ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 18.05.20
    ТЕКСТ: Роман Кабачій
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Половина кавуна за в’язку перлів

    «У мами залишалося намисто з перлів. Вона його зберігала як зіницю ока на пам’ять для мене, – описує трагічний епізод свого перебування у Таджикистані Мурвет Баїрова, народжена 1929 року в Алушті. – Мама захворіла, її морозить, триденна дизентерія. Мама захотіла в середині грудня кавун. Я взяла намисто, і ми з братиком пішли шукати кавуна».1 Половину кавуна, 3 кг рису та 3 кг машу – зелених бобів – їм дали у сусідньому селі. Дорогою Мурвет покусав чабанський пес, але кавуна мамі вони донесли. За три дні мама померла.

    Рейхан Баїрова, мама Мурвет, розділила долю близько 40% кримськотатарського населення, що загинуло під час та в перші роки після депортації із Криму в Середню Азію та в окремі регіони Росії.     

    Рейхан Баїрова

    Виселення кримських татар лягло у канву цілого ланцюга масових депортацій, вчинених радянським режимом і його сателітами у завершальний період Другої світової війни та після перемоги над нацизмом. Лише в самому СРСР депортували як цілі народи чеченців, інгушів, балкарців, калмиків, так і великі частини тих народів, котрі неможливо було виселити цілком – як українців чи представників балтійських народів – за висловом Микити Хрущова, «бо на всіх би вагонів не вистачило».     Провівши ці акти «соціальної інженерії» у себе на території, СРСР прищепив їх комуністичним режимам у Європі – саме вони стали виконавцями виселення 12 мільйонів німців з країн Центрально-Східної Європи, а також інших меншин, відрізаних кордонами від свого основного етнічного масиву: так були частково вигнані угорці зі Словаччини, виселені в УРСР в 1944-1946 роках українці з Польщі, а їх решту розпорошено в 1947 році в межах операції «Вісла» на півночі та заході країни. Проте, як зауважив філософ Григорій Померанц у статті «Червона книга народів (Нотатки 1987-1989)», «малі народи як об’єкти цькування зручніші за великі», тому «їх і було вибрано цапами-відбувайлами за спільний гріх».2   11 травня 1944 року Сталін підписав запропоновану Берією постанову Державного комітету оборони (ДКО) №5859сс «Про кримських татар», яка передбачала виселити усіх киримли з півострова «з огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу та виходячи з небажаності дальшого мешкання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу».3 Вона стала фатальною для всього народу. А між тим, як зазначає знана кримськотатарська історикиня Гульнара Бекірова, лише в Узбекистані в 1952 році нараховувалося 6057 учасників Великої вітчизняної війни (призваних було 10 тисяч, відповідно частина загинуло), а Героїв Радянського Союзу серед кримських татар було п’ятеро. Натомість кількість тих кримських татар, яких завербували до співпраці з нацизмом, коливається у доволі широкому діапазоні, – від п’яти тисяч до 30 тисяч у різних дослідників.3 Для прикладу, серед українців тих, хто співпрацював із німцями, було близько мільйона. Як і для кримців, такий крок означав лише альтернативу сталінському режиму або ж відчуття відновлення справедливості після кривавих репресій.     Число офіційно депортованих кримських татар – 191 044 особи, якщо не враховувати червоноармійців, які після демобілізації долучалися до своїх родин. На листопад 1944 року, за даними Відділу спецпоселень НКВС СРСР, на виселенні перебувало 193 865 кримських татар. Додавши відсоток померлих у дорозі та в перші місяці, зрозуміємо, що число виселених було набагато вищим. Гульнара Бекірова наводить підрахунки свого діда Абдурамана Барієва щодо його рідного села Аджименди4 (варіант Аджи-Менде, нині Федорівка Ленінського району в Криму): за три роки, з 18 травня 1944 до 18 травня 1947, з 242 виселених померли 90 осіб, себто 37,2%. Назагал же вважається, що людські втрати становили 46,2%.3 За цими сухими цифрами – тисячі доль і мільйони сліз. Як образно висловилася цитована Бекіровою Айше Сеїтмуратова, «якби Тихий океан був чорнильницею, то його б не вистачило, щоб описати трагедію нашого народу».  

    Детатаризація Криму

      Цей вислів взятий із заголовка статті Аркадія Наберухіна, написаної на початку демократичних змін зламу 1980-1990 років, коли чорна дата 18 травня 1944 року належала для багатьох до білих плям історії.5 Те, що метою комуністичного Кремля була власне «детатаризація», а не покарання за участь невеликої частини кримців у колаборації з німцями, свідчить сама організація депортації та те, що сталося після неї. Виселення відбулося майже через місяць після звільнення півострова від нацистів, прораховано кожну родину і кожен населений пункт так, щоби вивезти цілий народ в один день. Ось як описує момент депортації Мурвет Баїрова, яка була з мамою та братом (батька репресували і вислали ще до початку війни): «В одну ніч 18 травня 1944 року прийшли два солдати, почали кричати, стукати. Ми злякалися, згадали ту ніч, коли забирали у 1937 році батька. Мама сказала, що з нами вчинять так само, як з батьком. Солдати дали нам п’ять хвилин на збори і сказали: “Вдягніться й виходьте на дорогу!” Ми із братиком плачемо, не можемо одягтися, мама взяла нас за руку і вийшли з дому, нічого не взявши. Мама хотіла взяти чемодан, для того щоби принаймні була зміна білизни, солдат узяв і ту валізу викинув. Встигли взяти лише хліба і трохи борошна».

    Дім родини Мурвет Баїрової в Алушті по вулиці Генуезькій 39/1, нині вулиця 15 квітня.

    «Нас довели до школи, а там повантажили на машини, як худобу, і повезли в Сімферополь. Ми усю дорогу плакали (їм спершу сказали, що вони винні у смерті євреїв і караїмів під час окупації – прим. автора), доки не доїхали з Алушти до Сімферополя, а там нас повантажили в бидлячі вагони і повезли невідомо куди».   Хатідже Курнаметова у проєкті усної історії сайту Crimeanstatars.club розповідає, як одна з її сестер під час виселення з Гурзуфа зрозуміла, що забули найменшу сестру.6 Вискочила з машини, добігла додому, де вже сусіди все грабували і виносили, забрала дитину, сіла в іншу машину і таки доїхала до залізниці й об’єдналася з родиною.   Гулюмхан Білялова з Алушти, народжена у 1929 році, згадує на тому самому сайті, як мама під час виселення поклала Коран до речей, які забирали, але солдат його викинув і не дав узяти з собою.7   У процесі вигнання родини часто розлучалися: бабуся Мурвет по батькові, Едіє, попри те, що жила із нею в одному дворі, разом з дочкою та внуком потрапила в інше місто. А бабуся по матері Аніфе з тіткою Мурвет Аве – в іншу область. Власник київської кримськотатарської кнайпи «Чебурек» Ерфан Кудусов розповідає нам про свою бабусю Суладе Шабатову, народжену 1923 року, яка була із дуже відомого, а тепер зниклого села Бешуй8 у трикутнику між столицею Криму, Алуштою та Бахчисараєм: «Бабуся по мамі мусила вийти заміж за узбека-фронтовика, директора лісгоспу (“бабушкин муж”, як висловився Ерфан про свого діда – прим. автора), бо її виселили окремо від родини (вона була у селі, а родина – у Сімферополі). Він сказав: “Виходь за мене, і я знайду родину”. І так сталося. Але він невдовзі помер, і дітей бабуся виховувала в кримськотатарському дусі». Узбеки від дідуся відвернулися.   Мурвет Баїрова продовжує: «У дорозі у вагоні померла стара Еміне аблаАбла – шанобливе звертання до старшої жінки. із Ускуту, але потяг не зупинявся. У вагоні від трупа з’явився жахливий запах – їхали 2-3 доби безупинно. На зупинці її тіло винесли з вагону, не встигши поховати. Інколи на зупинках намагалися щось готувати, пекли з тіста хлібці, але допекти не завжди вдавалося, тому доводилося їх їсти сирими. Дорогою всі плакали, їхали без їжі й одягу. Вагони зачинені, хто міг вилізти через вікно, йшов на пошуки води».

    Фрагмент спогадів Мурвет, оброблених внуком Гіреєм Баїровим

    За спогадами бабусі Ерфана Кудусова, Суладе, трупи померлих під час перевезення не давали ховати, відтак їх складали вздовж залізниці. Ситуація не змінювалася і в Узбекистані, коли влітку і під кінець року на прибулих напали всі можливі хвороби. Особливо страждали від тифу, малярії та дизентерії. З травня по листопад 1944 року в Узбекистані померли, за офіційними даними, 10 105 спецпоселенців, тобто близько 7% прибулих. Смертність викликали не лише самі хвороби. Панував лютий голод, люди виснажливо працювали, пише Гульнара Бекірова.3

    Якщо трупи виносили, їх уже чекали шакали. Шакали мертвих людей тягали та їли на дорозі. Вночі шакали завивали, наче плакала дитина.

    Мурвет Баїрова

    Багато хто із опитаних дослідниками респондентів згадує, як першим порухом привезених людей було напитися. Проте вода була зовсім не такою, як у кримських потічках і джерелах: «Викинули, як щенят. Люди кинулися до води, а вода була, як какао з молоком», – вказує Хатідже Курнаметова. «Воду із річки не можна було пити, вона була заразна, а кип’ячена вода не втамовувала спраги», – згадує Мурвет Баїрова.   Шефіка Абдураманова 1950 року народження розповіла Мартіну Кислому9 про дитячі спогади виселених кримців: «Бабусь своїх я не пам’ятаю зовсім, вони померли до мого народження в кінці 1940-х від голоду. Ці перші півтора року була найвища смертність, тому що поруч не було чоловіків, були лише жінки, діти і літні люди, вони були беззахисні». Чоловіки були або в Червоній Армії, або репресовані (зокрема серед партизан, які боролися проти німців у Криму). Ерфан Кудусов каже, що більшість людей із покоління його батька, народженого в 1942 році («покоління Мустафи Джемілєва»), померла в перші роки після вивезення.

    Ателла Кадиров, чоловік Мурвет Баїрової, учасник Другої світової війни. Фото 1975 року.

    У Криму замість пам’яті про кримських татар залишилися лише сухі свідчення енкаведистів у звітах із виселення по районах: «Вивезено всіх».3 Зі зникненням автохтонів (після киримли в червні 1944 року настала черга кримських болгар, греків та вірмен) вимерли дві породи собак півострова – кримські вівчарки та кримські гончі.10 Нікому було ними займатися. Через кілька місяців знищили усю корінну (не лише кримськотатарську, а й німецьку, грецьку, єврейську, чеську) топоніміку населених пунктів12 травня 2016 року Верховна Рада України повернула більшості населених пунктів Криму їхні історичні назви. Рішення набуде чинності після деокупації Криму., а самим кримським татарам заборонили називатися «кримськими», лише татарами. «Записуючи нас просто татарами, нас намагалися розчинити у цій каші, –  каже Ерфан Кудусов. – Не лише нівелювати у татарах, а зробити совка – людину без батьківщини, без мови, без культури і без релігії». Колишній заступник міністра окупованих територій України Юсуф Куркчі в інтерв’ю для журналу «Країна» про це висловився так: «Якось друг приніс книжку. У пролозі прочитав: “Кримський півострів був завжди привабливим для всіх народностей. З такого-то по такий-то рік тут проживали кримські татари”. Здалося, що про народ говорять, як про популяцію птахів чи цвіркунів».11  

    «Розсіяли, як жменю насіння»

      Це вислів зі спогадів Мурвет Баїрової. Вона сама потрапила в Узбекистан, де стала сигнальницею на підйомному крані; згодом їх перекинули в Таджикистан, де поховала маму (кавун за перли, пам’ятаєте?), а згодом її з дитбудинку витягли бабуся з тіткою знову в Узбекистан, де вона стала педагогом. Її брат, вивчившись на вчителя фізкультури, зміг оселитися поблизу Криму – в Новоросійську, де і помер. Вона все-таки змогла повернутися у Крим з більшістю дітей та внуків і померла в 2003 році. Чим для неї і для таких, як вона, є депортація та її багаторічні наслідки? Спершу відповімо її словами: «Скільки горя ми перенесли, залізо може розплавитися, але ми ще живемо».

    Мурвет Баїрова з синами Ленуром та Ескандером

    Кримські татари до депортації складалися із, умовно кажучи, трьох субетносів: прибережних (багато чим зовнішньо схожих до кавказців), гірських (часто яснооких, про них говорили як про нащадків готів) і степових – ногаїв, із монголоїдними рисами. Депортація їх змішала. У цьому дослідники вбачають як негативні, так і навіть позитивні риси. Негативні – це знищення і стирання культурних, діалектних відмінностей, не лише на рівні цих субетносів, а й окремих мікрорегіонів, сіл. Проте Брайан Вільямс, цитований Мартіном Кислим, зазначає, що сучасну національну ідентичність кримських татар сформувала радянська політика коренізаціїКоренізація – політика, започаткована комуністичною партією у 1923 році; передбачала залучення корінного населення до місцевого керівництва, а також розвиток національних мов.. Депортація та втрата батьківщини продовжили цей процес, вплинувши на мову, звички, навички, гендерні стосунки, політичну культуру і бачення себе як спільноти. Вільямс проводить паралелі із Шоа: обидві трагедії, на його думку, стали маркерами спільної ідентичності.9 Едвард Олворс у статті «Поновлення самосвідомості» говорить, що кримські татари – це спільнота, що не тільки зберегла свою ідентичність, попри численні дискримінації та позбавлення, але й посилила її через це «меланхолійне-об’єднувальне».9 Іншими словами, депортація загартувала народ кримських татар, дозволяючи їм і сьогодні опиратися викликам.   У чому була ця ностальгія, що породжувала бажання повернутися? Шефіка Абдураманова, респондентка Мартіна Кислого, зазначає, що це були оповіді на емоційному рівні: «…сідали за стіл, брали виноград: “Хіба це виноград? От у Криму був виноград! Хіба це яблука? От у Криму були яблука!” Якщо хтось приїжджав з Криму, то привозив воду у фляжці. Запливуть якомога далі в море, наберуть водички, поки довезуть, вона затухне, привозять: “От це вода з Чорного моря!”. Якщо хтось хворіє, то по ковточку. Казали, що все там інше, навіть на рівні побутових дрібниць. Все було опоетизовано. І навіть коли казали, що там смак інший, це не були якісь гастрономічні примхи. Я коли сюди (в Крим – прим. автора) приїхала, мені не сподобалися фрукти: вони водянисті, без смаку. В Узбекистані більше сонця, вони солодші та ароматніші».   Зєра Бєкірова з цієї ж праці розповідає, які згадки про Крим чула в ранньому дитинстві від батька: «Коли ми грали, він казав: “А от в Криму такі ігри були”. Приходила весна, він починав говорити: “А от в Криму в цей час цвіте те”. Коли ми купували тюльпани, він казав: “О! А які в Криму тюльпани!”. Тому Крим для нас завжди був країною СусамбільСусамбіль – країна щастя із узбецьких народних казок., казковою країною».   Інший чинник, що об’єднував кримських татар, – відторгнення з боку корінного населення в Середній Азії. Відторгнення, яке сприяло об’єднанню і усвідомленню себе дієвою громадою.   Мурвет Баїрова згадує про узбеків: «Узбеки – дуже відсталий народ, хоч вони нас звали “людьми з рогами, зрадниками Батьківщини”. Це все було завдяки пропаганді радянської влади, яка поставила кримських татар у найгіршу позицію. Пустили чутку, що нас повезуть назад у Крим. Ми тішилися, а потім нам узбеки сказали, що вас везуть в інше місце, бо ж ви “німцям продасте Узбекистан”». Про перебування в Таджикистані вона пише так: «Місцевим сказали, що їдуть “рогаті люди, зрадники, звірі”. Але коли ми побачили місцевих, злякались ще більше. У них в носах і у вухах були сережки, бубенчики на ногах і руках. Коли вони ходили, бубенці дзеленчали, це були нащадки афганців».

    Мурвет Баїрова вчителька у школі в Узбекистані

    Називання кримських татар «зрадниками» чи «продажними» сприяло самоорганізації, а серед дітей – зацікавленню. Вони розпитували батьків та дідів, чому це так. На думку Мабуїна Бату Алтана, те, що татари не зникли, а знайшли в собі сили на боротьбу, є результатом сили та єдності сім’ї.9 Завдання збереження мови, культури та історії була покладене саме на сім’ю, стверджує Алтан. Народжені в депортації з дитинства чули історії про батьківщину. Саме сім’ї формували наступне покоління кримських татар. Вони давали розуміння і надії на майбутнє, відчуття напрямку і мети, відчуття ідентичності.

    Мурвет Баїрова з чоловіком Ателлою Кадировим з донькою Ельвірою та внуками в Узбекистані

    Ось лише кілька прикладів того, як кримців називали «зрадниками» від респондентів Мартіна Кислого. Рєвзіє Амєтшаєва почула це в 12-13 років: «Узбецькі діти казали: “Ви продажні, ви продали Батьківщину і приїхали сюди”.Це було дико і прикро».9 Шефіка Абдураманова згадує це так: «Зрадниками нас називали всюди, інакше і бути не могло. Це був ярлик. Був навіть період, коли я соромилася, але потім подумала: “Ну як це так: мої батьки, родичі, знайомі є, а всі кажуть «Немає такої нації. От є татари, а кримських татар немає». А як так? Ми ж говоримо своєю мовою”. Мама мене влаштовувала в дитячий садок, це я пам’ятаю. Але завідувачка була росіянка… Розумієте, ми були діти-ізгої… Розумієте, таке відчуття, ніби ти жаба і усім огидно тебе брати в руки і навіть дивитися бридко».9   

    Повернення

      Хтось повертався у Крим кілька разів, спершу під час відлиги, таких потім знову виселяли. Хтось, не ризикуючи, оселявся ближче до Криму, на Кубані й українському Приазов’ї (на Мелітопольщині та в Генічеському районі Херсонщини). У самому Криму в 1960-х-1970-х роках змогли оселитися, правдами і неправдами, до 10 тисяч осіб. 15 жовтня 1978 року ухвалили постанову Радміну СРСР, за якою, щоб виселити родину за межі Криму, було достатньо рішення райвиконкому, без втручання суду, навіть якщо родина вже купила будинок чи квартиру.12 

    Мурвет Баїрова (справа) з донькою Ельвірою на мітингу в Білогорську (Карасубазар) в 1990 році

    Справжній потік кримських татар до Криму розпочався в 1988 році і тривав протягом 1990-х. За чотири роки на півострів повернулося 250 тисяч киримли, що становило приблизно половину кількості їх в СРСР.13 Процес повернення супроводжувався масовими мітингами з вимогами відновлення усіх громадянських прав та надання ділянок землі під забудову. Ерфан Кудусов визнає, що діди і баби були виразними антисовєтчиками: «Я виріс у цьому радянському режимі, але постійно знав, що з ним щось не те. Коли я в 1980 році побачив Крим, я був шокований тим, якою є моя реальна батьківщина. Я не сприймав Узбекистан як батьківщину, попри те, що там народився. Так само зараз живу в Києві, – все добре, все нормально, але розуміємо всі, що треба повертатися». Хатідже Курнаметова, яку двічі виселили з Криму, в 1944 і 1967 роках, розповідає: востаннє, коли їхали з Узбекистану, «покидали все нажите, теплиці, городи і віддавали за безцінь, аби тільки доповзти до батьківщини». «Ми ж дуже законослухняний народ чомусь», – стверджує Хатідже.   За даними Мустафи Джемілєва, після окупації Росією Криму, півострів покинули 10% кримських татар з 300 тисяч.   Автор вдячний за допомогу у написанні статті онукам Мурвет Баїрової – Ніярі Куркчі та Гірею Баїрову, власнику кнайпи «Чебурек» у м. Києві Ерфану Кудусову, Наріману Джелялу (Джелялову) з Меджлісу кримськотатарського народу за допомогу в пошуку інформації, Мартіну Кислому за надання тексту своєї магістерської роботи. 

    ТЕКСТ: Роман Кабачій
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Посилання
    Статті