fbpx
ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І миттєво отримуй 9 електронних журналів Куншт у подарунок.

Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

Читати

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

Повідомлення успішно надіслано

Для пошуку
введіть назву запису
Блог — 07.04.21
ТЕКСТ: Вероніка Плотнікова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
Ctrl+Enter.
Презумпція невинуватості: хто винен і що з цим робити

Якщо прессекретар державного органу на своїй фейсбук-сторінці проголошує, що впіймана «велика риба», чи порушує це презумпцію невинуватості? А якщо про це (хай і в більш формалізованих висловах) пише прокурор в обвинувальному акті? Де та межа, коли держава отримує право через своїх представників стверджувати, що особа вчинила злочин? 

 

Цей матеріал підготовано у партнерстві з JustTalk.

Наслідуючи Конституцію, Кримінальний процесуальний кодекс говорить, що особа вважається невинуватою, поки її вина не доведена та не встановлена рішенням суду, яке набрало законної сили. І поводитися з особою треба відповідно – як з невинуватою.

 

«В американському кіно є особливий троп – коли герою/героїні треба видати промову перед аудиторією, яка зазвичай починається зі слів: “Згідно зі словником Вебстера…” Так само відбувається і з юридичними поняттями, але наш Вебстер – то посилання на римських юристів».

 

В українських правничих школах на початку розмови про презумпцію невинуватості одразу згадають, що презумпція  походить від латинського слова praesumo – «передбачаю», «вгадую». Продовжать, що вона є однією із загальних засад кримінального процесу. Насамкінець ще й прикрасять згадкою про декілька рішень Європейського суду з прав людини. 

 

Справді, зародки презумпції невинуватості існували в положеннях римського права: «ei incumbit probatio, qui dicit, non qui negat» («тягар доведення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує») та «іn dubio pro reo» («у випадку сумнівів справа вирішується на користь підсудного чи відповідача»). 

 

Після Другої світової війни людство жахнулося речей, які стали можливими через нехтування невід’ємними правами і свободами людини, та прийшло до переконання щодо необхідності піднесення таких прав до рівня міжнародно-правових принципів. У Загальній декларації прав людини проголошено: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде встановлена в законному порядку». В Європейській конвенції з прав людини йдеться буквально те саме. Говорячи простіше, найважливіші міжнародно-правові документи гарантують «право вважатися невинуватим без рішення суду». 

 

Базис цього принципу дуже простий: якщо держава відмовить людині в ньому, то на повагу до решти прав і свобод годі й сподіватися.

 

Нібито все зрозуміло? Але яка доля спіткає це знання, коли студенти стануть практиками кримінальної юстиції? Іронія в тому, що найбільш знані постулати часом стираються з пам’яті та тьмяніють. 

 

Чи таке розуміння презумпції забороняє прокуророві в обвинувальному акті вказувати, що особа вчинила конкретний злочин? А публічній персоні заявити про це (до вироку суду) у ЗМІ?

 

На перший погляд, ситуації є звичними та взаємозумовленими, однак їхні наслідки можуть бути геть різними. Так, обвинувальний акт з’являється на сцені всього кримінального процесу вже тоді, як дві фігури – слідчий та прокурор – дійдуть висновку, що конкретна особа вчинила конкретний злочин, і погодяться між собою, що в них достатньо доказів, аби переконати в цьому суддю та відбити аргументи адвокатської команди. За своєю природою обвинувальний акт – квінтесенція того, про що так хвацько знімаються кримінальні процедурали, але зовсім не така захоплива. Доступ до обвинувального акту має обмежене коло осіб, яких він стосується, і виписується він для гравців протилежної сторони – захисту, та арбітра – судді, його мова – часом заскладний канцелярит, майже сублімовані формули, якими послуговуються юристи між собою. Мета обвинувального акту – запропонувати судді позицію, що саме думка обвинувачення, яку надалі перед ним представить прокурор, є правильною та зможе підтвердити поза розумним сумнівом вину конкретної особи. Отже, мовні звороти у таких процесуальних документах – не про дострокове таврування особи, а про гіпотезу, яка підлягає оцінці та доведенню. 

 

Інша ж ситуація виникає з публічними проголошеннями від офіційних осіб, що хтось «розбійник», що «затримано ґвалтівника», з багатьма іншими яскравими та клікабельними гаслами. Насправді такі дії можуть призвести до того, що навіть за наявності купи реальних доказів особу виправдають, адже існуватиме обґрунтований сумнів: а чи не сформувалося в суддів у процесі ухвалення рішення попередньо переконання про винуватість особи через такі голосні позиції представників держави? 

 

Відмінність цих ситуацій у тому, що, хоч для авторів обвинувального акту вже не йдеться про ймовірності (здебільшого), це ще не остаточна позиція держави щодо винуватості особи, суддя вестиме процес, розбиратиметься з доказами й аргументацією, оцінюватиме позицію захисту. Лише в іншому документі, який народиться не так і швидко та ще неодноразово оскаржуватиметься (так, мова про Грааль процесу – вирок), іменем України може бути визнано, що особа винна – ось тоді і завершується дія презумпції невинуватості. Жодна посадова особа, хоч би до якої школи права вона себе зараховувала, не позбавлена обов’язку дотримуватися цієї презумпції. Часом здається, що це майже шекспірівське «Хоч як назви Ромео – він Ромео», і злочинець є вже Дуже Очевидно Злочинний, але ні, гарантії прав людини влаштовано складніше. 

 

«Хотів би, щоб презумпцію розуміли і застосовували так, як вона є, без суб’єктивних трактувань», – думка прокурора.

 

Справді, в класичному розумінні презумпція – це найвищий стандарт доведення вини, якість та достатність доказів, тлумачення суперечностей на користь обвинуваченої особи, але чи вичерпується вона цим? Зараз презумпція – це і про те, що і як говорить держава в особі своїх представників (так, навіть на власних сторінках у фейсбуці) щодо винуватості особи до того моменту, поки обвинувальний вирок не набрав законної сили.

 

«Слідчий і прокурор підозрюють особу у вчиненні злочину за наявності доказів і внутрішнього переконання. Але держава все ж таки повинна говорити не вчинив, а підозрюється у вчиненні, обвинувачується у вчиненні. Виступи офіційних осіб щодо вчинення злочину у справі Шеремета однозначно мають непоправний вплив на слідчих, прокурорів та суддів у цій справі, оскільки ніхто не захоче визнати свою неправоту і буде рухатися до кінця з обвинувальним ухилом, незважаючи на реальні обставини справи», – думка слідчого.

 

Часом бажання прокомунікувати процесуальні «трофеї» зводить нанівець усі розмови про досягнення у сфері дотримання стандартів та прав людини, наприклад, коли одразу після затримання особи на офіційній сторінці у фейсбці органу правопорядку її називають «хабарником тижня», «шахраєм» або «вбивцею немовляти».

 

«У нас суди застосовують правовий пуризм, шукаючи будь-яку дрібну помилку, щоб виправдати особу, яка вчинила злочин, а не ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 

Якби цього всього не було і суду можна було б довіряти, то презумпція невинуватості звучала б більш ґрунтовно у нашому суспільстві. А так люди хочуть справедливості і покарання винних осіб, насамперед багатих і впливових. Єдиний шанс хоч якось покарати таких людей – це зробити їхні вчинки відомими», думка слідчого.

 

Безумовно, державі треба інформувати суспільство про те, що відбувається під час розслідування кримінальних правопорушень. Питання в тому, що для такої інформації у кожного з можливих рупорів має бути намертво вбудований фільтр презумпції невинуватості — хай не через формально задекларовану повагу до прав людини, а через реальні ризики порушити фундамент кримінального провадження та зруйнувати його процесуальну долю.

 

Зі свого боку, суспільство також має бути свідоме того, що презумпція невинуватості є його цінністю, а не лише цінністю конкретної людини, адже коли держава відмовляє конкретній людині в цьому праві, пам’ять про права й свободи починає потроху тьмяніти.

ТЕКСТ: Вероніка Плотнікова
Ілюстрації: Каталіна Маєвська
Статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: