Озвучена стаття Тема не обрана — 02 серпня, 2022

Пропаганда у російському кіно

ТЕКСТ:

ІЛЮСТРАЦІЇ: Каталіна Маєвська

«Бандерівці», «прибічники нацистів», «недолугі телепні у шароварах» – такі образи українців вкрай часто постають у російському кіно, створеному на замовлення держави. У фільмах «Матч», «Ми з майбутнього – 2» чи «Тарас Бульба» російська пропаганда активно демонізує українців, паплюжить історію та фабрикує альтернативну реальність. Як кінопропаганда стає частиною політичної ідеології? Чи дійсно кінематограф допоміг нормалізувати війну у свідомості росіян та що робити з російським кіно далі? Поговорили з кінознавцем та керівником кіноархіву Довженко-Центру Олександром Телюком.

Кінопропаганда у Радянському Союзі

У розмірковуваннях про пропаганду в кіно часто спливає висловлювання Леніна про те, що кінематограф є найважливішим мистецтвом. Мовляв, російська кінопропаганда сягає корінням у практики радянських фільмів. І дійсно, історики кіно, як-от Любомир Госейко1, помічають, що у часи революції 1918–1921 років партія більшовиків була чи не єдиною політичною силою на території України, яка розуміла потенціал кіно у формуванні суспільної думки. Вони зробили кінематограф частиною своєї політичної стратегії, й це було надзвичайно вдале рішення. Адже насправді фраза Леніна звучала так: «Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв найважливішим для нас є кіно та цирк». Тому кіно – спочатку візуальним рядом, а потім і голосами акторів – допомагало формувати свідомість широких мас.

Більшовики націоналізували кінообладнання приватних виробників, які діяли ще за часів царя, та почали будувати потужну кіно- і пропагандистську індустрію. До цього процесу долучили талановитих кореспондентів, монтажерів та режисерів Михаїла Кольцова, Акселя Лундіна, Петра Чардиніна та інших.

Основним жанром раннього більшовицького кіно стали агітаційні фільми. За словами журналіста Олега Панфілова2, першим ідеологічним шедевром став «Броненосець “Потьомкін”» (1925) режисера Сєрґєя Ейзенштейна. Після цього партія стала виділяти дедалі більше грошей на виробництво нових фільмів – їх знімали швидко, ще швидше монтували. Вони поєднували у собі як хронікальну, так і ігрову компоненту. Революційна реальність у них не просто змальовувалась, а одразу конструювалась. Втім закладена в таких фільмах пропаганда мала на меті не тільки одурманити людей, але й навчити їх чогось. Невипадково відділи пропаганди керувалися з боку Народних комісаріатів просвіти. Так, рання радянська пропаганда 1920-х років популяризувала певні цінності, як-от ліквідацію неписемності, заохочення атеїзму, поширення гігієни та фізкультури, емансипацію жінок тощо. У 1930-х роках відбувся поступовий зсув пропагандистських наративів у бік мілітаризації, агресивної індустріалізації та російського шовінізму. Далі ці тенденції тільки поглиблювалися. Від ідеологічного «Чапаєва» (1934), який ідеалізує образ радянського солдата, та відверто пропагандистського «Якщо завтра війна» (1938) до багатосерійного «Сімнадцять миттєвостей весни» (1971–1973), який створив надзвичайно популярний, романтичний і геть відірваний від реальності образ Штірліца.

Кінопропаганда у сучасній Росії

Сьогоднішня російська пропаганда перетворилася на суцільну демонічну інстанцію. Вона продукує отруйну суміш із внутрішнього колоніалізму, радянського місіонерства та патріархального культу сили. Антагоністом у цих фільмах може стати будь-хто, адже пропаганда вправно підтасовує квазіісторичні факти під будь-яку спекуляцію.

Так, у часи формування синтаксису радянської пропаганди, у 1920-1930-х роках, коли українців хотіли зробити антагоністами, то зображали їх ворогами народу, «петлюрівцями» і «націонал-буржуазними недобитками». Риси такого українця можна простежити у фільмах. Наприклад, у «Звенигорі» Довженка націоналістично налаштований брат представлений неврівноваженим циніком-гедоністом. На противагу йому зображений самовпевнений і суворий комуніст Тиміш. Таке змалювання українців характерне для того періоду. Художник Микола Рідний також влучно підмитив, що махновців і анархістів часто зображали такими собі , а більшовиків – статними та врівноваженими людьми.

Сьогоднішня пропаганда створила нового антагоніста – міфологічного українця-«бандерівця», наділивши його майже демонічними рисами. Наприклад, у фільмі «Ми з майбутнього – 2» (2010), Алєксандра Самохвалова українці зображені нацистами. А у фільмі «Матч» (2012) Андрія Малікова – зрадниками та колаборантами нацистів. Одним зі співпродюсерів фільму «Матч» є сумнозвісний Тімофєй Сєрґєйцев, політтехнолог і колумніст, який написав статтю для порталу «РИА Новости» під назвою «Что Россия должна сделать с Украиной» (з рос./укр. «Що Росія повинна зробити з Україною»). У цій статті відверто постулюються ідеї «деукраїнізації», етнічних чисток та репресій. Історик Тімоті Снайдер назвав3 цю статтю ще одним свідченням того, що дії Росії щодо України є геноцидом.

Пропагандистські наративи Росії зациклені на двох історичних датах – 1945 рік та 1991 рік – закінчення Другої світової війни та розвал Радянського Союзу. Втім ці події, так само як і історичні образи українців, змінені й перекручені пропагандою. Наразі вони перетворились на травестійний римейк війни з нацизмом, «карнавальні» практики відновлення радянських ритуалів, пам’ятників Леніну чи підняття червоних стягів на окупованих територіях. Це те, що в деяких статтях називають «токсичною ностальгією»4. Так, занурення у радянськість відволікає від сучасних економічних катаклізмів. А фіксація на символах воєнних перемог блокує доступ до усвідомлення звичайної, трагічної реальності війни. У будь-якому разі, британський письменник Марк Фішер вважає5, що в основі ностальгії завжди лежить полювання на привидів минулого, яке тягне за собою занурення в фантазії, втечу від майбутнього й уникання відповідальності за сьогодення.

З чого складається пропаганда в кіно

Спочатку основним інструментом пропаганди в кіно був монтаж. Дослідник Джей Лейда6 стверджує, що в ранньому кіно 1910-х років перемонтаж та створення кіножурналів зі старої хроніки було звичною справою. Така практика застосовувалась у відомих творах, як-от «Падіння династії Романових» (1927) Есфірі Шуб або «Інфляція» (1928) Ганса Ріхтера. В українському фільмі «Документи епохи» (1927) Леонід Могилевський сфабрикував генезис молодої радянської держави з кадрів Гетьманату та Білої армії. Для цього він активно листувався з операторами УНР і гетьмана Скоропадського, шукаючи цінні історичні плівки з кадрами Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Переглянувши понад 100 годин кіноплівки7, він змонтував пропагандистський фільм до річниці Жовтневої революції, в якому саму революцію представлено як точку відліку історії. Маніпулювати правдою також допомагали інтертитри, що представляли події на екрані з більшовицької точки зору.

Авангардисти 1920-х, як-от Дзиґа Вертов, вбачали в монтажі інструмент для створення нової реальності й нової, довершеної людини. Проте іронія полягала в тому, що тоталітарна держава швидко апропріювала винаходи художників і поставила їх на службу політики, а не мистецтва.

З 1930-х років у кінопропаганді з’явився новий інструмент – проникнення ідеологічних мотивів в розважальні жанрові сюжети. Саме за таким принципом діяв Голлівуд. Так, наприклад, романтична кінодрама «Касабланка» (1942) Майкла Кертіса розповідає захопливу історію, що розгортається між персонажами Гамфрі Боґарта та Інґрід Берґман, але водночас постійно доносить антинацистські й проамериканські меседжі.

Сила такої пропаганди полягає в зачаруванні глядачів дотепною комедією чи мюзиклом, тоді як ідеологічні мотиви – стиль поведінки, соціальні стереотипи – прописані поміж рядків. СРСР активно використовував цей інструмент, але не лише він. У нацистській Німеччині8 віддавали належне радянському вмінню використовувати кіно як пропаганду та прагнули робити те саме. У 1940 році на замовлення Йозефа Ґеббельса режисер Файт Гарлан зняв фільм «Єврей Зюсс», який вважається одним з найбільш антисемітських фільмів в історії кіно. За основу взяли роман, який описує реальну історію Зюсса Оппенгаймера. Він був німцем єврейського походження та неофіційним фінансистом герцога Карла Вюртемберзького. Зюсс Оппенгаймер провів низку суперечливих фінансових оборудок та ввів обтяжливі податки, після смерті герцога був звинувачений у державній зраді та повішений. Німецька пропаганда перекрутила факти та демонізувала образ Зюсса, підкреслюючи, що корінням усього зла було саме його єврейське походження. Цей фільм був обов’язковим до перегляду всім офіцерам СС.

Союзники так само використовували пропаганду у фільмах, щоб підготувати та вмотивувати людей воювати з військами нацистської Німеччини. Так, наприклад, у 1939 році, незадовго до початку війни у британський прокат вийшов фільм «Лев має крила» режисерів Едрієна Брунела, Брайана Гьорста, Олександра Корди та Майкла Павелла. У фільмі чітко звучав заклик долучатися до повітряних сил та боронити державу не тільки на морі й землі, але й у повітрі.

Кінопропаганда і суспільство

Кінопродюсер Ілля Гладштейн4, блогер Віталій Гордієнко9 та дослідники кіно зауважують, що російські фільми методично використовують стереотипи, щоб дегуманізувати українців та інші неросійські народності. Так, українці часто зображаються недалекими, жорстокими, кровожерливими, «нацистами та карателями», які вбивають дітей. У своєму есеї Гладштейн каже, що «з 2000-х років сотні російських фільмів годували населення токсичною ностальгією, ставили під сумнів право України на існування та романтизували війни». Зважаючи на те, що пропагандистське кіно створюється на замовлення державних установ, такі наративи можуть мати на меті підготовку населення до війни.

Втім кінематограф зазнав певних змін з часів, коли більшовики обрали його своїм улюбленим інструментом пропаганди. На сьогодні кіно – це відносне старе мистецтво. Фільми вже давно не є основним медіумом формування громадської думки. Натомість таку роль перебрали на себе телебачення, онлайн-ЗМІ та соціальні мережі. Порівняйте: пропагандистський фільм «Крим» (2017) Олексія Піманова за два місяці прокату подивились 1,5 мільйона глядачів10. Тоді як проросійські блогери на кшталт Анатолія Шарія чи Юрія Подоляки мають на своїх YouTube каналах майже вдвічі11 більше підписників — 2,9 та 2,8 мільйона відповідно. Відповідно, пропаганда дійсно активно застосовується у певних російських фільмах, але вона є лише одним з багатьох інструментів маніпуляції населенням.

Підписатися на Куншт

Корисна розсилка про науку.
Статті, відео і подкасти щотижня та без спаму.
 

Що робити далі з російським кіно

Дискусія щодо російського кіно, яка триває в українському суспільстві, – це хороша тенденція. Ще одна хороша тенденція – заохочувати кінофестивалі вилучати російські фільми зі своєї програми. Втім у цивілізованому світі кінофестивалі – це майже завжди незалежні інституції, які очолюють прихильники плюралізму. Так, наприклад, Каннський кінофестиваль 2022 року відмовився від запрошення російської делегації, але додав фільм російського режисера Кіріла Сєрєбрєннікова «Дружина Чайковського» в офіційну програму. Це рішення супроводжувалося12 протестами, які призвели до декількох затримань людей з українською символікою. Організатори фестивалю не змінили своєї думки, адже вважають російського режисера ліберальним діячем культури та дисидентом. Не маючи змоги впливати на такі рішення, ми можемо надавати й просувати свої, українські класичні чи сучасні стрічки. Довженко-Центр отримує десятки таких запитів щомісяця і вбачає своїм головним завданням зробити так, щоб у світі побачили фільми Вертова, Довженка, Муратової.

У Довженко-Центрі також наголошують, що однозначною позицією щодо російського кіно має бути відмова від участі у програмах, спрямованих на діалог, побудову українсько-російських мостів, примирення без визнання російської провини за цю війну. Саме так має виглядати українська деколонізація – як болючий розрив зв’язків з російською культурою – подекуди чудовою, але панівною, самозахопленою, «пасивно-песимістичною», як писав Хвильовий. Тож маємо будувати іншу культуру – більш емансипативну, демократичну, квірну й спрямовану в майбутнє.

Підтримайте Куншт

Ставайте Друзями Куншт, отримуйте ексклюзивні бонуси та допомагайте нам бути незалежними

Посилання:

  1. Любомир Госейко «Історія українського кінематографа».
  2. Олег Панфілов: Казка про «28 панфіловців».
  3. Тімоті Снайдер «Довідник з геноциду росії».
  4. Як російське кіно дегуманізувало українців і підготувало ґрунт для сучасних військових злочинів.
  5. Марк Фішер. Хаунтологія, ностальгія та втрачене майбутнє.
  6. Джей Лейда про монтаж.
  7. Документи епохи. Як це було. 1928.
  8. Уроки нацистського кіноматографа.
  9. «Ніби в суді збираю докази»: блогер Віталій Гордієнко про свої дослідження пропаганди в російському кіно.
  10. Огляд фільму «Крим» переглянули більше глядачів, ніж сам фільм.
  11. Попри бан найодіозніших московських пропагандистів, у YouTube безліч російської дези. Як це змінити.
  12. На прем'єрі фільму «Бачення метелика» у Каннах команда влаштувала акцію протесту.

0:00/0:00

Популярні статті

Стаття Суспільство — 27 березня

Як Росія завойовувала вплив у країнах Африки

Стаття Космос - 29 лютого

Куншткамера з Девідом Сперґелом про реліктове випромінювання, НАЯ (НЛО) та співпрацю з українськими науковцями

Стаття Пост правди - 25 березня

Пост правди, епізод 7: Анонімність в телеграмі