fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Підводні камені Кінбурнської коси

00:00
00:00
Наука — 04.12.19
ТЕКСТ: Алекс Заклецький, Катерина Валентирова.
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Підводні камені Кінбурнської коси

Становлення державних інституцій в Україні почалося не в добу Київської Русі. Перші утворення з ознаками державності виникли на нашій території ще у VII столітті до нашої ери. Вони суттєво вплинули на культуру місцевого населення, і нащадки цих перших «державників» досі є однією з етнічних складових української нації. Йдеться про давньогрецькі міста-поліси.  

Велика грецька колонізація – один із центральних епізодів історії античного світу – розпочалася у VIII столітті до нашої ери. Визначають кілька причин, що примушували давніх греків покидати рідну землю і прямувати подекуди аж до краю відомого їм тоді світу. Політичні негаразди, економічна скрута, пошук нових ринків для торгівлі чи просто жага до нового  – щоразу щось ставало рушієм, і діти Еллади сідали на кораблі з надією знайти новий дім. Результатом кількох хвиль переселення, що тривали не одне століття, стала поява грецьких поселень на узбережжі Малої Азії, Північного та Східного Середземномор’я, Північної Африки та, зокрема, Північного Причорномор’я.    Грецька колонізація території сучасної України у багатьох асоціюється насамперед з Кримом через високу концентрацію там античних пам’яток. Херсонес, Феодосія, Керкінітида, Гераклея Понтійська – назви, які багато хто пам’ятає ще зі шкільних років. Проте колонізація еллінами Північного Причорномор’я почалася із західного узбережжя. Серед перших відомих поселень були Борисфен (заснований у середині VII ст. до н. е., зараз – острів Березань) та Ольвія (засноване не пізніше, ніж VI ст. до н. е., узбережжя Буго-Дністровського лиману).

 

Саме ці поліси і розпочали культурний та товарний обмін з місцевим населенням, запустили активну сільськогосподарську експансію в регіоні й у V-IV столітті до нашої ери переживали справжній розквіт. Ольвія та Борисфен активно торгували зі скіфами, які на той час контролювали степову зону, та з мешканцями лісостепу. Відносини з кочівниками були непростими: часом – військові сутички, а інколи – мирний культурний обмін.  

 

Найбільш інформативне джерело про тогочасні реалії – археологія. Античні пам’ятки Північного Причорномор’я приваблювали дослідників від самого початку становлення цієї науки. З XVIII ст. почалося збирання та упорядкування античних археологічних матеріалів. На другу половину ХІХ ст. припадає початок планомірних досліджень території Боспорського царства, яке з V століття до нашої ери існувало на берегах Боспору Кіммерійського (сучасна Керченська протока). У перших десятиріччях ХХ сторіччя антична археологія у регіоні теж стрімко розвивалася. Цікавий та унікальний матеріал можуть дати не лише наземні, а й підводні дослідження. Вода нерідко чудово зберігає те, чому навряд чи вдалося би вціліти на суші. Цей факт був очевидним ще для дослідників ХІХ – першої половини ХХ сторіч, які, попри технічні складнощі, доступними на той час засобами намагалися дістатися до прихованих морем старожитностей. Спочатку це були епізодичні трофеї та відкриття під час прямо не пов’язаних з археологією водолазних робіт. Але вже у 1905 році під керівництвом інженера Людвіґа Коллі були проведені дослідження Феодосійської бухти, а в 1910-1914 роках з ініціативи археолога Бориса Фармаковського почалося вивчення затопленої частини Ольвії. У 1942 році Жак Ів Кусто й Еміль Ґаньян винайшли акваланг і проклали дорогу під воду самим археологам, яким раніше доводилося здебільшого керувати процесом з суходолу. Це вивело підводну археологію на принципово новий рівень.

