ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Племена атомної бомби / Начитала Marie Avanderground

    00:00
    00:00

    Антропологія, що повертається

     

    Один з найзручніших способів думати про історію культурної антропології – уявляти її як чергування трьох «хвиль» досліджень. На початку двадцятого століття антропологи першої хвилі документували життя традиційних, здебільшого племінних, культур незахідного світу. Після Другої світової фокус змістився на наслідки колоніалізму, боротьбу за деколонізацію та побут упосліджених спільнот на маргіналіях індустріалізованих «передових» країн. А от протягом кількох останніх десятиліть, коли глобалізація витворила дійсно планетарне, взаємозаплутане суспільство, у якому деякі кордони втратили значення, тоді як інші стали ще більш нездоланними, суспільствознавці зацікавились рушіями цих перетворень і звернули увагу на групи, що, перебуваючи у серці нового глобального порядку, залишались невидимими для класичної соціології та етнографії.

     

    Антропологія науки, антропологія медицини, антропологія еліт – наприкінці минулого століття ці не зовсім новостворені, але новонатхненні галузі суспільствознавства набули не баченої раніше ваги. Важливим поштовхом до їхньої активізації стала публікація книжки французького філософа Брюно Латура та англійського соціолога Стіва Вулґара «Лабораторне життя: конструювання наукових фактів» у 1979 році. Попри десятиліття дискусій про те, як саме варто аналізувати соціальний світ науки, це було перше дослідження, створене на основі дворічного спостереження за щоденними реаліями життя та процедурами функціонування дослідницької інституції – лабораторії нобелівського лауреата Роже Гіймена в Інституті біологічних досліджень імені Салка (Сан-Дієґо, Каліфорнія). «Лабораторне життя» викликало багато суперечок і критики, а ще спричинило появу цілої плеяди1 суспільствознавчих студій природничих галузей знання: нейроендокринології, фізики елементарних часток, клітинної біології. Так вісімдесяті стали десятиліттям бурхливого розвитку соціології науки.

     

    Вісімдесяті, нагадаймо, були бурхливими не тільки у цьому сенсі. Між їх початком і кінцем сталось спершу найбільше загострення Холодної війни з часів Карибської Кризи (після приходу до влади Рейґана та введення радянських військ до Афганістану), а потім, навпаки, падіння соціалістичного табору внаслідок стрімкої горбачовської демократизації та курсу на «гласность». Так чи так, ядерні арсенали наддержав постійно залишались у центрі уваги громадськості по обидва боки залізної завіси, спокушаючи й обурюючи поєднанням безпрецедентного потенціалу знищення з ореолом непроникної секретності.

     

    Втім, не такої вже й непроникної. Протягом дев’яностих одразу кілька антропологів звернули увагу на світ американських ядерних зброярів і змогли більшою чи меншою мірою потрапити за його кордони. Найцікавішими та найбільш продуктивними виявились зусилля британця Г’ю Ґустерсона та американки Лори Макнамари.

     

    Ґустерсон був піонером. Він розпочав польове дослідження для власної дисертації у листопаді 1987 року, переїхавши до містечка Лівермор у Каліфорнії, що служить домівкою для однієї з двох дослідницьких лабораторій з розробки ядерної зброї у Сполучених Штатах. Ґустерсон не мав доступу до приміщень закладу (перебування там будь-кого без спеціального дозволу заборонене). Зате міг бачитись з атомними інженерами на «нейтральній» території, ходити разом з ними до церкви, обідати у відкритій для публіки лабораторній їдальні, грати у складі місцевих волейбольної й софтбольної команд та відвідувати зустрічі Livermore Singles GroupОрганізація для самотніх людей, що воліють знайти пару.. За два роки британець записав деталізовані розмови з шістдесятьма чотирма працівниками лабораторії. Я починаю писати цей текст на початку лютого 2022 року. Якщо пощастить, професор Ґустерсон, котрий наразі чекає на складну хірургічну операцію, повернеться до норми, перш ніж я встигну його дописати: ми домовилися про інтерв’ю. (Спойлер: інтерв’ю все ж відбулось, але буде опубліковано іншим українським виданням.)

     

    Лора Макнамара провадила власні студії у другій атомній столиці США, містечку Лос-Аламос, легендарній вотчині першої у світі ядерної бомби. Вона прибула до лос-аламоської лабораторії влітку 1997 року, влаштувалась до закладу на роботу та змогла менш ніж за два роки – до лютого 1999-го – здобути Q-clearance, перепустку до матеріалів з найвищим рівнем секретності. Дослідниця не лише працювала на території лабораторії в Лос-Аламосі, мала доступ до таємних документів, спілкувалась з ядерними інженерами, а й спостерігала за їхньою роботою у природному середовищі. Накопичені докторкою Макнамарою матеріали лягли в основу її дисертації, захищеної в Університеті Нью-Мексико у травні 2001 року. Чому не вдалося записати інтерв’ю з нею, читачу стане зрозуміло дещо пізніше.

    Вежа, що не зникла

     

    Як згадувалось, розробкою та тестуванням американської ядерної зброї протягом Холодної Війни опікувались дві дослідницькі інституції – Національна лабораторія в Лос-Аламос (штат Нью-Мексико) та Ліверморська національна лабораторія Лоренса (штат Каліфорнія). Лос-Аламос було засновано ще в 1943 році у межах Мангеттенського проєкту. Саме тут створили перші три атомні бомби: «Трініті»Trinity, «трійця» – зверніть увагу на домінування християнських тем та алюзій у мові та символіці американського військового атому., випробувану в пустелі Нью-Мексико 16 липня 1945 року; «Малюка», скинутого на Хіросіму, та «Товстуна» «Малюк, little boy» та «товстун, fat man» – це не назви окремих бомб, а кодові позначення типів вибухових пристроїв: гарматного, з використанням збагаченого урану, та імплозійного, з використанням плутонію, відповідно., випущеного над Нагасакі, 6 та 9 серпня того ж року. Лівермор було організовано у 1952 році завдяки невтомній наполегливості Едварда Теллера – талановитого фізика, угорського емігранта, фанатичного антикомуніста (за чутками, саме він слугував прототипом доктора Стрейнджлава для стрічки Стенлі Кубрика). Перші успішні тести у Ліверморі, підрив вибухових прототипів «Тесла» та «Тюрк», відбулись у березні 1955 року.

     

    Племена атому з Лівермора та Лос-Аламоса мали власний стиль як у конструюванні, так і у випробуванні бомб. Лос-аламоські інженери надавали перевагу простим та перевіреним схемам і технологіям, тоді як ліверморські фахівці створювали більш експериментальні, нетипові проєкти. Як наслідок, станом на 2000 рік у ядерному арсеналі США перебувало десять вибухових пристроїв, сконструйованих у Лос-Аламосі, й лише чотири – у Ліверморі. Більшість лос-аламосців пишалися цим досягненням, але траплялись і протилежні точки зору: один із ядерних інженерів у відставці зізнався Макнамарі, що «Лос-Аламос ніколи не був настільки креативним, як Лівермор» і здобув перевагу тільки тому, що обирав нудні й очевидні рішення. Низка менш вагомих, але помітних відмінностей існувала і в організації штатної діяльності обох установ. Скажімо, під час проведення підземних вибухових тестів працівники Лос-Аламоса опускали бомби в спеціальні шахти за допомогою металевих тросів, а ліверморці – за допомогою труб. Сукупність подібних маркерів, як посутніх, так і поверхневих, лягла в основу групової ідентичності кожної з лабораторій, перетворила їх на окремі соціальні спільноти з власними культурами.

     

    І ці культури заледве не з моменту народження були ворожими одна до одної. У 1952 році, після першого успішного випробування водневої бомби, американські медіа помилково приписали цей прорив Лівермору. Науковці Лос-Аламоса не могли виправити твердження преси через вимоги секретності, але в приватних розмовах висловлювали глибоке роздратування. Наступного року ліверморці провели перший власний тест – операцію «Рут», що завершилась принизливим фіаско. Бомба виявилась «пшиком» (fizzle), тобто не спричинила повноцінної ядерної реакції і виробила лише малу частку руйнівної потуги, спрогнозованої розрахунками атомників. Зазвичай металева вежа, на якій встановлювали прототипи, випаровувалась від колосальних температур в епіцентрі ядерного вибуху. Під час тесту «Рут», вона залишилась стояти сторч, дещо деформована скромною ударною хвилею. Науковці з Лівермора намагалися повалити сороміцьку конструкцію за допомогою джипа, але лос-аламосці все ж встигли зробити кілька фото. Після інциденту працівники Лос-Аламоса роками дражнили колег з Лівермора, запитуючи, чи можна позичити їхню вежу, перед черговим ядерним тестом. Через чотири десятиліття після описаних подій один з ліверморських інженерів «хіба що напівжартома» зізнався Ґустерсону: «Радянський Союз – це радше конкуренти, справжній ворог – Лос-Аламос».

     

    Світ, що постає з праць Ґустерсона, Макнамари та інших антропологів атома, взагалі на диво особистісний та тісний. За даними Дональда Маккензі та Ґрема Спінарді, наприкінці вісімдесятих у Сполучених Штатах нараховувалось близько п’ятдесяти кваліфікованих розробників ядерної зброї. На піку попиту, приблизно у 1976 році, їх кількість не перевищувала вісімдесяти. (Варто пам’ятати, що тут йдеться саме про число кваліфікованих ядерних фізиків, що знались на конструюванні зброї масового знищення. Загальне число працівників обох лабораторій було значно вищим – на момент прибуття Ґустерсона у Лівермор, в закладі працювало 8000 людей.) Ключові фігури цього ексклюзивного клубу, люди, що володіли не лише науковими знаннями, а й політичними зв’язками чи специфічним, макіавелістським, типом особистості, здобували змогу – без перебільшення – впливати на долю планети.

     

    Одним з найяскравіших прикладів подібної «персоналізації» міжнародної політики озброєнь були СОІ-проєкти Лівермора. У березні 1983 року американський президент Рейґан проголосив Стратегічну оборонну ініціативу, СОІ (SDI, критики саркастично охрестили її «Зоряними війнами»). Програма передбачала створення мережі високотехнологічних озброєнь, нібито здатних перехоплювати й знищувати радянські ракети у верхніх шарах атмосфери до того, як вони потраплять на американську територію. Наслідки подібної інновації для гонитви озброєнь між СРСР та США обіцяли бути драматичними; якби наміри Рейґана вдалось втілити, це повністю б змінило баланс стримування між двома наддержавами. Деякі коментатори й досі переконані, що падіння Соціалістичного табору було частково спровоковано саме рейґанівськими Зоряними війнами, що спонукали радянське керівництво шукати шляхів примирення зі Штатами. Суперечки про те, чи були СОІ чимось реальним, більшим за сукупність голосних декларацій і дуже обтічних заяв про наміри, тривають і досі.

     

    Відповідь на це питання варто шукати саме в архівах Лос-Аламоса та Лівермора. Так, проєкт ядерного рентгенівського лазера, одного з ключових знарядь СОІ, був запропонований ліверморським фізиком Ловелом Вудом і пролобійований у Вашингтоні вже відомим нам Едвардом Теллером на початку вісімдесятих. Рой Вудруфф, асоційований директор лабораторії, не погодився з розрахунками своїх колег (Вудруфф вважав їх тенденційними та нереалістичними) і наполіг на тому, аби написати критичну доповідь про проєкт для Білого Дому. Вченого примусили звільнитися, після чого Вудруфф передав свій звіт журналістам, скликавши публічну прес конференцію. Перефразуймо: у середині вісімдесятих доля глобальної гонитви озброєнь залежала від двох стовпчиків формул, написаних двома ліверморськими вченими, що, цілком можливо, працювали у сусідніх кабінетах.

    Тіла з атомів, тіла з плоті

     

    І Макнамара, і Ґустерсон помітили, що деякі процеси всередині ядерних лабораторій функціонують як ритуали. Себто чинять особливий, формотворчий, вплив на ідентичності їхніх працівників та структурують існування атомних спільнот довкола себе. Так, всебічна перевірка особистих даних, що передувала отриманню допуску до роботи з секретними матеріалами, сприймалась лос-аламосцями та ліверморцями як своєрідний обряд ініціації. Ґустерсон спостеріг: як і у випадку з обрядами ініціації в племінних суспільствах, кандидати на отримання security clearance були переконані, що мали значно більший шанс провалити випробування, ніж це було насправді. За весь час спостереження дослідник довідався всього про кілька випадків відмови у наданні доступу (в тексті згадується лише три), тобто здебільшого, якщо людину рекомендували для отримання clearance, вона майже напевно її здобувала.

     

    З соціологічної точки зору, деталізоване, виснажливе, часто принизливе опитування урядовими агентами – у деяких випадках питання «федералів» стосувались не лише побуту, проблем із законом та особистих стосунків, а й шкідливих звичок та сексуальних фантазій (!) – а також подальший період перевірки отриманої інформації (для найвищого рівня секретності – від шести місяців до двох років), були покликані створити у кандидата почуття безпорадності й параної, враження, ніби він чи вона повністю перебувають під владою таємничих, всемогутніх сил спецслужбівців й уряду. Серед тих, хто успішно склав цей химерний іспит, виникало почуття своєрідного братерства обраних та окремішності від решти невтаємниченого світу, навіть членів власних сімей. Не дивно, що символ проходження безпекової перевірки – лабораторний бейдж – перетворювався на щось більше за матеріальний об’єкт. Одна з учасниць антиядерного руху розповіла Ґустерсону, як якось під час суперечки з працівником лабораторії під час чергового протесту той раптом стягнув з себе бейдж зі словами «От тепер я скажу, що насправді думаю».

     

    Робота над пристроями, здатними вмить відібрати життя десятків, якщо не сотень тисяч людей, вимагала від інженерів вибудувати особливі стосунки й з тілами – власними та інших істот. Аби зрозуміти механізми впливу ядерного вибуху на живу матерію, науковці Мангеттенського проєкту прибули на місце бомбардування в Хіросімі одразу після капітуляції імперської Японії: вимірювали впалені в землю та стіни будівель силуети загиблих – єдине, що залишилось від людей в епіцентрі вибуху – аби зрозуміти, на якій висоті відбулась детонація «Малюка». Протягом наступних десятиріч американські вчені ретельно документували розвиток хвороб серед уцілілих японців. Під час випробувань на атомному полігоні в пустелі Невади свиней та мавп прив’язували на чітко визначених відстанях від епіцентру тесту, аби дослідити, як різна кількість випромінювання впливає на живі тканини. Лабораторії постійно опрацьовували дані про смертність, захворюваність на рак, довготривалі ефекти радіації, радіуси ураження, типи променевих опіків на шкірі та внутрішніх органах; а ще проводили розтини, заохочували співробітників заповідати свої тіла для досліджень.

     

    Першою лінією захисту від усвідомлення того, до створення чого долучались працівники Лос-Аламоса та Лівермора, слугувала мова. Аналізуючи тексти військових посібників та офіційних лабораторних публікацій, Ґустерсон демонструє, як вони перетворюють рани, ураження та смерті на «стрімке стиснення порожнин», «осциляції тиску в повітровмісних органах» та анонімні «пошкодження тіл». Один з підручників навіть містив таблиці, що допомагали вирахувати «ймовірність розриву барабанної перетинки» чи «ймовірність проходження скляним фрагментом одного сантиметра м’яких тканин» за відомої сили бомби та відстані від епіцентру детонації. Світлини частин тіл жертв Хіросіми та Нагасакі на сторінках таких видань завжди подавались у максимальному збільшенні або ж зі спини, так аби вік, стать та будь-які інші індивідуальні риси постраждалих не можна було ідентифікувати, а опіки, скалічені кінцівки та роз’ятрені тканини виглядали не як частини живих істот – тим більше людей, – а як препарати під мікроскопом.

     

    Працівники Лос-Аламоса та Лівермора не були ані монстрами, ані машинами. Антропологи задокументували низку стратегій та картин світу, що допомагали їм впоратись з етичною вагою їхньої повсякденної діяльності. Ґустерсон зауважив, що значна кількість ліверморців вивчали російську та набували інтересу до російської культури, аби краще зрозуміти людей, смерть яких вони так ретельно конструювали. Принаймні один вчений, перш ніж розпочати роботу в лабораторії, відвідав Радянський Союз та поспілкувався з його мешканцями про кар’єру, яку збирався обрати. Інший респондент, вочевидь, переконаний кальвініст, знайшов виправдання існуванню Лівермора у власній вірі: «Господній Закон визначає, що всесвіт тимчасовий. Він зношується й тоншає, ніби вбрання. У призначений Богом день світ скінчиться. Історія людини та всесвіту простягається згідно з точним розкладом Закону, що його не здатні змінити жодна особа чи цивілізація. Тож, навіть якби людство могло знищити себе ядерним голокостом, та подія була б лише блідим відлунням кінця часу».

    *     *     *

    Під час етнографічної польової роботи дослідники завжди мають брати до уваги власне соціальне позиціонування. Так називають розташування етнографа у мережі норм, міжособистісних зв’язків, сподівань та конфліктів, що існують всередині будь-якої громади. Зміст того, що саме співрозмовники готові розповісти, нерідко може залежати від настільки тривіальних та випадкових чинників, як те, у чиєму помешканні чи на землі якого клану проживає етнограф або, скажімо, під час якого з етапів річного ритуального циклу відбувається розмова. У випадку з антропологією ядерних зброярів дистанція між дослідником та його «об’єктами» визначається рівнем допуску до державної таємниці та залученості у спільноту. Близькість має свою ціну.

     

    Після публікації «Ядерних ритуалів», книжки, створеної на основі власної докторської дисертації, професор Г’ю Ґустерсон зробив блискучу академічну кар’єру. Він далі досліджує потайні, наділені владою техноспільноти, – наприклад пілотів військових дронів, – викладає, є постійним дописувачем4 «Бюлетеня атомних вчених». А от докторка Лора Макнамара, захистивши власну дисертацію, залишилась працювати в одній з американських військово-дослідних лабораторій. Час від часу вона, за схвалення керівництва, публікує статті в журналах і збірках. У відповіді на листа з пропозицією інтерв’ю, докторка Макнамара написала: «На жаль, змушена відмовити. Оскільки я співробітниця уряду США (US Government employee), а ви журналіст іноземного видання, вам довелося б пройти через величезну кількість бюрократичної тяганини, аби оформити офіційний запит на інтерв’ю й дочекатись отримання дозволу. Навіть після цього ми змогли б поспілкуватись лише у присутності офіцера зі зв’язків з пресою». Дипломатичною мовою це називається «to go native», антропологічною – перетворення суб’єкта дослідження на його об’єкт.

    ТЕКСТ: Євгеній Осієвський
    Ілюстрації: Олександр Шатохін
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?