Стаття Суспільство — 22 лютого, 2022

По той бік путінської брехні: псевдоісторичні тези президента Росії

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська

Уже не перший рік президент Росії Владімір Путін просуває псевдоісторичні тези щодо відсутності в України підстав для державності, а в її усталених кордонах ‒ і поготів. Ці тези сповнені маніпуляцій і відвертої брехні. Волонтерська ініціатива «По той бік путінської брехні» свого часу розібрала статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» і перевірили її на наявність фейків та маніпуляцій. Сьогодні з дозволу засновників проєкту ми публікуємо 13 висловлювань, які він прямо чи опосередковано повторив у своєму зверненні 21 лютого 2022 року, а також факти щодо їх спростування або пояснення. 

До слова, одні з засновників «По той бік путінської брехні» створили антифейковий проєкт «НотаЄнота», у якому також розбирають фейки та маніпуляції, зокрема російські. Долучайтеся! 

«Слов’янські та інші племена на величезному просторі ‒ від Лагоди, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова ‒ були об’єднані однією мовою (зараз ми її називаємо давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів»

ПОЯСНЕННЯ: Досі не збереглося жодного писемного джерела щодо мовної ситуації  в Київській Русі і відповідно немає єдиної думки щодо мовної ситуації в різні періоди її розвитку. Одна із найпоширеніших теорій говорить, що існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення), а також дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов’янська.

Найпоширеніша форма мови за часів Русі — це народне мовлення в різних варіантах. Воно не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі.

Мовлення на українських територіях відрізнялося і фонетикою, і лексикою, і деякими мовними зворотами. Проте люди могли порозумітися між собою. Мовлення мешканців Київщини та Псковщини або Полоччини відрізнялося ще більше. Історик Григорій Півторак доводить, що головні фонетичні особливості, за якими розрізняють українську, білоруську та російську мови, у XII-XIII століттях в основному вже склалися. Усі три мови виникли не зі спільної давньоруської мови, а внаслідок перегрупування шістьох давньоруських діалектних масивів у нові ареали. 

Щодо неслов’янських племен, то вони не лише тоді, але й досі мають свої, відмінні від протоукраїнської, мови.

«Віра була православною. Аж до середини XV століття зберігалося єдине церковне керівництво» 

ПОЯСНЕННЯ: Фразою «аж до XV століття» автор намагається ввести в оману, створивши ілюзію, що з найпершого митрополита і до XV ст. це керівництво було у Москві. Про єдинство не йдеться, бо саме єдине керівництво у Києві не влаштовувало московських князів, які постійно здійснювали спроби створити окрему московську кафедру або хоч поставити «свого» митрополита. Та Константинополь не давав згоди кілька століть. Процес розділення та занепаду Київської митрополії почався у ХІІІ столітті. Відтоді на західноукраїнських землях кілька разів проголошували окрему Галицьку митрополію. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського та Феогноста відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву. Історик Кирило Галушко пояснює, що у 1448 році московська єпархія відокремилася від Константинополя і протягом століття перебувала неканонічною (невизнаною Константинополем). Згадка в титулі митрополита як Митрополита Київського та всієї Русі не влаштовував Московських князів, їм потрібен був окремий Московський патріарх. 

Окремо на руських землях існувала Галицька митрополія, до якої увійшли Галицька, Володимиро-Волинська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. Після переїзду київських митрополитів до Москви і їхніх спроб скасувати Галицьку єпархію, польські королі Казимир III Великий, Владислав II Ягайло подавали до Константинополя кандидатури єпископів на висвячення.

«У 1922 році під час створення СРСР, одним із засновників якого виступила УРСР, після досить гострої дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план створення союзної держави як федерації рівноправних республік. До тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу» 

ПОЯСНЕННЯ: Владімір Путін замовчує один важливий момент: російська пропаганда усіляко декларує дату створення Радянського Союзу 30 грудня 1922 року. Проте, відповідно до документів, які дослідив історик Геннадій Єфіменко, в цей день про створення СРСР було тільки задекларовано, союзний договір у дію не введено, тож юридично поява «союзу радянських республік» була оформлена тільки 6 липня 1923 року. Саме тоді про це було офіційно оголошено.

УНР зазнала поразки в неоголошеній війні з РСФРР. УНР перестала існувати наприкінці листопада 1920 внаслідок остаточного захоплення її території Червоною армією.

Наприкінці 1920 р. Росія мала в Україні шість армій сукупною чисельністю понад мільйон багнетів. Разом з органами державної безпеки та міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі РКП(б)–КП(б)У. Однак вожді ленінської партії розуміли, що тільки силою утримувати таку велику республіку неможливо. В грудні 1920 року Ленін та Раковський (нарком із закордонних справ УСРР) підписали договір про воєнний і господарський союз двох республік. У преамбулі союзного договору підкреслювалося, що кожна з договірних сторін визнає незалежність і суверенність іншої.

Хоча про жодну незалежність для України, окрім суто декларативної, не йшлося. Так само, як і про рівноправність республік в СРСР. Україна в складі СРСР формально мала права на самовизначення аж до відокремлення. Але не було прописано жодного механізму і можливостей для реалізації цього плану. Вихід був один. Для того, щоб Україна могла безболісно і без людських втрат вийти із СРСР, потрібно було денонсувати Радянський Союз.

За словами історика Ярослава Грицака, утворення СРСР взагалі і Української РСР зокрема було союзом між двома силами – російськими більшовиками в центрі та національними рухами на окраїнах. Жодна з цих двох сил не мала достатньо сил, щоб встановити одноосібний контроль над неросійськими периферіями.

«Таким чином, у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу “міну уповільненої дії”. Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. Почався “парад суверенітетів”» 

ПОЯСНЕННЯ: Радянський Союз здатний існувати тільки в силовому полі, створюваному диктатурою державної партії.

За словами історика Станіслава Кульчицького, антикомуністична революція в СРСР мала в своїй основі, як будь-яка інша, яскраво виражене небажання народних низів задовольнитися тим, що вони мали. Радянський політичний устрій разом із створеною під нього командною економікою виглядав анахронізмом на тлі прискореного науково-технічного й соціальноекономічного прогресу в країнах Заходу. Однак, на відміну від попередніх соціальних катаклізмів, провідною силою антикомуністичної революції була якраз компартійнорадянська номенклатура. Це пояснювалося не тільки тим, що інші політичні сили почали народжуватися в СРСР під час «перебудови». Не меншу, якщо не більшу, роль відігравала та обставина, що революція виявилася не стільки сплеском соціальної енергії, скільки самочинним розпадом системи, яка віджила свій історично зумовлений строк існування. 

Соцілог Р.Коллінз ще у 1986 році писав: «Формальний механізм виходу з Радянського Союзу вже готовий. П’ятнадцять найбільших, етнічно різних регіонів є офіційно автономними державами, які мають місцевий механізм управління. Тепер ця автономія малоефективна, оскільки збройні сили, грошова система й економічне планування контролюються органами центральної влади, а політичний контроль проводиться єдиною національною Комуністичною партією. Важливість автономноетнічної державної структури полягає, однак, у тому, що вона містить етнічні визначення й водночас організаційні структури, які можуть стати основою справді окремих держав, якщо центральний уряд серйозно ослабне».

«8 грудня 1991 року була підписана так звана Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій проголошувалося, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування”. До речі, статус СНД, принятий ще у 1993 році, Україна не підписала і не ратифікувала»

ПОЯСНЕННЯ: Державами-членами «Співдружності» є держави-засновниці, що беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою глав держав. Україна цього НЕ зробила. Ось що про це написано на сайті міністерства юстиції України:   «22 січня 1993 року рішенням Ради глав держав СНД було прийнято Статут СНД. Україною це Рішення не підписано. Тому Україна не є державою — членом Співдружності, оскільки не є стороною Статуту СНД». На самому інтернет-порталі СНД взагалі коїться казна-що. Попри указ президента України про припинення участі у статутних органах організації, вони це вперто не хочуть визнавати — Україна й досі значиться серед країн-учасниць.

«У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті до СРСР. Їх значна частина приєднана до Радянської України. У 1940 році до СРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Румунією в 1918 році, і Північна Буковина»

ПОЯСНЕННЯ: Згідно з підписаним з Німеччиною пакту Ріббентропа-Молотова під формальним приводом захисту населення Західних України та Білорусії 17 вересня 1939 року Червона армія захопила Західну Україну. У 1939 році землі, які з 1919 року перебували під владою Польщі, були не просто повернуті СРСР — вони були захоплені СРСР, і цей час від 1939 року називається радянською анексією західноукраїнських земель. Історик, краєзнавець та дослідник Олег Бажан говорить, що так зване «возз’єднання» українських земель у 1939 році, а пізніше і у 1940 (Бесарабія) — це включення, приєднання, а не возз’єднання. Тому що возз’єднання – це Акт Злуки 22 січня 1919 року, і це було ініціативою мас, а не те, що було ухвалено в Кремлі, як у випадку приєднання Західної України та Бесарабії.

1 жовтня 1939 року політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення про «Питання Західної України і Західної Білорусі», що містило положення про проведення виборів, які б легалізували радянську владу на приєднаних територіях. Вони пройшли 22-23 жовтня від пильним контролем радянських військових властей і з залученням близько 50 тисяч пропагандистів та агітаторів.

«У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР ‒ з грубим порушенням дічних на той час правових норм»

ПОЯСНЕННЯ: Міф, який активно почала розповсюджувати російська пропаганда після розпаду Радянського Союзу, стосується Кримського півострова. Насправді, 9 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» із формулюванням: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: Передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР». 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР законом «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» затвердила указ Президії і внесла відповідні зміни до статті 22 і 23 Конституції СРСР. 2 червня 1954 р. в РРФСР прийняли Закон про внесення змін та доповнень до статті 14 Конституції РРФСР, за яким Кримська область уже не входила до її складу. 17 червня 1954 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про внесення змін та доповнень до статті 18 Конституції УРСР, за яким Кримська область увійшла до складу Української РСР. Таким чином, юридично СРСР повністю завершила процедуру передачі Кримської області та м. Севастополь зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Про які «грубі порушення» каже Путін, невідомо. Крим ‒ ніякий не подарунок, це історична батьківщина кримських татар. І Путін замовчує, наскільки жорстоко обійшовся режим з кримськими татарами під час депортації 1944 року. Про історичні передумови передачі Криму у 1954 році та корінне населення півострова — у статті та коментарях істориків.

«Таким чином, сучасна Україна ‒ цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам’ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР ввійшла до складу Радянського Союзу»

ПОЯСНЕННЯ: СРСР створив ідеальну машину для продукування міфів та фальсифікації історії. Усі попередні маніпуляції та фейки Владіміра Путіна у цій статті були зроблені задля того, щоб зробити хибний і пропагандистський висновок, ніби України без Росії немає. Але це брехня. Україна ‒ окрема країна з тисячолітньої історією, державністю та суверенітетом. Українці ‒ окремий народ, а не братній. Українська мова ‒ не російська, а сама теза про єдину древню мову для українців, росіян та білорусів ‒ радянський міф. На піку своєї могутності в кінці 1918 р Українська Держава контролювала значну територію, межі якої на північному заході, півночі і сході значно перевищували нинішні рубежі сучасної України. Причому ці кордони були визнані низкою європейських держав шляхом підписання міжнародних договорів: РРФСР (більшовицьким урядом Російської Федерації), Німецькою імперією, Австрійською імперією і Угорським королівством, Болгарським царством, Османською імперією. Велися переговори про створення федерації з Кубанню. Крим формально був автономією. За час свого існування на початку ХХ ст. незалежна Україна домоглася міжнародного визнання, стала реально функціонуючим суб’єктом міжнародного права ‒ підписувала міждержавні угоди, брала участь в міжнародних конференціях, а також встановила двосторонні дипломатичні і консульські відносини більш ніж з 20 країнами світу. І найголовніше ‒ процес державного будівництва в Україні був перерваний не в результаті внутрішніх катаклізмів, а внаслідок зовнішньої агресії з боку Росії.

Ось тут карта Української народної республіки для Паризької мирної конференції 1919 р. Основним критерієм належності території до України була наявність там української етнічної більшості, зафіксованої переписами та етнографічними картами. Інший критерій враховував наявні адміністративні межі, стратегічне та економічне значення для України прилеглих територій.

«Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу соціальних експериментів. Вони мріяли про світову революцію, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні “подарунки”. Врешті-решт, чим саме послуговувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована»

ПОЯСНЕННЯ: Історик Станіслав Кульчицький наголошує, що ставлення до кордонів у більшовиків було достатньо «ліберальним», проте причини у тому, що він тут же ідентифікує Росію в складі СРСР як «суперреспубліку», адже її провідне становище серед «рівних республік» сповна перекривалося наявністю там загальносоюзного центру. Тобто була імперія, сталася нова реінкарнація імперії, просто під іншою вивіскою. Теза про світову революцію у класиків марксизму справді була наскрізною, проте саме більшовики її підкоригували, обгрунтовуючи спершу сам факт можливості здійснення революції в Росії, а потім ‒ амбції розширення кордонів держави, у якій змогли закріпитися. Радянська Україна залишалася проблематичною територією. Поступки Україні в СРСР – це не була добра воля більшовиків. Це була спроба рахуватися з обставинами прагматично. Спроба утримати контроль над цими територіями, без яких не можна втримати владу в центрі. За словами Романа Шпорлюка, для Росії в її теперішніх межах не було жодного історичного прецеденту. Це слушно, але те саме можна сказати й про велику кількість інших держав у Європі, не кажучи вже про Азію й Африку. 

До 1990 р. не існувало Німеччини в її нинішніх межах. Тієї Польщі, яка з’явилася в 1945 p., також ніколи раніше не існувало. Туреччина, чий вигляд на мапі для всіх, окрім курдів, є таким природним і «нормальним», у 1920-ті роки здавалася штучним утворенням постосманського світу. Нова Туреччина була ще менш «історичною», ніж пострадянська Росія. 

Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму і запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, який склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, які вони мають і в наші дні. Радянський Союз був першою комуністичною державою, що сама проголосила себе прототипом комуністичного майбутнього, але водночас він був Російською імперією, пристосованою до потреб XX ст. Зазвичай комунізм розглядався як суто російський продукт, вироблений у Радянському Союзі та експортований у країни Східної Європи. Для неросійських народів він був синонімом російського домінування.

«У СРСР кордони між республіками, звичайно ж, не сприймалися як державні, мали умовний характер в рамках єдиної країни, яка, за усіх атрибутів федерації, по суті була у найвищому ступені централізованою ‒ за рахунок, повторюю, керівної ролі КПРС. Але у 1991 році всі ці території, а головне ‒ люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном. І були вже дійсно відірвані від історичної Батьківщини»

ПОЯСНЕННЯ: У першому реченні початок про кордони правдивий, а потім йде визнання, що фактично федерації при СРСР не було. Далі брехня, бо в 1991 році Україна дійсно вийшла з СРСР, а питання про кордон зависло. Демаркація не відбулася взагалі. Кордони залишились в межах республіки. Люди, які там жили фактично не залишились за кордоном і не були відрізані від «історичної Батьківщини». До 2004 року всі їздили без віз із звичайними паспортами, без обмеження перебування. Жодного «відрізання» не було. Це брехня. 

«Російська Федерація визнала нові геополітичні реалії. І не просто визнала, а багато чого зробила, щоб Україна відбулася як незалежна країна. У важкі 90-ті роки і в новому тисячолітті ми надавали Україні вагому підтримку»

ПОЯСНЕННЯ: Російська федерація за всю історію намагалася знищити Україну і зробити її частиною Росії, частиною концепції «один народ». Автор відверто маніпулює, коли говорить про те, що РФ визнала геополітичне положення України. Наприклад, ще у 1992 році РФ ставила під сумнів приналежність до України Криму та Одеси. Госдума у липні 1993 вирішила надати Севастополю статус міста РФ. До речі, Рада безпеки Організації Об’єднаних Націй визнала таку заяву безпідставною та небезпечною. Путін вдало не говорить про те, що кордони між Україною та Росією були визначені лише у 1999 році за Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Саме Росія захопила український Крим, провівши фейковий референдум, а також захопила частину Донецької та Російської областей. Підтримка РФ була спрямована на створення української колонії, підпорядкованій Росії. Ми бачимо приклад «Союзного государства» між Білоруссю та РФ. Україна – суверенна держава попри усі спроби переписати історію з боку РФ. 

«Україна і Росія впродовж десятиріч, сторіч розвивалися як єдина економічна система. Глибині кооперації, які в нас були 30 років тому, сьогодні могли б позаздрити країни Євросоюзу»

ПОЯСНЕННЯ: Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік. Фактично, економіка базувалася на інтернаціоналізації господарського життя СРСР, підвищенні рівня спеціалізації та кооперації виробництва; вирівнюванні рівнів економічного розвитку радянських республік. Створювалися єдині економічні системи у межах Союзу (Єдина енергетична системи, загальнодержавна система нафто- і газопостачання, єдина мережа видів транспорту, єдина автоматизована система зв’язку). За оцінками економістів, 70-80% від загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з підприємствами інших республік СРСР. В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп’ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження.

Україна стала слідом за Росією копіювати «шокову терапію» Польщі, намагаючись за «500 днів» побудувати ринкову економіку. На Заході цей процес займав кілька століть, якщо враховувати епоху Реформації, яка привела до Вестфальського миру (1648), закінчення релігійних війн у Європі та дала поштовх для промислової революції.

З моменту розпаду Радянського Союзу Росія дійсно була ключовим економічним партнером України. Цілі галузі економіки часто трималися на дешевих енергоресурсах з Росії. Проте такі інвестиції та «підтримка» мали здебільшого політичні цілі і консервували неринкові галузі економіки, які давно потрібно було модернізувати. Фактично, це спосіб, у який Росія робила Україну залежною від себе. Після розпаду Радянського союзу українська промисловість часто залежала від замовлень з РФ, а російська промисловість — від українських деталей. Проте в нових ринкових умовах більшість таких проектів була економічно недоцільною. Замість того, щоб розвивати ринкові моделі економіки, РФ намагалася зробити з України максимально зручного підрядника.

Таку залежність Росія використовує для «шантажу» та просування проросійських геополітичних рішень. Наприклад, так було у 2010 році, коли президент України Віктор Янукович та президент Росії Дмитро Медведєв підписали так звані «Харківські угоди» про зниження ціни на газ на 30% в обмін на продовження договору оренди бази Чорноморського флоту Росії в Севастополі на 25 років – до 2042 року. Або в 2010 році, коли після відмови України приєднатися до Євразійського митного союзу Росія розпочала «торговельну війну», запровадивши низку обмежень проти українських товарів. Або ж у 2013, коли, щоб запобігти підписанню Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, Росія використала низку економічних важелів впливу, включаючи додаткову знижку на газ та позику у розмірі $15 млрд. Сьогодні Росія вже не є ключовим економічним партнером і в неї залишається все менше економічних інструментів для тиску на Україну.

Підписатися на Куншт

Корисна розсилка про науку.
Статті, відео і подкасти щотижня та без спаму.

«Сьогодні промислові високотехнологічні гіганти, якими колись пишалася Україна, і вся країна лежма лежать. За останні 10 років випуск продукції машинобудування впав на 42%. Масштаб деіндустріалізації і в цілом деградації економіки видно за таким показником, як виробництво електроенергії, яка за 30 років в Україні скоротилася майже вдвічі»

ПОЯСНЕННЯ: Тут чиста маніпуляція, висмикуються якісь числа і показники і на основі них, без дотримання причинно-наслідкових зв’язків, робиться масштабний висновок. Промисловість в Україні зазнала масштабного падіння в 2008-09 роках, під час світової кризи. Хоча спад промислового виробництва спостерігався в усіх країнах світу. Щоправда, темпи скорочення значно нижчі, ніж в Україні.

Остаточним фактором негативної динаміки стала криза 2013-15 років: збройний конфлікт на Донбасі (втрата підприємств Луганської, Донецької областей та окупованого Криму). Друга причина ‒ левова частка виробництва була заточена під Росію. Відповідно, технології, якими ми користувалися, не розвивалися, що не давало Україні ставати конкурентною на світовому ринку, наші товари мали низьку додану вартість. Переважна залежність від попиту одного покупця – погана ідея, а коли цей покупець Росія – найгірша. 

За словами економіста Ярослава Жаліла, «важливо, що структура експорту зараз в Україні трохи інша. У 2007 році велика частина експорту складалася з продукції металургії та хімічної промисловості, а галузі значно впали в період кризи. На сьогоднішній день понад 50% – це продукція аграрного й харчового комплексу. Попит на таку продукцію зменшується набагато повільніше в кризи. Їсти хочуть усі» 

Щодо електроенергії, так виробництво скоротилося вдвічі 2020 р. ‒ 148,8 млрд кВт-год, у 1990 ‒ 297 кВт-год. Проте разом із скороченням виробництва скоротилося і споживання електроенергії. В Україні з 1997 року схвалено Комплексну державну програма енергозбереження України. Також варто згадати Чорнобильську АЕС, яку Путін вдало замовчує. У доаварійний період ‒ з 1977 по 1986 рр. – Чорнобильська АЕС виробила 150,2 млрд кіловат-годин електроенергії. В період з 1986 по 2000 роки ‒ 158,6 млрд кВт-годин електроенергії. Остаточно Чорнобильська АЕС припинила виробництво електроенергії 15 грудня 2000 року. Також більше електрики стали виробляти з альтернативних джерел.

Підтримайте Куншт

Ставайте Друзями Куншт, отримуйте ексклюзивні бонуси та допомагайте нам бути незалежними
 

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі