fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису

Що вважати «красивим» та «прекрасним» з точки зору філософії?/Начитав Павло Козирєв

00:00
00:00
Промо — 06.06.20
ТЕКСТ: Ольга Курна
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Навести красу: філософський погляд на прекрасне

Філософи не могли пройти повз поняття краси та прекрасного. Навіть більше, філософія породила цілу галузь, яка досліджує ці поняття, – естетику. Разом із тим, знак «дорівнює» між красивим візуально та прекрасним як поняттям влаштовував хіба що перших філософів. Мабуть, тому що їхні думки тоді більше були зайняті запитаннями «Звідки походить наш світ?», «З чого він складається?» і «Що цим світом керує?». Але вже Сократ (IV ст. до н. е.), у вченні якого відбувається поворот філософії від питань про природу і світ до людини, по-справжньому проблематизує поняття прекрасного.

 

Подкаст виходить за підтримки молочної компанії «Галичина». Для «Галичини» важливе поняття прекрасного, чистої краси та любові до себе. Саме за принципами унікальності та автентичності компанія створює справжній карпатський йогурт.

Безперечно, до Сократа ці питання теж порушувались, зокрема софістами, які були античним варіантом домашніх вчителів-репетиторів з риторики, права та філософії. Загалом їхнє розуміння зводилося до простої формули: прекрасним є те, що приємне для зору і слуху. Сократ розширює цю думку та виводить розуміння прекрасного на новий, справді філософський рівень. Філософ критикує суб’єктивне розуміння прекрасного у софістів. Він наголошує, що є об’єктивно прекрасні речі, і їхня краса – не в суб’єктивному емпіричному сприйнятті, а в їхній сутності, в меті існування. Саме з цього моменту можна говорити про початок філософського дискурсу про прекрасне.

 

За більш ніж дві з половиною тисячі років існування філософії виникло дуже багато відповідей на запитання «Що таке прекрасне?». В одному всі вони схожі – краса пов’язана не лише із зовнішніми, а й із внутрішніми характеристиками об’єкта. Платон (IV-III ст. до н. е.) вважає прекрасне втіленням самої ідеї прекрасного. Тобто у світі ейдосів (що є справжнім буттям, а наше існування на Землі тільки його бліда копія) існує одна ідея прекрасного. Вона втілюється в різних предметах, істотах та явищах і робить їх прекрасними. Так Платон вписує це поняття у власну філософську систему, звільняючи його від ситуативності та випадковості, притаманних уявленням софістів. Платон, однак, скептично ставився до митців. У своєму діалозі про ідеальний державний устрій «Держава» він пропонував, зокрема, заборонити деякі типи музичних ладів (наприклад, іонійський, бо він розслабляє дух) і поетів, які дають «поганий приклад» населенню. Творчі професії, як-от скульптори, музиканти, художники (поети, все ж таки, займали трохи вищу позицію в суспільстві) в Стародавній Греції взагалі не могли похвалитися поважним до себе ставленням – їх часто порівнювали з ремісниками. Набагато почесніше було займатися військовою справою чи політикою. Платон також називав процес творчості примітивним наслідуванням природи, яка сама є наслідуванням ідеального взірця, прообразу, що існує в світі ейдосів, тож творчість не наближає нас до осягнення сутності прекрасного. Єдиний шлях осягнути його – розумне, раціональне пізнання світу. А це вже переводить естетику в площину розуму, а не чуттєвості, для якої характерна ірраціональність.

 

Далі – Середні віки. Хоча загалом вони постають як аскетична доба, що заперечувала чуттєві задоволення, місце для прекрасного тут знайшлося. Церковна музика і спів, естетика іконопису – вкрай необхідні, щоб підсилити враження від проповіді або молитви. А значить прекрасне постає помічником на шляху людини до Бога. Аврелій Августин (IV ст.) зазначає, що церковний спів впливав на нього більше за ті самі слова, але промовлені без музичного супроводу. Отже, ще один підхід до прекрасного через призму філософії говорить, що воно поставлене на службу Богові і саме через божественне начало набуває краси. Навіть найпримітивніші, незугарні ікони раннього середньовіччя із зображенням Діви Марії чи інших святих із непропорційними рисами обличчя та частинами тіла оцінювалися за тим, «хто» був намальований, а не «як». Приходячи в церкву, люди думали, що з очей ікони на них дивиться сам Бог, а все інше не мало значення. Це перегукується з ідеями Платона, але вже у християнському, монотеїстичному ключі.

 

 

Форма в сучасному мистецтві є часто провокативною, виступає як підсилювач чи провідник до ідеї. На перший план виходить уже не майстерність художника, а думка, «повідомлення», яке він хоче вмістити у свій витвір

Цікавого розвитку поняття прекрасного набуває в епоху Відродження. Мислителі цього періоду все ще є носіями релігійної парадигми мислення. Але на зміну аскетизму приходить оспівування краси та чуттєвості, які не вважаються більше гріховним. Панує ідея, що створене Богом не може бути гріховними. Ми створені чуттєвими, тілесними істотами, а отже і наша чуттєвість має божественну природу. Ренесансний погляд на прекрасне демонструє поезія Петрарки. Лаура – головна героїня, кохана Петрарки, постає прекрасною в усьому: і тілом, і розумом, і душею. Основа цієї краси – божественна, але на відміну від середньовічних ідей, слугує вона не тільки богопізнанню, але й життєвому задоволенню.

 

Важливим моментом у розвитку естетичного дискурсу є розділення розумного та чуттєвого. Це відбулося в епоху Німецького Просвітництва (XVIII – початок ХІХ століття). Александр Баумґартен у 1735 році вперше вживає термін «естетика», який згодом у двох томах його «Естетики» (1750-1758 рр.) перетвориться на окрему «філософську науку про чуттєве пізнання». У своїх роботах він критично розділяє розумне та чуттєве сприйняття. Саме це розділення лежить в основі нашого сьогоднішнього інтуїтивного розуміння, що прекрасне – це питання чуттєвості, а раціональне – сфера розуму. Хоча сам Баумґартен виокремлює естетику мислення – про загальну ерудицію і про тренування процесу мислення. Метою естетики постає вдосконалення чуттєвого пізнання, яке шліфує наше раціональне розуміння світу. У цьому випадку ми можемо говорити, що естетика в добу просвітництва – це скоріше процес пізнання, а не характеристика предмета чи явища.

 

Категорія прекрасного набуває нових значень у філософській системі ще одного німецького мислителя Іммануїла Канта. У книзі «Критика здатності судження» (1790 р.) він говорить про поняття естетичного, яке містить не тільки прекрасне, а й відчуття піднесеного. Прекрасне – це предмети чи явища, що мають довершену форму, наприклад, квіти: вони подобаються всім і викликають приємні емоції. Водночас піднесене може бути безформним і спричиняти бурю емоцій: від замилування і екстазу до страху. Прикладами цього стану Кант називає споглядання водоспаду і зачудування єгипетськими пірамідами чи собором святого Петра в Римі.

 

Твердженням, що естетичне не завжди має досконалу форму та викликає приємні емоції, Кант близький до того переосмислення категорії прекрасного, яке відбулось у середині XX століття. Спочатку структуралісти (структуралізм – методологічний підхід у гуманітарних науках, за якого все у світі може бути зведене до набору структур – прим. ред.) забирають предметність із поняття прекрасного. Італійський письменник і семіотик Умберто Еко стверджував, що світ – це сукупність знаків і символів, поєднання яких створює для нас сенси, і саме ці сенси формують у нас відчуття прекрасного. Згодом постмодерна філософія взагалі переосмислює бінарність «прекрасне-потворне» – потворне стає повноправним предметом естетики. Кантівське «піднесене» також зазнає концептуального розвитку і стає центральним в естетичній теорії французького постмодерніста Жана Ліотара. Предмет сучасної естетики значно розширюється і виходить далеко за межі мистецтва. У цьому виявляється деяке повернення (звісно, на новому рівні) до поняття естетики, як її розумів Баумґартен, до естетики як теорії чуттєвого сприйняття дійсності. Ці процеси узгоджуються з радикальними змінами в мистецтві XX століття: майже кожна мистецька практика має для свого обґрунтування окрему теорію, а кожен художник є автором нової мистецької практики. Відвідавши виставку в музеї сучасного мистецтва, ми можемо переконатися, що прекрасне промовляє до нас не так через чуттєві образи (красиву картину чи довершену скульптуру), як через закладені смисли, розказану історію. Форма в сучасному мистецтві є часто провокативною, виступає як підсилювач чи провідник до ідеї. На перший план виходить уже не майстерність художника, а думка, «повідомлення», яке він хоче вмістити у свій витвір. Отже, ми знову повертаємося до поєднання розумного і чуттєвого як способу пізнання.

 

Історичний аналіз філософського дискурсу про прекрасне дає нам змогу виокремити три основні моменти: по-перше, прекрасне – поняття завжди ширше, ніж просто красиве; по-друге, красиве – це про одиничність і випадковість, натомість прекрасне – це системна абстрактна ідея; по-третє, прекрасне – частина пізнавального процесу, і як би ми не намагалися відокремити чуттєве від раціонального, людство постійно повертається до спільних коренів мисленнєвого та чуттєвого. Прекрасне – важлива частина пізнавального процесу, невіддільна від розуму, і саме ця комбінація робить нас людьми, на відміну від комп’ютерів – алгоритмічних механізмів, позбавлених чуттєвості.

ТЕКСТ: Ольга Курна
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: