від зачаття жеребцем, мало смужки на ногах. Наступного разу, завагітнівши вже від самця своєї породи, вона знову народила лошат, схожих на зебру. Ситуація повторилася і через вісім років. 

 

Вчений не пов’язував наявність смуг із телегонією. Ба більше, він критикує такий підхід: «Деякі фізіологи намагалися пояснити ці чудові результати попередніми заплідненнями, <…> але для такого припущення є дуже незначні підстави». 

 

У «Походженні видів»5 Дарвін вказує, що деколи у потомства виявляються еволюційно втрачені ознаки. А щодо телегонії він пише: «Припустити такий погляд означало б, на мою думку, відмовитися від справжньої причини заради уявної або принаймні невідомої». 

На початку 1900-х років, з появою сучасної генетики, телегонію почали вважати ненауковою. Важливим етапом її спростування стали Пенікуікські досліди6 професора зоології Единбурзького університету Джеймса Коссара Юарта, проведені у 1889 році. Юарт схрестив зебру-самця з поні-самицею, проте дитинча від наступного статевого партнера самиці не мало характерних смуг. Такі самі дослідження проводив7 біолог Ілля Іванов у заповіднику Асканія-Нова, але вони теж не підтвердили досвід кобили Мортона. Проте вчені виявили, що у поні, які ніколи не мали контакту з зебрами, теж часом народжувалися лошата зі смугастими ногами. Так вони зробили висновок, що смуги лошат не мають нічого спільного з телегонією. 

 

Коментуючи випадок з кобилою Мортона, журнал Science за 1909 рік пише8: «Було чимало різних спроб показати, як це відбувається, але вони не заслуговують наукової довіри». У книжці 1907 року «Експериментальна зоологія»9 Томаса Морґана вчений називає телегонію «міфом селекціонерів», несумісним з новою наукою про генетику. 

 

Та він отримав нове життя вже у ХХІ сторіччі. Часто медіа у намаганнях довести реальність телегонії посилаються на дослідження10 2014 року, яке провели вчені з Університету Південного Вельсу. Професор Рассел Бондурянський та доктор Анна Коппс спарювали мух-самиць сімейства Neriidae із самцями різного розміру і вивчали їхнє потомство. 

 

Вони з’ясували, що розмір молодняка залежить від розміру першого самця, з яким спарювалася мати, а не другого, який дав потомство. Проте ця спадковість не відбувається на генетичному рівні. Виявилося, що на нерозвинені яйця самки мухи впливають невідомі фактори в сім’яній рідині першого партнера. 

 

Розмір першого партнера також був зумовлений не генетично, а якістю його харчування у стані личинки. Тобто на розмір самця впливало середовище, і це невідомим чином вплинуло на потомство самки, з якою він спарювався.

 

«Наші нові знахідки піднімають це на абсолютно новий рівень – показуючи, що самець також може передавати деякі риси нащадкам, зачатих іншими самцями, – каже Коппс.– Але ми поки не знаємо, чи це стосується інших видів»

 

Мухи – справді поки що єдині істоти, у яких науково довели цей ефект у репродуктивній діяльності. Його зумовлює дуже специфічна морфологія та репродуктивна стратегія Neriidae, і її не можна застосовувати до людей або інших тварин.

 

Справді, у людей все інакше, ніж у мух. Сперма в організмі жінки «живе» приблизно 72 години.11 За цей час вона здатна запліднити яйцеклітину. У тому випадку, коли сперматозоїд не запліднює яйцеклітину, вона гине. Потім вона «виходить» з організму під час фолікулярної фази менструального циклу, тобто у перші дні менструації. 

 

Решта яйцеклітин жінки перебувають у яєчнику, і сперматозоїди не мають до них жодного доступу. Тому неможливо, щоб генетична інформація першого статевого партнера якимось чином залишилася в організмі жінки. 

 

Гени першого партнера не можуть передаватися і через цитоплазматичну спадковість – здатність певних структур цитоплазми зберігати та передавати нащадкам частину спадкової інформації батьків, тобто успадкування ознак, за які відповідають гени, що містяться в ДНК мітохондрій або пластид.12 Справа в тому, що на клітинному рівні в дозріванні яйцеклітини беруть участь лише гени матері, і жодних зовнішніх впливів у цьому процесі бути не може. 

 

Ще одним із аргументів13 послідовників телегонії є факт наявності у мозку жінок чоловічого мікрохімерізму – чоловічої ДНК, що походить від іншої людини і генетично відмінної від клітин жіночого організму.14 Зазвичай чоловічий мікрохімерізм трапляється у жінок, які народжували синів. Під час вагітності матір і плід обмінюються генетичним матеріалом та клітинами, після чого в матері може спостерігатися збереження чужорідних клітин та/або ДНК. 

 

Вчені виявили, що жінки, які не народжували дітей чоловічої статі, також мали такий «чоловічий слід».15 Прихильники телегонії пов’язали його з попередніми статевими партнерами. 

 

Проте наявність чоловічого мікрохимерізму насправді зумовлена іншими факторами. Лише 21% жінок мали чоловічу ДНК в організмі, і у жодному випадку це не було пов’язане з телегонією. Поява чоловічого мікрохимерізму стала наслідком попереднього штучного аборту або викидня; наявністю під час вагітності дівчинкою близнюка чоловічої статі, який так і не розвинувся; чи переливання крові. 

 

Тож зараз телегонію в науковому світі вважають забобонами. Вони не мають жодного наукового обґрунтування, а всі експериментальні дослідження щодо наявності цього явища у людей спростовані. Теорія про телегонію несумісна з тим, що відомо про механізми спадковості та властивості генетичного матеріалу. 

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Русалія Або

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: