fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Суспільство — 14.08.20
ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Інформаційна війна нескінченності: інтерв’ю з Пітером Померанцевим

Ми не знаємо, звідки з’являється інформація довкола нас: чому ми бачимо рекламу саме цього кафе, хто насправді керує нашим улюбленим пабліком у фейсбуці, чи справжнє фото показують на новинному сайті. Інформації так багато, що ми не знаємо, кому вірити. Це ідеальне середовище для маніпуляцій. Журналіст та спеціаліст з медіа Пітер Померанцев, автор книжок «Це не пропаганда» та «Нічого правдивого й усе можливе», розповів Куншту, як виживати у сповненому пропаганди світі і чи існує сьогодні правда. 

У XX сторіччі медіа видавались чимось надійним, їм можна було довіряти, зараз це похитнулося. Однак тепер вони більш глобальні. У який час медіа були впливовішими і сильнішими: тоді чи тепер? 

 

Щойно медіа виникли у формі друкованих видань, радіо і телебачення, це змінило все. Є хороша книжка про теорію інформації американського автора, ім’я якого я забув. Він каже, що все починалося як потічок – з друкованих медіа, які вже тоді багато чого змінили. А зараз це просто повінь. 

 

І, я думаю, це завжди змінюється. Якщо повертатися до ідеї створення друкованої преси, яка усталила розуміння поняття нації створенням книжок, газет, однієї локальної мови… Преса відіграла величезну роль у встановленні та уможливленні об’єднання спільнот у національні держави. Це відбувалося приблизно у XVIII-XIX сторіччях. І відтоді медіа завжди трансформували наше суспільство і, ймовірно, нашу свідомість. Це стається і зараз, коли ми маємо цю повінь. У нас є відчуття, що соціальна та політична організація змінюється, а разом з ними – і наше мислення. Тож ми, очевидно, на порозі великих змін. Я не знаю, як сказати це у поняттях «більше» чи «менше», бо не розумію, як це вимірювати. Але ми точно є значною частиною величезних змін.   

 

Ми живемо стільки часу в медіапросторі, інформаційному просторі, зокрема через коронавірус. Ми проводимо цілий карантин у Zoom-чатах, у соціальних мережах. Зовнішній світ на певний час перестав існувати. Тож, можливо, інформаційний світ більш реальний, ніж реальний світ. Принаймні під час пандемії. Тож так, щось справді змінюється – масштабно й сильно.  

 

Якщо віртуальний світ реальніший за реальний, то чи вірять люди більше тому, що бачать у віртуальному просторі, а не тому, що бачать на власні очі? 

 

Хах, а що таке правда? Правда завжди лише часткова. Тепер, коли ми знаємо природу соціальних медіа, стало зрозуміло, що люди конструюють світ довкола себе, щоб він пасував до їхніх упереджень, фобій – будь-чого. 

 

Ми живемо у дивні часи. З одного боку, інформації так багато, що вона мала б нас наблизити до реальності. Але натомість через неї реальність для багатьох людей розпалася. І ми бачимо велику спокусу до спрощення реальності. Тому що її так багато, так багато джерел інформації. І мета, наприклад, Дональда Трампа – зводити реальність до дуже простих слів. Як-от замість того, щоб влаштувати комплексні дебати щодо медіа, він називає все фейковими новинами. Замість дослідження динаміки історії американського расизму і соціальної справедливості всі стають божевільними лівими. Це талант. Тому він приваблює людей. Він конструює «дитячий» світ. Усі люди, яких ми називаємо популістами, роблять це дуже добре. Вони спрощують дуже хаотичний світ. 

 

Медіа завжди були посередниками зі світом. Медіа допомагали зрозуміти світ. Часом це було чудово, а часом – жахливо. Але зараз ця властивість, яка була у традиційних медіа, зникла. Ми бачимо цей хаос, зведення реальності до дуже простих понять. І це парадокс. Ідея доступу до великої кількості інформації передбачає, що ти стаєш уважнішим до нюансів, відкритішим до нового. Але відбувається протилежне. Люди закриваються від нового.  

 

У своїй книжці («Це не пропаганда» – прим.ред.) я їду на Схід України в АТО, яка, на мою думку, є найбільшим глобальним фокусом інформаційної війни. Всі намагаються вплинути на всіх – від великих до малесеньких сил. Я пам’ятаю, як говорив з бабусями, що жили на лінії зіткнення в Дзержинську (зараз це Торецьк, Донецька область – прим. ред.). Їхні будинки потрапили під кулі – стріляли з російської сторони, з так званої ДНР. Було очевидно, що кулі прилетіли звідти. Але бабусі наполягали (бо були дуже проросійськими й антиукраїнськими), що це були українські кулі. Я запитував їх: «Як, в біса, кулі могли так летіти?» «О, українці бомблять одне одного й зачіпають нас», – відповідали вони. В хаосі Донбасу медіа також конструюють реальність. Люди там дивляться російське телебачення. Звісно, суверенності України шкодить, що люди в Україні дивляться російське телебачення. Але там більше російського телебачення і телебачення «ДНР». І ми бачимо, як люди буквально переконструйовують реальність, щоб вона не суперечила історії, з якою їм комфортніше. Це дуже гранична версія, але й дуже промовиста.  

 

У нас стільки інформації. Ми думали, що будемо чіткіше бачити реальність, розуміти одне одного й ці складні суперечки. Але виявилося, що відбувається абсолютно протилежне. І це, я б сказав, розчаровує. 

 

До речі, про російські медіа. Україна заборонила російські медіа й деякі російські соцмережі. Проте відтоді з’явилося чимало проросійських медіа всередині України. Наскільки діють заборони у глобалізованому світі у боротьбі з дезінформацією і які інші методи можна використати на державному рівні?

 

Тут є два моменти. Загалом заборони – це погано. Але коли вас окуповують, думаю, можна заборонити медіа цієї країни. Заборони – це крайній засіб. Але якщо ці медіа використовують, щоб очорнити вашу країну, я вважаю, що це нормально. 

 

Та все набагато складніше. Ми бачимо заборону, наприклад, RT (Russia Today – прим. ред.) у Латвії. Влада зробила це у дуже дивний спосіб з такою аргументацією: «Кісєльов контролює “Росію сєгодня”, тому ми забороняємо RT». І що? Якщо Кісєльов перестане контролювати RT, її можна буде знову дозволити?

 

Це дуже короткотерміновий засіб. Він жодним чином стратегічно не продуманий. І це не те, що хотілось би часто бачити, якщо це не крайній засіб. 

 

В Україні, на мою думку, ми говоримо не про медіа. Ми говоримо про управління, владу – такі речі. Не впевнений, що можна розв’язати проблему телеканалів Медведчука через медіа. Це все про владу, гроші та корупцію. І суди. Тож медіа – це часом відображення інших проблем, з якими потрібно впоратися.

 

Те, що ми можемо зробити, – це мати сильного регулятора, який впливає на всі медіа в країні, щоб вони дотримувалися певних редакційних ґайдлайнів щодо чесності, балансу й точності. Це б стосувалося каналів Медведчука, Порошенка й будь-кого іншого. Так можна було б спробувати зробити медіа меншим інструментом у партійній політиці. 

 

Але для цього потрібен сильний регулятор, який не був би корумпованим, не боявся б олігархів. А це знову питання управління, судів. Необхідно мати сильні суди. Щоб мати сильні суди, сильних регуляторів і сильні інституції, потрібна громадянська підтримка. Щоб мати громадянську підтримку, потрібні медіа. Медіа належать олігархам, тож потрібні сильні інституції – і так по колу. І це велика трагедія України. 

 

Хочу трохи поговорити про правду в медіа. Ви часто говорите, що відсутність правди, ідея того, що нічому не можна вірити, – дуже деструктивна. Адже якщо правди немає, то будь-що може бути правдою, і можна «вкласти» людям у голови все що заманеться. Але як медіа змушують читачів вірити їм у час, коли вірити не можна нікому?

 

Про це я менше пишу в книжці, а більше вивчаю в роботі для своєї невеликої дослідницької ініціативи в Лондонській школі економіки. Ми це тестуємо. Можна стежити за онлайн-реакціями, проводити опитування, фокус-групи. В ідеальному світі потрібно взагалі змінити стратегію в редакціях, щоб успіх не вимірювався лайками й поширеннями, які стосуються підтверджувального упередження (confirmation bias) і нашої групової ідентичності. Адже люди лайкають і поширюють, тому що хочуть бути частиною групи, а не тому, що якась інформація правдива чи неправдива. Тож ми повинні знайти інший спосіб вимірювати успіх контенту. Це може бути введення нових онлайн-інструментів, не лише кнопок «вподобати» й «поширити». Зараз проводять багато експериментів щодо цього, щоб мати інші стимули, з якими довіра буде ціннішою. 

 

Утім, можна також проводити фокус-групи і спостерігати, який фреймінг і які жанри збільшують довіру, який контент отримує залученість серед різних верств населення і чому. 

 

Зараз немає єдиного рішення, але в редакціях потрібно встановити нову філософію. Наразі основна мета більшості редакцій – це просто виживання, лайки і поширення. А це не заохочує.  

 

ВВС, хоча й постійно зазнає атак, досі є найважливішим суспільним мовником у світі. Вам потрібне виникнення медіа такого рівня, яке було б еквівалентом появи ВВС у Британії в 1920-х. 

 

До речі, ВВС не «перемкнулося» на віртуальний світ. Вони насправді намагалися створити «суспільний» інтернет в ранніх 2000-х, але їм не вдалося з багатьох причин. Тож вони втратили «електронні» голоси, вони досі функціонують як телемовник. Їхня діджитал-стратегія – це «як нам опублікувати щось на фейсбуці». Але потрібно думати «як ми формуємо соціальні медіа ВВС», а це працює за іншою логікою. 

 

І є Україна, яка перебуває у стані війни. Люди на війні можуть бути дуже винахідливими, тому що тоді вони мислять масштабно. Україна перебуває у стані війни й у кризі через неспроможність впровадити реформи. Плюс тут є сильний технологічний сектор. Тому, можливо, Україна – це місце, де можна уявити народження справжнього суспільного інтернету. Можливо, варто про це замислитися. Зробімо це! Україна – така божевільна, тут може статися що завгодно. Це був би простір, де немає комерційного інтересу, простір, у який не можуть втрутитися олігархи. Він має функціонувати як справжній громадський сервіс. Можливо, це те, чим має стати «Суспільне». Я вважаю, що треба заново винайти майбутнє для медіа в Україні.

 

Які є виходи для незалежних медіа, у яких менше ресурсів, ніж у тих, хто служить чиїмось політичним інтересам? 

 

Головна мета незалежних медіа – це виживання. Вони надто зайняті тим, щоб знайти гроші на оплату праці, і це можна зрозуміти. Але всі якісні медіа мають усвідомити, що вони перебувають у новому середовищі, де влада (якщо ми протиставляємо її правді) змінює тактику. 

 

Ми досі вважаємо, що все працює так само, як у ХХ сторіччі, де єдине, що ми мали робити – це говорити правду. Чи то йдеться про радянських дисидентів, як мій тато, які намагалися передати якусь інформацію в Amnesty International або використовували самвидав. Чи то йдеться про Вотерґейт, коли Washington Post розповіла про брудні подробиці політики Ніксона. Це міф про велику силу реального в ХХ сторіччі, де все, що потрібно було – казати правду. І потім правда якимось чином переможе. Це була дуже потужна і релевантна історія, і досі є. Я не вважаю, що це (транслювати правду – прим. ред.) треба припиняти. Але влада більше не грає у цю гру. 

 

Зараз можна горлати правду, наприклад, про Путіна чи Трампа, але їм байдуже. Насправді вони дуже добре зрозуміли аудиторію. І прищеплюють аудиторії невпевненість, пояснюють їй світ, часто говорячи, що ЗМІ – це ворог людей. Вони кажуть, що медіа не допомагають, що всі вони журналюги, ліберали чи хто завгодно. «ЗМІ – ваші вороги». Тож просто говорити правду зараз недостатньо. Нам також потрібно навчитися розуміти аудиторію, навчитися розуміти стратегії, які використовують ті, в кого є влада. Якщо стратегія влади – поляризувати, роз’єднати людей, нам треба зрозуміти, як достукатися до поляризованої аудиторії. Недостатньо, щоб CNN чи New York Times просто казали правду. Частиною їхньої роботи тепер має бути донесення цієї правди до глядачів Fox News (CNN і New York Times – американські демократичні медіа, а Fox News – головний республіканський консервативний мовник, один з улюблених телеканалів Дональда Трампа – прим. ред.). Те саме – в Україні. Недостатньо казати: «Ось новини для моєї тусовки». Потрібно розуміти, як достукатися до людей, вразливих до кремлівських медіа. Тепер це має стати частиною нашої роботи. 

 

Постійні атаки на Трампа (якими займаються чимало американських медіа), ймовірно, дуже допомогли йому тоді (під час президентських виборів у США в 2016 році – прим. ред.). Це саме те, чого він прагнув. Путін теж довго навмисне провокував лібералів, що потім сказати: «Ага! Подивіться, як зверхньо вони дивляться на решту країни». Потрібно постійно про це пам’ятати. 

 

Навіть найкращі медіа у світі, як-от New York Times, застрягли у моделі ХХ сторіччя, де була дієвою метафора біржі ідей: якщо ми вкажемо, що щось – дезінформація, ми рано чи пізно виграємо. Але це більше не вдала метафора. 

 

Щось зміниться, коли працівники CNN прокинуться зранку і подумають не тільки про те, як атакувати Трампа, а й про те, як залучити глядачів Fox News. Щось зміниться, коли голова незалежного медіа в Україні прокинеться й не буде думати, як би правильно розкритикувати якогось діяча, а замислиться, як пояснити щось важливе виборцю Бойка. Це новий світ, у якому ми живемо. У ньому треба набагато уважніше слухати і більше розуміти аудиторію. 

 

Це новий підхід, і не так багато журналістів хочуть його практикувати. Можливо, журналісти цим і не мають займатися. Може, це ціла нова професія.

 

Чи змінились стандарти журналістики у цьому новому медіасвіті? 

 

Старі журналістські стандарти нікуди не зникли. Коректність, відвага, принциповість – все це залишається. Просто цього вже, на жаль, недостатньо. Зараз потрібно значно більше слухати соціум, аналізувати аудиторію, вимірювати ефект своєї діяльності. Зараз журналістика дуже мало займається вимірюванням ефекту, що вже роблять у теорії комунікації. Це нова навичка, яку треба додати редакціям разом з розумінням того, яких ефектів намагається досягти протилежна сторона. 

 

Зараз ми граємо за тими правилами, діємо згідно з тими ефектами, яких прагнуть Путін, Трамп чи, припустімо, «Ісламська держава». Коли ми пишемо чергову історію про те, які жахливі речі робить ІД, хіба це не саме те, чого вони прагнуть? І якщо це так, то як писати про ІД і не давати їм те, чого вони хочуть? Нам потрібно краще усвідомити, що нас постійно використовують. І я думаю, це теж треба додати. 

 

Ми спостерігаємо за кризою біженців, яка, звичайно, є великою проблемою, що привела до влади популістів у Європі й Америці. Але те, як кризу біженців висвітлювали, щоб отримати лайки й поширення… Навіть коли число біженців впало на 80%, кількість новин про них і далі росла, тому що це хороший клікбейт. Журналісти зокрема із якісних видань писали про них, навіть коли кількість зменшувалася, створюючи відчуття, що вона збільшується. І це, безперечно, те, чого хотіли популісти. 

 

Чимало журналістів казали: «Гаразд, будемо писати про кризу біженців з іншої точки зору. Будемо гуманізувати цих людей, розповідати їхні історії». Ми провели чимало досліджень: це взагалі не допомагає. Це лише породило суперечки на кшталт: «Ми хороші, тому впустимо їх, чи сильні, тому проженемо?». Такий підхід все одно аналізує лише той феномен, що вони прибувають до нас, підтримує істерію довкола цього і підштовхує нас до дивного морального вибору. Але потрібно аналізувати корінь проблеми. Чому так відбувається? Що відбувається у Сирії? Чому саме зараз? Що відбувається в Лівії? Які способи вирішення цих криз? Як це можна вирішити засобами зовнішньої політики? І щойно ви це зробите, щойно ви додасте контексту, люди заспокояться. Ми бачили, що так люди починають вибудовувати значно більш раціональну розмову. 

 

Тож навіть намагаючись зробити щось хороше, часом журналісти тільки шкодять дискусії. Щоб цього не сталося, треба багато думати, треба бути небайдужими, треба хотіти розробити редакційну стратегію, яка б вибудовувала більш здоровий дискурс. А що таке здоровий дискурс? Більше фактів, менше токсичності, більше довіри, намагання об’єднати різні групи. 

 

Такі речі треба змінювати. І протилежна сторона вже це робить. Пропагандисти й політичні сили вже це роблять. Їм байдуже до фактів. Вони дуже добре усвідомлюють, що деякі висловлювання будуть скандальними. Ці сили стратегічно скандальні, стратегічно поляризуючі. 

 

У комунікаціях люди вже давно про це говорять. Чудова робота «The Spiral of Cynicism» (з англ./укр. «Спіраль цинізму») Капелли і Джеймісон,2 написана у 1990-х роках, вже означувала цю проблему. Те, як головні медіа говорили про Вашингтон, насправді допомагало поляризації. Вони робили людей цинічними щодо політики, тому що політика здавалася лише партійною грою. Ми описували політику як гру двох розлючених биків. 

 

Ми сьогодні жаліємося на поляризованість, і такі люди як Трамп її спричиняють. Але структура медіа і те, як вони розповідали про Вашингтон, підтримувало таку поведінку. Це жахливо, але ми теж до цього причетні. 

 

Це досліджували роками, і зараз ми бачимо проблему. Але тепер вже майже запізно, бо ми й далі так робимо. 

 

У своїй книжці ви розповідаєте про техніку пошуку спільного знаменника для боротьби з пропагандою – цінностей, які об’єднують різних людей і за які вони будуть готові боротися. 

 

Так, це підхід Срджа ПоповичаСрджа Попович – сербський політичний активіст, лідер студентського руху Otpor!, який допоміг скинути президента Слободана Мілошевича. Зараз – керівник Центру прикладних ненасильницьких дій та стратегій., але він займається кампаніями, він теж, безперечно, пропагандист. Він говорить про дещо інше – створення об’єднань, але медіа цим не мають займатися. Так, медіа повинні досліджувати те, що нас об’єднує. Але це часто означає дослідження травматичних періодів. 

 

Скоро вийде велике дослідження, у якому я брав участь, про історію України й те, як про неї говорити без того, щоб постійно згадувати УПА й Бандеру. Ми провели чимало фокус-груп серед людей, які мають протилежні погляди на Другу світову війну й декомунізацію, на всі ці війни історії й пам’яті, які відбувалися останніми роками. І це було дуже цікаво. Ці люди з’ясували, що у них є багато спільних історичних травм: радянський спадок на кшталт Чорнобиля чи війни в Афганістані, спроби вижити в 1990-ті. Усі ці теми були спільною травмою для людей по різні боки війн пам’яті. І це було для них дуже важливо. Важливіше насправді, ніж Друга світова, яка вже доволі абстрактна. Їх більше хвилював їхній досвід, не артикульований, культурно не осмислений, не досліджений. 

 

Тож одна з порад для репортерів: шукайте ці спільні травматичні досвіди. Це не так спільний знаменник, як спільна травма і намагання дослідити ці темні складні часи.

 

Це важливо, але це не єдине. Потрібно також говорити і про те, що роз’єднує. Я не вважаю, що варто уникати суперечливої історії, нічого такого. Але проблема в тому, що це починає бути політикою ідентичності. А історія не має бути про політику ідентичності, вона має бути про правду і намагання зрозуміти, як минуле може бути корисним для майбутнього.   

 

Проводячи дослідження, ми побачили, що люди до цього дуже відкриті. Знаєте, є люди з особистим сентиментом до Радянського Союзу. І коли ви критикуєте Радянський Союз, вони стають агресивними, тому що ви нападаєте на їхню ідентичність. Але коли ви починаєте говорити про щось конкретне на зразок: «Як щодо цензури в Радянському Союзі?», – вони відповідають: «Ні, це жахливо!» «Чи хочете ви бачити її в Україні майбутнього?» «Звісно що ні!» Що більше ви переходите від «ви погані, ви мусите відмовитися від свого дитячого досвіду й улюблених фільмів» (тому що саме так люди це відчувають, і вони одразу починають оборонятися, така людська природа)… Щойно ви перестаєте сперечатися про ідентичність, а починаєте говорити про цінності, яких ви прагнете у майбутньому, починається значно конструктивніша бесіда, напруження спадає. І дуже небезпечно залучати історію до цих війн ідентичності. Це одне з припущень із нашого дослідження. 

 

Ви часто кажете про те, що пропагандисти експлуатують мову й засоби демократичних рухів ХХ сторіччя (як-от протести, право на свободу слова). Вони так легітимізують себе чи делегітимізують демократичні цінності? Чи все заразом? 

 

Ні те, ні інше. Зараз ми живемо у набагато складнішому середовищі. Але ці люди навчилися проникати у ліберальну мову. Ультраправі рухи виступають проти міжрасових шлюбів, обґрунтовуючи це захистом різноманіття. Ультраправі кажуть, що хочуть позбутися всіх мусульман у Європі, аби захистити ліберальні європейські цінності. Вони використовують мову прав людини і лібералізму в дуже неліберальних політиках. Ми бачимо це всюди. Інтелектуальну архітектуру ХХ сторіччя хакнули. І не можна прикидатися, що цього не сталося. Тож ми мусимо адаптуватися і зрозуміти, що ці цінності означають у такому новому середовищі. 

 

Я даю деякі приклади цього у своїй книжці, та й інші роботи дуже технічно показують, що певні вислови означають зараз і як нам подолати цензуру дезінформації (адже це також є формою цензури). Є дуже хороша стаття Айлін Донаг’ю, яка керує проєктом у Стенфорді про інформацію, цифровий простір і права людини. Це дуже стара ідея: якщо поширюється дезінформація про голосування, то дезінформація обмежує ваші права, це перешкоджання вашому праву голосу. Безумовно, та дезінформація, яку ми бачимо в інтернеті – непрозорі сайти, боти й тролі – всі ці методи позбавляють користувача права на інформацію, і користувачі не розуміють, як формується їхнє інформаційне середовище.

 

Тож треба ще багато думати. Зрештою, справжня боротьба почнеться тоді, коли ми будемо заглиблюватися у те, як сформований інтернет. Тому що він створений, аби сприяти поширенню демократичних цінностей. Він використовує мову демократичних цінностей, але водночас… Проблема авторитаристів, які ламають мову, містить техкомпанії. Адже те, як вони створені, повністю все викривлює. Тож треба багато думати про те, що означають демократичні цінності у цьому новому середовищі. І ми вже почали про це думати. 

 

Чи були в цьому напрямку якісь кроки у світі? Всі знають про GDPR (регламент Європейського Союзу щодо захисту персональних даних – прим. ред.), але, можливо, є якісь інші реалізовані або заплановані проєкти? 

 

Дуже мало. Є деякі закони, але я думаю, що вони всі, по-перше, дуже стихійні, а по-друге, завжди намагаються використати логіку телебачення у цифровому світі. Є закони проти фейкових новин, є NetzDGNetzDG (Netzwerkdurchsetzungsgesetz) ‒ німецький закон проти мови ненависті, ухвалений у 2017 році. у Німеччині, який не працює і загалом провальний. Французький суд нещодавно заборонив1 законопроєкт про мову ненависті, який був жахливим. Такий закон могли створити Путін чи Сі Цзіньпін. 

 

Тож чимало речей стихійні, і вони всі про шкоду, а не про те, як її зупинити. Ми не думаємо, яким має бути «хороший» інтернет, здоровий публічний цифровий простір. А це те, чого треба прагнути. Потрібно відходити від оборони і починати думати у значно більш проактивному напрямку. 

 

Це лише початок. Люди не говорили про цю проблему до 2016 року. Вони не думали про це питання. До цього призвела низка подій, як-от війна в Україні, вибори президента США. Раптом виявилось, що це вже нове середовище. За мірками історії воно дуже-дуже нове. І це справді лише початок. 

 

Чи можемо ми досягти певного глобального консенсусу щодо цього? Чи потрібне і чи можливе якесь глобальне інтернет-законодавство? 

 

Ні, я так не думаю. Почнімо з трансатлантичної угоди, за якою погодяться діяти демократичні країни. Я не думаю, що буде єдине правило. Мені здається, це буде низка висновків і філософія, тому що у світі дуже різні закони щодо регулювання медіа (наприклад, у Німеччині й США). Але нам потрібна філософська домовленість, головні принципи, з якими ми погоджуємося, і утопія, до якої ми прагнемо. Це дуже важливо. 

 

Почнімо з безпеки. Ми вже кілька років знаємо про дезінформаційні атаки й пропаганду в російському стилі. Але поки що не було жодного прогресу у визначенні того, що з цим робити. Використовується цей термін – інформаційна війна. Але ми досі не змогли дати визначення, що з нею не так, а також чому і як вона може бути незаконною. Ми навіть не замислювалися про це. Та й не думаю, що ми маємо фокусуватися на інформаційній війні, це дуже складні для визначення ідеї. Але, на мою думку, ми можемо визначити, що таке інформаційний мир. Які норми ми хочемо запровадити в інформаційному середовищі, які правила прозорості, норми таргетування. І тоді ми зможемо сказати: «Те, що робить Росія, Китай чи Саудівська Аравія, суперечить нормам, тому ми можемо назвати це незаконним». Але ми ще не визначили цього. Тож почнімо звідси. Почнімо з безпеки, і це дуже швидко виведе нас на розмову про те, у якій точці інформаційна атака стає війною, де ця межа. Зараз у нас немає цього розуміння, серйозного розуміння. Чимало людей, як і я, пишуть книжки про інформаційні війни, але серйозного розуміння ми ще не розробили. 

 

Чи може читач або споживач зробити щось, щоб інформаційний простір став безпечнішим? 

 

Такі речі повинні бути систематичними. Я вважаю, що нечесно перекладати їх на читача. Це треба робити на законодавчому рівні. Єдине, що може зробити читач, – така собі духовна практика. Інтернет робить нас залежними, викликає сильні емоції, і це робиться дуже цинічно, шляхом маніпуляцій. Тож все, що можна зробити, – певна медитація. Щоразу, як ви дратуєтеся щодо чогось у твіттері чи фейсбуці, помедитуйте трішки. Перед тим, як писати чи відповідати, чи робити будь-що, заспокойтеся. І якщо ви досі думаєте, що вам варто висловитися або поширити це, або втягнутися в якийсь срач, тільки тоді, може, це й справді так. 

 

Але, на мою думку, це єдине, що можна зробити. Тому що це маніпулятивний емоційний простір, і єдине, що може зробити споживач, – це контролювати свої емоції. Більше нічого контролювати не вдасться. Ви не зможете донести комусь, що щось погане чи добре, тому що інтернет цього не дозволяє. 

 

Це як чорна скринька. Ви не знаєте, чому бачите те чи те повідомлення у фейсбуці чи іншій соцмережі. Ви щось вводите, і натомість вам показують щось інше. Але ви не уявляєте, чому. Тож у цьому сенсі ми маємо більше інформації, ніж будь-коли, але ми живемо в цензурі нового типу, де ми не можемо зрозуміти, як створюється інформаційне середовище довкола нас. Для цього я вживаю метафору з п’єси «Буря» Шекспіра, коли Калібан на острові оточений шумом і звуками, привидами, але не розуміє, звідки вони йдуть. 

 

Я вважаю, що це певна релігійна, буддійська практика – не реагувати. Щодня, коли ви не дозволяєте втягнути себе в інтернет-срач (і, на мою думку, «срач» – це термін), – це перемога для демократії. 

 

Чи є якісь індикатори, на які треба звертати увагу, щоб робити висновок, чи не довіряти певним медіа? 

 

Це більше так не працює. Люди вірять тому, що пасує їхньому світогляду. Було дуже багато досліджень про те, що навіть високоосвічені люди, які критично мислять і знаються на медіаграмотності, інтерпретують інформацію так, щоб вона підходила до їхніх упереджень і їхнього світогляду. Ми просто такими є. 

 

Звісно, медіаграмотність дуже-дуже важлива, вона необхідна. Але, врешті-решт, нам все одно знадобиться реформа того, як будуються медіа, щоб люди могли мислити критично. 

 

Це важко. В старих медіа можна було поставити запитання: «Хто власник цієї газети? Які їхні принципи? Чи можу я підтвердити це з інших джерел?». Зараз це зробити неможливо. Ми не знаємо, хто стоїть за багатьма сайтами. Ми не знаємо, хто пише з інтернет-акаунту. А те, що закрите, критикувати неможливо. Так ми критикуємо чистий листок паперу. 

 

Часом ми й не хочемо знати. 

 

Так, люди стають цинічними. Це небезпека для медіаграмотності. І це те, про що в медіаграмотності багато думають. Люди стають цинічними. І використовуючи навички медіаграмотності, вони завершують в точці, де не можна нічому вірити. 

 

Насправді сьогодні не варто змушувати людей сумніватися, варто переконати їх: ще залишилося щось, що заслуговує на довіру. Що люди можуть вірити. Адже люди, які нічому не вірять, починають вірити у конспірологічні теорії. І про це теж є багато досліджень. Найбільш скептичні люди використовують критичне мислення, щоб бути критичними щодо всіх медіа. І вони починають бути такими цинічними, що не стають інтелектуально вільними, а завершують тим, що вірять у теорії змов. А нам, щоб функціонувати, потрібен певний рівень довіри. 

 

Це дуже глибоке питання. Але його частина, яка стосується медіаграмотності, – це ще й елемент величезної дискусії у філософії: що робити наприкінці постмодернізму? Що робити після того, як ми дісталися до точки, де нічому не довіряємо? Як тепер повернутися до реальності? Умберто Еко перед смертю почав говорити про новий реалізм і про те, як філософії повернутися до реальності. Тож у цьому сенсі медіаграмотність – це частина великої філософської розмови, і відповідей досі не знайшли. 

 

І останнє запитання. Пригадайте найбільшу, найекстремальнішу дезінформаційну чи маніпуляційну кампанію, яку ви коли-небудь бачили.

 

Ха-ха, щоденна стрічка новин. З кожним днем вона стає дедалі обурливішою. Але насправді я про це раніше не замислювався. Думаю, ніхто не перевершив «Ісламську державу». Члени ІД створили собі до заціпеніння страхітливий образ і, звичайно, робили жахливі речі. Але коли їх спробували побороти, це змогли зробити за два тижні. Та ІД створила цю ауру, що ми живемо в пеклі, а вони – нові Чингісхани, страхітливі й непереможні. Ми вже забули про цю пропаганду «Ісламської держави». Пам’ятаєте їхні фільми й відео? Ця дезінформація змогла запевнити нас, що вони грізні й непереможні, тоді як вони були нічим. Ця ідея Халіфату була створена онлайн. Звісно, була й фізична присутність, але увесь цей жах, цей дух більше був реальнішим онлайн, ніж на землі. Тож так, думаю, це має бути «Ісламська держава».

ТЕКСТ: Олеся Павлишин
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті