ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Україна — 20.05.21
    ТЕКСТ: Діана Сяркі
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Правила вишивання

    Який рецепт оригінальної й автентичної вишитої сорочки, яку захоче собі хто завгодно? Поговорили з українською етнологинею Оксаною Косміною. Радимо також почитати її розповіді про поширені міфи про вишиванки тут і тут.

    Наскільки глибоко та якісно досліджена тема вишитих сорочок? Що можна почитати про неї?

     

    У нас досі немає глобального дослідження, присвяченого всім сорочкам різних регіонів України. Є окремі дослідження, але їх катастрофічно мало. Одне з показових і найкращих, на мою думку, – це дослідження Людмили Булгакової-Ситник про сорочки Поділля. Такого рівня дослідження про інші регіони, мабуть, я не пригадаю.

     

    Також останнім часом з’являються альбоми про сорочки різних регіонів, зокрема про борщівські сорочки (для них характерне використання конопляного полотна, вовняних ниток і багатий густий орнамент на рукавах жіночої сорочки – прим. ред.). Ще одним альбомом з гарними прикладами та детальною інформацією про те, як вишивати сорочки, є робота Людмили і Олексія Покусінських «Борщівська народна сорочка». Є хороша робота Романа Пилипа «Художня вишивка українців Закарпаття XIX – першої половини XX ст», у якій він побіжно досліджує вишиті сорочки. Також варто згадати монографію Віри Зайченко «Вишивки Чернігівщини», де  йдеться, зокрема, про сорочки цього регіону.

     

    Класикою жанру є матеріали Віри Білецької «Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація», опубліковані у 1929 році. У цій роботі українська дослідниця фольклору і етнографії розглянула історію української сорочки, її різновиди. Це фундаментальна й досить актуальна робота, на яку всі посилаються.

     

    Про сорочки також є в монографії Тетяни Кари-Васильєвої, яка присвячена вишивці. Ця книжка отримала Шевченківську премію, але в ній представлено погляд мистецтвознавця, там вкрай мало тексту, знову-таки це більше альбом, ніж дослідження. Тож є статті, альбоми й видання, які стосуються українського вбрання, зокрема і сорочок, але такого глобального дослідження українських вишиванок немає. Хоча, на мою думку, його варто провести. Але це потребує чималих зусиль і  часу, та й  фахівців у нас не так багато. 

     

    Ви вже майже сорок років вивчаєте традиційне вбрання українців. Як за цей час змінилося ставлення до національного костюму, зокрема до вишитих сорочок?

     

    За цей час багато що змінилося. Я серйозно зайнялася цим питанням в 1980-х роках. Тоді я починала з того, що побіжно збирала матеріали під час експедицій. Хоча вони були присвячені вивченню традиційного житла, якщо траплявся цікавий одяг, то я також фіксувала його. Потім я з мамою, Тамарою Володимирівною Косміною, вона теж відома етнографка, почали турбуватися про те, який жахливий вигляд мають наші колективи на сцені. Зокрема на Київщині. Ми хотіли покращити ситуацію і багато працювали для цього. Я опублікувала в 1994 році альбом – як навчальний посібник, – щоб показати, як насправді виглядали костюми на Київщині. Для цього в нас була невелика фінансова підтримка: Міністерство культури допомогло. Тож ми взялися переодягати ці колективи. Я робила ескізи, і за ними шили вбрання під моїм пильним наглядом.

     

    Але не все було так просто. Люди пручалися і не розуміли, що таке справжній народний костюм певного регіону, зокрема на Київщині. Вони казали, що ми собі щось понавигадували. Просто люди звикли до чорної спідниці, керсетки, вишитої трояндами сорочки й вінка на голові, і все. Змінити такі уявлення важко. Але пройшло чимало років, і тепер на сцену вже менше одягають вінки жінки старшого віку. Це була радянська традиція хорових колективів, коли жінки поважного віку одягали дівочі  віночки. Частина вивчила і зрозуміла, що є жіночі головні убори, що вишивка теж має свої регіональні особливості й немає одного стандарту. І якщо це вбрання з бабусиної скрині, то це ще ні про що не говорить. У Центральній Україні в старих скринях залишилися не найкращі взірці того, що ми знаємо за музейними колекціями та письмовими джерелами.

     

    Тож ставлення змінилося. Люди стали більше цікавитися цією темою. Останнім часом з’явилася нова тенденція вишивати сорочки за давніми взірцями з приватних і музейних колекцій. Створюються окремі вишивальні групи: люди між собою вишивають, влаштовують конкурси. Словом, це вже новий рівень, не те, що було в далеких 90-х, коли будь-яке вбрання, яке відрізнялося від того, що показували на сцені, викликало подив і несприйняття. Поступ є, але він йде локальними групами.

     

    Хороший приклад збереження традиційного вбрання демонструє Естонія. Раз на чотири роки вони організовують на загальнонаціональному рівні пісенний конкурс «Співоче свято», локальні ж конкурси проводять щороку. У них настільки відпрацьована культура традиційного вбрання, що вони не можуть собі дозволити вийти на сцену в бознай-чому. Для них це вже неприйнятно, у них високі вимоги до національних костюмів. Учасники самі розуміють це, тому реально готують своє вбрання. Бо коли ви подаєте заявку на участь у цьому конкурсі, журі, яке відбирає учасників, дивиться не тільки на те, як колективи співають або танцюють, а й на їхні костюми. Якщо колектив не має якісного вбрання, його не допустять і порадять, як правильно пошити відповідний одяг. Національний музей в Тарту всіляко сприяє тому, щоб люди знали, розуміли й могли самі робити національні костюми. І звісно, є майстрині, яким можна це замовити.

     

    У нас ще не сформувалася така культура. Інколи я бачу на Хрещатику колективи, умовно, з Київської області чи концерти на Контрактовій площі, і мені стає сумно. Покращення є, але в нас немає самоконтролю, в чому ти виходиш на вулицю чи на сцену, як і немає контролю громадських інституцій. 

     

    Таке трапляється і через незнання, і через фінансовий аспект. Буває таке, що в самодіяльного колективу вже є якийсь одяг, можливо, вони і знають про традиції національно костюму, але на нове сценічне вбрання не мають коштів. 

     

    Є День вишиванки, це хороший привід поговорити про коректний підхід до традиційного вбрання. На вашу думку, наскільки ефективним для збереження українських традицій є це свято і те, як його проводять в Україні?

     

    Ідея хороша, але якось прогресу і поступу в цьому святі я поки не бачу. Хто що має, те й одягає. Але це питання самоосвіти та самоконтролю. Сьогодні чимало людей носять автентичне вбрання, та цього не достатньо. Або ж носять автентику, але некоректно. Виходять в сорочках, без керсеток, з сумочкою, у модних черевичках, а на мої коментарі, що це не традиційне українське вбрання, так вбиратися не зовсім коректно, реагують негативно. У цей день варто показувати людям справжні українські традиції, автентичні речі, а не модний одяг, який перебирає на себе увагу й формує в людей хибні уявлення про традиційне вбрання.

     

    Добре, що є це свято, що люди до нього готуються. Спільноти жінок, що вишивають, роблять репліки або стилізовані костюми до цього дня. Це для них такий собі дедлайн, щоб одягнути себе й свою сім’ю, вийти в люди й показати свої роботи. Це прекрасно. Тож цілком можливо, що через кілька років ситуація покращиться: гідні речі будуть в магазинах, а дедалі більше людей робитимуть національні костюми власноруч.

     

    Я бачу, що народ хоче щось інше, щось нове. Часто під соусом української вишиванки продаються речі в стилі африканських країн, Мексики – чого завгодно, тільки не України. Якщо і є українські сорочки, то там можуть бути проблеми з кроєм чи матеріалами. 

     

    Коли не вивчив сім нот, яку симфонію ти можеш написати? Без знання основ традиційної культури ви ніколи не зможете створити щось нове й оригінальне, все будете копіювати когось. Я не маю нічого проти африканських мотивів. Вони яскраві, гарні й мінімалістичні, але це Африка. Є африканські орнаменти, які використовують наші дизайнери. У нас багата й різноманітна вишивка, варто розвивати її, а не копіювати чужу. У нас справді є матеріали, які можна переробляти, трансформувати й створювати нові речі. Ви можете вигадувати щось, але не називайте це вишитою сорочкою. Хай це буде просто сукня, яка не має стосунку до традиційної культури й до Дня вишиванки. Це свято не для того, щоб одягнути щось вишите. Воно для того, щоб пропагувати й зберігати нашу культуру, наприклад, шляхом створення реплік і осучаснених трансформацій. Мені дуже подобається, коли в колір, в орнамент вплітають щось нове, але водночас залишаються вірними українським традиціям. Це складно, але реально, якщо ти фахівець.

    Сучасні роботи українських майстринь з відтворення сорочок різних регіонів. Фото: Устина Стефанчук

    Та не всім до вподоби вишиванки. Чому, як ви гадаєте? Чи пов’язано це з тим, що міська культура часто відходить від традиційного вбрання?

     

    У всіх на те свої причини. Але справді часто жінка, яка одягає автентичну сорочку, може виглядати, як жінка з села. Це правда, бо так воно і є, адже це сільська сорочка. Міська культура вимагає інших підходів. У містах національне вбрання потрібно осучаснювати під міську культуру, тоді воно буде привабливим, і міська жінка сама захоче одягнути таку вишиванку.

     

    Подивіться, що відбувалося на початку XX століття. Це був час пошуків й експериментів. Коли дивишся на ті сукні, то думаєш, що це ж абсолютно модні й актуальні речі навіть тепер. Багато сучасних дизайнерів представляють сукні не з вишивкою, а вибійкою. Цим вже займалися професійні художники й дизайнери у 1920-х роках, які намагалися знайти сучасний народний стиль.

     

    Вбрання 1925-х років

    Дехто може просто не любити яскравий вишитий одяг. Тоді можна повернутися до вишивки золотом, бісером або шовками. От вчора була в Приватному музеї історичного костюма та стилю Вікторії Лисенко. Там виставлені сукні початку XIX століття з розкішною вишивкою. 

     

    Тому багато чого залежить від подачі. Багато світових брендів з певною циклічністю повертаються до вишитого одягу та використовують різні народні мотиви. Це завжди красиво й естетично, коли зроблено професіоналами.

    ТЕКСТ: Діана Сяркі
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?