ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Наука — 10.03.20
    ТЕКСТ: Ная Новак
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Костянтин Голінченко
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    «Популяризації багато не буває». Прогулянка з «Клятим раціоналістом»

    Близько двох років тому на ютубі з’явився україномовний науково-популярний канал «Клятий раціоналіст». Автор проєкту Артем Албул руйнує міфи, просуває науковий світогляд, ділиться доказовими лайфгаками і запрошує до своїх роликів відомих вчених та популяризаторів. Згідно зі статистикою ютуба, відео «Клятого раціоналіста» в сумі набрали понад мільйон переглядів. Ми зустрілись з Артемом у Миколаєві й поспілкувалися про роботу над каналом, критичне мислення і мотивацію у просуванні української науки.

    Про ідею і реалізацію

     

    Артеме, привіт! Давай з початку: чому ти вирішив робити наукпоп-канал? Що стало приводом і чому обрав саме ютуб? 

     

    Якось після закінчення ВНЗ я прийшов до знайомої, яка працювала на кафедрі, і ми говорили про міфи щодо мікрохвильовок. Є безліч міфів: про шкоду для продуктів, про онкогенний вплив тощо. І моя викладачка, яка це все слухала, сказала: «Знаєш, мені здається, ти у чомусь помилився». Я відповів, що таке можливо, я ж не фахівець. Але і вона не фахівець! Наступного дня діалог продовжився, і викладачка почала транслювати ті самі міфи, які я спростував раніше. Вона виявилась адептом компанії, що розповсюджує БАДи і «нейтронники». Це така штука, яка має нейтралізувати «шкоду» будь-яких джерел електромагнітного випромінювання. Ця жінка – очевидно, під впливом рекламних матеріалів – була впевнена, що вайфай, мобільний зв’язок і мікрохвильовки небезпечні для людини, тож почала доводити це мені. 

     

     

    На сайті дистриб’ютора «нейтронників» вказано, що електромагнітне випромінювання призводить до патологій артеріального тиску, підвищеної втомлюваності, порушень зсідання крові, зниження «енергетики» тощо. Пристрій начебто рятує від шкідливого впливу мікрохвильовок, роутерів, радіо, телевізорів та моніторів, хоча техніка і далі працює.

     

    Як зараз пам’ятаю, вийшов звідти злий і думаю: та камон, ну є ж інформація, що все це неправда, треба її донести людям. Я швидко записав на фронтальну камеру телефона відео і виклав у інстаграм: «Збираюсь розказувати такі-то штуки, вам цікаво?» У коментарях відповіли, що цікаво. Підписники знали мене як ведучого корпоративних подій, колишнього телеведучого та «кавеенщика», і це для них здавалося трохи дивною зміною інтересів. Але я все-таки записав відео про мікрохвильовки і потім, здається, ще одне запостив у інстаграм. А далі зрозумів, що треба робити окремий ресурс, і, власне, завів ютуб-канал – десь через півроку після перших імпульсів. Я мав досвід публічної взаємодії з соціумом, тому вважав, що можу собі дозволити робити контент, де є моє обличчя. З мовленням на камеру теж усе було окей – через досвід телевізійний. Там же (і не тільки там) мені довелось знімати і монтувати. І раз все так склалось, то чому не ютуб?

     

    То монтуєш самостійно? 

     

    Так, знімання, монтаж – це усе я.

     

    А місце? У студії чи вдома? І, здається, лейтнайт знімається на іншій локації? (З вересня на каналі «Клятого раціоналіста» виходять ролики у форматі late night show – вечірнього розважального шоу з відомими гостями, – прим. автора.)

     

    Більшість відео зняті в одній кімнаті – щось на старій квартирі, щось на новій. Так, це зйомні квартири! А то зараз скажуть, що фонд Сороса непогано платить, раз у нього купа квартир. (Сміється.) Це орендована квартира, де я ходжу з кутка в куток, намагаюся красиво виставити світло і все таке.

     

    А лейтнайт справді знімався на іншій локації, точніше, на двох: інтерв’ю з вченими записані в орендованій фотостудії у Києві, а інші студійні частини, де я сам, – у Миколаєві, теж у звичайній фотовідеостудії.

     

    Які теми тобі складніше давались? Можливо, доводилось залучати експертів, щоб перевірити сценарій?

     

    Одна з найдовших підготовок – до відео про зір та короткозорість. Я маю міопію, і мені здавалося, що я багато знаю про це, та більшість тієї інформації виявилася неправдивою. Доволі складно було розібратися з тонкощами. Пам’ятаю одну зі статей, на яку я орієнтувався. Це була стаття на Pubmed з переліком причин виникнення міопії, там були якісь надзвичайно складні терміни. Ще було мало інформації про вплив синього спектру, може він нашкодити чи ні. То говорили «не бійтеся синього спектру», потім було дослідження, яке показало, що теоретично воно може пошкодити сітківку, але за перенавантаження. Тижні два я повертався до цієї теми, постійно читав щось нове. Кожну тезу, яку я знав, я хотів перевірити, і у більшості випадків це виявлялося ще одним фейком.

     

    Тем, за які я боюся братися, звісно, купа. Було б класно робити відео про космос, фізику і таке інше, але там для мене набагато простіше ляпнути щось не те, тому я поки не берусь. Ці теми, якщо і будуть на каналі, то, можливо, у спілкуванні з експертами. Але я не ставлю собі ніяких обмежень. Мої інтереси змінюватимуться, і певний запит аудиторії – теж.

    Ти здебільшого говориш про прикладні речі. 

     

    Це такий момент кон’юнктури – люди дивляться те, що можуть використати у повсякденному житті, це швидше розходиться соцмережами. А я хочу мати велику кількість підписників найперше для того, щоб транслювати те, що мені здається важливим. 

     

    Окремий сегмент моєї діяльності – боротьба з псевдонаукою. Це складний формат, тому що говорити нічим не аргументовану маячну набагато легше, ніж щось аргументувати. Щоразу, коли я заходжу на сайт клініки, яка надає псевдонаукові послуги, або знахаря, або дивлюся виступ якогось шарлатана, то фіксую кількість маячні і розумію: сьогодні я не сплю. Я маю зрозуміти, про що йдеться, знайти спростування і таке інше. Тому відео не виходять так часто. Я реально кожне друге відео робив би у форматі «Антиморок», розповідав би, як шарлатани нас обманюють, але…  

     

    До речі, в одному з відео ти на лекції дискутуєш з якимось псевдонауковцем. Це було спонтанно чи сплановано?

     

    Це біогакер, засновник клініки біогакінгу. Була крута подія в Одесі, куди я приїхав послухати вчених. Після одного такого спічу, де він був глядачем, біогакер почав продукувати якісь антивакцинаторські ідеї, і тут я згадав, що у спільноті МедгоблінаМедгоблін (MED GOblin) – український блогер, лікар, популяризатор доказової медицини був допис про біогакінг. Я до нього повернувся і зрозумів, що це допис саме про цього біогакера. Тому так, власне, підготовкою до [дискусії] було швидке перечитування посту Медгобліна. (Посміхається.) Власне, і у підготовці відео ця інформація мені допомогла.  

     

    Насправді я не вважаю, що жива комунікація з людьми, які продукують антинаукову маячню, дуже корисна. Люди, які на його боці, не будуть сприймати інформацію опонента, і це виглядатиме метафоричним побиттям з боку псевдонауковця. Відповідно, люди з науковим світоглядом сприйматимуть все навпаки. 

     

    Але ж ти отримав вихід на аудиторію, яка, можливо, сумнівалася. 

     

    Так говорять люди, які люблять дискутувати в коментарях. Що це робиться для нейтрального глядача, який думає: а ну, хто краще аргументує. Інколи це справді має сенс, але далеко не завжди. 

     

    Які міфи, з твого досвіду, найбільш живучі? Які питання людям найскладніше оцінювати критично? 

     

    Було б нечесно не згадати питання вакцинації і міфів, які є навколо неї. Мільйон разів пояснювали, чому вакцинація не страшна, але є певні когнітивні помилки, через які люди просто відмовляються сприймати нову інформацію. З цим доволі складно боротися. Тому я завжди кажу, що завдання соціуму, популяризаторів, вчених, медиків – зробити так, щоб перша інформація, яку отримала людина, була провакцинаторська і адекватна. 

     

    Крім вакцинації, найскладніше вмикати критичне мислення у соціально-політичних питаннях, тому що там зазвичай йдеться про особисті переконання, якісь емоції.

    Про ефект самозванця і «гуманітарний мозок»

     

    Чи не було страшно починати наукпоп-проєкт? Адже що більше знаєш, то краще розумієш, скільки ще всього тобі невідомо. Тут виникає і ефект Даннінга – Крюґера (та його частина, яка стосується обізнаних людей), і ефект самозванця. Не було думок на кшталт: «Я не науковець, то чого це раптом я почну висвітлювати наукові питання»? 

     

    Ефект Даннінга – Крюґера – когнітивне упередження, яке полягає у тому, що люди з низьким рівнем обізнаності (загалом або у конкретному питанні) переоцінюють власну компетентність, через що роблять неправильні висновки і помилки, яких навіть не усвідомлюють. А освічені люди – часто навпаки, недооцінюють свій рівень знань.

     

    Загалом я розумів, що науково-популярні канали на ютубі ведуть не тільки науковці. Ба більше, набагато частіше це ненауковці, ніж науковці! Тому починати було не так страшно насправді. 

     

    Взагалі у нас поширене неправильне сприйняття ефекту Даннінга – Крюґера, з такою чіткою кривою, начебто на початку (вивчення якогось питання – прим. автора) людина нічого не розуміє і не знає, що вона нічого не розуміє, далі починає з’ясовувати – і падає на дно (оцінки власних компетенцій – прим. автора), а потім виходить на плато експертності. Насправді, наскільки я пам’ятаю оригінальне дослідження і його повторення від тих самих авторів, то там немає цієї кривої, всі люди, крім справжніх експертів, переоцінюють свій рівень і не розуміють цього, просто різниця найбільша у найменш компетентних. 

     

    Але я переживав саме «неправильні» етапи. Починав з «ну, загалом наче все зрозуміло у цій вашій науці; отут щось почитав, отут щось сказав – і нормально». (Усміхається.) Але потім трошки заглиблюєшся і розумієш, наскільки багато не знаєш. І справді, у цей момент виникає ефект самозванця: «Чому я це роблю? Чому це дивляться? Чому у мене є успіхи, а у людей, які набагато розумніші і можуть більш ґрунтовно про це розказати, менші охоплення, менша аудиторія?» У такі моменти береш себе в руки і кажеш: те, що ти робиш, теж комусь потрібно. Тому що популяризація (окрім того, що це такий місток між вченими і «не вченими» або між вченими різних спеціальностей) – це ще й можливість обрати рівень, на який ти хочеш вийти у розумінні того чи того питання. Наука – це складно та ґрунтовно, а в популяризації можна софт-рівень обрати, тобто зрозуміти якісь базові процеси, а можна і глибше копнути. І якщо є такий «асортимент» популяризації, то я буду робити це на тому рівні, який доступний мені з технічної точки зору, суто з мисленнєвої тощо. Звісно, інколи знову виникає ефект самозванця, але я його відганяю від себе. 

     

    Допомагає підтримка науковців? Я знаю, що ти багато з ким спілкуєшся. 

     

    Так, насправді дуже сильно. У мене не було контактів з науковцями, які б говорили «ти кидай це діло, тому що ти ж не науковець». Насправді всі вчені, з якими я стикався і які знають про мою діяльність, схвально ставляться. Тому що, повертаючись до користі популяризації, це не лише популяризація наукової інформації серед людей, це ще й популяризація науки як світогляду і науки як діяльності.  

     

    Я колись для себе навіть виокремив це як одну з цілей. Було б прикольно, якби хоч одна людина, школяр чи школярка, що стежить за моїм каналом, вирішила б пов’язати своє життя з наукою. Звісно, це в Україні дасть їм багато складнощів (сміється), але це було б круто. Я до того, що для вчених популяризація науки як діяльності це теж корисно, бо так їх стає більше і, власне, цей ринок, – якщо ми можемо його так назвати, – зростає. 

     

    А чи доводилось стикатись з поділом на «гуманітаріїв» і «технарів»? Він же попсував життя багатьом дітям, яких переконали у тому, що вони гуманітарії або навпаки, мають займатись тільки математикою. І багато дорослих продовжують дотримуватись такої самої думки, вірити у ці ярлики. 

     

    Насправді у нас дуже часто підміняють поняттям «гуманітарій» тезу «я не знаю математики». 

     

    Я обговорював це питання з людьми, так чи так дотичними до фізики. Це Антон Сененко, це Віталій Шевчук з каналу «Цікава наука», це письменник Макс Кідрук, який за освітою інженер-енергетик. Я їх запитував, як вони ставляться до (цього поділу – прим. автора). І, власне, фізики кажуть, що це міф. Їм незрозуміло, як людина може свідомо поставити собі межу: «Я оце не можу». 

     

    Немає якогось «гуманітарного мозку». У нас немає причин думати, що він є. «Гуманітарій» – це просто позначення сфери діяльності, і це не означає, що людина не може розібратися з цифрами. Я за освітою філолог, і я теж у якийсь момент жив частково у цій парадигмі. Я гуманітарій у тому сенсі, що вивчав гуманітарні науки. Я медаліст, і у школі оцінки з математики були вищі за десять, але для мене це було трошки складніше, ніж та сама біологія і, звісно, українська мова, література. Ну, як ти можеш не розуміти українську літературу як предмет? Або українську мову? Це наче як нонсенс. А математику, мовляв, можеш і не розуміти. Хоча насправді це теж питання праці над собою, праці викладача тощо. Тому я проти розділення людей на «технарів» і «гуманітаріїв» за типом мислення. За діяльністю – окей, за типом мислення – ні. 

     

    А доводилось у популяризації стикатись з закидами на кшталт «що може людина з гуманітарною освітою сказати про…»? 

     

    Насправді, як не дивно, більше претензій прилітає щодо мовних помилок. Якщо подивитись мої відео, доволі складно звинуватити мене у абсолютному профанстві. Я адекватно розумію свій рівень занурення у кожну окрему тему, але це все одно доволі підготовлений матеріал, взятий не зі стелі, є посилання на першоджерела. Тобто сказати «ти гуманітарій, ти не розумієш, не говори про це», майже ні у кого – ну, якщо людина мислить більш-менш тверезо і логічно – немає просто змоги. Це ж не мої власні думки, це результати наукових досліджень. Тому претензій «ти гуманітарій, не лізь у нашу (чи в чиюсь) науку» не було. Можливо, якісь одиничні коментарі. 

    Про освіту і «силування до науки»

     

    Як людина, яка навчалась у педагогічному університеті, як ти оцінюєш те, що відбувається з середньою освітою, і що з нею робити, щоб справді зацікавити дітей наукою? 

     

    Я не звик говорити власні думки, нічим не аргументовані, але про це я маю власну думку. По-перше, потрібна гідна експертиза підручників – як методологічна, так і наукова, бо періодично у професійної спільноти математиків виникають питання до підручників з алгебри або у філологів – до підручників з мови, і на це треба реагувати. Це доволі складно сприймалося минулим МОНом, не було адекватної реакції на критику профільної спільноти, а це важливо. Приклад такої недостатньої наукової експертизи – це підручник з предмету «Основи сім’ї». Це просто набір кліше, стереотипів, шкідливої інформації. Все, що може бути непрогресивного, ненаукового і некорисного, зібрали в одному підручнику і намагаються за цим підручником навчати дітей. (На момент публікації інтерв’ю МОН відмовилося від цього підручника, – прим. ред.)

     

    Варто зменшити тиск на вчителів. Зараз намагаються дозволити більш вільно вести методологічну звітність, але на місцях все одно все відбувається стандартизовано. Замість того, щоб готуватися до уроку, придумати якийсь новий цікавий прийом, вчитель пише конспекти уроків. Також зараз дозволили вчителям самостійно обирати методи підвищення кваліфікації, тобто є певна кількість годин, яку ти маєш витратити за рік, але не обов’язково в Інституті післядипломної освіти, можна обрати курс на тому самому «Прометеусі». Але залишилось питання, чи відбувається підвищення кваліфікації, чи імітація такого підвищення, але це вже питання до вчителів.

     

    Оскільки мої мама і бабуся працюють у школах, зазначу, що потрібне і покращення матеріально-фінансової складової – як у вигляді зарплат, так і у вигляді матеріальної бази шкіл. Але це все не гарантуватиме, що дітям буде цікаво. Я думаю, багато залежить від персоналії вчителя. У моїй школі у вчительки хімії та у вчительки фізики були однаково погані умови, але один предмет я любив, а інший – не дуже. 

     

    Зараз же, через такі умови праці вчителів, у педагогічні виші йдуть або ті, хто зовсім не мислить себе поза цією професією, або ті, хто більше нікуди не зміг вступити. 

     

    Так, вступати на педагогічний абсолютно непрестижно. Що цікаво, ті мої одногрупники, які вчилися більш-менш нормально і займали активну позицію під час навчання в університеті, переважно не працюють за професією. А ті, хто був непомітний, десь, можливо, менш успішний у навчанні, пішли працювати в школу. Я не кажу, що менш розумні пішли в школу. Але є така тенденція, що люди, які можуть дозволити собі щось інше, обирають щось інше. На жаль. 

     

    У нас вища освіта – це часто така обов’язкова формальність.

     

    Є купа людей з дипломом, які абсолютно не є фахівцями у своїх галузях. Дуже правильна теза, що люди в шістнадцять не готові обирати професію, але у нас мало хто може собі дозволити gap year, як школярі за кордоном. 

     

    Gap year – вільний рік, який у США та західноєвропейських країнах мають багато випускників шкіл. Вчорашні школярі впродовж року відпочивають, за можливості – подорожують і обмірковують плани на майбутнє: вступ до коледжу, університету, вибір професії тощо.

     

    Думаю, треба для початку припинити вимагати від викладачів займатися наукою. У нас є поняття вищого навчального закладу як осередку не лише освіти, а й науки. Людина, яка хоче розвивати кар’єру викладача в університеті, повинна мати наукові та освітні ступені, що б вона не викладала. Це провокує імітацію науки, бо людей, які не хочуть займатися наукою, провокують нею займатися. Приберіть від викладачів обов’язок займатися наукою, і вони отримають більше можливостей розвиватися професійно. Ми отримаємо менше псевдонауки, студенти отримають більше уваги, більш професійний підхід викладачів. Зазначу, що теза не моя, її я «підслухав» не у одного вченого.

     

    Про фактчекінг і критичне мислення

     

    Поділись власним підходом до перевірки інформації. Як перевіряєш публікацію у науково-популярному виданні, у лайфстайл-медіа, пости у фейсбуці? І окремо – як оцінюєш наукову інформацію, тобто дослідження, адже до досліджень теж же треба критично ставитись?  

     

    Ну так, не всі дослідження хороші і заслуговують на увагу. 

     

    Почнімо з інформації щодо здоров’я, яку я шукаю – для відео чи в особистих цілях. Відразу краще орієнтуватися на хороші джерела. Авторитетні джерела медичної інформації – це переважно пацієнтські організації американського МОЗу – сайт Medline Plus, британський МОЗ, профільні організації (якщо йдеться про онкологічне захворювання, то це Американська онкологічна асоціація тощо). Там можна знайти майже всі відповіді на запитання, які можуть виникнути у людини в житті. 

     

    Якщо ми говоримо про науково-популярний ресурс, то не всім можна довіряти. Мімікрувати під науково-популярну статтю доволі легко: ставиш якісь посилання, використовуєш науковий сленг – і все, виглядає, наче ти пишеш щось притомне. Треба походити по цих посиланнях, подивитись, куди вони ведуть. Часто те, що виглядає як посилання на першоджерело, насправді є лінком на минулу статтю на цьому ж сайті (якій, звісно, не можна довіряти просто так). Треба подивитись, куди ведуть ті посилання: на притомні міжнародні організації, наукові праці чи на якийсь знай.юа. 

     

    Загалом універсального підходу немає, ти просто маєш взяти і перевірити інформацію. Чи є у нас виокремлене першоджерело цієї інформації? Чи можна перевірити достовірність? Чи зацікавлена особа, яка ретранслює думку, у якійсь маніпуляції? Чи має власну вигоду від цього? Чи є інші джерела, які підтверджують чи спростовують означену думку? 

     

    Для кожного типу інформації є певні нюанси, але загалом я завжди намагаюся доносити одну думку: не поспішайте з опрацюванням інформації і з рішенням, що з нею робити. Перш ніж зробити репост у фейсбуці, потрібно глибоко проаналізувати інформацію або бути повністю впевненим у надійності джерела. Бо фейки і маніпуляції настільки яскравіше працюють, настільки сильніше впливають на людей, що набагато швидше розповсюджуються мережею, ніж правдива інформація в адекватному форматі. Це не думка, це, власне, результати підрахунків і досліджень. 

     

    Ага, «в мусульманських країнах немає раку»… 

     

    Так, це відомий «фейк-франкенштейн», як його назвав Семен Єсилевський, бо він зібраний з різних елементів. Важливо [розуміти], що спростування фейку ніколи не набере таке саме охоплення, як сам фейк, тому що через інформаційні бульбашки аудиторія може навіть не перетинатись. 

     

    Повертаючись до теми, скажу про наукові статті. Інколи прилітає така реакція: вчені – шарлатани, вони брешуть. Опоненти наукового підходу наводять реальні кейси недобросовісності вчених. Але наукова спільнота ці випадки не заперечує! Як і в будь-якому наборі людей, в науці є недобросовісні люди і люди, які нечесно роблять свою роботу. Але наука має певні фільтри. Якщо це рецензований журнал, то ми знаємо, що стаття була написана з дотриманням певної методології, вона була рецензована фахівцем у цій галузі. 

     

    Коли я відкриваю наукову статтю, то звертаю увагу на прості маркери. Це розмір вибірки, наприклад. Умовно, якщо йдеться про п’ять мишей, це може бути хороше наукове дослідження, яке вчені зробили в межах своїх можливостей, але результати його треба інтерпретувати обмежено. Тобто якщо дослідники на п’яти мишах показали, що якась речовина вбиває ракові пухлини, це не значить, що вони знайшли ліки від раку. Візьмімо тепер сто мишей, далі – тисячу і подивимось, куди це нас приведе. 

     

    Також треба читати статтю повністю і дивитись, чи не відрізняються висновки від того, про що йшлося у статті. Таке теж буває: досліджували-досліджували, писали-писали, а у кінці кажуть, що «ось ми довели» (іншу тезу – прим. автора). Власне, таке часто трапляється в науковоподібних статтях, які публікуються у журналах «середньої руки», назвемо їх так. Беруть сумнівний діагностичний метод чи лікувальну методику, майже нічого не знаходять (судячи з тексту статті), але коли читаєш висновки, то там написано: «Ми дійшли висновку, що цей метод працює, і його треба рекомендувати всім без винятку». 

     

    Крім того, є ще – відразу скажу, це моя слабка сторона, але я працюю над цим – медична статистика, обробка інформації. Великі вибірки, купа цифр, результати, статистична значущість… Це складно. До речі, саме наявність у науковій діяльності цієї складової доводить, чому вчений, навіть гуманітарій, не може не знати певних математичних основ. У будь-якому дослідженні доведеться математично довести його правдивість і значущість. Насправді це найбільш тонка можливість для маніпуляцій: можна розділити одну групу на декілька груп, чим підсилити певні результати – як, наприклад, було зроблено з відомим дослідженням, яке начебто показало шкоду ГМО-кукурудзи. Можна досягти «священного грааля» будь-якого наукового дослідження, Р=0,05, просто маніпулюючи з цифрами, і до правдивості дослідження це ніякого стосунку не матиме. 

     

    P-значення, або значення вірогідності – показник, що відображає статистичну значущість результатів дослідження. Якщо спрощено, він показує, що статистична похибка невелика і не впливає на висновки експериментаторів.

     

    Тобто так, до наукової статті треба ставитись скептично, аналізувати її. Інколи мені допомагають сторонні ресурси, як, наприклад, сайт Health News Review, де фахівці роблять аналіз публікацій у ЗМІ, які стосуються медичної тематики. Якщо умовний The New York Times пише, що вчені знайшли ліки від раку, вони на це реагують: кажуть, в чому полягало оригінальне дослідження, чи воно якісне/неякісне, чи може журналісти погано розібрались. На жаль, наразі сайт припинив оновлюватися. Тому в кожному окремому випадку проводиться певна робота, щоб упевнитися, що на це джерело інформації можна спиратись. 

    Про людяність в науці і популяризаторський гумор

     

    Скільки часу займає підготовка до ролика і до інтерв’ю з науковцями? 

     

    По-різному. Якщо говорити про ролик, то може бути від трьох днів: один день – підготовка інформації та сценарій, другий – знімання і початок монтажу, третій – закінчення монтажу. Це ідеальний варіант, якщо відео не дуже довге, якщо це якесь одне конкретне питання, в якому я орієнтуюсь. Я ж постійно накопичую інформацію. Коли вирішую, що потрібно зробити відео, наприклад, про вакцинацію, то відкриваю десять (заготовлених – прим. автора) посилань і працюю. Далі починається процес компіляції цього всього у сценарій, він може тривати від одного дня (але це дуже рідко) до тижня. Спочатку ж ти відкриваєш усі ці посилання, потім у тебе з’являється сорок вкладок у браузері. Ти все це читаєш, фіксуєш. У певний момент вибухає голова, треба зробити паузу, відволіктися. Потім починаєш тези формулювати. Потім це все перетворюється на сценарій з текстом, з жартами, з розбавленням сухої наукової інформації скетчами – це ще один вечір. Що стосується знімання, відео можна зняти і в одній локації, але буде нецікаво, якщо я 30 хвилин сидітиму перед камерою. Тому я намагаюся вийти на вулицю, десь знайти інакший ракурс, трошки розбавити картинку. Зазвичай це один, максимум два дні. Ну і потім іще монтаж – від одного до трьох днів, залежно від довжини відео, моєї зайнятості. Загалом відео потребує від двох днів до декількох тижнів роботи. 

     

    Якщо ж казати про інтерв’ю, то є професійні моменти, а є більше особистісні. Я читаю всі інтерв’ю з цим науковцем, які я можу знайти, читаю, що він писав для ЗМІ або що ЗМІ писали за його участі, що писали про нього. Треба орієнтуватися, що це за людина з точки зору професійної діяльності, досліджувати теми, які досліджують ці вчені. У мене такий підхід, що коли я ставлю запитання у межах інтерв’ю, я маю знати на нього відповідь. Я, не вчений, але маю зрозуміти все, що говорить вчений. Підготовка трошки допомагає в цьому, але ти сидиш у живій розмові і маєш ставити якісь додаткові запитання, робити ремарки, щоб розмова не пішла надто глибоко, туди, де аудиторія нічого не зрозуміє. Для цього ти, очевидно, теж маєш орієнтуватися в цьому питанні. Тому, така підготовка «двофакторна»: тебе цікавить вчений як людина і тема, якою займається цей вчений. 

     

    Ну і, звісно, є жарти, якась ненаукова частина. Вона виникає частково імпровізаційно, а частково – продумано. Я не хочу робити з вчених, з науки загалом щось дуже патетичне, пафосне, суперсерйозне. Це нормальна людська діяльність, і там теж є місце і жартам, і всьому іншому. 

     

    Як аудиторія реагує на жорсткі жарти? Чи не думав ти поекспериментувати з формою подання інформації?

     

    Якщо подивитися одне з перших відео на каналі, присвячене вакцинації, то воно дуже серйозне. Можливо, якби я робив це відео зараз, там були б жарти, щоб не було сухо і нудно. Якщо говорити про перевиховування або переконання когось у чомусь, можливо, є більш м’які способи. Але повертаємося до того, що люди складно розлучаються зі своїми переконаннями, тож м’які способи тут, може, і не спрацюють. 

     

    Я не насміхаюся з людей, я можу іронізувати над переконаннями, які базуються невідомо на чому. Тому так, у мене періодично з’являється бажання зробити більш спокійний відеоролик, сказати: «Окей, я розумію ваші страхи. Давайте я зараз намагатимусь відповісти на ваші питання». Імовірно, я це зроблю. Але такі матеріали вже є. Якщо ми почитаємо дописи Уляни Супрун, там немає якоїсь критики антивакцинаторів як людей з позицією. Ні, там просто наукова інформація. І що? Вона до них не доходить? Доходить, я думаю. Але вони її не сприймають все одно. Знову ж-таки, ми говоримо про боротьбу за людей, які не визначилися. 

     

    Загалом аудиторія просить ще жорсткіше, сатиричніше. Але я розумію, що це люди, які і так орієнтовані на наукову інформацію. Я не дозволю собі з нецензурною лексикою говорити про пласкоземельців, хоча, можливо, це б сприймалося великою частиною аудиторії дуже схвально. 

     

    Взагалі ми можемо уявити собі, наприклад, допис на сторінці Уляни Супрун і допис у Медгобліна на цю ж тему. Там можуть бути одні й ті самі посилання на наукові першоджерела, але буде зовсім різна стилістика і загалом це зачіпатиме більшу аудиторію. Це те, про що я завжди говорю, коли кажу, що наукпоп має бути різним.

     

    Якщо тема не надто серйозна, то жартувати можна через кожне речення. Якщо ж ми говоримо про якісь спекуляції на темі онкологічних захворювань, то їх аналізувати варто більш серйозно. 

     

    Які плани щодо каналу, інших форматів, продовження лейтнайту?

     

    Щодо лейтнайту є питання про те, в якому форматі це все буде проходити. Очевидно, що буду змінювати-покращувати, адже закінчився перший сезон (осінній цикл) лейтнайтів і треба час, щоб відзняти інтерв’ю, подумати про складові, нові рубрики. Думаю над продовженням цього формату. 

     

    Звісно, будуть продовжуватися рубрики, які на каналі добре працюють: той самий «Антиморок» (боротьба з конкретним проявом псевдонауки), «Наукові лайфгаки» (поради з науковим обґрунтуванням) – це все виходитиме з певною регулярністю. Конкретного нового формату, який я придумав і збираюсь реалізовувати, поки немає, але тем вистачає. 

     

    Окремо я записую подкасти – спільно з популяризаторами, про популяризацію науки і, власне, для популяризаторів. Глядачі це теж дивляться. Мені як популяризатору цікаво послухати, як процес відбувається в інших людей, які у них складнощі. «Клятий подкаст» – це спроба створити певний контекст для популяризаторів, аби просто отримувати якусь практичну інформацію. Зараз багато людей цим займаються, і я б хотів, щоб популяризаторів ставало ще більше. 

     

    До речі, кого ти читаєш з популяризаторів науки в Україні? І хто найкрутіший популяризатор?

     

    Коли я починав, мені здавалося, що наукпопу в Україні немає. Існує канал «Цікава наука» і все. Думав, що буду ледь не першим. Виявилось, що існує набагато більше ресурсів і вчені немало пишуть про свою діяльність. Я дивлюсь «Цікаву науку», канал анімаційної студії «NEED», «Довколаботаніку». Стежу за «Куншт», «Pulsar», INSCIENCE. Вчені, яких я читаю у фейсбуці, – Антон Сененко, Семен Єсилевський, Ольга Маслова, Оксана Півень, Дар’я Озерна, Олексій Коваленко, Дмитро Ісаєв, Олександр Скороход, Олена Лівінська, Ірина Єгорченко. Точно когось забув. 

     

    Найкрутіша популяризаторка – все-таки Уляна Супрун, її команда та всі, хто долучається до створення цих дописів. Її вплив і все, що вона робить для популяризації науково-популярної інформації, важко переоцінити. Силами цих людей був створений справжні тренд наукового підходу.

     

    Друге прізвище, яке я хотів би назвати, – Антон Сененко. Я виділяю окремо його комунікаторську роботу, він особисто мені допоміг познайомитися з багатьма людьми. Він дотичний до купи науково-популярних проєктів, стимулює вчених писати про свою діяльність, допомагає ЗМІ. І оце все робить його таким сірим кардиналом української популяризації, адже його діяльність часто залишається непоміченою, хоча це просто титанічна робота. Тому я зупинюся на цих двох людях. 

     

    А тепер дуже серйозне запитання, найсерйозніше в нашому інтерв’ю. Хто ти за гороскопом?

     

    Це ж треба згадати… Терези! Або, як в анекдоті: 

     

    – Хто ти за гороскопом?

    – Я – воїн-орк.

    – Але ж такого знаку немає.

    – Та ніякого немає!  

    ТЕКСТ: Ная Новак
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Костянтин Голінченко
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?