ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Медицина — 11.07.22
    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Рівняння на протокол: як український досвід може покращити військову медицину

    Українські військові медики та солдати вчаться надавати допомогу за стандартами, які переважно розробляють у США. Однак характер бойових дій та можливості в українських та американських військових суттєво відрізняються. Тому не завжди загальноприйняті протоколи пристосовні до війни росії проти України. «Куншт» поговорив із бойовою медикинею Марією Назаровою про особливості надання медичної допомоги на війні.

     

    Зараз Марія збирає кошти на екнш-камери для військових, які дозволили б знімати, як медики рятують поранених в умовах війни росії проти України, і використовувати ці відео для досліджень і навчань. Долучитися до збору коштів можна тут.

    Здається, що медицина – це щось універсальне. Які саме фактори впливають на те, що потрібно «кастомізувати» надання допомоги? Це може бути клімат, характер бойових дій?

     

    Медицина, звісно, універсальна. Але Україна має давати свій вклад у світову тактичну медицину, тому що тактична медицина базується на тому характері бойових дій і поранень, які зафіксовані. Мабуть, на 95% – це американський військовий досвід: операції в Іраку та Афганістані, здебільшого 2000-х років. Звісно, вони (солдати в Афганістані – прим. ред.) були присутні й пізніше, до минулого року. Проте не було таких активних бойових дій. Тож це досить застарілі дані. Але всі оновлення протоколу також базуються на американському досвіді. 

     

    Наприклад, у 2014 році ми, орієнтуючись на американський протокол, навчали бійців, які не мають медичної освіти, робити декомпресію грудної клітки спеціальним катетером (коли напружений пневмоторакс, тобто є зайве повітря між легенею і грудною стінкою). Це інвазивна процедура, і вона має ризики – пошкодити внутрішні органи, нерви тощо. Але тоді в тактичній медицині (наголошую, що це американський досвід) плюси переважали над ризиками: боєць може врятувати іншого бійця, поки до нього дістанеться медик.

     

    Зараз навчання американських бійців найнижчого рівня, тобто не медиків, не містить ні декомпресію, ні навіть заклеювання дірки на грудній клітці, хоча тут нуль ризиків. Якщо є дірка на грудній клітці, ми ліпимо на неї липку оклюзійну наліпкуОклюзія – зменшення, порушення прохідності. Оклюзійна наліпка призначена для герметизації рани та перешкоджання доступу повітря.. Вони навіть цього зараз не роблять, і там [у протоколі] написано: якщо ти бачиш проникаюче поранення грудної клітки, поклич медика. 

     

    Чому так сталося? Тому що Америка постійно покращує свої евакуаційні можливості, і ще в 2003–2004 роках у них могла бути ситуація, коли вертоліт забирає людину через 20 хвилин після поранення. І з часом ставало швидше й краще: доступ медика, доступ евакуаційного транспорту, доступ високих технологій, якомога швидше переливання крові, буквально в повітрі, поки людина ще летить до госпіталя. І тому вони вирішили максимально спростити навчання для бійців, щоб ті не зробили нічого зайвого. 

     

    Ми не можемо собі зараз дозволити ці оновлення 2021 року. Не навчати бійців заліпити грудну клітку – для мене і колег це нонсенс. По-перше, чому б цього не навчити? Це взагалі не має ніяких ризиків, і це дійсно врятує життя. А головне, – у нас немає евакуації вертольотом. Медик може бути далеко або до нього треба довго їхати. 

     

    Ми бачимо, що тактична медицина і найвищий орган її регулювання йде в сторону максимального спрощення, тому що в Америки знизились інтенсивність бойових дій і покращилися ресурси. У нас такої можливості немає. І це не про те, що ми не встигаємо за розвитком, це питання характеру бойових дій. 

     

    Звісно, медицина універсальна. І я, і американський медик будемо проводити декомпресію. Просто я це зроблю через годину після поранення, можливо, тому що я можу не бути поруч з бійцем, і його евакуація з червоної зони, зони безпосередньої загрози життю, може зайняти годину чи й більше.

     

    Крім фактору інтенсивності бойових дій, є ще характер уражаючих агентів. Тобто причин поранення. В американців здебільшого це стрілецька зброя, снайперська та саморобні вибухові пристрої, які роблять місцеві терористи. І це здебільшого вибухові пристрої не дуже високої потужності, хоча, звісно, буває різне. Але в них майже немає артилерійських уражень. 

     

    А от у нас понад 80% поранень, за деякими оцінками, навіть до 90% – мінно-вибухові внаслідок ствольної артилерії, а також крилаті й балістичні ракети, які взагалі ніде більше не використовуються. Це величезні площі ураження, непередбачувані. Якщо ми говоримо про касетні снаряди, то це точно не про те, що ти можеш спрогнозувати: вистрілили туди – значить, там будуть поранені. Касетні снаряди розлетілися, і людина може на них підірватися через кілька тижнів після того, як снаряд, скажімо, загубився.

     

    Мінно-вибуховий характер поранень теж має свої особливості. Американці з часом більше опору давали на переломи тазових кісток, тому що в них підриви на саморобних вибухових пристроях – це здебільшого наїзд машиною, наприклад, на якийсь вибуховий пристрій або наступання на нього. Але в них майже не було протипіхотних мін, які використовує зараз росія. Це маленькі міни-листочки, які неможливо знешкодити. Їх можна тільки підірвати. І їх дуже складно знайти, тому що вони пластикові. І от зараз, наприклад, ліси Київської області всіяні цими листками. А в американців це здебільшого видимі вибухові пристрої. Вони, звісно, можуть бути замасковані, але принаймні ти бачиш, що це вибуховий пристрій. Солдати наступали і наїжджали на них, і в них збільшувалася кількість травм. Можна навіть сказати, що закритих травм: коли бронетехніка підривається, осколки до людини не долітають, і шкіра всюди ціла. Але всередині – каша, тому що внаслідок вибухової хвилі відбувся перелом тазових кісток, виникла внутрішня кровотеча, адже уламки кістки пошкоджують пахову артерію, наприклад, і в людини всередині тече. Зупинити цю кровотечу можливо в хірургічних умовах, а поки людина в бронетехніці – неможливо. І американці з часом додавали в протокол дедалі більше про визначення травм тазу і боротьбу з ними.

     

    У нас таке теж є, але ми не бачимо збільшення ролі цього. Набагато більше відкритих поранень внаслідок уламків, які розлітаються. Якщо машина на щось наїжджає, то це міни більшої потужності. Умовно кажучи, якщо машина наїжджає на танкову міну, то машина буде повністю знищена. Навіть якщо це бронетехніка, все одно пошкодження будуть набагато сильнішими, і будуть відкриті травми внаслідок цих уламків. 

     

    Тому коли ми орієнтуємося на американський досвід, з одного боку, ми дуже правильно робимо, що не вигадуємо самі шлях, використовуємо доказову медицину. Але, з іншого боку, сам характер бойових дій і поранень потребує більших ресурсів на стороні бійця, більших ресурсів на стороні медика. І внаслідок того, що в нас немає можливості аеромедичної евакуації через повітряну загрозу, то евакуація буде займати більше часу, буде більш небезпечною, менш оснащеною, бо це здебільшого кейсевак. 

     

    Є поняття кейсеваку і медеваку. Кейсевак – це будь-яка машина, яка вивозить пораненого з небезпечної зони. Медевак – це медична машина, яка здебільшого зустрічає вже в більш-менш безпечному місці, людину перегружають, умовно кажучи, з джипа в реанімобіль, і реанімобіль їде до лікарні. У нас ці межі стерті. Може бути, що кейсевак – звичайний джип чи пікап – везе людину прямо до лікарні, а може бути, що медевак перебуває під вогнем, і реанімобіль заїжджає в зону мінометного обстрілу, забирає людину і везе до лікарні.

    Чим зумовлене це стертя меж? 

     

    Дуже велика інтенсивність бойових дій. Ще один фактор – наприклад, якщо йде обстріл по Харкову, то звичайна швидка прямо з-під обстрілів забирає поранених. Це теж цікава штука, яку ми могли би розказувати для професійної спільноти: у нас внаслідок обстрілу цивільних міст і великої кількості жертв серед цивільного населення дуже багато військових поранених вивозили цивільні швидкі. Наприклад, у Чернігові, Харкові, Сумах. 

     

    Іноді це було дуже круто, тому що це швидше, ніж чекати військовий евакуаційний транспорт: швидка поруч, вона забрала і довезла. Але це могло теж впливати на виживання людини, тому що з усією повагою до нашої швидкої, вона ніколи не була натренована на військові травми. Очевидно, що вони так само медики: бачать кровотечу і розуміють, що це загроза для життя. Але в них просто немає турнікетів. Їх ніколи не було на швидкій. Були тільки джгути Есмарха (гумові застарілі джуги, які не відповідають сучасному рівню тактичної медицини і стандартам НАТО – прим. ред.). Іноді турнікети бували, але це особиста ініціатива. 

     

    У березні, коли відбувалися обстріли Чернігова, я допомагала своїм колегам, відправляла турнікети. Вони просили окремо на військових, і окремо на швидку, тому що швидка возила дуже багато військових пацієнтів. Фельдшери, лікарі швидкої – герої. Але іноді я думаю, що мені страшно за тих пацієнтів, яких вони бачили. Тому що якщо ти 30 років їздив на гіпертонію, а тобі дають політравми, тобі треба довезти до лікарні, ще й стабілізувати… Ти ніколи не знаєш, чи ти доїдеш до лікарні, чи лікарня є, чи її не розбомбили, і питання їхньої підготовки теж буде значним. 

     

    Тож чому стерті межі? Насамперед бо дуже інтенсивний характер бойових дій, у будь-який момент може прилетіти ракета там, де її ніхто не очікував. Іноді це брак медеваків, а іноді, навпаки, брак можливості підрозділу вивезти своїми силами. Тоді медевак на свій страх і ризик ухвалює рішення, чи будуть вони їхати реанімобілем, який не є броньованим або захищеним, чи будуть чекати, що їм винесуть пораненого руками. Я утрую, але іноді вибір такий: або його ніяк не вивезуть, або ти їдеш реанімобілем і там забираєш поранених. Такого багато.

     

    Це заборонено з точки зору всіх правил, і це на свій страх і ризик, але люди це роблять. Для світової спільноти це нонсенс: це ж неможливо, везіть бронетранспортом. Я впевнена, що американці не воюють тільки за підручником. Безперечно, в них теж бували випадки, коли щось іде не так, але мені здається, що через інтенсивність бойових дій і питання оснащення підрозділів, у них інакше. Тобто в нас може бути таке, що кілька десятків кілометрів немає можливості виїхати. Думаю, що більшість із людей, які пишуть протоколи з тактичної медицини, не уявляють собі, що таке можливо, бо в них все класно забезпечено.

    А чи можемо ми покладатися ще на якийсь досвід, окрім американського? Можливо, є якісь case studies?

     

    Ми можемо орієнтуватися на те, що є у відкритому доступі, на те, що описано, що можна дістати. Безперечно, це не 100% американці. Є ізраїльський, канадський досвід, взагалі досвід країн-миротворців. Але існує питання, чи вони його достатньо описують і чи дають на загал. Є купа країн-миротворців, але я нічого не знаю про, наприклад, миротворців, які були в Боснії. У них теж, очевидно, були під час цієї миротворчої місії поранені, але я ніде не знаходила інформації саме про медичну підтримку, медичні місії в тому конфлікті. Цілком можливо, що вони засекречені, але скоріш за все, просто нікому не спадало на думку зробити з цього якийсь case study. Це окей, ми теж цього не робимо, от і їм не спало на думку. 

     

    Нам було би цікаво вивчати досвід, який міг би бути релевантний до нашого, але, якщо чесно (хоч я не військова, а військово-медична експертка), мені здається, що немає таких бойових дій, з якими можна рівноправно порівняти український досвід зараз. Ще якщо говорити про АТО, ООС, то є деякі операції, де можна порівняти, умовно кажучи, з Югославією, Іраком чи Афганістаном. Те, що відбувається зараз, абсолютно безпрецедентно з точки зору задіяної цивільної інфраструктури, змазаності лінії фронту і того, що я описувала про цивільні міста. Тому чи можемо ми орієнтуватись на когось, щоб розбирати операції, які були б схожі одна на одну, – ні. Але саме тому ми й маємо давати цю інформацію світові. Розібрати ситуації, коли ти не найсильніша армія світу, як США, і коли ти на волонтерських машинах возиш поранених на величезні відстані, було би дуже корисно.

    Наскільки нам взагалі допомагає цей досвід попередньої фази війни з 2014 року? Звичайно, тоді бойові дії були далеко не такими інтенсивними, але що можна почерпнути звідти? 

     

    Звісно, всім допомагає саме розуміння про якісь бойові дії. Коли я говорю про, наприклад, мінливість лінії фронту… Якщо дивитися на всю Україну, то взагалі не розумієш, що відбувається, тому що вчора вдарили по Кременчуку, сьогодні – по Харкову, в Херсонській області ми просуваємося, а в Запорізькій якась інша ситуація. Це те, що люди дивляться по телевізору, в новинах. 

     

    Коли ти воюєш, тобі цікавий тільки твій шматок, за який ти відповідальний. Люди, які зараз, умовно, воюють в Запорізькій області, поняття не мають, що коїться в Харкові, і їм це не потрібно. І характер бойових дій, характер взаємодій між підрозділами, евакуація до госпіталю чи лікарні, можуть кардинально відрізнятися на різних ділянках фронту. Десь за 10 хвилин довозиш людину в лікарню, а десь застрягаєш на декілька годин через неможливість виїхати внаслідок обстрілу і стабілізуєш людину під кущем, в імпровізованому медпункті або в машині. 

     

    У медицині кардинально змінились забезпеченість і досвід, навченість людей, але це є тільки в тих людей, які раніше були в армії і самостійно вчилися. Для мене величезна проблема – те, що у нас зараз втричі збільшилася кількість сил оборони і, відповідно, мала би втричі збільшитися кількість медиків, а ми стількох не навчили. Наш 205-й центр, який ми будували з 2017 року, – це такий єдиний учбовий центр для медиків. З 2017 по 2022 рік ми випустили 649 бойових медиків. Частина з них загинула, частина в полоні, близько 600 людей зараз у підрозділах. А їх треба втричі більше, якщо не в чотири рази. Вчити їх треба три з половиною місяці. У нас зараз немає такого часу, зараз купа підрозділів, де медиків призначили на кшталт «ти не вмієш бігати й стріляти, будеш медиком» або «ти жінка, будеш медиком». Навчити за такий короткий час, як у нас зараз, надзвичайно складно. І це найбільша проблема. 

     

    З одного боку, якщо порівнювати з 2014 роком, у нас у мільйон разів більше знань, більше розуміння. У нас більше немає професорів, які залишилися мізками в 70-х і розповідають, як треба робити тактичну медицину. У 2014 році було багато професорів, які орієнтувались на методички Другої світової війни. А люди, які не є професорами, але знають протоколи і тактичну медицину, мусили їм доводити зворотне. Зараз цього немає. Але ці [знання] є десь в третини людей, яка зараз виконує такі завдання. А дві третини – це люди, які перший раз у житті побачили турнікет, перший раз у житті служать в армії. Серед них є фельдшери, у яких принаймні є медична освіта. Але, знову-таки, тут питання до нашої медичної освіти, її якості.

     

    Підготовленість медиків – це величезна проблема. Тому виходить величезний розкид: люди, які раніше воювали і вчилися, зараз на 10 голів вище, ніж були в 2014 році, а люди, які прийшли з нуля, тягнуть всю цю статистику на дно, тому що у нас немає часу їх навчити так, як має бути. Ми вчимо, але це точно не той рівень успіху.

    Щодо камер, на які ви збираєте кошти. Це насамперед для медиків чи для солдатів?

     

    Для медиків. У мене є мрія, що, по-перше, ми почнемо нормально документувати наш досвід. Я нічого не розумію в аналітиці даних, data science, але думаю, що це потрібно. Я хотіла би знайти людей, які могли би проконсультувати чи, може, навіть цим зайнятися. Бо останні верифіковані статистичні дані про нашу військову травму в мене є з 2017 року. І я впевнена, що в іноземних наукових журналах їх би не прийняли, бо там немає вибірки, джерел, second opinion і всього того, що треба, аби з’явитися десь у Scopus. Це презентація в PowerPoint, зроблена майором медичної служби, якому повісили завдання звітувати, і він написав, які в його госпіталі були бойові поранення й як вони їх лікували.

     

    Зараз я майже впевнена, що нормальної статистики не ведеться. Коли велися бої за сам Чернігів, були люди, впевнені, що Чернігів буде окуповано. Я не оцінюю зараз їхні дії, але деякі з них, наприклад, взагалі не фіксували поранення. Привозили військового з пораненнями, а його не записували з міркувань безпеки. 

     

    Я дуже добре їх розумію. Коли я надавала допомогу людям на Майдані, ми теж нічого не записували, бо боялися, що ці журнали забере «Беркут», і всіх посадять. Тому зараз у нас випущена з уваги дуже велика кількість військових поранених, яких доставляли в цивільні лікарні, а також цивільні люди, які були поранені і яким надавали допомогу військові. І звісно, військові теж це нікуди не записували, бо це цивільна людина, до них не стосується, пролікували і відпустили або надали допомогу й відправили у лікарню. Відповідно, у нас бракує цієї статистики.

     

    Це величезна робота, яка має уніфіковано проводитись у всіх підрозділах, у всіх госпіталях. І всі мають знати, як це має відбуватися, як фіксувати, які параметри записувати.

     

    А щодо камер, то вони необхідні для подальшого навчання і розбору правильності дій, ефективності надання допомоги. Ми завжди стараємося показувати відео на тренінгах. І всі відео, що я показую, – це відео з американського досвіду. У мене є кілька фотографій моїх поранених, і взагалі чудо, що хтось їх зробив. Тому що коли я надаю допомогу, очевидно, у мене немає можливості фотографувати. У кількох випадках хтось збоку на телефон сфотографував, і я ношуся з цими фотографіями, бо це досвід, який я можу детально описати, передати, і це те, що найбільше цікавить людей, які вчаться: що ти робив, до чого це призвело, як це відповідає протоколу, що ти зробив не так. І для мене дуже важливо розказувати також, що я зробила не так або що я могла б зробити краще. Цього практично немає, і тому було б дуже круто, щоб у нас медики записували на камеру те, що вони роблять. 

     

    Після того, як я написала у твіттері про свого пораненого внаслідок вибуху і те, що я робила, у мене додалося три з половиною тисячі підписників за добу, дев’ять тисяч лайків, дві тисячі репостів. І я подумала, що це той момент, щоб почати збирати гроші на камери, і за добу ми зібрали 94 тисячі. Я зараз шукаю найкраще місце, щоб купити GoPro за хорошою ціною. Думаю, що ми спробуємо дозібрати ще стільки ж, купити 20 камер і дати медикам на передовій, тим, хто постійно з пораненими, щоб вони це знімали, щоб потім могли показувати на тренінгах. 

     

    Моя мрія – щоб Україна виступила зі своєю делегацією на наступному засіданні комітету тактичної медицини, коли вони будуть давати оновлення протоколу. Я не маю ніяких ілюзій, що вони візьмуть наш досвід за основу й різко перероблять всі свої протоколи під Україну. Але дати цю інформацію, показати світові, науковій і медичній спільноті, як ми надаємо медичну допомогу, в яких умовах, наприклад, наскільки в нас відрізняється оснащеність і доступність ресурсів на догоспітальному, госпітальному етапах, наскільки багато людей, які не є професійними військовими, але зараз виконують це завдання і так само були звичайними медиками, стали військовими медиками, і як ми працюємо з нашими пораненими… Це було би надзвичайно круто, і тому я думаю, що з точки зору вкладу в історію, в розвиток науки і медицини, це те, що ми можемо найкраще зробити.

     

    Ще з 2004 року в мене є відео, як американці везуть свого пораненого на вертольоті й у повітрі переливають йому кров. У нас дозволили переливати кров на догоспітальному етапі, тобто не в умовах лікарні, два місяці тому, здається. Якби комітет тактичної медицини мусив контролювати мої тренінги, то він би мене позбавив ліцензії, бо я роками кажу, що за протоколом ми зараз маємо лити кров, але у нас не можна цього робити, тому ми лиємо фізрозчин. А це ніби порівняти ламборґіні і жигулі. Зараз це дозволили робити. Але не так, що в кожному підрозділі з’явилися свої холодильники з кров’ю. Окремим медикам, які проходять коротке навчання з трансфузії, починають заготовляти, видавати кров. Кров – іноді єдиний спосіб врятувати людину. Тому я би дуже хотіла, щоб ми це показали, розказали і щоб ми почали цей досвід поширювати максимально. 

     

    Якщо відкрити сторінку North American Resque (це дистриб’ютор більшості засобів тактичної медицини, турнікетів CAT, такий собі Louis Vuitton у світі first responder медицини), то вони кожен день пишуть історії американських медиків. Але ці історії вже поросли мохом. Наприклад, «сьогодні ми говоримо з сержантом Джонсоном, який у 2002 році був на одній ротації в Іраку». Мені не цікаво про сержанта Джонсона. У мене є сержант Петренко, який три ротації по два роки на Донбасі, і він може розказати такі історії. Є хірург Саша Данилюк, який робив повноцінну операцію у бліндажі. Є сержант Петренко, який на одній «мотолизі» евакуював 10 людей і по дорозі їм всім надавав допомогу. У нас стільки цікавого матеріалу, і світ дуже мало про нього знає.

    Тобто зібраний матеріал дозволить, по-перше, почати наукову роботу, яка ще не сильно розвивається в цьому напрямку, а також змінити вказівки МОЗ?

     

    Тут скоріше треба зміни у світі. Тому що в МОЗ ще за часів Уляни [Супрун] зробили універсальну штуку – наказ, який просто дозволив визнання всіх іноземних протоколів, розміщених на певних ресурсах. Але я хочу, щоб цьому почали навчати фельдшерів, лікарів, щоб весь медичний персонал, від санітарки до професора медичної академії, вивчав тактичну медицину свого рівня. Дуже важливо, що свого рівня, тому що якщо ми говоримо про фельдшера, то в нього має бути рівень еквівалентний бойовому медику. Він має робити все, що стосується тактичної медицини взводного рівня. А якщо людина вчиться на лікаря, є протоколи Damage Control Surgery, Damage Control Resuscitation, орієнтовані на політравму: хірургія, анестезіологія, взагалі політравма як явище, з якою наші цивільні лікарі стикаються іноді, коли якесь масивне ДТП. Але більшість лікарів цього не знають.

     

    Наприклад, у 2018 році, якщо не помиляюсь, у Києві була подія, жахлива річ: діти знайшли вибуховий пристрій. Четверо дітей з вибуховими травмами опинилися в Охматдиті. В Охматдиті прекрасні лікарі, але вони ніколи не лікували стільки дітей одночасно від таких нехарактерних травм. І вони після того, як надали допомогу цим дітям, самі замовили курс з ATLS (Advanced Trauma Life Support). Усі медсестри, лікарі пройшли його – ті, хто тоді там працював. І це таке бойове злагодження для відділення, тому що так формується ER, Emergency Room таким, яким ви його бачите в американських фільмах. 

     

    Повторюся: те, що в Чернігові на швидкій не було турнікетів – це не чиясь халатність. Їх ніколи не було ні на якій швидкій, і нікому не спадало на думку їх використовувати. А десь викладачі взагалі, мабуть, казали, що накладання джгута – це гарантована ампутація, ніколи цього не робіть. Я чула такі речі від цивільних викладачів чи лікарів.

     

    Факт того, що лікарі не підготовлені – це наслідок освіти, яку вони не отримали, або отримали в форматі «на випадок війни дезінфікуйте воду марганцівкою». Тому я маю надію, що це ляже в основу якихось реформ, якщо ми говоримо про МОЗ і про якісь зміни державні: в освіту і в готовність лікувальних закладів.

    ТЕКСТ: Олеся Павлишин
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: