ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису

    Ще одне мистецтво помирати - Начитав Гліб Омеля

    00:00
    00:00
    Людина — 05.11.19
    ТЕКСТ: Євгеній Осієвський
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Aivars Bell, Аліна Сафоненко
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Ще одне мистецтво помирати

    Давньогрецький мислитель Платон якось визначив філософію як мистецтво помирати. Його вчитель Сократ, засуджений рідними Афінами до страти у 399 році до н.е., використав власний смертний вирок, щоб довести свою правоту співгромадянам. Готовність віддати життя й форма такого жертвопринесення, – за легендою, філософ випив чашу отруйного соку цикути, – мали стати останнім і найпереконливішим аргументом у суперечці міста з людиною, яка ставила йому забагато незручних запитань. Смерть здобуває перемогу там, де мова зазнала поразки.   

     

    У цьому тексті йтиметься про інше мистецтво помирати, яке, втім, керується тією самою логікою. Протягом століть люди, що опинилися за ґратами, зазнали несправедливості чи прагнуть довести істинність своїх переконань, вдаються до голодного страйку як останнього аргументу. Голодування як протестна техніка є водночас невблаганно раціональним і заперечує раціональність як таку, потребує абсолютної дисципліни й підриває найтоталітарніші дисциплінарні середовища. А ще воно розповідає вражаючі історії життя. І смерті.

    Історія

    Найдавніші приклади «політичних» голодувань сягають щонайменше періоду раннього Середньовіччя. Згідно з нормами так званих «брегонських» законів дохристиянської Ірландії, людина могла змусити свого кривдника виправити шкоду, розпочавши голодування на порозі його будинку1Цей спосіб був дієвим принаймні з двох причин. По-перше, публічне голодування давало змогу надати злочину розголосу й осоромити ім’я «відповідача» в громаді. По-друге, якщо б «позивач» справді помер на чужому ґанку, місце вважалось би ритуально нечистим, а на власника «забрудненої» смертю господи чекала б надприродна відплата. Саме тому давньоірландські голодування вкрай рідко завершувалися смертю й ефективно спонукали сторони до початку переговорів. Приблизно у цей же час (574 рік н.е.) на іншому кінці світу, на території сучасного Китаю, буддійський монах Тао-чі разом з сімома своїми товаришами заморили себе голодом на знак незгоди з політикою імператора Ву з династії Чоу.

     

    Піонерками протестних голодувань у ХХ столітті стали борчині за виборче право для жінок. Британські та американські суфражистки (наприклад, скульпторка Меріон Данлоп та активістка Еліс Пол) неодноразово оголошували голодні страйки під час перебувань у в’язниці. Прийняття дев’ятнадцятої поправки до Конституції США й надання права голосу жінкам у інших країнах стали можливими саме завдяки їхнім зусиллям. Пізніше естафету перехопили ірландські політичні в’язні та борці за незалежність Індії на чолі з Магатмою Ґанді. Саме ірландцям, здається, належить рекорд з наймасовішого голодування минулого століття – у жовтні 1923 року вісім тисяч (!) ірландських в’язнів оголосили голодування на знак протесту проти Англо-ірландської мирної угоди, укладеної за два роки до цього. Менше ніж за півстоліття, у 1981 році, увага всього світу знову була прикута до Ірландії (цього разу Північної), де ув’язнені бійці ІРА (Ірландської республіканської армії) вдалися до голодного страйку, щоб змусити уряд консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер надати їм статус політичних в’язнів. Після десяти смертей і відсутності будь-яких поступок з боку британської влади протест було припинено. 

     

    Чимало голодних страйків встигли відбутися і в нашому тисячолітті. Ще з середини 1990-х років до масових голодувань почали вдаватися політичні в’язні Туреччини – здебільшого ліві активісти та борці за права курдів. У грудні 2000 року, на піку однієї з протестних хвиль, коли загальна кількість голодуючих досягла 1556 людей, турецька влада здійснила військову операцію «Повернення до життя», атакувавши силами спеціальних підрозділів території власних тюрем та застосувавши до протестувальників примусове годування2Масові голодні страйки всередині в’язниць цієї країни тривають3. Окрім них, значного розголосу набули голодування в’язнів американської бази Ґуантанамо, а також наших співвітчизників у Росії. На додаток до резонансних голодних протестів Надії Савченко та Олега Сенцова, до цієї ж техніки вдавався, наприклад, Білял Аділов, кримський татарин, затриманий влітку 2019 року окупаційною адміністрацією Криму у так званій «справі Хізб ут-Тахрір»4. Не всім голодувальникам однаково щастить з медійною увагою. За час написання цієї статті у Куренівському тролейбусному депо Києва встиг розпочатись і закінчитись голодний страйк водія тролейбуса Андрія Самка з вимогою виплати заробітної плати та забезпечення належних умов праці5

    Технологія

    У книжці «Голодувати й горіти» Бану Барґу, дослідниця радикальних рухів з Університету Каліфорнії, наводить опис побуту протестувальника на ім’я Мехмет, що кілька місяців поспіль тримав голодний страйк у турецькій в’язниці. «Спочатку стало важко підводитися і ходити через постійну втому; за нею прийшли судоми і тупий біль. Незабаром об’єкти та обличчя навколо стали розпливатися, запаморочення та нудота супроводжували поступову втрату зору. Голоси почали здаватися віддаленими і злилися з невпинним дзвоном та гулом у вухах. У роті утворилися виразки; пити підсолоджену воду ставало все складніше. Щоразу, як йому вдавалося зробити маленький ковток, це вимагало неймовірного напруження сил, і одразу ж доводилось пересилювати себе, щоб не виблювати». Попри те, що турецька влада врешті випустила Мехмета та деяких його побратимів на волю, він відмовився припиняти голодування, допоки їхні вимоги не будуть виконані, і невдовзі помер посеред нетрів в одному зі стамбульських передмість.

     

    Базова «технологія» голодного страйку залишається незмінною: припинення вживання твердої їжі. Повний, «сухий» страйк, з відмовою навіть від води, застосовується вкрай рідко, адже людський організм здатний витримати у такому стані не набагато більше тижня – занадто малий проміжок часу, щоб адресати протестувальника встигли почути та задовольнити його вимоги. «Меню» голодувальників все-таки може бути різним. Деякі з них час від часу п’ють рідкий бульйон або їдять невеликі шматочки шоколаду. Учасники одного з голодних страйків у ПАР наприкінці 1980-х років щодня вживали чайну ложку цукру, до якої час від часу додавалась чайна ложка кухонної солі, розчинена у теплій воді. Група лікарів, котра обстежувала учасників цього протесту, дійшла висновку, що приблизно половини чайної ложки солі на добу достатньо, щоб попередити виникнення гіпонатріємії (дефіциту натрію) – однієї з найбільших небезпек голодування6.

     

    Іншою такою небезпекою є синдром Верніке-Корсакова, викликаний гострою нестачею тіаміну (вітаміну B1). Хвороба вражає центральну нервову систему, погіршує координацію та зір, призводить до втрати пам’яті, а у найкритичніших випадках навіть здатна викликати параліч та марення. Саме тому процес «виведення» протестувальників з тривалого стану голодування зазвичай розпочинається із введення надвеликих доз вітаміну B1. Знаючи про цю особливість фізіології голодування, Мехмет та інші учасники турецьких тюремних протестів початку нульових щоденно вживали 200-600 міліграмів тіаміну7, продовживши таким чином терміни власних голодувань до понад двохсот чи навіть трьохсот днів. 

     

    Зазвичай голодні страйки тривають менше. Магатма Ґанді ніколи не голодував довше, ніж 21 день поспіль. Олег Сенцов був змушений припинити голодування після 145 днів (з третього тижня страйку він отримував «підтримувальну терапію»). Ірландські протестувальники у в’язниці Мейз у 1981 році почали помирати після 45 дня. Але жодна з цих цифр не зрівняється з тривалістю найдовшого голодного страйку в історії: шістнадцять років. П’ятого листопада 2000 року індійська активістка Іром Чану Шарміла оголосила, що припиняє їсти, пити, розчісувати волосся, та дивитись у дзеркало на знак протесту проти свавілля військових та парамілітарних формувань у її країні. Оскільки самогубство за індійським законодавством є злочином, протестувальницю було заарештовано та доправлено до в’язниці для примусового годування. Протягом наступних шістнадцяти років Іром здебільшого перебувала у шпиталях та тюрмах, виходячи звідти лише на короткі проміжки часу, потрібні владі, аби зрозуміти, що вона не планує відступати від свого задуму. Цей неймовірний, виснажливий, кафкіанський і прокрустівський процес завершився 9 серпня 2016 року, коли Шарміла оголосила про припинення страйку через його неефективність. Ще через два дні вона з’їла свій перший за півтора десятиліття обід8.    

    Людина, що прагне померти, не зможе виконувати речі, потрібні, щоб продовжувати голодний страйк. Треба чимдуж чіплятися за життя. Тут кожен день – це війна волі

    Теорії

    Голодний страйк – практика не лише екстремальна, а й наскрізь парадоксальна, сповнена протиріч у самій своїй суті. З одного боку, це раціональна, навіть «очевидна» відповідь на ситуацію, в якій людину позбавлено можливості і знарядь вести конвенційну боротьбу за власні погляди. Тіло, на відміну від всього іншого, не можна відібрати. Ба більше, голодування – приклад ідеальної погрози з точки зору теорії ігор: з кожною хвилиною ймовірність її виконання, тобто смерті, зростає. Проблеми починаються, якщо пригадати, чим саме погрожує учасник голодного страйку: він ставить на кін власне життя. З погляду класичної, базової теорії раціональності, самозбереження є основним рушієм людської поведінки. Самогубство для цієї картини світу є тривожною аномалією; впорядкована, осмислена і розтягнута на десятки днів страта себе – небезпечним і непоясненним оксюмороном. 

     

    Оминути цей парадокс можна було б двома шляхами. По-перше, припустити, що до голодних страйків вдаються люди, наперед схильні до нанесення собі шкоди, мазохісти. Таке тлумачення не витримує перевірки реальними історіями голодувань. Ближчим до правди є, найімовірніше, протилежне: за словами опитаних Барґу організаторів та учасників турецьких в’язничних протестів, вони ретельно «відсіювали» людей, вмотивованих потягом до смерті. За твердженням одного з голодуючих: «Людина, що прагне померти, не зможе виконувати речі, потрібні, щоб продовжувати голодний страйк. Треба чимдуж чіплятися за життя. Тут кожен день – це війна волі». По-друге, мотивацію учасників голодних страйків можна було б вважати раціональною, якщо б вони були переконані, що результатом тривалої болісної смерті у земному житті стане надприродна винагорода у житті потойбічному. Щоб перевірити цю гіпотезу, професор соціології оксфордського університету Майкл Біґґс проаналізував мотивації 533 випадків протестних самогубств (самоспалень, вистрибувань з вікон, самоповішань), що стались між 1963-м та 2000-м роками9І хоча особи, професійно афілійовані з релігією, становили другу за кількістю групу у його вибірці (після студентів), «потойбічні мотиви» серед причин їхніх акцій були майже повністю відсутні. Лише в одному з проаналізованих Біґґсом випадків ідея здобуття «небесного блаженства» могла відіграти вагому роль. Подібні дослідження, зосереджені на учасниках голодних страйків, наскільки відомо автору цього тексту, не проводились, але логічно припустити, що вони мали б такий самий результат. Рай тут ні до чого.   

     

    Інша теорія зосереджується на структурі голодування – на тому, чого саме і за допомогою чого саме воно досягає. З цього погляду, голодний страйк є актом дисципліни у тому розумінні, в якому цей термін використовував французький філософ Мішель Фуко. На переконання Фуко, влада нового часу спирається на системи контролю, засновані на виробленні деталізованих приписів і розпоряджень щодо того, яким чином належить застосовувати власне тіло. Саме заклади всеохопного дисциплінарного панування перетворюють сучасних людей на істот, яких можна вимірювати і якими можна керувати. До числа таких опорних точок влади належать школи, лікарні, армії і насамперед в’язниці10. Тепер перечитайте ще раз абзац про побут голодуючого у турецькій тюрмі: перед нами приклад методичного, цілеспрямованого, клопіткого застосування тіла, спрямований на підрив системи владних відносин. Дисципліна навпаки. В такому випадку секрет дієвості голодування полягає в тому, що воно виводить на поверхню механізми влади і обертає їх проти самих себе. За цікавим збігом обставин, саме у в’язницях, згідно з результатами одного з досліджень11відбувається абсолютна більшість – 69,9% – голодних страйків. 

     

    На роздуми наштовхує і реакція влади на протестні голодування. Варто лише згадати контраверсійну, прирівняну до тортур за нормами міжнародного права, практику насильницького годування, до якої, між іншим, вдаються не лише сучасна Туреччина та Індія. Такою самою була стратегія британського уряду в боротьбі з голодувальницями-суфражистками на початку двадцятого сторіччя. Саме загроза примусового годування змусила Олега Сенцова припинити голодний страйк у 2018 році. Як пояснити це? Хіба не простіше, «ощадливіше» було би просто дати протестувальникам померти? На думку італійського філософа Джорджо Агамбена, відповідь теж лежить у глибинній природі влади. На сторінках праці «Homo sacer» Агамбен вибудовує теорію, згідно з якою справжнім носієм влади (сувереном) є той, хто здатен звести супротивника до стану «голого життя» – винятково біологічного існування, позбавленого права на самостійне ухвалення рішень, людської гідності, навіть власне статусу людини12. Прикладами таких істот у сучасному світі є в’язні таборів смерті, нелегальні мігранти, учасники незаконних лабораторних дослідів. Або прикута до лікарняного ліжка Іром Шарміла, до стравоходу якої пластиковими трубками примусово вводиться їжа.

     

    Жодне з цих пояснень не є остаточним чи всеохопним. Жодне з них не можна перевірити у тому сенсі, в якому це можливо у природничих науках. Зрештою, дослідникам голодних страйків випадає лише доля хронікерів. Документувати занепад тіл, зберігати маніфести. Розповідати історії життя і смерті. 

    ТЕКСТ: Євгеній Осієвський
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська, Aivars Bell, Аліна Сафоненко
    Посилання
    Статті
    Медицина
    Невидимий ворог на нашій землі: чому варто зробити щеплення від правця

    За останні декілька місяців українці навчились остерігатись багатьох речей: ракет, мін, російської музики та ютубу, але ми все ще забуваємо про невидимого ворога у нашій землі. Неприємно познайомитись – Clostridium tetani, збудник правця.

    Промо
    Проєкт інтелект. Воєнний сезон. Епізод 5: NFT та Україна

    Чи можна написати «Проєкт інтелект» на гривні й продати за мільйони доларів як NFT?

    Людина
    Від батька до сина: що таке генеалогія і як досліджувати свій рід

    Що таке ДНК-генеалогія і як далеко кожний з нас може просунутися у вивченні свого роду?

    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?