Український клондайк

 

Чорне море – це справжній археологічний клондайк. На глибині понад 100 метрів тут спостерігається надвисока концентрація сірководню, який є чудовим консервантом і зберігає затонулі кораблі майже в ідеальному стані. У 2005-2006 роках морський дослідник Роберт Баллард, що свого часу знайшов «Титанік», під час широкомасштабних розвідок виявив 494 підводні об’єкти. Вдалося не тільки зафіксувати два з них, але й за допомогою глибоководної техніки підняти кілька цілісіньких амфор, а на основі отриманих даних зробити висновки щодо причини кораблетрощ. На жаль, National Geographic, під егідою якого проводилися ці дослідження, змушений був їх припинити. Це сталося через тодішню політичну ситуацію (як-от влаштовані Партією регіонів протести проти НАТО в Криму і гостра реакція населення на будь-яке американське судно).  Проте навіть на менших, досяжних для людини глибинах зберігається багато цікавого.

Затоплені частини поселень та затонулі судна – основні типи археологічних об’єктів, які приховує Чорне море.

Греки зазвичай селилися на узбережжях, а абриси берегової лінії – непостійні. Тому археологам доводиться занурюватися під воду в пошуках житлових кварталів та портових конструкцій. А через пролягання тут важливих торгових шляхів і пожвавлене мореплавство на морському дні у різні часи опинилося багато кораблів.  

 

На невеликих глибинах підводне середовище вже не є таким хорошим консервантом, проте добре зберігає кераміку, предмети з кольорових металів, подекуди – органіку й навіть вироби з кістки. Та найважливіше, як зазначав американський археолог Джордж Басс, що вода захищає старожитності від головної загрози – вандалізму людини.  

 

Важливо, що зазвичай затонуле судно становить одношаровий археологічний об’єкт: воно гине швидко і ніби консервує один із фрагментів часопростору минулого.   Один з таких унікальних об’єктів пощастило віднайти учасникам Чорноморської міжнародної археологічній експедиції під керівництвом В’ячеслава Герасимова. Спільними силами миколаївські, київські та іноземні археологи з 2010 року провели низку розвідок неподалік від Ольвії та острова Березань. Останніми роками вчені зацікавилися Кінбурнською косою, яка й зробила їм безцінний подарунок: у 2018 році були виявлені залишки корпусу затонулого судна. За допомогою локатора бокового огляду Lowrance HDS 7 археологи виявили на дні цікавий об’єкт. Перші ж занурення підтвердили, що це античне судно. Оскільки глибина залягання об’єкта невелика – близько 4 метрів – після завершення першого сезону досліджень його довелося тимчасово законсервувати (повернути на місце переміщений ґрунт, який захищав його від течій та сторонніх очей). Але попередньо знахідку ретельно зафіксували на серії фото, що дозволило створити 3D-моделі. Знайдений археологічний матеріал – це здебільшого керамічні посудини різних типів. Їхній аналіз дозволив попередньо віднести час загибелі корабля до класичного періоду (V-IV століття до нашої ери). У 2018 році на затонулому судні була знайдена чорнолакова кратероподібна посудина, прикрашена декоративними елементами у вигляді бичачих голів. Цей унікальний артефакт фахівці датували V – початком IV століття до нашої ери. Цей витвір античного керамічного мистецтва, безсумнівно, є коштовною та елітарною річчю, що ще раз підтверджує: на той час грецькі поселення в Північному Причорномор’ї перебували на високому рівні розвитку і мали змогу замовляти такі коштовні речі у найкращих майстрів.

Частина чаши для вина з характерною розеткою, така сама чаша з розеткою експонується в музеї Акрополя в Атенах.
Керамічні артефакти, що знайдені під водою, в тому числі чаші для вина та олійні світильники.
Античні свинцеві грузи для рибалки.

Спільна справа

 

Попри всю сенсаційність та важливість подібних досліджень, підводна археологія, як і інші галузі науки, нині потерпає від відсутності фінансування, а отже, як завжди, тримається на міжнародних ґрантах та співпраці, а також відчайдушній завзятості науковців та волонтерів. Північне узбережжя Чорного моря довго було закритою зоною для іноземних дослідників з огляду на політику Радянського Союзу. Зі здобуттям незалежності ситуація кардинально змінилася, і тепер інтерес закордонних археологів до нашого регіону не вщухає. Це дає можливість залучати іноземних науковців та інститути до українських археологічних експедицій і дозволяє нашим дослідникам бути в курсі сучасних світових тенденцій в археологічних дослідженнях, а також публікуватись у серйозних наукових журналах, жваво обмінюватись ідеями із закордонними колегами, спільно використовувати найновіші методи аналізу археологічних знахідок. Цього сезону на об’єкті поряд з українськими археологами з різних науково-дослідних організацій працювали колеги з Греції та Польщі.

 

Часто-густо дістатися до місця і жити там набагато дорожче, ніж на популярних курортах. Проте на вас чекають спартанські умови з обмаллю прісної води, несамовитими комарами, відсутністю електрики (отже, і свіжих продуктів та зв’язку), шаленою спекою, максимально невибагливою їжею (але з місцевими дарами моря, себто дрібними креветками, мідіями та рапанами). Ще буде незліченна кількість годин метушні довкола примхливих компресорів, що не хочуть заводитися, важелезних балонів, камер для фото- та відеографії, гідропомп, електрогенераторів, човнів, робіт з аналізу та замальовки артефактів. Попри всі ці незручності, є чимало людей, які намагаються потрапити в експедиції, допомогти, притягнути своє спорядження та й самим приїхати на волонтерських засадах.

Традиційно підводна археологія України багато чим завдячує волонтерам – людям, які не є фахівцями в галузі, але виявляють до неї неабияку цікавість і роблять свій внесок у її розвиток, всіма доступними шляхами допомогаючи роботі експедицій. В археологічному таборі на Кінбурнській косі були біологи й екологи, професійні дайвери й початківці, архітектори й філологи. 

Гідролокатор бокового огляду – прилад для картографування морського дна.

Вересень – це водночас зручний і не дуже зручний час для експедиції. Зручний, бо немає нестерпної спеки, від якої нікуди подітись, окрім як під воду. А незручний, бо судно на підводних крилах «Нібулон», яке перевозить людей на Кінбурнську косу, починає ходити на край коси вкрай нерегулярно та непередбачувано. Тому ми вирішили доїхати до Покровки, а звідти вже якось дістатися до базового табору.

 

Автобус доїжджає лишень до Покровських хуторів, далі – 7,5 кілометрів пішки. До табору ми дійшли ближче до вечора. Експедиція тільки нещодавно поставила стаціонарний табір, оскільки до того робота здійснювалась в Ольвії та Березані. За час розвідки за допомогою гідролокатора бокового огляду в акваторії між Березанню та Ольвією на різних локаціях та різних глибинах з дна підняли багато матеріалу: від чорнолакових артефактів античної доби через свинцеві кулі та іржаве залізяччя XVIII століття до «відголосків» Другої світової.  

 

Нас зустрічають археологи та водолази з Києва, Херсона, Одеси, Атен та Варшави. За короткий час перебування на Кінбурні вони вже встигли розсортувати й замалювати зібраний матеріал, встановити буй на місці античного об’єкта і змонтувати на точці майбутнього розкопу напівкессон – квадратну конструкцію з дощок та баласту розміром 2х2 метри, всередині якої працюють водолази зі спеціальним апаратом – відсмоктувачем мулу.  

 

На ранок археологиня й палеозоологиня Аліна Вейбер викладає перед нами зібраний матеріал. Свинцеві кулі, ядра та порохові ручні бомби, незрозуміла металева заготовка. Катерина Валентирова разом з головою експедиції В’ячеславом Герасимовим вивчають цей загадковий шматок металу і доходять висновку, що це точно не була заготовка для холодної зброї, як здалося нам з першого погляду. І форма, і якість металу свідчать про те, що артефакт повинен був відігравати більш прозаїчну функцію.   

 

Цікаво, що давні греки відливали свинцеві грузила у вигляді мушель або тваринних суглобів. Такі зливки становлять для Аліни особливий інтерес, але остаточно зрозуміти причину, яка спонукала їх виливати свинець саме в такі форми, ми так і не спромоглися. Важливою знахідкою є велика кількість маленьких мідних пластинок у вигляді дельфінів. Саме такі пластиночки-дельфінчики були дрібними ходовими грошима в Ольвії, де процвітав культ Аполлона Дельфінія.

Ольвійські дрібні монетки у формі дельфіна. В античній Ольвії існував культ Аполлона-Дельфінія тому навіть монетки виготовляли у вигляді дельфінчиків - священої тварини Аполлона.
Ежектор – струминний насос для відсмоктування рідин або сипких мас, часом – газів і пари.

Після сніданку починається брифінг, який проводять В’ячеслав Герасимов та водолазний інструктор Денис Грицина. На жаль, вкрай мала кількість бензину, яку вдалося купити ледь не власним коштом, дещо обмежує масштаб досліджень. Тому завдання – зробити декілька шурфів, сфотографувати й підняти на поверхню матеріал, який відкриється. Для відкачування мулу та піску використовується звичайна мотопомпа, яка величезними шлангами під’єднується до ежектора. Монтаж всієї конструкції відбувається по коліно у воді на моторному човні і збоку більше нагадує боротьбу Лаокоона та його дітей із морськими зміями. Нарешті все зібране докупи, і ми можемо зануритися на об’єкт. Із Алексом в парі йде археологиня з Греції Євгенія Лоізу, друга пара – Катерина Валентирова та Аліна Вейбер.  

 

Наше завдання досить просте – огляд дерев’яного кільбруса, що зберігся попри 25 століть, та, за змоги, детальна фотофіксація об’єкта для «зшивання» фотографій у тривимірну модель. Вода, яка здавалася такою прозорою на поверхні, виявляється жахливо каламутною, адже вона принесена північним вітром і має дуже велику кількість дрібних часток, що суттєво зменшують прозорість. До того ж біля дна є багато водоростей, які теж ускладнюють роботу. В цей час третя група починає зачищення об’єкта від мулу, і прозорість падає остаточно. Але нам вдається розгледіти кільбрус та розкидані довкола нього камені, які слугували баластом. Наостанок Алекс підіймає кілька відфотографованих керамічних черепків на поверхню і передає їх на борт човна забезпечення. На березі наше спорядження одразу розбирається, а балон іде на заправку, щоб забезпечити повітрям наступну водолазну групу.   

 

Тим часом на березі триває господарча метушня: перед зануренням перевіряється все обладнання, чергові на кухні готують обід, тарахкотить компресор. Ми оглядаємо трофеї, підняті з морського дна. На кількох уламках специфічний наліт – винний камінь. Судно везло вино до Ольвії, де виноград на той час не вирощували. Після загибелі корабля вино випало в осад у вигляді винного каменю, а рештки з часом, коли корок перегнив чи глек розбився, змішалися з водою навколо.   

 

Ближче до вечора ми прямуємо на сам край коси – туди, де річка зустрічається з морем, – бо саме там, сидячи на носі напівзатопленої армоцементної баржі, найкраще спостерігати захід сонця у води Понта Евксинського (саме так античні греки називали Чорне море).    Наступного ранку ми розділяємося на дві групи. Одна йде в сторону Березані для проведення додаткових розвідок на швидкому катері з установленим гідролокатором бокового огляду, яким керує фахівець з «Навіоніки» Олег Сірик. Наша група і далі працює на кораблі. Перший шурф майже викопаний, і нам необхідно перенести напівкессон на сусідній майданчик. Цього разу з Алексом під воду спускаються двоє польських колег – Даріуш і Петер. Як виявилося, через вчорашнє легке вечірнє хвилювання води частина баласту відв’язалася, а сам короб почав розвалюватися. На щастя, у нас був невеликий водолазний молоток, отже ми прямо під водою провели невеличкий ремонт і знову прив’язали імпровізовані якорі, зроблені з великих пляшок, набитих піском. Вода знову непридатна для фотографування через каламуть. Алекс піднімається на поверхню, а його колеги і далі працюють під водою.  

 

Через дві години до берега причалює другий допоміжний надувний човен з польськими археологами та цілою горою керамічних артефактів. У всіх сяють очі, ніби там знайшли не глиняні черепки, а злитки золота. Справа в тім, що це досить великі рештки амфор та іншого посуду, до того ж на деяких з них видно клеймо. За формою ручки, горла та іншими ознаками можна визначити регіон походження керамічного виробу епохи античності. Але клеймо – це чіткий вказівник на конкретну точку на мапі. Алекс дістає свій макрооб’єктив, щоб задокументувати клейма з максимальною деталізацією.

Декантування вина – переливання вина з пляшки чи амфори в декантер (своєрідний «графин» з широким дном).

Серед всіх посудин одна збереглася особливо добре. Євгенія Лоізу миттєво біжить в намет за ноутбуком і знаходить статтю із дуже схожим артефактом. Це лагінос – невелика колбоподібна посудина, що використовувалася для декантування вина. Так вино відокремлюють від осаду, перевіряють його стан, наповнюють повітрям. Різного типу лагіноси траплялися у 300-50 роках до нашої ери. Багато зібраних черепків теж містять сліди винного каменю та іншої органіки. Можливо, корабель віз елітний крам і вино для багатих мешканців Ольвії чи Борисфена. Античні джерела вказують, що стандартний лагінос мав містити 6 котил вина (на жаль, ми не знаємо точного об’єму однієї котили, але це приблизно 0,3-0,5 літра). Отже, це був також мірний посуд для роздрібної торгівлі й певної промоції високоякісних виноградних трунків. Знахідка ще більше розмиває часові межі кораблетрощі до 500-300 років до нашої ери. І ставить ще більше запитань.

Стінка амфори з слідами від мотузки за допомогою якої її транспортували.

Знахідки сезону 2019 року дещо змінили уявлення дослідників щодо часу загибелі судна.

Лагінос типологічно схожий на ойнохою – класичний овальний грецький глечик для розливання вина з трьома носиками, завдяки якому давні виночерпії (античні бармени) наливали вино водночас у три чаші. Лагінос, на відміну від ойнохої, має більш витончене довге горло, що закінчується невеликим розширенням, і призначений для делікатного й обережного наливання рідин – насамперед високоякісного вина та оливкової олії. Знайдену посудину Євгенія Лоізу за аналогіями попередньо датувала ІІІ сторіччям до нашої ери, проте саме такої форми лагіноса немає в жодному археологічному музеї Атен. Інші знахідки також дають привід для нових інтерпретацій та серйозних лабораторних досліджень. Надзвичайний інформаційний потенціал мають уламки посудин із залишками органіки – речовин, що перевозилися в них. Знайдені зооморфні амулети підштовхують до різних гіпотез про світогляд та уявлення членів екіпажу, а риболовецькі важки – про побут того часу.  

 

Сонце сідало. Бензину для заправки балонів та ненажерливої мотопомпи залишалося зовсім мало, погода погрожувала от-от зіпсуватися. Табір планував згортатися. Але в кожного з нас була одна мрія – повернутися з експедицією наступного року й відкрити нові знання про ту нитку Аріадни, що з давніх-давен пов’язує Україну з європейською культурою.  

 

Наступний сезон обіцяє нові цікаві результати. Команда і далі готова працювати, щоб зберегти й відкрити приховані під водою перлини української історії, і радо прийме у своє коло тих, хто прагне долучитися до української і світової археології.

Керамічні артефакти підняті у 2019 році, серед яких горловини амфор, що перевозили вино. В лівому нижньому куті добре зберігшийся лагінос — невеликий сосуд для декантування та відмірювання вина.
ТЕКСТ: Алекс Заклецький, Катерина Валентирова.
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті