ОСТАННІЙ ПОДКАСТ
Підписуйся на найнауковішу розсилку!
І отримуй щотижневі новини науки і технологій

    Ми під'їдаємо крихти cookies за вами. Навіщо це нам?

    Читати

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Пардон за відволікалочку. Допоможи Куншт бути незалежним!

    Повідомлення успішно надіслано

    Для пошуку
    введіть назву запису
    Наука — 29.01.21
    ТЕКСТ: Дар'я Кузява
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви все ж таки щось знайшли, виділіть фрагмент і натисніть
    Ctrl+Enter.
    Щеплення правдою: інтерв’ю з Олексієм Болдирєвим

    Кияни щороку голосують за те, щоб «Наукові пікніки» у Києві відбулися за громадські кошти. Ними зокрема займається фізіолог Олексій Болдирєв. А ще він ‒ серед організаторів «Днів науки» і редакторів сайту «Моя наука». Говоримо про популяризацію науки онлайн, академічну доброчесність і карантин у новому інтерв’ю!

    Якими дослідженнями ви зараз займаєтеся?

     

    Загалом я займався іонними каналами, електрофізіологією і впливом малих РНК на роботу цих каналів. Малі РНК – це регуляторні молекули, які впливають на те, які гени працюють у клітині, створюють функціональний білок, а які ні. А зараз ми починаємо новий проєкт, теж про РНК, але про більш загадкову тему – редагування РНК. Це механізм в наших клітинах, який чомусь змінює генетичний код, його «не влаштовує» те, що записано в ДНК, і він спричиняє зміну одних амінокислот на інші, створюються зовсім інші білки. Чому так, власне, ніхто точно не знає, але це дуже-дуже цікаво: як це з’явилося в еволюції, як це, можливо, впливає на еволюцію.

     

    Як довго ви зазвичай займаєтеся дослідженням однієї теми? 

     

    По-різному. Іноді рік-два, іноді й десять-п’ятнадцять. Усе залежить від того, наскільки тема широка й цікава, наскільки є фінансування, звичайно, і наскільки добре проходять експерименти. Насправді цікавою темою добре займатися все життя, бо вона ж цікава. Але є всілякі позанаукові фактори. Кажуть, захистив дисертацію, треба робить щось нове; випустив статтю, ця тема вже не популярна, перейдімо на іншу й таке інше.

     

    Як ви загалом ставитеся до KPI (Key Performance Indicators, ключові показники ефективності – прим. ред.) в діяльності науковців? До мінімальної кількості публікацій, публікацій у певних журналах? 

     

    В Україні є ключова проблема: науковцем бути зручно. Це більш-менш постійна позиція, постійна зарплатня, маленька, але постійна. Можна займатися чимось іншим, але вона «капає». Можна взагалі нічим не займатися, а просто собі кар’єрно зростати, висиджуючи на одному місці багато років. Головне – бути лояльним до начальства, і просто щоб до тебе всі звикли. Треба заповнювати вчасно якісь папірці – і все, а наукою при цьому не обов’язково займатися. Але суспільство не хоче платити науковцям просто так. Часто суспільство (особливо українське) взагалі не розуміє, навіщо ця наука потрібна, тому намагається знайти вторинні показники, за якими, не розбираючись в темі, можна зробити певний аналіз. Є велика проблема з людьми, які імітують наукову діяльність і просто не вміють займатися наукою, а проте отримують кандидатські, докторські ступені, вчені звання, посади, нагороди. 

     

    Тому хочеться якихось незалежних показників, особливо в галузях, де все зовсім запущено. Покажіться, хто там є живий, покажіть публікації, міжнародну співпрацю. Покажіть, що ви опублікували щось не в журналі «Мурзилка», не в журналі «Гілея», де за 500 гривень можна написати все що завгодно. Аби принаймні якась міжнародна спільнота: європейська, північноамериканська чи східноазійська – прочитала це і сказала: «Нормально. Те, що ви робите, актуальне й релевантне». 

     

    З іншого боку, для мене як для науковця це неприємна необхідність. Тобто коли науку починають оцінювати за всіма цими бізнес-параметрами, для мене це неправильно. Людина справді може займатися чимось непопулярним, що не дуже добре публікується в журналах з високими імпактамиІмпакт-фактор – це наукометричний показник, який визначає середню цитованість кожної статті в конкретному журналі за останні 2 роки., немає багатьох цитувань. Це можливо. Можливо, людина випереджає свій час, просто займається тим, що не модно, але буде модним через 20 років. І всі побачать ці праці, і будуть їх цитувати сто разів. А може, і не побачать і забудуть їх, і перевідкриють це ще раз. Але людина займається чимось корисним. Що ви там вимагаєте від неї кількість публікацій на рік?

     

    У нас є інша улюблена гра з університетами. Усі мають опублікувати круті публікації, кожен рік по дві–три. Але університети не дають грошей ні на обладнання, ні на реактиви, ні на що. Беріть, де хочете, а щоб у вас було більше часу, заповніть ще цих 500 папірців – всіляких методичних, дидактичних тощо – і от вам ще 600 годин педагогічного навантаження на рік, займайтеся наукою й пишіть статті. Тобто вимоги і ресурси для виконання цих вимог неспівставні. Як результат, це все збільшує кількість профанації, імітації. 

     

    Щодо 500 годин навантаження. Як ви встигаєте займатися популяризаторською діяльністю?

     

    Я мало викладаю, порівняно з постійними співробітниками університетів. Мені пощастило, моя основна робота не в університеті, а в лабораторії.

     

    Втім, популяризація – це постійна робота, яка може займати й більше часу.

     

    Так, коли це хобі, то нічого. А коли ти береш на себе якісь зобов’язання… Наприклад, наша команда порталу «Моя наука» цьогоріч отримала грант фонду «Відродження» –  на проєкт «Щеплення правдою» – 12 статей про розвінчання міфів у пов’язаних з наукою галузях. Ми залучили спеціалістів, які простою мовою розповіли про те, як світ влаштований насправді, поза популярними, але помилковими уявленнями. Наповнили український інтернет-простір надійними й зрозумілими джерелами. Здавалось би, 12 статей за півроку – це небагато. Але насправді це купа роботи. Довелося багато працювати з авторами. Але тим не менш ми знайшли досить багато нових авторів, вдалося вмотивувати наших старих авторів, які давно не писали. Насправді вийшло дуже цікаво, трішки з нахилом у біологію й медицину, але й є фізика, метеорологія, кліматологія, математика, психологія. Наприклад, вийшла дуже актуальна стаття про депресію. Людям старшого віку часто таке важко пояснити, а тепер є детальна стаття, яка роз’яснює цю проблему. Я не завжди навіть своїм родичам можу пояснити, що депресія – це не просто голова болить і не хочеться нічого робити, а це справді хвороба. Треба лікуватися й не відмахуватися.

     

    Як ви взагалі пристосувалися до карантинних обмежень? У вас раніше було багато лекційної діяльності. Чи вдалося вам переформуватися?

     

    З «Днями науки» було важко. Ми проводимо цю акцію з 2013 року, запрошуючи всіх охочих до «лігвищ» українських науковців: наукових інститутів, університетів, лабораторій, наукових музеїв, обсерваторій. А там – лекції, демонстрації дослідів та обладнання, екскурсії. Зрозуміло, що за карантинних умов це неможливо. Ми всі дуже втомилися за останні сім років, і багато людей сприйняли це як відпочинок. Я взагалі прибічник того, щоб проводити «Дні науки» лише один раз на рік. Але ми щороку подаємося з «Науковими пікніками» на Громадський бюджет Києва і таки виграємо. Кияни хочуть науки частіше. 

     

    Але зараз проводити було неможливо, тож ми вигадали такий онлайн-проєкт – короткі відеолекції та відеоекскурсії. Ми відправили знімальну групу по лабораторіях інститутів, куди відвідувачі не могли дістатися на звичайних «Днях науки». Також записали кількох наших найбільш активних лекторів: короткі серії питань і відповідей на найцікавіші теми. Зараз це все монтується й впродовж місяця-двох вийде на ютубі. Сподіваюся, всім буде цікаво подивитися. Для нас це була взагалі чужа зона. У «Днів науки» є ютуб-канал вже вісім років, але туди викладали записи лекцій, і люди іноді дивилися. 

     

    А тепер уже всі в ютубі. Професійний відеозапис і студія коштують фантастичних грошей, це нам недоступно. Але Всесвітній тиждень мозку (щорічний науково-популярний захід, присвячений наукам про мозок) цього року ми провели онлайн, робили записи, зараз їх викладаємо, і людям подобається. Ми були скептичні. Але коли проводили зум-лекції, люди запитували в чаті, чи будуть записи. 

     

    Яка у вас найпопулярніша лекція за переглядами?

     

    Коли про нас розповів Клятий Раціоналіст і до нас долучилося багато нових підписників, то у нас були популярні відео про паразитів у мозку, про те, як мозок здійснює обчислення тощо. А от останню серію помітив і поширив Антон Сененко. Це коротесеньке відео, дуже простий вступ у біполярний розлад. І це зараз найпопулярніше відео на нашому каналі. Хоча прийшли, звичайно, високочолі сноби й казали: «Що це, чому воно таке просте, чому воно таке несерйозне?» Але багато людей кажуть: «Круто, круто, круто». 

     

    Це чудово, коли є такий фідбек, дуже надихає на роботу далі. Тож підсумуємо: ви зараз займаєтеся проєктами Вікімедіа, Днями науки, порталом Моя наука і ще у вас є проєкт, пов’язаний з репресованими українськими вченими, правильно? 

     

    Так, окрім власне викладання та наукової роботи. Я навіть зараз жартома подумав: а чи не написати мені книжку? Стільки матеріалів зібралося. Ми днями також оголосимо про остаточні вибори антипремії «Академічної негідності» 2020 року. Спільнота висуває тих, хто зганьбився минулого року в науковій і освітній спільноті, люди голосують за антигероїв. Комусь треба цим займатися, бо більшість науковців і освітян досі бояться говорити про факти порушення наукової етики вголос. За це досі можна постраждати, зазнати репресій. А люди хочуть, щоб це робив хтось за них, брав на себе всі ризики, поки ще не навчилися розподіляти їх між багатьма. Але саме так і можна захиститися: коли про порушення будуть казати тисячі.

     

    Розкажіть, будь ласка, докладніше про проєкт з українськими репресованими вченими. На якому він зараз етапі? 

     

    Тут немає якогось одного конкретного проєкту. Все почалося з випадковостей, натикнувся на неймовірні історії життя українських науковців з кінця XIX і першої половини XX століття – Никанора Хржонщевського, Лева Шелюжка, Бориса Балінського, Надії Добровольської. Потім з’явився проєкт, підтриманий Федерацією європейських товариств нейронаук (FENS), присвячений Володимиру Правдичу-Немінському. Це людина, яка зробила першу неінвазивну електроенцефалограму, тобто запис електричних сигналі мозку з поверхні черепа – те, що роблять зараз у всіх клініках світу. А чомусь у світі відкривачем ЕЕГ вважають німця Ганса Бергера. І мені було цікаво, як ця людина жила, що сталося, що науковий пріоритет був втрачений і як це взагалі відбувалося? Потім я дізнався про репресії, заслання і зробив такий біографічний проєкт. Він є на «Моїй науці», можна подивитися англійською й українською мовами. Життя і роботу Правдича-Немінського я досліджую й далі. Зараз вже написав статтю про нього до наукового історичного журналу, щоб для наукової спільноти теж оприлюднити дані, які вдалося знайти. 

     

    Таких історій дуже-дуже багато. На останніх «Наукових пікніках», докарантинних, я читав лекцію про жінок Київського бактеріологічного інституту. Там був невеличкий колектив, але вони всі – просто фантастичні наукові співробітниці. Всі три жінки народилися тут, але померли далеко звідси: хто в Америці, хто в Тунісі, хто в Москві. Тобто всі так чи так зазнали репресій у першій половині ХХ століття, але всі зробили дуже великий внесок у науку: культивування клітин поза організмом, дослідження хвороб, насамперед тифу. Декого пам’ятають у світі. Але про те, що вони звідси, тут навчалися і робили свої перші експерименти, всі забули. 

     

    Коли я на щось таке натрапляю, то намагаюся це фіксувати, писати статті. Восени було 115 років з дня народження Бориса Балінського, видатного ембріолога, біолога розвитку, який теж працював у Києві, був тут професором університету, директором сучасного Інституту зоології, але потім (теж через репресії і політичний тиск) був змушений емігрувати. Балінський став родоначальником біологічної науки у Південній Африці. Там його всі знають, а в нас його забули. 

     

    Зараз я намагаюся перекласти з англійської його мемуари про життя в Києві, зокрема у часи Української Революції. У нього була дуже хороша пам’ять, і він дуже детально все описав. Мені здається, якби така книжка вийшла українською мовою, вона була б дуже цікавою.

     

    А Балінському багато в чому пощастило бути унікальним свідком епохи. Скажімо, у його батьків у квартирі спали одночасно Донцов і Василенко, президент Академії наук, на підлозі, бо «червоні» зайшли в місто, і вони були вимушені ховатися.

     

    Коли він утік до Німеччини, а потім до Шотландії, то потрапив до лабораторії Конрада Воддінґтона, який автора терміну й засновника епігенетики. Коли Балінський був у Південній Африці, він поїхав в Америку на стажування і працював з Джорджем Паладе, який отримав Нобелівську премію за дослідження клітин за допомогою електронної мікроскопії. От така дуже цікава доля, хоч пригодницький фільм знімай. І таких людей у нас насправді багато.

     

    Багато людей просто зникли з пам’яті, бо їх «витирали», їх не можна було згадувати. А в часи вже незалежної України чимало вчених «перевідкрили». Згадали про Івана Пулюя, відкрив якісь промені, а ще переклав Біблію українською мовою. Про це важливо говорити. 

     

    Також у карних справах репресованих я знайшов такого дядька, Зинов’єва-Іконникова, про якого взагалі ніхто нічого не писав і не знав, ніде він не згадувався. Він не видатний, але був у вирі подій, навчався разом з ректором медичного інституту. Тоді не довіряли старим людям, тому призначили ректором інституту студента. От і він поруч з ним був. Також йому подобалися рослини, й він пішов працювати до Акліматизаційного саду, це був ботанічний сад на місці сучасного Київського інституту міжнародних відносин. Від того ботанічного саду залишився один великий платанПлатан – невеликий рід дерев, який походить з північної півкулі, єдиний сучасний рід родини платанових., називається «Платан Кащенка». Микола Кащенко мешкав навпроти, він був першим академіком Академії наук з біології. І цей студент-медик ходив до нього туди, був чи не єдиним помічником іноді, міг там грядки полоти, лікарські рослинки розсаджувати, йому це було цікаво. Але він був набожним християнином, і його з медінституту, зрештою, вигнали. І навіть його одногрупник-ректор не зміг йому нічим допомогти. Тож він пішов працювати у психіатричну лікарню, але їздив до ув’язненого російського патріарха, кудись на північ, подорожував до Максиміліана Волошина в Коктебель. Він легко знаходив спільну мову з усіма цими особистостями. У Коктебелі він передрукував вірші Волошина, читав їх у Київському будинку вчених, і через це йому дали 10 років «відпочинку», відправили у Комі, ліс валити. Він і там намагався бути корисним: лікарські рослини вирощував, був начальником лазарету і всіх лікував. Остап Вишня там теж був у засланні, стикався з ним, спілкувався, залишив про нього короткі спогади. Але наступну ж ітерацію репресій людина загинула. 

     

    Як ви знаходите цю інформацію? Досліджуєте кримінальні справи?

     

    Узагалі треба сидіти в архівах. Але на архіви науковцю-біологу зазвичай часу не вистачає. На щастя, зараз дуже багато оцифровують і викладають в інтернет. Нещодавно благодійний фонд «Бабин Яр» виклав близько 300 000 документів про киян 1920-1930-х років: записи шлюбні, народження, смерті, а це велика кількість матеріалу, можна знайти якісь деталі. Бо часто про людей не залишається взагалі нічого. 

     

    Викладають матеріали Бібліотека Вернадського, сайти архівів, а також волонтери проєктів Фонду Вікімедіа. Крім усім відомих Вікіпедії й Вікісховища, є ще сайт Вікіджерела. Він містить насамперед старі публікації, серед яких і архівні, чи більш сучасні тексти. Як і в усіх інших проєктах Вікімедіа, це мають бути вільні джерела: або термін дії авторського права закінчився (зазвичай 70 років після смерті автора), або хтось віддав у суспільне надбання чи під вільною ліцензією Creative Commons. Люди працюють в архівах, сканують, фотографують, а волонтери розпізнають текст і створюють нормальні текстові документи, з якими можна працювати. І це дуже-дуже круто.

     

    Зараз можна досліджувати те, що тобі подобається, не виходячи з дому. Крім того культура доступу до архівів потрохи розвивається в Україні.

     

    Як ви ставитеся до запуску Національного фонду досліджень? Чи у вас як у вченого була можливість подати свій проєкт?

     

    Прекрасно. Запуск Національного фонду досліджень – великий прогрес, до якого ми йшли понад п’ять років. Я трошки теж доклався до всіх цих процесів, і я дуже радий, що це все-таки сталося.

     

    Я особисто не подавався на жоден проєкт, але трохи допомагаю колегам у кількох. Багато моїх колег подалися. Хтось виграв, хтось не виграв. Але у будь-якому конкурсі завжди так: більшість програє, деяка кількість виграє. Та я бачив, що виграли багато хороших проєктів, сильні лабораторії, які справді щось роблять. І це дуже-дуже добре.

     

    Перший раз все минуло більш-менш прозоро. Не всі до цього звикли. Був шалений опір, бо прозорий конкурс не подобається тим, хто завжди вигравав у закритих. Управління цими процесами вислизає з рук деяких нечистоплотних чиновників, і, звісно, їм це не подобається, вони намагаються дискредитувати цей конкурс. Тим, хто програв, звісно, було образливо. Можливо, все було не зовсім справедливо, неідеально. Але експерти відбирали ці проєкти, і вони зробили такі висновки. 

     

    Але те що Фонд справді запустився і роздав більш серйозне фінансування, ніж воно колись було – проєктне, грантове фінансування – це дуже добре. Я обома руками «за». Далі треба поліпшувати процедуру, змінювати. Багато нарікань на паперову роботу, але часто це залежить не від фонду, а від постанов Кабміну, які треба скасувати. Та це теж велика робота, яку треба буде колись зробити. Тут надія на спільноту, на активних людей, які будуть це просувати. Я думаю, що ті, хто перемогли в конкурсі, вже побачили його позитивні сторони. Вони також знають негативні сторони і будуть просувати ці пропозиції до спрощення і поліпшення.

     

    ТЕКСТ: Дар'я Кузява
    Ілюстрації: Каталіна Маєвська
    Статті
    Наука
    Екологічно чиста отрута: уривок з книжки «Зоологічна екскурсія супермаркетом»

    Чому краще утриматися від «дикого» промислу морепродуктів, особливо у водоймах, де цвіте вода?

    Наука
    Передумови приходу диктаторів до влади: Італія, Німеччина, РФ

    Що стало передумовами приходу диктаторів до влади на прикладі фашистської Італії, нацистської Німеччини та путінської росії? Розповідає співавтор і ведучий каналу «Історія Без Міфів» Владлен Мараєв.

    Людина
    Як кожен з нас може подякувати військовим і допомогти їм з адаптацією

    Як змінюється світосприйняття військових і що ми можемо зробити, аби висловити їм вдячність і допомогти в адаптації до мирного життя?

    Біологія
    Не тільки в історії. Який слід залишить війна в наших генах

    Як війни, голод та важкі психологічні травми залишають слід у геномі людини й чи можемо ми на це якось повпливати?

    Космос
    Що таке сонячні плями і чи впливають вони на людей

    Чи можуть спалахи на Сонці та магнітні бурі провокувати погане самопочуття в людей?

    Ідеї
    Пропаганда у російському кіно

    Як кіно стало частиною пропагандистської та політичної ідеології росії та чи можна якось дати цьому раду?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: