ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Суспільство — 16.12.19
    ТЕКСТ: Тетяна Шелемей
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Помилувати не можна стратити

    29 грудня 1999 року Конституційний Суд України скасував смертну кару як вид покарання, що не відповідає Основному Закону, а саме статті 27, згідно з якою, «кожна людина має невід’ємне право на життя». Після цих змін позиція держави стала чіткою та зрозумілою, однак ставлення суспільства до найвищої міри покарання досі суперечливе.

    Смертна кара відома з давніх-давен як кровна помста, яка застосовувалася за принципом lex talionis. Цей термін з латини перекладається як «рівна міра покарання» (lex – закон, talio – помста) і відоміший у формулюванні «око за око, зуб за зуб».

     

    Поширеність цього правила на практиці в стародавні часи важко простежити. Ми лише можемо припускати, що кровна помста існувала ще від часів формування найдавніших об’єднань людей. Вперше ж на законодавчому рівні принцип lex talionis був закріплений у кодексі вавилонського царя Хаммурапі у XVIII столітті до нашої ери.3 Так, у статті 196 зазначено: «Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око». У статті 200 вказано: «Якщо людина виб’є зуба людині, рівній собі, то треба вибити їй зуба». За вчинення цих правопорушень «авілумом», вищим у соціальній ієрархії, до нижчого – «мушкенума» – принцип «око за око, зуб за зуб» замінювали грошовим штрафом. Окрім «рівної міри покарання», у законах широко застосовувалася смертна кара. Вона була можлива в 30 випадках, серед яких – навіть незначна крадіжка чи наклеп на іншу людину. Однак, попри суворі покарання, кодекс Хаммурапі став першим відомим нормативно-правовим актом, який врегулював застосування правила «кровної помсти», заборонивши стихійну розправу рідних потерпілого над кривдниками.

     

    Згодом смертна кара була внесена до законів інших державних утворень: у «Кодекс Дракона» в античних Афінах, у «Закони ХІІ таблиць» у Стародавньому Римі, у «Салічну правду» у Франкському королівстві тощо. Але вона не застосовувалася так часто, як було передбачено правовими документами. Нерідко виконання цього вироку уникали, замінюючи його вигнанням чи сплатою компенсації. Грошовий викуп широко застосовували на Русі. Наприклад, згідно з третьою та четвертою статтями «Руської правди», за вбивство потрібно було сплатити штраф у формі «головщини» або «віри».4 А от вигнання як покарання практикували правителі Англії в XVII–XVIII століттях. Тоді замість страти винуватця часто висилали до колоній в Америці.

     

    Форми смертної кари могли бути дуже різними. У Стародавньому Римі засуджених скидали з Тарпейської скелі; топили в зашитому мішку з собакою, півнем, мавпою чи гадюкою; розпинали; цькували хижаками. У Стародавньому Китаї злочинців розпилювали навпіл, кидали живими в окріп. У середньовічній Європі застосовували колесування, варення в олії, спалення на вогні, відрубання голови схожим на гільйотину пристроєм чи сокирою, повішення, патрання та четвертування. До кінця ХХ століття у США, Гватемалі, Філіппінах, Тайвані та деяких китайських провінціях методи покарання стали гуманнішими: почали застосовувати смертельну ін’єкцію (до «гуманності» якої у правозахисників є питання, – прим. ред.). Проте у Саудівській Аравії правопорушникам і далі відрубують голови, а в Ірані та Судані часом каменують.9

     

    Зараз у світі смертна кара повністю скасована у 106 країнах, у семи – дозволена за особливих обставин, у 29 – закріплена на законодавчому рівні, але вже не використовувалася понад 10 років. Досі засуджують до страти ще у 56 державах, найчастіше – в КНР, Ірані, Саудівській Аравії та В’єтнамі. Єдиною країною серед західних демократій, де досі існує смертна кара, є США. Виконання вироків на федеральному рівні призупинене ще з 2003 року, однак на рівні окремих штатів злочинців страчують і сьогодні. Серед європейських держав досі практикує найвищу міру покарання Білорусь. 

     

    «За» і «проти»: боротьба суджень

     

    Політичні режими різних країн здавна широко застосовували смертну кару, проте з часом суспільство засумнівалося у доцільності такого покарання. Активно почали розмірковувати про це мислителі епохи Просвітництва – Вольтер, Томас Гоббс, Шарль Монтеск’є. Найпереконливіші аргументи проти страти висловив Чезаре Беккаріа, який у 1764 році написав трактат «Про злочин та покарання». На думку мислителя, смертна кара не є стримувальним фактором для вчинення злочину, адже людина більше боїться довічного обмеження волі та довготривалої вимушеної праці, ніж позбавлення життя. Перше відкриває набагато боліснішу перспективу, ніж миттєва смерть. Окрім того, філософ вважав абсурдним узаконення найвищої міри покарання, що, на його думку, фактично є легітимізацією вбивства, яке засуджує і за яке карає держава.

     

    І хоча Чезаре Беккаріа говорив про неминучість смертної кари у випадку, коли злочинець загрожує безпеці держави та в період анархії в суспільстві, його аргументи «проти» були такими вагомими, що стали основою для обмеження, а згодом і скасування найвищої міри покарання в багатьох країнах. Так, вже в 1786 році Леопольд ІІ Габсбурґ заборонив смертну кару у Великому герцогстві Тосканському. Першою у світі повністю скасувала страту на конституційному рівні Венесуела в 1863 році, а через два роки це зробила Сан-Марино. До початку ХХ століття такі самі зміни відбулися в Нідерландах, Норвегії, Швеції, Данії та Італії. В останній вона була відновлена на короткий період за фашистського режиму Беніто Муссоліні.

     

    Сьогодні юристи, психологи, філософи, політики також дискутують про доцільність застосування смертної кари. Зокрема, прихильники страти стверджують, що таке покарання є справедливою формою відплати для найжорстокіших злочинців, а виконання цього вироку посилює віру інших людей у систему права, яка підтримує моральний порядок у суспільстві.

     

    У відповідь противники найвищої міри покарання говорять про аморальність страти у випадку застосування до менших злочинів (тобто не вбивства), адже тоді відплата непропорційна завданій шкоді й порушує право засудженого на життя. 

     

    Вирішення цього питання пропонували ще представники німецької класичної філософії. Наприклад, Іммануїл Кант увів поняття категоричного імперативу, який передбачає рівну відплату кривднику. Філософ пропонував застосовувати смертну кару лише за вбивство, а от за зґвалтування – кастрацію, за аморальні вчинки (наприклад, «скотолозтво») – вигнання з суспільства, за крадіжку – каторжну роботу. Тієї самої думки дотримувався і Фрідріх Геґель, який вважав, що кримінальне покарання має відповідати характеру злочину.

     

    Сьогодні прихильники страти пропонують модифікувати закони так, щоб засуджували до найвищої міри покарання лише осіб, які, на думку тих-таки прихильників, справді на це заслуговують, тобто «найгірших з найгірших». З цим не погоджуються противники смертної кари, які стверджують, що будь-які спроби виокремити певні види злочинів, що слід карати смертю, неминуче будуть довільними та дискримінаційними. Вони вказують на неможливість справедливого застосування страти, адже бідні етнічні та релігійні меншини часто не мають доступу до належної правової допомоги. Або ж говорять про расові упередження і непропорційне засудження до смертної кари чорношкірих та білошкірих осіб у розвинених країнах. Наприклад, у США з 1976 до 2011 року було засуджено до смертної кари 56% білошкірих, 35% чорношкірих, 7% латиноамериканців та 2% інших злочинців. Якщо співвіднести цю інформацію з даними перепису населення США за 2010 рік (72,4% білошкірих та 12,6 % чорношкірих), то побачимо, що темношкірих американців страчують приблизно у два рази частіше, ніж білошкірих.13

     

    Прихильники смертної кари кажуть, що вона економічно доцільніша та дешевша, ніж, наприклад, довічне утримання правопорушника. Однак маємо дані, що витрати на найвищу міру покарання навпаки зростають. Наприклад, у штатах Орегон та Вашингтон судова справа, де вимагається смертна кара, дорожча, ніж та, де вона не передбачена. Судовий процес потребує залучення більшої кількості експертів та утримання злочинця до виконання вироку, адже інколи засуджені чекають цього десятки років.

     

    Важливим є питання щодо помилок у системі правосуддя. Так, під час повторного розгляду 4578 судових справ про смертну кару в США з 1973 по 1995 рік у 68% з них були виявлені серйозні помилки і, як підсумок, вироки були скасовані. Окрім того, одна людина із 20 засуджених до найвищої міри покарання пізніше визнається невинною. Наприклад, у 2004 році був страчений Кемерон Тодд Віллінгем, звинуваченого у підпалі будинку, внаслідок якого загинули три його доньки; у 1944 році – наймолодший із засуджених до смерті американців, 14-річний Джордж Стінні, за нібито вбивство двох дівчаток. У першому випадку вирок був скасований через 5 років після того, як «злочинця» позбавили життя, у другому – через 70 років. Такі помилки навіть у добре керованій системі правосуддя є чи не найголовнішим аргументом противників страти, адже так гинуть невинні. 

     

    Суперечливими залишаються питання щодо стримувального ефекту смертної кари; затяжного процесу оскарження смертних вироків, коли засуджені повинні терпіти довгі періоди невизначеності своєї долі; формування інституту «вбивць», які виконують вироки, тощо.

     

    Незважаючи на відсутність однозначного погляду на проблему доцільності смертної кари, протягом останньої третини XX століття кількість країн, що скасували цей вид покарання, зросла більш ніж утричі. Такі демократичні зміни пов’язані з винесенням цього питання на міжнародний рівень. У 1971 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, де закликала обмежити кількість правопорушень, за вчинення яких передбачена смертна кара. Трохи згодом, у 1994 та 1998 роках, Рада Європи та Європейський Союз відповідно висунули вимогу до всіх держав, які були членами цих організацій або планували стати ними найближчим часом, – призупинити виконання найвищої міри покарання і повністю скасувати страту. Зазначимо, що останні події мали великий вплив на країни Центрально-Східної Європи, які масово почали відмовлятися від позбавлення життя злочинців. Окрім того, смертна кара наприкінці ХХ століття була скасована в Анголі, Джибуті, Мозамбіку, Намібії, Південній Африці тощо.

     

    Що каже соціологія

     

    Кількість країн, які відмовилися від страти злочинців, щороку зростає, однак ставлення суспільства до цього виду покарання залишається неоднозначним. Згідно з результатами опитування, проведеного компанією Research & Branding Group у березні 2012 року, 57% українців хотіли відновити смертну кару і тільки 34% виступали проти цього. Якщо порівняти ці дані з висновками дослідження суспільної думки соціологічної групи «Рейтинг», то побачимо певний рух до лібералізації поглядів населення, адже у травні 2017 року кількість прихильників найвищої міри покарання серед мешканців нашої держави зменшилася до 38%, а противників – зросла до 47%.14

     

    Схожі тенденції простежуються й серед мешканців інших країн, які скасували страту, як і Україна, наприкінці ХХ століття. Наприклад, у сусідній Польщі у 2004 році 77% населення підтримувало цей вид покарання, у 2007 – 63%, у 2019 – 60%.6 Несуттєво зменшилася підтримка смертної кари у Великій Британії. У 2007 році прихильними до неї були 50% британців, а у 2015 – 48%, що можна розглядати як однаковий результат, адже похибка соціологічних досліджень зазвичай становить 2–3%.

     

    Логічно припустити, що противників страти щороку ставатиме менше, особливо якщо проаналізувати зміни в країнах, які скасували найвищу міру покарання ще наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття. Наприклад, рівень підтримки смертної кари у ФРН у 1949 році, коли уряд відмовився від цього покарання, був близько 55%. А вже у 2000 році лише 23% мешканців Західної Німеччини підтримували страту. Цей показник змінювався, однак і далі був на досить низькому рівні. Згідно з соціологічним опитуванням 2007 року, прихильниками смертної кари в Німеччині було 35% мешканців, Італії – 31%, Іспанії – 28%.

     

    Найпотужніша підтримка страти – у тих країнах, де вона досі діє на законодавчому рівні. В Японії у 2004 році вважали її «припустимою» 81,4% мешканців, у 2015 році – 80,3%; у Південній Кореї в 2007 році – 72%, у 2017 році – близько 55%.12 У Китаї, де кількість страт оцінюють тисячами щорічно, а дані щодо застосування смертної кари не є публічними і вважаються державною таємницею, рівень її підтримки у 1995 році становив 95%. У 2005 році цей показник знизився до 82,1%.

     

    Дані соціологічних опитувань населення про смертну кару досить гнучкі та складні ще й тому, що часто від запитання та контексту, в якому його ставлять, залежать результати опитування. Наприклад, згідно з дослідженням суспільної думки, проведеним у березні 2011 року компанією Research & Branding Group, 43% українців не хотіли відновлення страт злочинців, однак лише 40% вважали правильним рішення 1999 року про скасування страти.

     

    Окрім того, на ставлення населення до смертної кари часто впливають події, які відбуваються в державі. Поступова демократизація у кримінальному законодавстві зменшує підтримку найвищої міри покарання, а резонансні злочини – збільшують. Наприклад, у Великій Британії заклики з боку засобів масової інформації щодо відновлення страти та гучні публічні заяви звучали у 1981 році після нападів Пітера Саткліффа на 22 жінок, 13 з яких загинули, та в 2002 році після жорстокого вбивства двох десятирічних дівчат охоронцем місцевої школи у Кембриджширі.

     

    Неабиякий вплив на погляди громадськості мають виступи відомих осіб. Це добре помітно, якщо проаналізувати результати соціологічних опитувань в США. У 1996 році смертну кару підтримували 78% населення, у 2007 – 64%, у 2016 – 49%. Однак напрямок тенденції до зниження змінила промова Дональда Трампа, в якій він закликав ввести смертну кару за торгівлю наркотиками. Як наслідок, 2018 року вже 54% американців підтримували найвищу міру покарання.

     

    Тож ставлення суспільства до смертної кари досі двозначне, однак дедалі чіткіше простежується тенденція до лібералізації поглядів населення, адже противників страти з кожним роком стає більше. Можливо, незабаром суспільство досягне такого рівня цивілізаційного розвитку, що зрозуміє: боротися зі злочинністю можна і без застосування найвищої міри покарання.

    ТЕКСТ: Тетяна Шелемей
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?